1. Роль та місце Німеччини в Європейському Союзі

Завершення ратифікації Лісабонського договору (новий основний документ ЄС), набуття його чинності з 1 грудня 2009 року та призначення нового керівництва ЄС засвідчили, що інституційна криза в Європейському Союзі тривала надто довго. Нові провідні посади — президента Ради ЄС та Високого представника (керівника зовнішньополітичного відомства) — отримали маловідомі постаті: бельгієць Герман ван Ромпей і британка Кетрін Ештон. Очевидно, що після призначення нового керівництва в ЄС посилюється роль Німеччини і Франції. І головну роль принаймні в тому, що стосується Східної Європи, дедалі впевненіше відіграє Німеччина.

Німеччина є одним з «локомотивів» ЄС, що означає, що її як політичний, так і економічний вплив в цьому об’єднанні характеризується надзвичайно високим ступенем. Разом із Францією Німеччина була засновницею перших європейських інтеграційних утворень і в політологічному контексті сьогодення відноситься до так званої «старої Європи». Країни «старої Європи» більшою мірою є державами Західної Європи з розвинутою економікою, високим рівнем життя населення, але головне вони мають великі зовнішньополітичні амбіції та виступають в якості впливових суб’єктів світової політики [7, 36].

«Стара Європа» контрастує з «Новою Європою», до якої належать нові члени Євросоюзу, які приєдналися під час його двох останніх розширень 2004 р. та 2007 р. Це в основному країни Центральної, Південної та Східної Європи (ЦПСЄ) з економічним та соціальним життям постсоціалістичного характеру, порівняно невисоким у порівнянні із Західною Європою рівнем економічного розвитку та не потужними позиціями на міжнародній арені. Ці країни, розташовані на схід від Німеччини, завжди перебували у сфері її інтересу, але тепер, після того, як більшість з них стала повноправними членами ЄС, політика стосовно них стала політикою Німеччини по відношенню до членів ЄС та політикою Німеччини в межах європейських структур [50, 41].

Проте процес розширення ЄС не припиняється, а проблеми європейської інтеграції є на порядку денному зовнішньополітичного курсу всіх європейських країн, які ще не вступили до ЄС. Займаючи одне з провідних місць у ЄС, Німеччина змушена чітко висловлювати свою позицію стосовно приєднання нових держав та розширення цієї організації. Саме тому перш за все звернемо увагу на позицію Німеччини в ЄС з приводу його розширення та становлення зовнішньополітичних концепцій у цій сфері.

Протягом усього розвитку Європейського Союзу Німеччина відігравала одну з найголовніший ролей. Займаючи позиції лідера, ФРН брала активну участь в європейських інтеграційних процесах на всіх етапах їх розвитку. Після об'єднання країни докорінно змінилася її роль в Європі та в світі, а її участь в розвитку європейської інтеграції стала ще більш вагомою.

Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений в 1951 році. Німеччина разом із Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Францією та Італією підписали договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЕОВС), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі та вугілля. Незважаючи на той факт, що Німеччина після Другої Світової Війни все ще була потенційним агресором для Європи, вона взяла активну участь у створенні даного об'єднання [1, 2].

Німеччина, таким чином, стала одним з ініціаторів початку об'єднання Європи. Інтеграція цього найважливішого у той час сектора господарства відкрила шлях для підписання в 1957 році членами ЕОВС Римських договорів про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Евратом). Основна їхня увага спрямовувалася на розвиток економік Західної Європи шляхом поглиблення співпраці та сприяння торгівлі між державами-засновницями. Логіка договорів полягала в розбудові спільного ринку без торговельних бар’єрів. Найбільш важливим і широким за сферою компетенції з цих європейських співтовариств було ЄЕС, а роль Німеччини в ньому з кожним роком ставала все вагомішою.

Треба також відмітити, що, підтримуючи статус лідера європейської інтеграції,  Німеччина відіграла одну з головних ролей в підписанні Договору про Європейський Союз в 1992 в Маастрихті (Нідерланди), що дало Європейським співтовариствам нову офіційну назву – Європейський Союз. Важливо, що ці проекти кінця 1980-х - початку 1990-х років носили відбиток федералістичного підходу, який з самого початку створення Європейського Союзу просувала ФРН. При цьому федеративний шлях розвитку отримував все більше прихильників, серед яких можна назвати Великобританію, Данію, Грецію, Іспанію, Португалію, Австрію, Фінляндію та Швецію. В цьому процесі Німеччина як «локомотив» інтеграції Євросоюзу взяла на себе одну з координуючих ролей [1, 3-6].

