2. Позиція Німеччини щодо європейської інтеграції України

Перспектива членства в ЄС — одне з головних питань сьогоднішньої зовнішньої політики України. Реалізація курсу на європейську інтеграцію як зовнішньополітичного пріоритету держави значною мірою залежить від стану розвитку двосторонніх відносин України з країнами-членами ЄС. У зв’язку з цим особливого значення набуває співпраця з ФРН, вага голосу якої в ЄС нерідко схиляє шальки терезів у прийнятті рішень у той чи інший бік.

Після досягнення державної єдності Німеччина проводить політику, спрямовану на одночасне поглиблення та розширення європейської інтеграції. Вплив Німеччини мав вирішальне значення для того, щоб незважаючи на протидію Франції, Іспанії Португалії, Греції та Ірландії, ЄС спочатку залучив Австрію, Фінляндію та Швецію, а пізніше – розпочав підготовку до розширення за рахунок краї Центральної, Південної та Східної Європи (ЦПСЄ) [50, 40].

Інші країни регіону змушені враховувати німецькі підходи через залежність їхньої економіки від стану господарства Німеччини. Але при цьому політика Німеччини в економічній сфері не є політикою диктату щодо інших. Формування валютного союзу в рамках ЄС свідчить радше про добровільне прийняття країнами Союзу німецької валютно-фінансової системи як своєрідної зразкової моделі. Німеччина отримує найбільшу користь від торгівлі в рамках ЄС, але й сплачує найбільші внески до бюджету Союзу.

Отже, Німеччина є флагманом європейської інтеграційної політики на континенті. З іншого боку, ФРН є найбільш потужною в економічному плані європейською державою, одним із головних політичних і економічних партнерів України.

Зовнішня політика федерального уряду Німеччини щодо східноєвропейських країн, починаючи з 1990 p. передбачала: залучення цих країн до західних економічних і стабілізаційних структур; встановлення з ними дружніх двосторонніх відносин, закріплених відповідними договорами.

Політика Німеччини щодо країн Східної Європи є неоднозначною: пріоритет надається відносинам із країнами-членами ЄС. Український політичний чинник відіграє важливу роль у зовнішньополітичному курсі Німеччини, проте політична нестабільність в Україні змушує німецьких політичних чиновників «триматися на відстані».

Загалом у Німеччині існує майже цілковитий політичний консенсус щодо зовнішньої політики на східноєвропейському напрямку. Фактично ця політика підпорядкована пріоритетності взаємин Німеччини з РФ. Відносини з Україною будуються як похідні від відносин з РФ, і годі сподіватися на те, що нині позиція Німеччини щодо Росії стане жорсткішою навіть у риториці, не кажучи вже про реальне наповнення.

У вересні 2008 р. напередодні саміту Україна—ЄС тісні зв’язки між Німеччиною і РФ стали головною перешкодою на шляху переговорів про нову угоду між Україною і ЄС. Негативна позиція Німеччини щодо надання Україні «європейської перспективи» зрештою не дозволила ввести цей пункт до тексту преамбули майбутньої Угоди про асоціацію. За цим фактом проглядає намір Німеччини подати чіткий сигнал щодо наявності у РФ права вето не тільки на політику НАТО, а й на політику ЄС на пострадянському просторі.

«Запізніла» реакція Меркель на події в Грузії у серпні 2008 р. — це вияв загального тренда в німецькій зовнішній політиці щодо Росії після Другої світової війни: всередині Німеччини сьогодні серед представників різних політичних сил панує майже цілковита згода у ставленні до РФ. Політика пріоритетності відносин з Росією (Russia first), яку в попередні роки проводив Герхард Шредер, продовжується його політичним опонентом Ангелою Меркель.

