1.2. Організаційні форми, сутність та еволюція співробітництва у Європі

Міжнародне співробітництво належить до найбільш суттєвих характеристик міжнародних відносин, і розглядається як процес різноманітної взаємодії його учасників.

Міжнародне співтовариство є одним із важливих умов функціонування і трансформації міжнародних систем, і навпаки, ефективне співробітництво можливе лише в межах певної міжнародної системи або систем. Джерелом як міжнародного співтовариства, так і формування міжнародної системи став Вестфальський мирний договір 1648 р. Одним із найважливіших досягнень цього договору стало формування, з одного боку, правових відносин між державами, що створило умови для становлення і подальшого розвитку міжнародного співробітництва, і, з іншого, формування європейської системи міжнародних відносин. Висхідними принципами, які визначали міждержавне співробітництво, стали суверенітет, невтручання у внутрішні справи, національна безпека, незалежність і юридична рівноправність держав.

Саме в межах новоствореної Вестфальської системи міжнародних відносин відбувався процес формування сучасної цивілізації, що є великою людською спільнотою, яка несе в собі суперечливе, але все ж цілісне культурно-історичне ядро. Розвиток цивілізації відбувався через конфлікти і співробітництво суб’єктів міжнародних відносин, адже процеси міжнародного співробітництва завжди містили в собі конфліктні виміри, і, навпаки, усякий конфлікт передбачав ту чи іншу долю співробітництва його учасників [Ц, 272].

Визначення змісту поняття “міжнародне співробітництво” у науковій літературі зустрічається достатньо рідко. Одне з них належить Ж-Н.Деррієнку, згідно з яким два актори знаходяться у стадії співробітництва, коли кожний із них може бути задоволений тільки у тому випадку, якщо задоволений інший, тобто, коли кожний з них зможе досягнути своєї цілі тоді, коли цього може досягнути й інший. Результатом таких кооперативних відносин може бути ситуація, у якій або обидва актори задоволені, або не задоволений ні один із них.

На думку П. Циганкова, поняття “міжнародне співробітництво” відображає такий процес взаємодії двох або декількох акторів, у якому виключається застосування збройного насилля і домінують спільні пошуки реалізації спільних інтересів [Ц, 273].

Такі визначення достатньо адекватно відображають суть проблеми і показують, що співробітництво означає не відсутність конфліктів між його суб’єктами, а уникнення їх кризових форм заради спільних інтересів.

Інституційна структура міжнародного співробітництва включає у себе ряд рівнів. До них належать:

• двостороннє співробітництво;

• залучення до міжнародних конференцій, конгресів й нарад та ухвален­ня спільних угод і декларацій;

• співпраця у рамках міжнародних організацій та об'єднань;

• участь у військових союзах.

Двостороннє співробітництво - це сукупність позитивних відносин, які підтримує між собою кожна пара держав. До цих відносин належать обопі­льне визнання, двосторонні дипломатичні відносини, двосторонні транзакції у різноманітних сферах тощо.

Багатостороннє співробітництво держав може набирати різноманітних форм інституційного та організаційного характеру. Найменш тісною фор­мою є скликання міжнародних конференцій, конгресів і нарад для обгово­рення певних питань міжнародного життя й підготовки та ухвалення спіль­них угод і декларацій з цього приводу, які б регулювали діяльність урядів окремих країн в відповідних сферах. Таким чином створюються і функціо­нують міжнародні режими. Ця форма співробітництва, хоча й творить ме­режу міжнародних інститутів, не створює організаційного механізму їхньої реалізації. Для цього засновуються міжнародні організації спеціального характеру, регіональні об'єднання та військові союзи.

Регіональні міжнародні організації спеціального характеру - це об'єднання держав, створені на основі міжнародних договорів з метою регулювання взаємовідносин між державами у певних, як правило, чітко визначених, сферах міждержавного життя. Діяльність міжнародних органі­зацій спеціального характеру не зачіпає комплексу проблем існування окремих держав як міжнародних акторів, тобто сфери міжнародної безпеки [18, 31-32].