Так, в кінці 90-х рр. Федеративна Республіка Німеччина являлась одним з ініціаторів прискорення європейської інтеграції, обумовленого значними успіхами в процесі формування єдиного політичного та економічного простору об'єднаної Європи, серед яких у першу чергу необхідно назвати введення валюти "євро", прийняття програми реформування аграрної і структурної політики, вироблення рамкових умов формування єдиної фінансової системи Європейського союзу. Разом з тим, в наступні після завершення операції місяці німецьке керівництво виступило одним з ініціаторів прийняття стратегічно важливого для процесу розширення ЄС рішення на зустрічі Європейської Ради в Гельсінкі в грудні 1999 р. Згідно з цим документом, навесні 2000 р. повинні були розпочатися переговори про вступ в Європейський союз шести країн так званої "другої групи", в яку входили Болгарія, Латвія, Литва, Мальта, Румунія і Словаччина. У відношенні країн "першої групи" (Польщі, Чехії, Угорщини, Естонії, Словенії і Кіпру) було прийнято рішення про початок процесу їх безпосереднього вступу в ЄС в кінці 2002 року.

 Важливо відмітити, що активна і послідовна діяльність німецького уряду в рамках розвитку Європейського Союзу призвела в 2000 році до відчутних результатів в європейській політиці, сукупність яких у перспективі здатна не тільки зміцнити позиції єдиної Європи на міжнародній арені, але і в значній мірі посилити зовнішньополітичний потенціал ФРН як держави - лідера процесу європейської інтеграції.

Так, успішна реалізація даних зовнішньополітичних завдань дозволила ФРН в подальшому проводити більш активну політику в рамках процесу створення єдиної Європи і при ефективному вирішенні внутрішніх проблем, пов'язаних з наслідками відтворення єдиної німецької держави, претендувати на статус провідного суб'єкта світової політики. Ці фактори дали можливість ФРН стати «локомотивом» інтеграційних процесів в Євросоюзі та гідно підтвердити свій статус провідної країни даного об'єднання, а також роль лідера в ЄС.

Відразу ж після розпаду СРСР, зникнення соціалістичного табору та трансформації системи міжнародних відносин одним з пріоритетів німецької зовнішньої політики стало розширення ЄС на Схід. Особливого значення це набуло на початку нового тисячоліття, коли більшість країн ЦПСЄ змогли подолати економічну кризу 90-х та вийшли з періоду трансформації, ставши за своїм устроєм ліберально-демократичними державами з ринковою економікою.

У своїй берлінській промові в травні 2000 року тодішній міністр закордонних справ Й. Фішер згадував одного з батьків європейського інтеграції Р. Шумана, який ще в 1963 р. наголошував, що із закінченням розколу Європи на два ворогуючі блоку, Велика Європа може бути побудована лише разом з народами Центральної Європи. Ця промова стала по суті натяком про бажання Німеччини бачити країни ЦПСЄ членами ЄС в недалекому майбутньому [33, 281].

Причинами прихильного ставлення Німеччини до розширення ЄС на той період були фактори економічного та політичного характеру. Німеччина є найбільшим європейським експортером до інших країн ЄС. Вона є регіональним лідером у ЄС, передовсім завдяки системі вільної торгівлі, у рамках якої німецький експортний потенціал не зустрічає протекціоністських бар’єрів, оскільки експорт ФРН значною мірою складається із обладнання та засобів виробництва, а в цій сфері жодна з країн ЄС з нею конкурувати не здатна.

