34.Вчення Мальтуса про реалізації суспільного продукту

Мальтус – англійський економіст. У памфлеті «Дослід про закон народонаселення» (1798) провів аналогію з природою, де здатність рослин і тварин до безмежного розмноження стримується нестачею місця і їжі, Мальтус стверджував, що засоби існування людей через дію «закону про зубожіння родючості грунту» не можуть зростати швидше, ніж в арифметичній прогресії, тоді як населення подвоюється кожні 25 років, зростаючи в геометричній прогресії.

У своїй головній роботі «Основи політичної економії» (1820), на відміну від Сміта і Рікардо, які вважали, що ключовою проблемою для політекономії є накопичення капіталу, яке забезпечує зростання виробництва, Мальтус вперше поставив у центр економічної теорії проблему реалізації, зокрема в умовах криз перевиробництва.

Вирішення проблеми реалізації і криз Мальтус відшукував в існуванні суспільних класів і прошарків, які не відносяться ні до капіталістів, ні до робочих (непродуктивні верстви населення).

Попит, що виникає як економічна потреба, тільки і може забезпечити реалізацію всієї маси вироблюваних товарів. Кейнсіанство відродило і прийняло до уваги ідеї Мальтуса щодо питань про реалізацію і чинники «ефективного попиту».

Згодом Мальтус став на оптимістичну позицію щодо майбутнього роду людського і висловив надію на можливість обмеження росту населення через дотримання моральних принципів і на те, що «дії хвороб і бідності – постійних стримуючих факторів збільшення населення – можна буде уникнути».

Правильність наукового прогнозування Мальтуса виявилась очевидною, а обґрунтована ним так званна «теорія народонаселення», популярність якій надало багаторазове видання «Досліду про закон народонаселення», стала невід’ємною частиною методологічної бази політичної економії, як це визнавали Дарвін і Рікардо.

35.Економічні погляди н. Сеніора

Насау Вільям Сеніор (1790 – 1864) – відомий англійський економіст, представник класичної політичної економії. Народився в Англії у сім’ї сільського священика. Освіту здобув у Оксфорді, працював чиновником канцелярського суду. З часом відмовився від кар’єри адвоката. Серйозно зацікавився економічною наукою, спілкувався і дискутував з багатьма видатними економістами свого часу. У 1825 р. Н. Сеніор був обраний на посаду професора утвореної в Оксфордському університеті кафедри політичної економії. Згодом став членом Французької академії наук. Економічні погляди Н. Сеніора були викладені у працях: „Нариси з політичної економії” (1836), „Листи про дію фабричного акта в бавовноткацькій промисловості” (1837), „Політична економія” (1850) тощо. Н. Сеніор увійшов у історію економічної науки як автор багатьох оригінальних ідей, які збагатили класичну політичну економію. Вчений був:

– прихильником „чистої політичної економії”. Вчений, як і Д. Рікардо і Т. Мальтус, обмежував предмет політичної економії як науки вивченням природи виробництва та розподілу багатства;

– автором суб’єктивно-психологічної теорії „утримання” (стримування), що спирається на вартість витрат виробництва побудованої на двох елементах – праці та капіталі. Згідно теорії стриманості, власники найманої праці і капіталу свідомо себе обмежують на користь певних інтересів. Праця найманого робітника розглядається вченим як втрата власного дозвілля спокою і здоров’я, а капітал – як жертва капіталіста, якій відмовляє собі в радощах споживання, перетворюючи частину свого особистого доходу в засоби виробництва.

– дослідником закономірності ціноутворення. У теорії „утримання” Н. Сеніор зводить витрати на виробництво до грошового виразу і робить їх на основі цього порівняльними. Витрати виробництва вчений розглядає лише як „регулятор” цін, остаточне визначення яких завершує попит та пропозиція;

– першим, хто розмежував капітал-власність від капіталу-функції і обгрунтував існування двох видів доходів: підприємницькій дохід (плату за працю, підприємницькі здібності) і процент як плату за капітал (своєрідна платня капіталістові, якій утримався від негайного споживання грошей);

– автором теорії „останньої години”. Згідно цієї теорії, не можна скорочувати робочій день тривалістю 11,5 годин (такою була тривалість його в Англії у 30-х роках ХІХ ст.) на одну годину, тому що за перші 10,5 годин відшкодовується вартість авансованого капіталу, і лише в останню годину створюється прибуток. Звідси виходило, що скорочення робочого дня до 10 годин, за що велась посилена агітація в країні, мало б своїм результатом повне зникнення прибутку, а з ним і стимулів у підприємців до розвитку господарської діяльності. Теорія „останньої години” піддавалась економістами критиці, а згодом була визнана помилковою й самим автором.