У сфері політики безпеки діють регіональні міжнародні об'єднання та військові союзи.

Регіональні об'єднання - це групи країн певного регіону, внутрішньо пов'язаних одна з одною за допомогою міжнародно-правових угод, спіль­них інститутів і організаційних структур. При цьому поняття "регіональності" стосується не географічного сусідства або відокремленості, а власне участі у такому об'єднанні, тобто членства й визнання його цілей.

Рамки можливих заходів регіональної колективної безпеки встановлюються абзацом 2 статті 52 Статуту ООН, який говорить, що держави-члени організації мають "докласти усіх своїх зусиль для досягнення мирного розв'язання місцевих спорів". Під цим, згідно з абзацом 1 статті 33 розділу VI Статуту, необхідно розуміти переговори, дослідження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд та інші мирні засоби [47, 35].

Що ж до застосування силових заходів з боку регіональних організацій, то право їхнього санкціонування Статут надає Раді Безпеки ООН. Зокрема, у пункті 1 статті 53 розділу VIII вказується, що Рада Безпеки може уповноважити регіональні об'єднання на проведення заходів із застосуванням сили, але під своїм керівництвом. А далі виразно наголошується, що "жодні приму­сові дії, на підставі цих регіональних угод або регіональними органами, не можуть бути вжиті без повноважень від Ради Безпеки..." [47, 41].

Таким чином, Статут ООН, хоча й не виключає, що регіональні об'єднання можуть ставити за ціль вжиття силових заходів, але робить їх виразно залежними від надання повноважень Радою Безпеки ООН. Отже, компетенцію щодо забезпечення колективної безпеки має виключно Рада Безпеки. Тільки вона може уповноважувати окремі держави або регіональні об'єднання вжити з цією метою заходів із застосуванням сили.

Тому регіональні об'єднання можуть здійснювати лише кооперативну політику безпеки. Їхньою сферою є мирне залагодження спорів та заходи з підтримання миру, у тому числі превентивна політика безпеки. Ті елементи колективної безпеки, які, згідно зі статутами, можуть реалізовуватися регіональними об’єднаннями, мають застосовуватися лише за згодою Ради Безпеки ООН.

Необхідно чітко відрізняти регіональні об'єднання у сфері політики без­пеки, що діють відповідно до розділу VIII Статуту ООН, та регіональні колективні союзи, укладені з метою спільного захисту проти зовнішнього противника ( наприклад, НАТО). З форма­льної точки зору, союзи відрізняються від об'єднань тим, що мають іншу правову основу, обумовлену у статті 51 розділу VII Статуту ООН. Функціо­нально вони слугують, в першу чергу, колективній обороні проти одного або багатьох зовнішніх агресорів, які не належать до союзу [47, 38].

Регіональні об'єднання, навпаки, діють передусім у рамках кооперативної політики безпеки. Навіть якщо вони мають елементи колективної безпеки, ці елементи спрямовані усередину на підтримання мирних взаємовідносин між державами-членами.

Іншою відмінністю є право застосування сили. Якщо для реалізації заходів із застосуванням сили регіональні об'єднання потребують виразного уповноважен­ня від Ради Безпеки ООН, то регіональні союзи можуть застосовувати силу, без­посередньо реалізуючи природне право своїх держав-членів на колективну оборону у відповідності до статті 51 Статуту ООН [47, 30].

Нарешті, обидва типи організацій відрізняються щодо своїх відносин з Радою Безпеки ООН. Рада Безпеки має безумовне право втручатися у діяльність регіональних об’єднань у відповідності до статті 53 розділу VIII. З іншого боку, Статут ООН надає Раді Безпеці також право втручатися у діяльність регіональних союзів. Зокрема, стаття 48 у розділі VII вказує, що рішення Ради Безпеки про проведення заходів із застосуванням сили “здійснюється членами Організації Об’єднаних Націй безпосередньо, а також шляхом їхніх дій у відповідних міжнародних установах, членами яких вони є”. Під “міжнародними установами” тут розуміється саме союзи [47, 38].