Центрально-Східна Європа завжди була провідним та традиційним напрямком у торгівлі Німеччини, тобто виступала її економічним партнером. Після розпаду соціалістичного табору країни цього регіону стали об’єктом інвестицій багатьох німецьких підприємств. Залучення країн ЦПСЄ до ЄС означало розширення ринку збуту, що у свою чергу обіцяло надзвичайну прибутковість через слабкий розвиток у цих країнах тих галузей промисловості, на продукцію якої зростав попит. Німецький бізнес також приваблювала відносно низька вартість кваліфікованої робочої сили, енергетичних та сировинних ресурсів. Великі німецькі концерни могли таким чином здобути можливість розміщувати саме там свої виробничі потужності, продукція яких була орієнтована на експорт у країни колишнього СРСР [33, 283].

З політичної точки зору Німеччина також прихильно ставилася до розширення ЄС. З одного боку, її геополітичне становище ставало надзвичайно вигідним: з прикордонної держави Німеччина перетворювалася на центр Об’єднаної Європи; з іншого – країни ЦПСЄ розглядалися нею як такі, що перебуватимуть під її економічним та політичним впливом, а отже посилять її роль в ЄС.

Однак позицію Німеччини складно було б назвати повністю прихильною щодо розширення. Одним з найгостріших питань, які були підняті німецьким урядом на ряду з урядами інших країн «старої Європи», була проблема визначення квот голосів держав - членів у керівних органах ЄС, перерозподіл фінансових субсидій, розмежування владних повноважень. Німеччина виявилася поміркованим євроскептиком, бажаючи наполягти на скорочення власних внесків до спільної скарбниці країн, які після об’єднання Німеччини стали найбільшими за обсягом. Особливо це стосувалося найболючішого питання сільськогосподарських субсидій.

Німеччина також наголошувала, що після розширення кожна країна-член не може мати власного європейського комісара в Європейській комісії, чисельну кількість яких було вирішено залишити обмеженою. Водночас розширення ЄС розглядалося як загроза робочим місцям у «старій Європі», і як її частина Німеччина опинялася під додатковим конкурентним тиском з боку більш дешевої робочої сили «Нової Європи» [49, 124-125].

Окрім економічних, Німеччина мала причини політичного характеру для обережного та прагматичного ставлення до країн ЦПСЄ, які хотіли вступити в ЄС. Зокрема, це були претензії щодо здатності цих країн бути повноправними членами ЄС не лише з усіма правами, але й обов’язками, а також ефективність подібного розширення у напрямку посилення значення ЄС на світовій арені.

Цей скептицизм загалом вилився у теорію занадто високої ціни єдиної Європи для Німеччини, тобто крок на поглиблення інтеграції та вступ нових членів максимально навантажать європейську економіку.

Переваги вступу нових членів все ж таки домінували над недоліками і тому Німеччина дала свою згоду на розширення 2004 та 2007 р. Проте щодо нового етапу розширення за рахунок пострадянських країн Німеччина була налаштована рішуче проти. Позиція німецького уряду стала найбільш виразною у понятті про «перевтому» Європи від розширення. Це стосується як Туреччини, яка вже багато десятиліть прагне вступити в ЄС, так і країн, що лише відносно недавно висловили таке бажання (балканські країни, Україна, Молдова) [50, 39].

Таким чином можна підсумувати, що Німеччина у ставленні до розширення ЄС та до вже нових членів ЄС керується перед усім принципами прагматизму та користі, ставлячи економічні переваги вище за політичні.

Визначаючи особливості впливу загальної політики ЄС на внутрішньополітичний курс ФРН, важливо підкреслити, що Німеччина підтримує право європейської спільноти певним чином впливати на ті внутрішньополітичні процеси, які відбуваються в якійсь країні-учасниці цього об’єднання.

Так, наприклад, німецький уряд підтримав символічний політичний бойкот Австрії в ЄС, коли у 2000 р. до урядової коаліції у цій країні увійшла популістська та націоналістична «Партія свобода». Схожий режим санкцій був використаний проти Австрії з метою прийняття її парламентом законів, які б обмежили банківську таємницю. У цьому випадку він також був підтриманий Німеччиною. Незважаючи на її особливі зв’язки з Австрією, загалом цей приклад демонструє, що єдність членів ЄС та поглиблена інтеграція є для Німеччини важливішими, ніж двосторонні відносини з країною-сусідом, які зазнали збитків та були нормалізовані лише через рік [7, 84].