Святкування в Берліні і Парижі 9 листопада 2009 р. ще раз підтвердили — Німеччина, разом з багатьма іншими країнами ЄС, вважає, що завдання об’єднання Європи вже завершене (вперше це засвідчив Берлінський меморандум, прийнятий 2007 р. у зв’язку із 50-річчям ЄС). Факт незапрошення представників «пострадянських країн», таких як Україна, Молдова і Грузія на заходи в Берліні у листопаді 2009 р., свідчить, що ці країни не розглядаються в контексті процесів об’єднання Європи після закінчення холодної війни. Це означає, що в Німеччині та деяких інших країнах ЄС сформувалося принципово негативне тло для реалізації євроінтеграційних намірів України.

Традиційна увага Німеччини до східноєвропейського напрямку зовнішньої політики ЄС призвела, як відомо, не до надання Україні «європейської перспективи», а до закріплення невизначеного статусу нашої держави в рамках «Східного партнерства», що є складовою Європейської політики сусідства. Представники німецької сторони вже кілька років наполягають на тому, що питання членства України в ЄС слід зняти з порядку денного, пропонуючи нашій державі «наближатися» до ЄС шляхом секторальної економічної та енергетичної інтеграції — без будь-яких зустрічних політичних зобов’язань з боку ЄС.

Сьогодні саме Німеччина (разом з Австрією, Бельгією та Нідерландами) виступає проти довгострокової перспективи скасування віз між Україною та ЄС. Парадоксально, але країна, травмована багаторічним існуванням Берлінського муру, сприяє відтворенню поділу Європи, який цього разу проходить по кордону ЄС з Україною.

ЄС займає стосовно української перспективи майбутнього членства невизначену позицію, яка коливається в той чи інший бік залежно від того, хто відповідає на це запитання в Брюсселі та в близьких до Євросоюзу мозкових центрах і неурядових організаціях. Деякі з політичних, інтелектуальних та економічних лідерів Західної Європи кажуть, що, хоча досі й не було офіційного підтвердження можливості вступу України в ЄС, «двері залишаються відчиненими». І тільки від українського керівництва залежить, отримає країна перспективу членства чи ні.

Позицію, яка сьогодні переважає в ЄС, можна сформулювати приблизно так: «двері не відчинені, але й не зачинені». Тобто відповідь на запитання, що ж робити з по суті демократичною країною, яка повністю розташована на Європейському континенті і бачить себе частиною пан’європейських традицій, умисно відкладається на невизначений термін. І, нарешті, кілька європейських реалістів вважають: розширення ЄС із вступом у 2004 р. Болгарії і Румунії у принципі завершене, а винятки в майбутньому можливі лише для таких країн, як Ісландія, Норвегія, Швейцарія і, в кращому разі, ще для колишніх республік Югославії. Ці прагматики європейської інтеграції припускають, що з Києвом може бути встановлене тільки привілейоване партнерство. Проте ця формула означає швидше бажання заздалегідь обмежити майбутні відносини ЄС і України простим співробітництвом між Брюсселем і Києвом, а не підготовку України до вступу в Євросоюз.

На сьогоднішній день ставлення Німеччини до розширення ЄС за рахунок країн на схід від кордону ЄС є скептичним та амбівалентним. Як вже зазначалося прагматизм завжди домінує у визначенні зовнішньополітичного курсу Німеччини, і політична доцільність ніколи не ставиться вище економічних інтересів. Розширення на сьогоднішній день за рахунок будь-якої держави є складною справою для ЄС, багато членів якого ще не достатньо інтегровані. Така думка є провідною у політичних колах Німеччини [50, 43].

Розглядаючи ставлення Німеччини до питання про вступ України в ЄС, перш за все треба відмітити, що прагматичні національні інтереси цієї країни стоять на заваді цього. Першим аргументом є протидія європейській інтеграції з боку Росії, яка є важливим торгівельним партнером Німеччини та джерелом енергоносіїв. Другим аргументом є те, що фінансові дотації, які отримують новачки ЄС, беруться з бюджету організації, основним донором якої є саме Німеччина. По-третє, велика кількість кваліфікованої робочої сили може виявитися конкурентоздатною у разі вступу України в ЄС, а для Німеччини це також не є вигідним [50, 46].