Після Другої світової війни у Європі склалася склад­на мережа міжнародної кооперації, яка включає у себе перераховані вище елементи і у якій бере безпосередню участь Федеративна Республіка Німеччина. Цей розвиток характеризували два процеси: поява і еволюція HATO та Європейських співтовариств, нині - Європейського Союзу у західній частині, та виникнення й занепад системи радянської домінації на схо­ді континенту.

Сьогодні до мережі європейського співробітництва належать:

• двостороння співпраця між усіма власне європейськими країнами, а також зі США та Канадою;

• проведення міжнародних конференцій у рамках гельсінського процесу, а також проведен­ня низки субрегіональних конференцій, у яких ФРН грає провідну роль;

• розгалужене переплетіння міжнародних організацій, інтеграційних об'єднань та військових союзів, що включає у себе як регіональні міжнародні об'єднання, які охоплюють усі або більшість європейських країн, наприклад Організація з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), Рада Європи, так і субрегіональне об'єднання ЄС та військовий блок НАТО.

Організація з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ) була створена 1994 року у рамках гельсінського переговор­ного процесу. Це міжнародна регіональна організація, що об'єднує 56 держав Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В компетенцію ОБСЄ входять питання міжнародного миру та безпеки.

ОБСЄ значною мірою відрізняється від інших європейських інституцій, що займаються проблемами безпеки, зокрема ЄС та НАТО. Вона не ство­рювалася як міжнародна організація, а склалася як низка міжнародних кон­ференцій у процесі, започаткованому Нарадою з Безпеки і Співробітництва у Європі (НБСЄ, 1973 - 1975 роки). Наради стали першим міжблоковим форумом, який виразно зайнявся проблемами європейської безпеки.

У рамках низки Нарад з Безпеки та Співробіт­ництва у Європі було на програмному рівні закріплено тісний зв'язок між безпекою і співробітництвом. Цей процес вперше цілковито сконцентрував­ся на тих підходах до політики безпеки, що ґрунтуються на кооперації. Це знайшло свій особливий вияв у формулюваннях офіційних документів ор­ганізації, які виключають будь-яку спробу вимушеної реалізації і, тим са­мим, некооперативного підходу [18, 34].

У 70-80-ті роки НБСЄ належала важлива роль у зміцненні безпеки та співробітництва на європейському континенті, у подоланні ідеологічного розколу між державами-учасниками. До кінця 80-х років Нарада почала перетворюватися в універсальний механізм загальноєвропейського співробітництва на основі розробки загальних правил гри, в центрі яких знаходяться десять принципів Гельсінського Заключного акта.

Після падіння комуністичних диктатур у ЦСЄ держави-учасниці НБСЄ на пропозицію Франції провели у 1990 році Паризьку Зустріч на найвищо­му рівні, на якій у формі Паризької Хартії для нової Європи було кодифіко­вано нову редакцію гельсінських положень щодо безпеки і співробітництва у Європі, але тепер вже не як декларацію, а як зобов'язання держав-учас­ниць. Прийняття Хартії надало зустрічам НБСЄ регулярного, а її органам та інституціям - постійного характеру. Віднині зустрічі за участю глав держав та урядів країн-членів НБСЄ стали відбуватися кожних два роки. Раді міністрів закордонних справ (РМЗС) було надано характеру основного органу організації у період між зустрічами глав дер­жав і урядів, а для підготовки засідань цієї Ради було засновано Комітет високих посадових осіб (КВПО).

На Паризькій Зустрічі було ухвалено створити наступні органи організації: Секретаріат у Празі для адміністративної підтримки РМЗС та КВПО, Центр попередження конфліктів (ЦПК) у Відні, який мав би підтримувати Раду у зменшенні небезпеки виникнення конфліктів та Бюро з вільних виборів (БВВ) у Варшаві для полегшення контактів і обміну інформацією щодо виборів у країнах-учасницях. Пізніше на його базі виникло Бюро з демократичних інституцій та прав людини (БДІПЛ).