Можливості подолання цих протиріч серед членів ЄС Німеччина пропонує шукати у подальшому поглибленні інтеграції. У травні 2000 року, виступаючи у Берлінському університеті імені Гумбольта, тодішній міністр закордонних справ Й. Фішер висунув пропозицію щодо створення федеративної Європи двопалатним парламентом та прямими виборами президента ЄС [33, 286].

Німеччина має достатньо причин, які змушують її бачити інтеграцію в Європі у напрямку її федералізації. В цьому її опонентами виступають Франція та Британія, а також скандинавські країни, які відповідно до своїх національних інтересів вітають лише обмежену інтеграцію, яка означає, що кожна з держав - членів збереже атрибути своєї державності. Для Німеччини навпаки - ідеальною формою стане спільна держава, незважаючи на нівеляцію суверенітету європейських держав. На таке прагнення ФРН впливає ряд факторів.

Перш за це - це впевненість у тому, що будучи однією з економічно найпотужніших держав ЄС, маючи велику територію та населення, Німеччина не стільки втрачає, скільки отримує, набувши можливості впливати як на внутрішню політику в межах ЄС, так і на його зовнішньополітичний курс.

По-друге, об’єктивно поглиблена інтеграція, особливо в економічній сфері, сприятиме збагаченню та економічному росту в усіх його частинах, а саме це призведе до стабільності та передбачуваності усього європейського регіону, те, що по суті найбільше цінує Німеччина.

По-третє, інтегрована Європа буде мати набагато більший вплив на світовій арені, ніж кожна з країн окремо; зможе легше відстоювати свої політичні та економічні інтереси на тлі появи нових викликів зі Сходу.

Загалом у бажанні Німеччини бачити Європу якомога більше інтегрованою простежуються як мотиви власної вигоди, так і бажання загальної користі.

Одним зі стовпів ЄС виступає Спільна зовнішня та оборонна політика. Правові підстави функціонування ЄС у цьому раніше монопольно національному курсі створив ще Маастрихтський договір 1992 р. Стаття 5, зокрема, визначає, що «у сферах, які не є винятково компетенцією співтовариства, воно має право діяти на основі принципу субсідіарності, лише настільки, наскільки поставлене завдання не може бути повною мірою розв’язане окремими державами-членами, а тому зважаючи на його масштаби та результати, буде краще виконане співтовариством» [15, 262].

Німеччина виступає за поглиблення цієї спільної ініціативи і зокрема наполягає на виробленні спільних рішень всіх членів ЄС з приводу особливо важливих питань. Проте подібні ініціативи Німеччини дуже часто не мали успіху. Різниця у зовнішньополітичному курсі особливо відчувалася знову ж таки між «старою» та «новою» Європою.

Так, напередодні Іракської кампанії 2003 року німецький канцлер Г.Шредер рішуче заявив, що Німеччина не братиме участі у ній. Франція підтримала це рішення, але країни, що мали на меті вступ до ЄС, були цілком на боці США [55, 40]. Вже тоді це було знаком того, що вироблення спільної зовнішньої політики ЄС буде проблематичним.

Проте, було б хибним думати, що проблеми у взаємодії в рамках ЄС у Німеччини виникають лише з країнами, що вступили під час розширення 2004-2007 рр. Зокрема, ФРН має доволі складні відносини з Францією, незважаючи на стратегічне партнерство [50, 41].

Франція сприйняла німецьке об’єднання як зміщення балансу в ЄС на користь нової ФРН та як загрозу французькому домінуванню в Європі. У зв’язку з цим французи змінили своє ставлення до політичної інтеграції, яка відтепер розглядалася бажаною через можливість посилення контролю за Німеччиною. Дисонанс у позиціях Франції та Німеччини щодо розширення Європейського Союзу на Схід та порушення балансу сил зумовили певний консерватизм французького керівництва, що виявився в бажанні врівноважити активність партнерів стриманою позицією з усього спектру питань, починаючи від аграрної політики і закінчуючи проблемою майбутнього розширення ЄС.

Зацікавленість Франції в наступному розширенні була на порядок нижчою в порівнянні із зацікавленістю Німеччини, що, як вже зазначалося, розглядає нових членів Союзу як простір для реалізації своїх геополітичних інтересів. Цим та наявністю проблем в забезпеченні ефективності функціонування органів Союзу і можна пояснити проблеми в питанні розширення.