Загалом це набуває вираження у формулюванні, що Європа просто «не подужає» нового розширення після безпрецедентного приєднання десяти країн в 2004 р. та ще двох в 2007р. Одночасно Німеччина не виступає проти приєднання України до ЄС, що виражається у підтримці різних альтернативних проектів співпраці з ЄС, як, наприклад, Східне партнерство. Німецькі представники підкреслюють, що це не є альтернативою вступу до ЄС, а є спеціальною стратегією наближення східних сусідів до вимог ЄС. За умов такого співробітництва питання про членство в ЄС загалом стає актуальним через приблизний проміжок часу в 10-15 років. Німецький уряд підтримує Східне партнерство щодо України ще й тому, що це не зіпсує відносини з Росією, які дуже цінує Німеччина. В рамках цього проекту Німеччина бачить перетворення України на стабільну правову державу, що забезпечує реалізацію демократичних цінностей.

З моменту оголошення результатів останніх виборів у бундестаг наприкінці вересня 2009 р. з’явився шанс, що позиція ЄС стосовно України стане більш чіткою і відкритою. У наступні чотири роки, тобто на час перебування при владі нового уряду Німеччини, Україна матиме можливість підвищити свої шанси на отримання перспективи позитивного розгляду заявки на вступ у ЄС.

Главу Вільної демократичної партії (ВДП) — з економічної точки зору правої, але політично ліберальної — Гідо Вестервелле було призначено віце-канцлером ФРН. Важливим для України є те, що маловідомий за межами країни, але популярний у Німеччині лідер німецьких лібералів також отримав посаду міністра закордонних справ. Цей факт значущий для майбутніх відносин ЄС—Україна тим, що ВДП є єдиною партією Німеччини, яка чітко заявила у своїх програмах, підготовлених до європейських і німецьких парламентських виборів, про те, що Україну в певний момент можуть запросити в ЄС: «Держави Західних Балкан мають середньо- або довгострокову перспективу приєднання до ЄС — це позиція, якої дотримується ВДП. У віддаленому майбутньому це стосується також і України».

Звичайно, і інші німецькі політики, наприклад новий федеральний міністр фінансів від християнських демократів Вольфганг Шойбле, час від часу озвучували подібні заяви. Зовнішньополітична програма німецької ліволіберальної партії Союз 90/Зелені, представник якої — Йошка Фішер — очолював німецьке МЗС у 1998—2005 рр., також припускає майбутнє членство в ЄС як для України, так і для інших європейських країн, які поки що не входять до списку кандидатів у члени ЄС. Проте ВДП залишається єдиною релевантною партією в Німеччині, яка нехай і коротко, але все-таки однозначно згадує конкретно Україну в переліку можливих нових членів ЄС.

Необхідно, щоправда, додати, що, хоча Німеччина має солідну вагу в ЄС, це тільки одна з 27 країн, які формують зовнішню політику Союзу. Мало того, зі створенням служби міжнародних справ ЄС вплив на європейську політику національних МЗС, включно з зовнішньополітичним відомством Німеччини, зменшуватиметься.

З іншого боку, не можна забувати, що німецьку систему правління називають канцлерською демократією. Це означає, що глава уряду Ангела Меркель визначає основні напрями політики, включаючи і зовнішні відносини ФРН. Меркель представляє консервативний Християнсько-демократичний союз (ХДС), позиція якого на можливість прийняття України в ЄС амбівалентна. Різні представники ХДС за останні роки по-різному висловлювалися стосовно європейських перспектив України.

Слід також зазначити, що українське питання не є зараз першорядним ні в німецькій, ні в євросоюзівській зовнішній політиці. Нарешті, в Німеччині, як і в інших країнах, передвиборні партійні програми, наприклад ВДП, не завжди цілком відбивають те, що роблять партійні функціонери після перемоги на виборах і отримання державних посад.