– одним із перших критиків теорії народонаселення Т. Мальтуса. На думку Н. Сеніора, прагнення людини до збереження та поліпшення добробуту є таким само потужним спонукальним мотивом, як і прагнення до продовження роду. Згідно міркувань вченого, зростання життєвого рівня населення може стати автоматичним обмежувачем збільшення його чисельності.

36. Еволюція класичної політичної економії у Франції та США.

Період розвитку політичної економії в Англії відповідає періоду започаткування класичної школи у Франції. Революційна зміна феодального устрою наприкінці XVII ст. та швидкий розвиток капіталістичних відносин поставили перед французькою економічною наукою багато нових питань, на які складно було дати відповідь з позицій англійської класичної політекономії.Представниками французької класичної економічної школи були Ж.Б.Сей і Ф.Бастіа.

У 1828-1829 рр. Сей опублікував "Повний курс практичної політичної економії" в шести томах. Політична економія Сея в основному наслідувала ідеї А.Сміта, але Сей зробив більше, ніж просто популяризував класичне вчення, він збагатив це вчення власними ідеями.

Головну ідею праці Сміта - трудове походження багатства - було трансформовано Сеєм у теорію трьох факторів виробництва. Людина, капітал і земля - основні агенти виробництва, чинники зростання багатства в суспільстві. Саме вони доставляють те, що Сей, згідно зі своєю теорією послуг, називає продуктивними послугами. На них існує попит промислових підприємців. Підприємці комбінують виробничі послуги з метою задоволення попиту на продукти споживання.

Підприємець у Сея - це людина, наділена особливими якостями, що дають їй змогу вести виробництво вибраним свідомо курсом, панувати у сфері розподілу. Тобто Сей фактично розглядає підприємця як четвертий фактор виробництва.

Ще одним представником французької класичної школи політекономії був Ф.Бастіа (1801-1850). Він стояв на індивідуалістичних позиціях, як Сміт, вірив, що прогрес суспільства пов’язаний з реалізацією свободи інтересів окремої людини, що приватні інтереси антагоністичні тільки зовні, а, по суті, вони солідарні: досить щоб кожний домагався здійснення власних інтересів, і він побачить, що сам того не бажаючи, буде слугою інтересів інших.

Сукупність цих інтересів і їх; узгодження, на думку Бастіа, є предметом політичної економії. На відміну від соціалістів, він впевнений, що гармонію інтересів може забезпечити капіталізм, який є асоціацією об'єднаних спільною метою людей, але відносини між ними складаються на основі дії природних сил, об'єктивних економічних законів. Дія цих сил забезпечує гармонію інтересів, а відтак — прогрес суспільства.

Американська економічна наука XIX ст. розвивалась під впливом анг-лійської класичної політекономії, але водночас мала певні особливості, зумовлені специфікою розвитку капіталізму в США: він панував на Півночі, тоді як Південь все ще залишався рабовласницьким. Виникла необхідність довести прогресивність капіталістичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи, оголосити побудову капіталізму загально сучасною метою.

Засновниками ліберальної економічної теорії в США вважають Г.Кері (1793 - 1879), у працях якого капіталізм розглянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними економічними законами і не потребує втручання держави.

Кері належить пріоритет відкриття так званого закону зростання частки робітників у національному продукті, відповідно до якого зростання продуктивності праці призводить до знецінення колишніх зусиль, оскільки сила природного опору зменшується, а нові асоційовані зусилля (мається на увазі зростання суспільного характеру праці) посилюють свій вплив. Відбувається переоцінювання внеску капіталіста у виробництво і його відносна частка на момент розподілу зменшується.

37. Політична економія Ж.Б.Сея.

Жан Батіст Сей (1767—1832) був першим економістом за межами Англії, який сприйняв, збагатив і розвинув теоретичні постулати А. Сміта. У своїй головній праці "Трактат політичної економії" (1803) він запропонував класифікацію політичної економії, згідно з якою вона поділялася на три самостійні частини: виробництво, розподіл та споживання. У межах кожної з них учений обстоював технологічний підхід до розгляду явищ і процесів. Трудовій теорії вартості Ж. Б. Сей протиставив теорію корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, яка надає предметам цінності.