Німеччина успішно подолала опір Франції розширенню ЄС на Схід і домоглася тим самим перенесення власних інтересів на загальноєвропейський рівень [3,7]. В умовах зростаючої присутності Німеччини в Центральній та Східній Європі тепер уже Франція прагне послідовно реалізовувати роль рівноправного партнера, що доповнюється роллю конкурента. Разом із тим, як би не складалися німецько-французькі взаємини, малоймовірно, що Німеччина відмовиться від домагань на провідну роль в інтеґраційному процесі та пов'язані з цим переваги [2].

Німеччина відіграє провідну роль в ЄС, оскільки робить найбільший внесок до фінансування бюджету Євросоюзу. Основні характеристики участі ФРН в ЄС знаходяться у взаємній залежності: доля Німеччини в європейському бюджеті, визначальна її роль в ЄС, у свою чергу, безпосередньо залежить від активності європейської політики ФРН. Розвиток ЄС в результаті реалізації цієї політики визначає зростаючу роль Німеччини в Європі, де відбуваються інтеграційні процеси різних швидкостей. В той же час, ця роль до цих пір старанно применшується самою Німеччиною, хоча і не так помітно, як до об’єднання.

Позиція ФРН з питань участі країни в ЄС, якщо не враховувати період «євровтоми» в 70-х рр., з розвитком європейської інтеграції практично не змінювалася. На початку нового тисячоліття Німеччина виступає настільки ж гарячим прибічником розвитку інтеграційних процесів в Європі, яким вона була, починаючи з їх витоків. З іншого боку, серйозні зміни сталися у власне характері європейської інтеграції і в ролі Німеччини в Європі і в світі; найбільш істотні з них є наслідком об'єднання Німеччини [16, 24-25].

Характеризуючи методи, які застосовувалися Німеччиною для реалізації свого бачення перспектив розвитку інтеграції, слід зазначити, що політичні цілі інтеграції досягалися економічними засобами. В зв'язку з цим важливу роль важеля «тактовного тиску» Німеччини на партнерів по ЄС грають витрати Німеччини на фінансування бюджету Євросоюзу [2, 57]. Великими бюджетними внесками ФРН зменшує незадоволення інших великих країн і значною мірою розплачується за ті вигоди, які вона отримує із системи вільної торгівлі. Отже, твердження про те, що на сучасному етапі як функціонування, так і подальший розвиток ЄС залежить від бюджетної політики ФРН, є в цілому обґрунтованим.

В даний час витрати бюджету ЄС є істотним кон'юнктуроутворюючим чинником в більшості країн, що беруть участь у ньому. Одним з результатів підтримки ЄС збиткових секторів економіки і депресивних регіонів була стабільність Євросоюзу: вихід з нього зв'язаний з такими економічними проблемами, які жодна країна, що бере участь в ньому, не зможе здолати поодинці. Якщо виходити з найбільш вірогідного збереження важливості бюджету ЄС для країн-реципієнтів в короткостроковій перспективі, то зазначеними методами Німеччина забезпечила своє лідерство в ЄС на найближче майбутнє [32, 83].

Процеси європейської інтеграції роблять дуже значний позитивний вплив на німецьку економіку. З урахуванням всіх аспектів цього впливу можна сказати, що переваги, що отримує Німеччина від членства в ЄС, не лише більше її витрат на фінансування інтеграції, але і істотніше, ніж у її партнерів по Євросоюзу. Основною причиною цього є особливості економіки Німеччини, що склалися в результаті її післявоєнного розвитку і дозволяють повністю використовувати можливості, що надаються участю в процесах європейської інтеграції.

Особливості впливу інтеграції на економіку Німеччини виразно виявилися на тлі об'єднання Німеччини. Країна практично безперешкодно і в повному обсязі отримала з боку ЄС економічну допомогу новим федеральним землям. Допомога ЄС була однією з причин того, що ефект, отриманий економікою Німеччини від об'єднання, вже сам по собі, якщо і не перевищив витрати на його фінансування, то як мінімум компенсував їх. Перегляд Євросоюзом витратних статей свого бюджету у зв'язку з підготовкою вступу в ЄС країн ЦПСЄ, ініціатором якого в певній мірі була сама Німеччина, ніяк не відбився на її привілеях.