Президент України В.Янукович, перебуваючи в Берліні 30 серпня 2010 року, висловив зацікавленість у вирішенні кількох важливих для України питань. Насамперед, це стосується перспектив безвізового режиму для українських громадян в рамках країн Євросоюзу, а також тексту майбутньої угоди про асоціацію Україна-ЄС, де мала би бути "закріплена перспектива членства України в ЄС". Натомість конкретних відповідей з боку Німеччини не прозвучало. Лише стало зрозумілим: ЄС не квапиться з прийняттям безвізового режиму, хоча В.Янукович у своєму виступі назвав це "питанням найближчого майбутнього". А от що стосується перспектив членства в угоді про асоціацію, А.Меркель обережно заявила, що виступає за підписання Угоди про асоціацію Україна-ЄС, а також за розширення української участі в європейській програмі Східного Партнерства.

Водночас німецький канцлер вказала на погіршення ситуації зі свободою слова в Україні. Офіційною підставою для цього, більшою мірою, послужило відповідне звернення "Репортерів без кордонів" до А.Меркель, надіслане за три дні до візиту Януковича. Хоча в цьому контексті канцлер могла мати на увазі й дії українських силових структур по відношенню до Н.Ланге, який до цього розкритикував діяльність нинішнього керівництва України за підсумками 100 днів його роботи. Тож не виключено, що під час зустрічі українського та німецького лідерів йшлося й про умови безперешкодної роботи західних фондів на території України. Вони як, акцентує офіційний Берлін "ведуть прозору діяльність".

Окремої уваги заслуговує питання майбутнього України в контексті розширення Північноатлантичного Альянсу. Янукович цілком прогнозовано обмежив це майбутнє рамками лише співпраці України з Альянсом.

Німецьку сторону, яка ще на Саміті в Бухаресті 2008 р. не підтримала надання ПДЧ для України, нинішня позиція українського керівництва цілком задовольнила. У зв’язку з цим А.Меркель під час спільної прес-конференції в німецькій столиці підкреслила, що офіційний Берлін визнає той шлях співпраці з НАТО, який обрала для себе Україна як нейтральна держава. Що цікаво, в подальшій промові німецький канцлер не пов’язувала євроінтеграційні процеси України з необхідністю набуття нею членства в Альянсі (в рамках забезпечення безпеки ЄС, як про те свого часу говорили в Брюсселі). А.Меркель лише зауважила, що наступним кроком в процесі наближення України з Євросоюзом має стати підписання угоди про асоціацію. 

Аналізуючи вищесказане, можна відмітити, що в Берліні мають свій, прагматичний, погляд на процеси "європеїзації" України, не заглядаючи далеко наперед, але послідовно реалізуючи ці процеси в рамках найближчої перспективи. І тут підходи нинішнього українського керівництва та німецької сторони дещо співпали. 

Хоча справжнім мотивом для ФРН в контексті розвитку відносин Україна-НАТО, очевидно, є "російський фактор": Москва не хоче втрачати можливості впливу на Україну. Берлін же зацікавлений у нормальних відносинах Києва з Москвою, оскільки це може мати значний вплив на енергетичну безпеку ФРН та цілої Європи.

Плідні результати візиту Президента України В.Ф.Януковича до ФРН вивели українсько-німецькі відносини на якісно новий рівень прагматичного партнерства в різних галузях, заклали засади для формування між двома країнами нової атмосфери, яка ґрунтується на довірі, взаємоповазі та спільних інтересах, що дозволяє оптимістично дивитися у майбутнє українсько-німецьких відносин в інтересах наших країн і народів та усієї Європи.