Значне місце в економічній системі Ж. Б. Сея посідає теорія трьох факторів виробництва (модифікований вираз триєдиної формули доходів А. Сміта). Спираючись на те, що у процесі виробництва беруть участь три фактори — праця, капітал (засоби виробництва) і земля — і кожен з них у певний спосіб впливає на створення вартості, Ж. Б. Сей розрізняв три види доходів, стверджуючи, що праця створює заробітну плату, капітал — прибуток, земля — земельну ренту. Відмінність між підприємцями та робітниками відсутня: доходи перших є також винагородою за працю, пов'язану з керуванням, певним талантом і ризиком.

Сучасна економічна наука повністю сприйняла означену теорію факторів виробництва Ж. Б. Сея, додавши четвертий фактор — підприємницьку здібність (її має лише 5-7 % працездатного населення) . Свого часу теорія трьох факторів була цінною як антитеза трудової теорії вартості, сучасне ж її наукове значення полягає в започаткуванні факторного аналізу виробництва на рівні підприємств. На підтвердження цього наведемо формулу неокласичної виробничої функції Кобба — Дугласа, запропоновану в 1928 р.

Теорія збуту, запропонована Ж. Б. Сеєм, обґрунтувала гармонійність капіталістичного відтворення, неможливість загальних криз перевиробництва виходячи з припущення, що інтересом усіх виробників є обмін товарів. Ж. Б. Сей зазначав, що кожен продавець є водночас покупцем, тобто будь-яка пропозиція породжує попит, тому можливе лише часткове перевиробництво в певних галузях, яке пояснюється недовиробництвом в інших.

Твердження про те, що будь-яка пропозиція народжує адекватний попит, називається законом Сея, або законом ринків. Загальні кризи перевиробництва, періодично повторювані з 1825 р., по суті, спростували це твердження, оскільки кризовими явищами були охоплені всі без винятку галузі виробництва. Проте закон Сея й донині зберігає одіозний характер. За ставленням до нього, тобто до питання про можливість саморегулювання ринкової економіки без будь-якого зовнішнього впливу (зокрема, державного), відбувається поділ сучасних економістів на прихильників класичної ліберальної традиції та альтернативних (передусім кейнсіанських) методів.

38. Теорія „послуг” Ф.Бастіа.

Особливу популярність в 40—50-х роках XIX ст. мав Фредерік Бастіа (1801—1850), який пропагував ідею свободи торгівлі й заперечував соціалістичне вчення про соціальний антагонізм. "Усі законні інтереси гармонійні. У цьому—основна думка мого твору", — писав він, маючи на увазі свою працю "Економічні гармонії" (1850) [4, с. 168]. Обґрунтовуючи таку ідею, Ф. Бастіа спирався на "теорію послуг" Ж. Б. Сея з тією лише відмінністю, що розглядав особисті послуги, хоч би в якій сфері суспільного життя вони не надавалися. "Послугу" капіталіста, що дає йому право на відсоток, Ф. Бастіа вбачав у тому, що під час авансування, або позички, капіталу є "відстрочка в споживанні". Земельна рента надається як плата за "послугу" землевласника або його предків з обробки чи поліпшення землі. Ф. Бастіа розглядав прибуток як відсоток на капітал, а земельна ренту — як різновид такого відсотка, вкладеного в землеробство. Буржуазне суспільство у нього — це гармонійне співробітництво різних класів, які еквівалентно обмінюються "послугами".

39. Концепція „гармонії інтересів” Г.Ч.Кері.

До економістів «нової хвилі» належить Г. Ч. Кері (1793—1879). У політичній економії Кері поєднувалася обґрунтована критика тогочасних економічних теорій із його власними науко­вими поглядами. Він не сприймав Мальтуса та Рікардо, системи яких він уважав песимістичними і такими, що розпалюють со­ціальну ворожнечу.

Кері опублікував багато праць. Найвідомішими з них є «Нариси про норму заробітної плати» (1835) у трьох томах, тритомник «Принципи політичної економії» (1837—1840), «Минуле сучасне й майбутнє» (1843), «Гармонія інтересів» (1850), «Основи соціальної науки» (1858—1859), «Принципи соціальної науки» (1865) та ін. Однією з основних проблем у працях Кері є проблема вартості в досить своєрідному трактуванні. Кері пише про ідею вартості, що існує в людському розумі як оцінка опору, котрий потрібно подолати, щоб мати бажану річ. Він визнає також ідею корисності, але тільки як корисну властивість, міру «людської влади над природою». Вартість речей є мірою влади природи над людиною.

Визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох факторів: природи та праці людини. Але робить це він не з погляду врахування витрат, а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найнаочніше цю думку виражає його теорія земельної ренти, яку він протиставляє рікардіанській. На думку Кері, родючіші землі потребують більших зусиль для обробітку. Тому, посилаючись на досвід землеробства в Америці, він, усупереч класичній теорії, стверджує, що з розвитком суспільства відбувається перехід в обробітку землі від гірших її ділянок до ліпших, а не навпаки.

Кері формулює теорію «гармонії інтересів». Він наголошує на тім, що капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають. Багатство суспільства стає основою для зростання добробуту кожного його члена. Виявом гармонії інтересів є справедливий розподіл, який ураховує внесок кожного у виробництво. З розвитком суспільства частка робітника в сукупному продукті зростає і абсолютно, і відносно, а капіталіста — лише абсолютно. Це пояснюється зміною внеску праці та капіталу в суспільний розвиток. Теорія «гармонії інтересів» Кері подібна до теорії Бастіа.

Але його не можна беззастережно відносити до економістів-класиків, оскільки він використовував дещо інакший метод досліджен­ня — історико-соціологічний, розширюючи в такий спосіб предмет дослідження, виводячи його далеко за межі суто економічної сфери.

Вивчення цього розділу підручника та рекомендованих літературних джерел дає підстави для висновку, що вже економісти-класики «нової хвилі» сформулювали основи (хоча б тільки у вигляді окремих постулатів), нової маржинальної теорії, що згодом еволюціонувала до неокласичної.

40. Завершення класичної політичної економії у творах Дж.С.Мілля.

Для методології Дж. С. Мілля характерним було різке протиставлення законів розподілу законам виробництва, які в його вченні не вважалися взаємопов'язаними. Закони виробництва вчений визнавав природними й об'єктивними, а закони розподілу пов'язував із суб'єктивними діями людей та історичними умовами.

Категорію вартості Дж. С. Мілль розумів як "загальну купівельну силу, владу, яку дає володіння цим предметом, над товарами, що продаються , стверджуючи при цьому, що вартість товару визначається вартістю витрат виробництва [37, с. 172]. Цікаві думки вчений висловлював з приводу впливу ціни товару на попит; саме вони стали основою сучасного аналізу еластичності попиту. Ренту Дж. С. Мілль визначав як компенсацію, що сплачується за користування землею; він виступав на захист теорії ренти Д. Рікардо. Продуктивною він вважав працю, що виробляє багатство, відносячи до нього майстерність, здібності та інші якості робочої сили. Як і Ж. Б. Сей, Дж. С. Мілль дотримувався думки про можливість безкризового розвитку капіталістичного виробництва, але вважав, що падіння норми прибутку може спричинити депресію й застій в окремих галузях виробництва.

Важливу роль у соціально-економічній концепції Дж. С. Мілля відіграє визнання певних переваг комуністичних асоціацій, але перехід до них він вважав малоймовірним. Поглядам ученого найбільше відповідали вдосконалена система приватної власності, соціальне партнерство, участь робітників в управлінні та розподілі прибутків, колективне володіння капіталом. Засуджуючи політику протекціонізму та обмеження діяльності профспілок, Дж. С. Мілль наголошував на ролі буржуазної держави, яка, на його думку, повинна брати на себе витрати зі створення інфраструктури, розвитку науки та соціального забезпечення, а також регулювати оподаткування.

41. Критичний напрям економічної теорії

Початок XIX ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, майновим розшаруванням і зубожінням значної частини населення (особливо найманих робітників). Капіталістичну економіку починають розхитувати економічні кризи.

Ідеї класиків економічного лібералізму щодо гармонії приватних і суспільних інтересів не підтверджувались у реальному житті. Проблема пауперизму й економічних криз ставала занадто гострою.

За цих умов учні й послідовники класиків виступають з критикою капіталізму і класичної політичної економії. Сісмонді, який називав себе учнем А. Сміта, піддає гострій критиці капіталізм за злиденний стан робітників, за кризи. Сісмонді не був соціалістом. Але його палка, безкомпромісна критика капіталізму сприяла формуванню соціалістичних ідей.

«Поліпшити» капіталізм шляхом реформування власності сподівався Прудон. Перебудувати суспільство на засадах справедливості за допомогою держави намагались соціалісти Родбертус і Лассаль.

Послідовники й учні А. Сміта розвивають теорію, вносять в неї нові ідеї. Згодом з'являється критична течія у політичній економії, представники якої (зокрема С. Сісмонді, котрий називав себе учнем А. Сміта) виступають із критикою "економічної ортодоксії". Ця критика забезпечила появу нових напрямів економічної думки.

Формуються соціалістичні ідеї. Виникає утопічний соціалізм, з'являється марксизм, який проголошує себе науковим соціалізмом.