На сучасному етапі аграрна і структурна політики ЄС грають важливу роль в розвитку німецької економіки. У Німеччині витрачається значна частина коштів, що виділяються ЄС на здійснення цих політик сприяння економічному зростанню. Також і зовнішня торгівля Німеччини, внаслідок інтеграційних перетворень в Європі розвивається дуже успішно. В той же час, вплив європейської інтеграції на економічний розвиток Німеччини не завжди був безумовно позитивним і час від часу відбувалися досить істотні зміни, що суперечать незмінній активності європейської політики Німеччини і підтверджують припущення про економічні засоби досягнення політичних цілей Німеччини в Європі.

Незважаючи на спільні зусилля країн Європейського Союзу, у Німеччини та ЄС є спірні питання та проблеми. Так, Німеччина та ЄС на початку 2009 року мали спірне питання щодо умов фінансової допомоги банкам єврозони.  У Німеччині незадоволені позицією Брюсселя стосовно умов видачі держкредитів банкам. ЄС вимагає збільшити для цих банків відсотки за кредитами, заборонити їм виплату дивідендів акціонерам на час отримання допомоги. Таким чином Єврокомісія хоче запобігти ситуацію, в якій державні кошти перемістяться в кишені приватних акціонерів. Однак, необхідно зазначити, що такі проблеми між ФРН та Європейським Союзом є наглядним прикладом того, що німецька економіка є однією з головних часток європейського економічного сектору і без прийняття конкретних узгоджених спільних рішень, можуть виникнути катастрофічні проблеми, як у Німеччини, так у Євросоюзу в цілому [2; 21-24].

Останнім часом Німеччина не приховує свого прагматизму у відносинах з РФ, продиктованого, крім історичної вдячності за об’єднання Німеччини, економічними та енергетичними інтересами. При цьому, залишаючись на словах відданою принципам ЄС та вірним союзником США по НАТО, Німеччина робить вибір на користь РФ.

За свідченням Weekly Standard (лютий 2009 р.), Берлін розпочав «нову еру спільних інтересів з Москвою і віддалення від Вашингтона». На думку ж Збігнєва Бжезинського, роман Берліна з Москвою, у разі якщо він зайде надто далеко, ризикує завдати удару по інтеграції ЄС. Як зазначає колишній американський посол у Німеччині Джон Корнблум, починаючи з того часу, як канцлером став Шредер, і донині «Німеччина діє згідно із власними інстинктами, мало переймаючись європейською, не кажучи вже про атлантичну єдність». Це може здатися дивним на тлі постійної проєвропейської риторики Меркель, однак після того, як у перші дні фінансової кризи Німеччина відмовилася взяти участь у спільних європейських відновлювальних заходах під приводом того, що її внесок може бути «неправильно використаний», у ЄС були шоковані. Участь Німеччини у двосторонньому проекті «Північний потік» з РФ «підриває єдність ЄС», про це сказав фінський міністр закордонних справ А.Стубб. А голова шведської соціал-демократичної опозиційної партії вважає, що російсько-німецька домовленість дає РФ «нові можливості енергетичного тиску на ЄС».

Тому, посилення міжнародної ролі Німеччини та її вибір на користь російського вектора зовнішньої політики містить у собі небезпеку загострення суперечностей усередині ЄС, а відтак виникнення опору німецькій політиці з боку країн-членів.

Загалом кажучи про позицію Німеччини відносно ЄС можна відмітити, що німці прагнуть до дієздатної, але водночас демократично влаштованої та прозорої Європи. Як і багато інших європейців, вони заперечують ідею європейської супердержави і віддають перевагу чіткішому розмежуванню повноважень. Німеччина підтримує прагматичну лінію інтеграційного розвитку, накреслену Лісабонським договором, але зацікавлена також і в подальшому прогресі. Німці знають, що вони мають зиск від Європи, спільного ринку, євро і розширення ЄС як в економічному, так і в політичному сенсі. Центральним розташуванням на найбільшому єдиному ринку Землі значною мірою пояснюється експортна міць німецької економіки. Крім того, економічні зв’язки зі східними сусідами в Центральній Європі можуть будуватися за правилами інтеграції. На цих ринках німецька економіка є найбільшим торговельним партнером і здебільшого найважливішим інвестором [50, 44-45].