Зі створенням перших окремих інституцій НБСЄ на Паризькій Зустрічі 1990 року відбувся перехід від низки конференцій до власне організації. Подальші кроки з трансформації НБСЄ у ОБСЄ були зроблені на засіданнях Ради у Берліні (1991 року), Празі (1992 року), Стокгольмі (1992 року) і Римі (1993 року), а також на зустрічах глав держав та урядів у Гельсінкі 1992 року та Будапешті 1994 року, де нарешті і відбулося перейменування НБСЄ у ОБСЄ [18, 36-37].

ОБСЄ розвинулася у структуровану організацію внаслідок поступового посилення частоти міжнародних конференцій у рамках гельсінського процесу. Це й тепер помітно у термінології її документів. Оскільки ОБСЄ з самого початку не була організацією, а розпочиналася у формі конференції, ще й донині продовжують говорити не про "держави-члени", а про "держави-учасниці".

Проголошення НБСЄ на Гельсінській Зустрічі 1992 року "регіональною угодою" у відповідності до розділу VIII Статуту ООН окреслило ті рамки, в яких організація діє у структурі європейської безпеки. Розвиток інституцій і практика ОБСЄ відповідають критеріям регіонального об'єднання у сенсі розділу VIII Статуту ООН [18, 38].

По-перше, вона дійсно об'єднує усі європейські країни, а також держави, які є важливими для безпеки регіону.

По-друге, завдяки розбудові довіри та безпеки у військовій галузі, створенню механізмів подолання криз у військовій, політичній та гуманітарній сферах і, на­решті, створенню порядку мирного розв'язання спорів у ході гельсінського проце­су склався унікальний інструментарій, який відповідає виключно коопера­тивній політиці безпеки.

Тому інституції та механізми, а також дотеперішня практика роблять ОБСЄ класичним прикладом кооперативного регіонального об'єднання.

На відміну від ОБСЄ, інше регіональне об'єднання, Рада Європи, розуміє себе не як універсальні рамки, які у ідеалі мають координувати і тим самим робити більш передбачуваною зовнішню політику усіх країн континенту, а як засіб об'єднання держав на основі таких цінностей, як репрезен­тативна демократія, ринкова економіка, свобода особистості, дотримання прав людини та принцип верховенства права.

Це знайшло своє віддзерка­лення у Статуті Ради, де сказано, що її мета - "єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням..." [43, 11].

Рада Європи була заснована 5 травня 1949 року як політичний союз між десятьма європейськими державами - Великою Британією, Францією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Швецією, Норвегією, Данією, Італією та Ірландією. Вона об'єднує 47 держав-членів в європейському просторі. Найважливішим аспектом діяльності Ради Європи є прийняття європей­ських конвенцій, що мають стандартизувати діяльність держав-членів у соціальній та правовій сферах.

У рамках Ради Європи сформувався ряд органів, які здійснюють її цілі. Це, передовсім, керівний орган - Комітет міністрів, членами якого є мініс­три закордонних справ держав-членів. Постійність у його роботі досягаєть­ся тим, що при необхідності він може збиратися і збирається також й на рівні послів та постійних представників [43, 14]. Через специфіку своєї роботи більш відомою є Парламентська Асамблея РЄ. Вона є унікальним форумом, у рамках якого може здійс­нюватися обмін думками та ідеями між представниками законодавчої влади держав. Подібну роль, але вже на рівні органів місцевого самоврядування віді­грає Конгрес органів місцевих та регіональних влад. Секретаріат обслуговує політичні органи ЄС і здійснює ряд інших функцій в інтересах організації [43, 17].

На рівні Ради Європи укладено ряд конвенцій, що творять міжнародні режими, у рамках яких мають діяти держави-члени. Найважливішими із цих режимів є захист прав людини, захист національних меншин, розши­рення прав і посилення ролі місцевого самоврядування, підтримка транско­рдонного співробітництва та захист європейської культурної спадщини. Рада Європи приділяє увагу також всім важливим питанням, які виникають у європейському суспільстві, крім питань оборони.