У 70-х роках XIX ст. економічна думка була репрезентована, з одного боку, історичною, а з іншого - суб'єктивно-психологічною школою, яка ознаменувала розвиток політичної економії на нових, маржинальних (граничних) засадах. На цих засадах наприкінці XIX ст. формується неокласичний напрям економічної думки, з появою якого зв'язане становлення мікроекономіки.

Новим етапом розвитку політичної економії стала поява у 30-х роках так званого кейнсіанства.

42. Економічний романтизм С,Сісмонді

Сімон де Сісмонді (1773—1842), з одного боку, започаткував дрібнобуржуазний напрямок в економічній думці та критику існуючого суспільного ладу, а з іншого — продовжив класичну економічну традицію. У цій темі висвітлимо ті економічні ідеї вченого, які не суперечать класичній політекономії. По-перше, С. Сісмонді був прихильником трудової теорії вартості, розглядаючи прибуток, ренту й заробітну плату тільки як різні форми користування продуктами людської праці. Тому робився висновок про експлуататорську природу доходів. По-друге, проголошуючи примат споживання над виробництвом і ототожнюючи вартість суспільного продукту з доходами, С. Сісмонді вважав, що для реалізації виробленого продукту необхідно, аби виробництво повністю відповідало доходам суспільства.

Таким чином, існування кризових явищ в економіці пояснювалося не надмірним обсягом споживчих витрат, а навпаки, недоспоживанням, ситуацією, коли певна кількість товарів не знаходить споживача. Це пояснювалося тим, що заробітна плата робітників зростає значно повільніше, аніж випуск товарної продукції; у свою чергу, капіта-гасти-підприємці також відносно зменшують своє споживання внаслідок збереження частини доходу для виробничого нагромадження. У результаті цього сукупний попит на споживчі товари стає недостатнім, і виникає криза перевиробництва, тобто пропозиція не породжує адекватного попиту.

43. Економічні ідеї П.Ж. Прудона

Свобода і рівність були основними політичними догмами П.Ж. Прудона. Він не погоджувався пожертвувати жодною з них. В ім'я рівності він заперечував приватну власність в наявній формі; в ім'я свободи він відкидав соціалізм. ...Він вважав, що істинне вирішення проблеми власності дане слов'янською расою, яка створила общинну власність, за якої земля належить всій общині, а право користування окремими земельними ділянками — кожному члену общини.

Критикував експлуататорську природу існуючого на той час капіталістичного суспільства. П.Ж. Прудон виходив з того, що капіталісти "ніколи повністю не винагороджують" робітників, оскільки винагорода робітника "не перевищує його постійних витрат і не забезпечує йому винагороди в майбутньому, тоді як капіталіст знаходить в знарядді, продуктивному працівникові запоруку незалежності і забезпеченості в майбутньому"

Розмірковуючи над природою прибутку, вчений висунув концепцію "помилки в рахунках", згідно з якою капіталісти оплачують вартість індивідуальної праці робітників, привласнюючи при цьому продукт їх кооперованої (колективної) праці. Останній перевищує суму індивідуальних зусиль працівників, оскільки "Найнезначніший статок, найменше підприємство вимагають такої різносторонності, яких одна людина ніколи не може проявити".

Свобода і рівність були основними політичними догмами П.Ж. Прудона. Він не погоджувався пожертвувати жодною з них. В ім'я рівності він заперечував приватну власність в наявній формі; в ім'я свободи він відкидав соціалізм. ...Він вважав, що істинне вирішення проблеми власності дане слов'янською расою, яка створила общинну власність, за якої земля належить всій общині, а право користування окремими земельними ділянками — кожному члену общини.

Критикував експлуататорську природу існуючого на той час капіталістичного суспільства. П.Ж. Прудон виходив з того, що капіталісти "ніколи повністю не винагороджують" робітників, оскільки винагорода робітника "не перевищує його постійних витрат і не забезпечує йому винагороди в майбутньому, тоді як капіталіст знаходить в знарядді, продуктивному працівникові запоруку незалежності і забезпеченості в майбутньому"

Розмірковуючи над природою прибутку, вчений висунув концепцію "помилки в рахунках", згідно з якою капіталісти оплачують вартість індивідуальної праці робітників, привласнюючи при цьому продукт їх кооперованої (колективної) праці. Останній перевищує суму індивідуальних зусиль працівників, оскільки "Найнезначніший статок, найменше підприємство вимагають такої різносторонності, яких одна людина ніколи не може проявити".