Висновки до розділу 3

Відносини між Україною та Німеччиною є загалом дружніми, проте щодо європейської інтеграції України Німеччина налаштована рішуче проти. Україні не слід очікувати змін у цих поглядах німецьких політиків, бо неприйняття України як члена ЄС та НАТО на сьогоднішній день не є безпосереднім наслідком активного співробітництва Росії та Німеччини (за правління А. Меркель підтримка Росії на зовнішньополітичній арені стала набагато меншою, ніж за часів Г. Шредера, проте ставлення до України не змінилося).

Нашій країні слід очікувати змін щодо ставлення Німеччини до двох найважливіших питань для українського зовнішньополітичного курсу лише за умови певних внутрішніх перетворень, до яких можна віднести стабілізацію економічної ситуації та уникнення політичних криз. Принципом зовнішньої політики ФРН є прагматизм та потужна економічна складова, що Україні слід враховувати при побудові двосторонніх відносин.

Отже, українській стороні потрібно ретельно проаналізувати весь спектр відносин з Європейським Союзом та іншими міжнародними організаціями, взявши до уваги досягнення й прорахунки, а також визначити пріоритети трансформаційних перетворень у європейському контексті. Слід також зважати, що Європі потрібна стабільна Україна, яка не становить загрози. Ми маємо наближатися до стандартів Європейського Союзу, навіть якщо він не дає при цьому жодних перспектив. Найуспішнішим європейський зовнішньополітичний курс України  буде лише тоді, коли вона матиме підтримку такої потужної європейської держави, як Німеччина.

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз свідчить, що глобальні зміни, які відбулися у 90-і роки минулого століття, дозволили Німеччині посісти одне з провідних місць в системі міжнародних відносин у Європі. Досягнення цієї мети стало можливим завдяки використанню кооперативних зовнішньополітичних стратегій та тісній інтеграції держави у структури безпеки і співробітництва на континенті. Тепер ФРН уже не сприймається іншими державами як дестабілізуючий фактор у міжнародній системі, хоча її вплив зростає не лише на регіональному, але й на глобальному рівні.

Основні результати дослідження дозволили зробити такі висновки:

1. Узагальнення сучасних наукових концепцій щодо структури системи міжнародних відносин на європейському континенті свідчить, що саме посилення міжнародного співробітництва визначає стабільність цієї постконфронтаційної соціальної системи. Структура співробітництва складаєть­ся із соціальних інститутів, тобто міжнародних норм, світосприйняття, цінностей, принципів і ролевих уявлень міжнародних акторів, що утворю­ють мережу міжнародних режимів та організацій, у якій діють держави, налаштовані на кооперацію.

Міжнародні інститути забезпечують підтримку довіри у відносинах між державами-акторами міжнародної системи і сприяють, таким чином, пошукові ними кооперативних стратегій для реалізації власних інтересів. Крім того, у рамках міжнародних інститутів створюються механізми санкцій, які збільшують матеріальні і нематеріальні кошти некооперативних дій окремих держав такою мірою, що змушують останніх відмовлятися від конфро­нтаційних стратегій. Тому структура європейського співробітництва віді­грає роль своєрідного стрижня, який забезпечує мирну взаємодію європей­ських держав у постбіполярному світі.

2. Аналіз особливостей формування зовнішньої політики ФРН на сучас­ному етапі показує, що об'єднання Німеччини і посилення політичної й економічної ролі країни у європейській регіональ­ній системі міжнародних відносин поставило зовнішню політику ФРН перед низкою нових завдань та викликів. Насамперед, це - поглиблення європейської інтеграції, формування й одночасне розширення ЄС, рефор­мування НАТО.

Тому сучасна зовнішня політика ФРН відзначається рядом змін і нових тенденцій. Пріоритетними серед них є, зокрема, прагнення до полі­тичної ролі, яка б відповідала економічній могутності держави, постановка завдань військово-політичного оперування на глобальному рівні, перехід до прагматизму у стосунках з сусідами, нехарактерна раніше для Західної Німеччини тенденція підкреслення власних державних інтересів у рамках західних військових союзів та регіональних об'єднань.