Порівнюючи діяльність обох регіональних об'єднань на континенті - ОБСЄ та Ради Європи, необхідно відзначити, що, хоча вони й концентру­ється на різних сферах (у першому випадку - це проблеми міжнародної безпеки, у другому - широкий комплекс питань гуманітарного характеру), проте обидва об'єднання створюють передовсім набори правил та норм, тобто міжнародні режими, у рамках яких змушені добровільно діяти дер­жави-члени. У цьому, очевидно, і полягає значення регіональних об'єднань у структурі європейського та міжнародного співробітництва взагалі.

Дещо іншу роль відіграють військово-політичні союзи. З саморозпуском Організації Варшавського Договору монопольне становище у Єв­ропі зайняла тісно переплетена система союзів. Провідне місце у ній належить Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).

НАТО постала в результаті під­писання у Вашингтоні (США) 4 квітня 1949 року десятьма західноєвропей­ськими державами, а також США і Канадою Північноатлантичного дого­вору, покликаного забезпечити колективну оборону.

На даний час НАТО налічує 28 держав. Згідно з Північноатлантичним договором [37, 236-239], держави-члени Органі­зації беруть на себе зобов'язання вирішувати мирними засобами всі міжна­родні спори, учасниками яких вони можуть стати, а також утримуватися у своїй політиці від погроз силою чи застосування сили у будь-який спосіб, несумісний з цілями Об'єднаних Націй (ст. 1) [37, 236]. У той же час, для відвернення можливої зовнішньої агресії сторони мають підтримувати та розвивати власну і колективну здатність протистояти збройному нападо­ві (ст. 4) [37, 237].

У статті 5 Договору проголошується, що збройний напад на одного або кількох членів НАТО вважатиметься нападом на них усіх і, відповідно, вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожен із них на­дасть допомогу тій стороні чи сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійс­нить індивідуально чи спільно з іншими такі дії, які вважатиме необхідни­ми, включаючи застосування збройної сили. Одночасно сторони зо­бов'язалися усувати конфлікти у своїй зовнішній економічній політиці та сприяти економічному співробітництву усередині блоку.

За роки функціонування Організації створилася складна структура спів­праці між державами-членами та виник ряд органів блоку. До найважливі­ших із них належить Північноатлантична рада, яка складається із постійних представників від усіх країн-членів і є форумом для консультацій з питань безпеки і вироблення спільного політичного курсу. Рішення Ради, які у кожному окремому випадку потребують обов'язкової згоди усіх держав-учасниць, є виявом колективної волі урядів держав-членів НАТО. Тому усі держави-члени беруть участь у реалізації політики, визначеної Радою, зберігаючи при цьому цілковиту суверенність і повну відповідальність що­до власних кроків [37, 237].

Північноатлантична рада може засновувати підпорядковані їй органи. До останніх належать комітети і групи планування для забезпечення роботи Ради та виконання її обов'язків у конкретних сферах. Найважливішими з них є Комітет оборонного планування, Група ядерного планування та Вій­ськовий комітет.

Стратегічна концепція НАТО – це офіційний документ, в якому формулюється мета та характер діяльності Альянсу, основоположні завдання у сфері безпеки, головні риси середовища безпеки, підходи до її забезпечення, напрями адаптації політичних і військових спроможностей НАТО. Концепція надає Альянсу стратегічне бачення шляхів подолання викликів у сфері безпеки та його політичного та військового розвитку на майбутнє. Трансформація є постійною характерною ознакою діяльності НАТО. З часу заснування здійснюється регулярний аналітичний перегляд завдань і цілей відповідно до розвитку без пекового середовища.