44. Соціалістичні утопічні вчення

45. Історичні умови виникнення та загальна характеристика соціалістичних утопій

Витоки соціалістичних економічних учень беруть початок з глибини історії. З давніх-давен люди мріяли про справедливе і щасливе суспільство, позбавлене експлуатації та гноблення, економічної і соціальної нерівності, що знайшло відображення у творах старогрецьких мислителів, релігійних ученнях, численних утопічних концепціях, заснованих на ідеях розумного порядку та гармонії.

В історії економічної думки виділяють два основні етапи розвитку соціалістичних утопічних ідей:

ранній утопічний соціалізм, який знайшов яскраве втілення у фантастичних проектах видатних мислителів XV—XVII ст. Т. Мора, Т. Кампанелли, Ж. Мельє, В. Вінстенлі, Г. Бабефа, Т. Мюнцера та ін. Найважливішими передумовами виникнення цих проектів став розклад феодалізму, первісне нагромадження капіталу в західноєвропейських країнах, яке супроводжувалось розоренням селянства та зубожінням переважної більшості населення. Твори ранніх соціалістів-утопістів відобразили ідеологію антифеодального протесту, прагнення до скасування феодальних привілеїв та залежностей, зміни відносин власності й розподілу, утвердження справедливого і щасливого суспільства;

пізній утопічний соціалізм, заснований на ідеях перебудови капіталістичного суспільства, які знайшли відображення у працях видатних західних вчених

Термін "соціалізм" впровадив у науковий вжиток французький філософ П´єр Перу (1797—1871) у другій половині XIX ст. Він був послідовником К.А. Сен-Сімона та одним із засновників християнського соціалізму — специфічного напрямку суспільної думки, представники якого прагнули надати релігійному ученню соціалістичного забарвлення і розглядали як найважливішу умову соціалістичних перетворень моральне вдосконалення суспільства.

У сучасній літературі термін "соціалізм" використовується як назва теорії, в основі якої лежить ідея рівності (матеріальних благ, прав, обов´язків), спільності власності, соціальної справедливості, свободи, а також суспільного устрою, що відповідає цим вимогам, європейських мислителів XVIII—XIX ст. Ш. Фур´є, К.А. Сен-Сімона, Р. Оуена. Найважливішими передумовами формування цих ідей стали: завершення промислового перевороту, масове розорення селян та ремісників, майнове розшарування суспільства, виникнення безробіття та злиденності, погіршення становища робітничого класу, загострення соціальних суперечностей тощо.

Значний вплив на формування суспільної думки цього періоду справили праці ранніх соціалістів-утопістів, видатних просвітників-енциклопедистів Д. Дідро, Ж.Л. Д´Аламбера, Вольтера, Ж.Ж. Руссо, які заклали ідеологічне підґрунтя антифеодальних перетворень, а також ідеї представників класичної політичної економії щодо необхідності подолання перешкод на шляху технічного прогресу, зростання суспільного багатства як основної мети економічної політики, спрямованої на поліпшення добробуту людства. Водночас представники пізнього утопічного соціалізму виступили проти класичної теорії вічного та незмінного ринкового "природного порядку", протиставивши їй ідею суспільного розвитку та еволюційного переходу від капіталізму до нового, гуманного та справедливого суспільства.

Критикуючи суспільний устрій, заснований на приватній власності та вільній конкуренції, К.А. Сен-Сімон, Ш. Фур´є, Р. Оуен здійснили перші спроби систематизованого викладу соціалістичних ідей та практичного втілення омріяного ідеалу.

На відміну від прагматичних теорій XV—XVIII ст., які були спрямовані на дослідження господарської реальності та матеріальних умов розвитку економічної діяльності, соціалістичні утопічні концепції відобразили мрії та фантастичні проекти видатних західноєвропейських мислителів, твори яких дуже часто нагадували емоційні проповіді, заклики та настанови.

Незважаючи на різноманітність підходів та ідей, можна виділити деякі спільні риси, притаманні більшості соціалістичних утопічних учень:

емоційну критику феодального та капіталістичного устроїв за їх неспроможність забезпечити справедливий розподіл багатства та ефективне використання матеріальних і людських ресурсів.

46. Ранній уопічний соціалізм

Характерними рисами раннього утопічного соціалізму були критика недоліків наявного устрою та приватної власності з позиції моралі й тяжіння до примітивної ідеалізації суспільного життя, заснованого на рівності потреб та здібностей.