Місце ФРН у постбіполярній Європі визначається тим, що вона перестала бути середньою регіональною країною, якою була до об'єднання. Німеччина отримала засоби структурного впливу на політичну й економічну ситуацію на європейському континенті, тобто здатність впливати на структуру міжнародних відносин, у рамках якої діють інші міжнародні актори.

3. Пріоритети німецької зовнішньої політики зумовлюються новою роллю ФРН у Європі, і забезпечуються дипломатією, якій вдається поєднувати од­ночасне осягнення багатьох цілей у кількох площинах міжнародних відносин. Євросоюз є для Німеччини пріоритетним полем діяльності її міжнародної політики. Для Європейського співтовариства ФРН у свою чергу завжди слугувала „локомотивом”, що просував інтеграційне будівництво до тіснішої наднаціональної співпраці у всіх областях.

4. У стосунках в рамках НАТО Федеративна Республіка виступає як вірний американський союзник на континенті. Але спостерігається розходження позицій Німеччини та США з приводу багатьох питань: реалізації завдань НАТО, розширення НАТО на Схід, відносин НАТО з Росією, місії в Афганістані тощо.

Розгляд методів реалізації Німеччиною власних державних інтересів дозволяє твердити, що специфіка німецької зовнішньої політики на сучасному етапі полягає у тому, щоб збільшувати власний зовнішньополітичний потенціал у рамках діяльності в регіональних об'єднаннях і військових союзах. Мультилатералізм як політична стратегія, що передбачає активну участь Німеччини у європейській та євроатлантичній інтеграції, змушує німецьких політичних діячів при проведенні зовнішньополітичних акцій віддавати перевагу тим рішенням, які враховують не лише державні інтере­си ФРН, але й інтереси інших держав-акторів міжнародної системи. Саме кооперативна стратегія і тактика дозволяють Німеччині ефективно реалізо­вувати власні національні інтереси, не провокуючи при цьому переходу наявних протиріч з іншими державами у конфлікт.

Одночасно, широка участь ФРН у структурах безпеки і співробітництва сприяє стабілізації міжнародної системи, підтримці миру та розбудові дові­ри у стосунках між державами в Європі.

5. Відносини між Україною та Німеччиною є загалом дружніми, але щодо євроатлантичної та європейської інтеграції України Німеччина налаштована рішуче проти. Позицією Німеччини з цього приводу є думка про неготовність України, а отже і небажаність її вступу в ці організації у найближчому майбутньому. Причинами цього є як власні інтереси Німеччини, яким членство України може стояти на заваді, так і певне стереотипне бачення України та її ролі у Європі.

В контексті реалізації Україною євроінтеграційних прагнень можна виділити наступні пропозиції щодо інтенсифікації двосторонньої взаємодії з ФРН:

- формування Україною іміджу стабільного та надійного економічного партнера та зацікавлення ФРН вигідним інвестуванням в українську економіку;

- активне залучення України у вирішення безпекових питань у Чорноморському регіоні, зокрема щодо «заморожених конфліктів», щоб перетворило Україну на важливий фактор стабільності, а отже, і змінило уявлення про неї у німецькому політикумі;

- подолання українсько-російських протиріч (деталізувати треба);

- створення позитивного іміджу України шляхом уникнення прийняття неадекватних рішень у зовнішньополітичних питаннях.

Таким чином, дослідження зовнішньої політики ФРН дозволяє зроби­ти загальний висновок про те, що у нинішньому світі державні інтереси можуть реалізуватися лише при згоді з близькими і далекими сусідами та іншими зацікавленими сторонами. Тому шанси на успіх має тільки така зовнішня політика, яка погоджує власні інтереси з інтересами сусідів, розглядає інші держави як партнерів, з якими можлива не лише конкуре­нція, але й кооперація.

99