Робота над першою Стратегічною концепцією була започаткована в жовтні 1949. Підготовка кожного наступного стратегічного документа зумовлювалася змінами, що відбувалися у світі й не могли передбачатися засновниками НАТО та розробниками його попередніх стратегічних концепцій. Водночас, попри всі зміни в безпековому середовищі та характері діяльності НАТО, співробітництво в Альянсі незмінно залишається зорієнтованим на головні принципи Вашингтонського договору, а саме: колективна оборона, мирне розв’язання спорів та оборонний характер НАТО. Політичні рішення приймаються на засадах консенсусу, що є однією з ключових передумов стійкості Альянсу. Крім завдань колективної оборони держав-учасниць Вашингтонського договору, НАТО дедалі більшою мірою виконує роль глобального форуму для обговорень і консультацій з питань захисту спільних цінностей, заснованих на принципах демократії, індивідуальних свобод та верховенства права, співробітництва у сфері оборони та безпеки, оскільки Альянс не лише об’єднує Європу та Північну Америку, але й започатковує багатонаціональні ініціативи за участі країн-партнерів.

У листопаді 2010 р., під час саміту НАТО в Лісабоні, була представлена нова Стратегічна концепція Альянсу. Головною причиною процесу її розробки є необхідність чіткого визначення зобов’язань членів Альянсу й точного їх виконання з метою ефективного та дієвого забезпечення миру та безпеки. Підстави Північноатлантичного договору не змінилися, і пункт про колективну оборону зберігся. Очікуване закріплення глобальної ролі Альянсу не зменшує ролі НАТО як ключового складника безпеки в Європі.

Необхідно відзначити, що НАТО є лише одним із компонентів системи військово-політичних союзів на континенті. Іншим регіональним об'єднанням, яке пережило у 90-і роки еволюцію від міждержавної до частково наддержавної інституції з елементами військового союзу є Європейський Союз (ЄС).

Договір про створення ЄС було підписано у Маастрихті 7 лютого 1992 року. Під спільним дахом Ради ЄС постала складна структу­ра, яка включала три складові: наднаціонально організовані Євро­пейські Співтовариства, міждержавно організовану Спільну Зовнішню По­літику і Політику Безпеки (СЗПБ), а також міждержавно організовану Спів­працю у галузі Права і Внутрішньої Безпеки (СПВБ) [18, 42].

Маастрихтський договір визначив два інструменти реалізації СЗПБ спільні позиції та спільні акції. Спільні позиції ухвалюються Радою ЄС, а окремі держави-члени зобов'язані слідкувати за тим, щоб їхня зовнішня політика відповідала цим заявам. Крім того, країни ЄС мають координувати свою діяльність у між­народних організаціях і на міжнародних конференціях, а також підтриму­вати там спільні позиції з тих чи інших питань. Спільні позиції Ради ЄС створюють, таким чином, правові рамки, у яких має знаходитися політи­ка держав-членів.

Новим інструментом стали спільні акції, які мають проводитися у тих сферах, де існують спільні інтереси держав-членів. ЄС може діяти при цьому як автономно, так і у колективних операціях разом з НАТО чи ОБСЄ. Умови та принципи застосування спільних акцій були ухвалені Європейською Радою у Лісабоні (26-27 червня 1992 року) та у Брюсселі (28 - 29 жовтня 1993 року). До них належать: географічна близькість регіону, наявність знач­них спільних інтересів країн ЄС у регіоні чи країні, загроза інтересам Сою­зу у сфері безпеки. На відміну від спільної позиції, яка має лише координувати зовнішньополітичну діяльність окремих держав-членів, спільні акції передбачають спільні дії і є обов'язковими для країн-членів.

У 1997 році, згідно із Амстердамським Договором, було створено посаду Генерального Секретаря ЄС, який одночасно отримав ще й повноваження Постійного Представника з СЗПБ, щоб зробити більш ефективною зовнішньополітичну діяльність у рамках союзу. Договір увів у дію поняття спільної зовнішньополітичної стратегії ЄС, яка ухвалюється Європейською Радою на основі консенсусу. Проте рішення про її реалізацію у вигляді окремих акцій приймаються кваліфікованою більшістю голосів [18, 44].