Яскравим представником раннього періоду розвитку соціалістичних утопій був англійський письменник-гуманіст, державний діяч Томас Мор (1478— 1535), знаменитий памфлет якого дав назву новій течії суспільної думки. "Утопія", або "Золота книга, настільки корисна, наскільки і забавна про найкращий устрій держави і про новий острів Утопію" була опублікована у 1516 р. і після того перевидавалась багато разів.

У творі змальована зустріч Т. Мора з видатним нідерландським гуманістом П. Егідеєм, якого супроводжував моряк і мандрівник Рафаель Гітладей. Останній розповів друзям про свою подорож на чудесний острів Утопія, розташований неподалік від Америки. Цікаво, що назву острова Т. Мор сконструював із двох слів: U — грецькою — "ні", topos — "місце", буквально: "місце, яке не існує" (за іншою версією: від еи — "благо", topoe — "місце", буквально: "благословенне місце").

Перша частина твору присвячена змалюванню жахливої картини обезземелювання англійських селян та перетворення їх земельних ділянок на пасовиська, які приносили більший дохід. Образний вислів Т. Мора про те, що в Англії "Вівці з´їли людей" пізніше був використаний К. Марксом для характеристики процесу первісного нагромадження капіталу. Поневірянню англійських селян письменник протиставляє щасливе життя жителів острова Утопія, детально описане у другій частині твору.

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільства Т. Мора:

Відсутність приватної власності. Акцентуючи увагу на тому, що "там, де є приватна власність, де все вимірюється грошима, навряд чи коли-небудь буде можливим справедливе і щасливе управління державою", Т. Мор стверджує, що "розподілити все порівну і справедливо, а також щасливо управляти справами людськими неможливо інакше, як зовсім знищивши власність".

Відсутність грошей і торгівлі, прямий продуктообмін між містом і селом. У творі Т. Мора зазначається, що на острові Утопія "кожне місто поділене на чотири рівних частини. Посередині кожної частини є ринок з різними товарами. Туди кожне господарство звозить певні свої вироби, кожний вид яких розміщують в окремих сховищах. Будь-який голова господарства просить те, що потрібно йому самому і його близьким, причому без грошей, взагалі без будь-якої винагороди забирає все, що тільки попросить"

Епоха XV—XVI ст., пов´язана з виникненням раннього утопічного соціалізму, ввійшла в історію Європи як похмурий та жорстокий період.

47. Економічні ідеї пізніх соціалістів-утопістів

Пізній утопічний соціалізм представлений працями відомих мислителів XVIII—XIX ст. К.А. Сен-Сімона, ПІ. Фур´є та Р. Оуена . На думку французьких дослідників історії економічних учень, К.А. Сен-Сімон і його однодумці були "істинними попередниками колективізму", оскільки прагнули "...на місце громадської самодіяльності і вільної ініціативи людини поставити економічну діяльність, всебічно передбачену і узгоджену". Водночас ПІ. Фур´є, Р. Оуен та їх послідовники були "соціалістами-асоціаністами", які прагнули до того, щоб "індивід не загубився у масі" і намагались "зберегти його з допомогою організації маленьких автономних груп.

Французький мислитель Сен-Сімон Клод Анрі де Рувруа (1760—1825) був яскравим представником пізнього утопічного соціалізму. Його економічні ідеї знайшли відображення у творах "Про промислову систему" (1821), "Катехізис промисловців" (1824), "Нове християнство" (1825) та ін.

Обґрунтовуючи еволюційно-історичний підхід до вивчення людського суспільства, вчений, на відміну від представників класичної школи, не визнавав капіталістичний устрій вічним та природним. Він звертав увагу на те, що "майбутнє складається із останніх членів відомого ряду, перші члени якого становлять минуле. Добре вивчивши перші члени, легко встановити наступні; таким чином із минулого, яке добре спостерігається, легко можна вивести майбутнє".

Відтак К.А. Сен-Сімон розробив оригінальну схему історичного прогресу. Він стверджував, що у процесі еволюції людство послідовно проходить рабовласницьку, феодальну і промислову епохи. Процес зміни одного суспільного устрою іншим відбувався у результаті складного процесу переплетення розвитку знань і продуктивної діяльності. Ключовими факторами поступального розвитку суспільства, на думку вченого, є наука та індустрія.

Виходячи з того, що світ підпорядковується законам руху, Ш. Фур´є виокремив два види цих законів: закони матеріального руху (закони тяжін*) ня, які були відкриті Ньютоном) і закони соціального руху — "тяжіння пристрастей", заслугу відкриття яких вчений приписував собі.

Пов´язуючи історичні епохи зі ступенями розвитку виробництва, він стверджував, що рушійною силою історії є людські пристрасті, у яких виражається гармонія, призначена божественною волею. Відтак розуміння шляху до справедливого суспільного устрою потребує усвідомлення встановленого Богом соціального порядку, який відповідає людській природі, що визначається пристрастями. При цьому усі людські пристрасті вчений поділив на три групи:

матеріальні, чуттєві, пов´язані з п´ятьма органами відчуттів;

прихильності, симпатії (дружба, любов, честолюбство і т.д.);

верховні, розподільчі , які є найважливішими (пристрасть до змагання, до різноманітності, до творчості).

Р. Оуен був переконаний, що в організації нового суспільства велику рол повинна відігравати держава. Він писав про необхідність "...спонукати уряди ...заради власної їх безпеки і користі одночасно відмовитися від принципу брехні... і поступово змінити нинішні погані суспільні порядки на добрі і досконалі". У зв´язку з цим англійський утопіст зазначав, що шляхом купівлі земельних ділянок та надання пільгових кредитів, уряд міг би сприяти організації та поширенню кооперативних об´єднань трудівників. З метою реалізації своїх планів Р. Оуен звертався до капіталістів і урядів різних країн, постійно надсилав свої пропозиції англійському уряду, американським президентам, паризьким банкірам, російському царю Олександру та ін.

Великого значення англійський дослідник надавав профспілкам, завдання яких він вбачав у викупі підприємств у приватних власників та передачі їх добровольцям-кооператорам. Мислитель був переконаний, що успішний приклад перших добровільних кооперативів стане поштовхом до масового кооперативного руху, який охопить усю країну.

48. Вплив соціалітичних утопій на еволюцію економічної думки

Незважаючи на те, що твори соціалістів-утопістів не мали серйозної теоретичної основи, вони відобразили пошуки ідеального справедливого суспільства та справили значний вплив на еволюцію економічної думки.

Видатні мислителі-утопісти:

започаткували глибоку критику існуючого суспільного ладу, його суперечностей і спонукали до роздумів над проблемами еволюції людського суспільства;

висловили ряд цікавих здогадок про напрямки майбутньої еволюції суспільства, сприяли розвитку суспільної свідомості й віри в можливість побудови більш досконалого суспільного устрою;

вплинули на розвиток робітничого руху, соціалістичних ідей незважаючи на суперечливість і нереальність теорії та провали комуністичних експериментів.

Твір Т. Мора "Утопія" справив значний вплив на розвиток економічної думки соціалістичного спрямування, а його назва позначила напрям досліджень, спрямованих на зображення ідеального суспільного устрою і пов´язаних з нереальними планами перебудови суспільства.

Утопічний соціалізм К.А. Сен-Сімона вплинув на багатьох дослідників і мав численних послідовників. Після смерті мислителя його учні — С.А. Базар, Б.П. Анфантен, Б.О. Родрігес посилили радикалізм основних ідей вченого, перетворивши сенсімонізм на релігію "з культом, з мораллю, з організованими проповідями ...з апостолами, які йшли у далекі країни з благовісним словом"1. У праці "Виклад доктрини Сен-Сімона" (1828—1829) вони виступили з різкою критикою приватної власності як основи експлуатації, права успадкування, усіх привілеїв від народження, наголошуючи на тому, щоб "...всі знаряддя праці, землі, капіталу, які утворюють нині розрізнений фонд приватних власників", необхідно з´єднати в "суспільний фонд і щоб цей фонд експлуатувався асоціацією і ієрархічно так, щоб завдання кожного було відображенням його власності, а його багатство — міркою його справ".

На думку французьких дослідників історії економічних учень ПІ. Жідаі Ш. Ріста, в ученні сенсімоністів "закладені зародки майже всіх критичних і конструктивних ідей, які будуть характеризувати соціалізм протягом XIXJ століття" . Відгук технократичного соціалізму К.А. Сен-Сімона можна також знайти в теоріях "індустріального суспільства" XX ст.

Ідеї III. Фур´є теж знайшли своїх прихильників та послідовників (В. Консідерана, А. Годена та ін.). У Франції деякий час існувала школа фур´єристів! які з 1841 по 1844 р. організували ряд асоціацій, прагнучи на практиці реалізувати утопічні проекти французького дослідника. Однак ці асоціації проіснували недовго.

Соціалісти виявились людьми, які володіли глибоким відчуттям і розумінням прихованих джерел людської поведінки, яких економісти зовсім не брали до уваги. У плутанині сумбурних промов і творів соціалістів приховані мудрі спостереження і важливі міркування, з яких філософи і економісти можуть взяти багато повчального.