Водночас Німеччина по-особливому переносить наслідки об’єднання Європи. Вона не може захистити свій східнонімецький ринок від конкуренції з боку партнерів з ЄС. Німеччина несе більшу частину інфраструктурного тягаря нової відкритості, бо великі транспортні вісі Європи пролягають її територією. Таким чином Німеччина бачить себе конструктивним партнером ЄС [29, 109].

У німецькій громадській думці вже протягом багатьох років стабільна більшість вважає, що питання зовнішньої політики й політики в галузі безпеки краще вирішувати спільно з іншими. Тому німецька політика стосовно Європи спрямовувалася на зміцнення європейської дієздатності, що охоплює також зміцнення спільної зовнішньої політики, політики в галузі безпеки й оборони. Це втілюється у Лісабонському договорі та в заснуванні посади «Високого представника Євросоюзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки», який відповідає за зовнішні відносини євроспільноти. ЄС зацікавлений у поглибленому партнерстві з центральноазіатськими державами. З огляду на це, Федеральний уряд у рамках свого головування в Раді Європейського Союзу в 2007 році розробив стратегію ЄС відносно Центральної Азії. Уперше держави-члени ЄС окреслили свої інтереси до цього важливого регіону і визначили основні пункти майбутньої спільної політики [50, 43].

Життєздатна Європа відповідає національним інтересам Німеччини: процес інтеграції показав себе в минулому як прийнятні рамкові умови для гарантування миру, добробуту й безпеки. Завдяки спільній політиці Німеччина знайшла в своїх сусідах надійних партнерів і разом з Європою відновила свою єдність, завоювавши повагу й вагомий у світі голос. Таким чином, для німців мирне врахування взаємних інтересів сусідів і всього світу стало рецептом успіху європейської інтеграції.

Підсумовуючи, можна відмітити, що німецька політика стосовно Європи беззастережно підтримувала поглиблення інтеграції, її розширення на північ, південь і схід, так само, як і її інституційну побудову. Сильна сторона німецької політики відносно ЄС полягала, з одного боку, у спрямуванні німецько-французьких відносин на ЄС, а з іншого – у тісних зв'язках саме з меншими країнами-членами. Численні блокади прийняття рішень і ключові етапи в ЄС неодноразово успішно долалися готовністю до компромісів і ефективними зусиллями Німеччини.

Незважаючи на те, що з 2007 року Німеччина вже не посідає пост голови Європейського Союзу, вона займає роль лідера, як в економічному, так і в політичному плані. Так, вона відіграє одну з головних ролей серед країн-лідерів в процесі прийняття важливих рішень. Цьому свідченням є те, що в умовах глобальної економічної кризи Німеччина як лідер ЄС виступає з власними пропозиціями та висуває такі вимоги європейському керівництву, які  вирішують проблеми не тільки німецької економіки, а й Європейського Союзу в цілому.

Перед Німеччиною та її партнерами постають нові виклики. Впливові коаліції та розстановка сил минулих десятиліть зміняться, потрібен буде новий внутрішній баланс інтересів і претензій, що вимагає від європейської політики здатності до компромісів. І стосовно світової економіки центр ваги також зміщується. Ззовні ЄС межує із зонами меншої економічної, політичної та суспільної стабільності. Це потребує сповненої довіри, активної політики розвитку й партнерства, і не останнє місце тут посідають середземноморські країни.

Європа – не місце для дрібних справ, ця ідея є провідною для німецьких політиків та політологів [50,44]. Добробут і безпека, класичні та важливі сфери діяльності держави сьогодні неможливі без участі ЄС. Тому політика інтеграції, її процедури та інституції належать до субстанції, а не до прикрас політичної складової в Європі, вважають вони. Кожна важлива тема, що обговорюється в суспільстві, містить водночас запит на творчий внесок Євросоюзу, оскільки майже жодне питання не може не зачіпати взаємозв’язків європейців. У центрі політичної Європи Євросоюз залишатиметься для Німеччини пріоритетним полем діяльності її міжнародної політики.