Із набуттям чинності Лісабонським договором 1 грудня 2009 р. розпочався новий період у розвитку Європейського Союзу. Положення Лісабонського договору передбачають ряд суттєвих змін, спрямованих як на посилення інституцій ЄС, так і внутрішньої інтеграції загалом. Поряд із набуттям Євросоюзом міжнародної правосуб’єктності, основні зміни відбулися в інституційній сфері, а також у механізмах ухвалення рішень всередині Європейського Союзу. Запроваджено нові керівні посади – Президент Європейської Ради та Високий представник з питань закордонних справ і безпекової політики, а також утворено новий орган – Європейська служба зовнішньої діяльності (дипломатичного відомства ЄС, яке практично буде відігравати роль „міністерства закордонних справ”).

Однак найголовніше – це зафіксований у Лісабонський угоді пункт про взаємну оборону (т.зв. клаузула Солідарності), про зобов’язаність (obligation, тобто безумовний обов’язок) надати допомогу і підтримку у разі, коли територія країни члена ЄС стане жертвою військової агресії (цей пункт нагадує статтю V Вашингтонського договору, хоча і не копіює її, звертає на себе увагу, що європейський документ сформульований жорсткіше, ніж документ НАТО ). «Клаузула солідарності» - це зобов’язання про колективну оборону у випадку воєнного нападу на будь-яку з країн членів (з посиланням на 51 статтю Хартії ООН), а також положення про зобов’язаня взаємного захисту країн членів ЄС у разі терористичної атаки, стихійних або техногенних катастроф. Це створює суттєві проблеми для європейських країн з нейтральним та позаблоковим статусом, хоча на практиці формально нейтральні Швеція та Фінляндія, а також Австрія беруть у політиці оборони активну участь. І все ж яким чином має бути застосована «клаузула солідарності» у такому випадку залишається неясним.

НАТО у цьому контексті не тільки зберігає, але й підвищує свою вагу. Відтак на сьогодні не тільки ЄС у вирішенні питань безпеки визнає свою вєамопов’язаність з НАТО, але й НАТО розглядає шляхи укріплення трансатлантичного партнерства і створення дедалі більш узгодженої системи з ЄС. Один з напрямків реформування НАТО вбачається у необхідності використання альянсом не тільки жорстких, але й м’яких засобів впливу – оскільки характер новітніх загроз не дає змоги обмежитися застосуванням військової сили. Одна з пропозицій полягає у поєднанні зусиль альянсу з можливостями ЄС – так само, як європейська політика оборони передбачає можливість застосування військового потенціалу НАТО, так само НАТО у майбутньому повинно мати можливість доступу до ресурсів безпекової політики ЄС (кризове врегулювання, поліційні підрозділи, цивільна допомога тощо).

Висновки до розділу 1

Перший абзац має бути присвячений міжнародному співробітництву та ролі організацій в інституціоналізації системи міжнародних взаємодій. А далі ниже зазначені Вами абзаци.

На відміну від регіональних об'єднань, які прагнуть залучити якомога більшу кількість міжнародних акторів з тією метою, щоб підпорядкувати їхню поведінку певним наборам правил, цінностей та норм, два тісно переплетених між собою військових союзи на континенті ЄС та НАТО скеровані не всереди­ну, а назовні. Їхнім завданням є не стільки сприяти розповсюдженню влас­них цінностей, скільки не допустити можливих змін через вжиття сили або погрозу силою з боку країн-нечленів союзів. Тим самим вони також стабілізують міжнародну систему, виступаючи га­рантами дотримання правил і норм, визнаних спільними для своїх членів.

Переплетіння регіональних об'єднань і союзів, а також міжнародні режими, створені у рамках дво- й багатосторонніх переговорних процесів, визначають інституційні та організаційні рамки для зовнішньої політики окремих країн, зокрема, ФРН. Вони є, з одного боку, інструментами реалізації державних інтересів Німеччини, а, з іншого, - визначають межі й хара­ктер цих інтересів.

РОЗДІЛ II ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ФРН У СУЧАСНІЙ СТРУКТУРІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПІВРОБІТНИЦТВА