Джон Д. Пітерс

Слова на вітрі: історія ідеї комунікації

Передмова до українського видання

Після Другої світової війни слово «комунікація» поширилося на планеті, у багатьох мовах – в тому числі українській і російській,– великою мірою розширивши своє значення і глибоко в них закоренившись. Воно замінило і збагатило інші, старші слова, які описували символічну діяльність – вживання символів і зловживання ними. У цьому слові поєднуються сподівання і страхи сучасного світу. Воно відкриває перед нами прекрасні світи мрій, стверджуючи можливості такого зв’язку між людьми, який був би швидшим, чистішим і повнішим за той, на який довічно прирікала нас стара «в’язниця мови», за висловом Ніцше. Здається, «комунікація» – це провісник прекрасного нового світу кібернетики, розумних машин і електронної демократії. Проте комунікативна утопія, як і будь-яка інша утопія, може обернутися гірким розчаруванням, якщо не виправдає наших очікувань. Головне завдання цієї книжки полягає в тому, щоб допомогти нам примиритися з неминучою відчуже­ністю, з якою ми стикаємося, коли взаємодіємо з іншими людськими істотами. Комунікація – поняття, що виникло і розвивалося в наукових, технічних і військових контекстах,– часто є нетерпимим до очевидних недосконалостей мовної діяльності і обмежень у людських взаєминах. Всупереч такому розумінню я гадаю, що та дивовижність, яка всюди оточує нас – в інших людях, самих собі, мові, чи навіть у самому факті нашого існування,– є благословенням, а не прокляттям.

Коли я довідався, що книжка «Слова на вітрі» може бути перекладена українською, звичайно ж, мені стало приємно, однак я щиро дивувався, про що можуть дізнатися українці з такої книжки, як ця. У Сполучених Штатах побудова великомасштабних історій – це певним чином громадський обов’язок, кожна з таких історій пробуджує людей від сну незнання і нерозуміння минулого. В Айові, де я писав цю книжку, переважну частину прерій розорано, вони стали полями, а крім кількох давніх індіанських курганів мало що вказує на якусь людську діяльність, вік якої перевищував би двісті років. На відміну від цього в Україні сліди історії тривалі, глибокі, і ти бачиш їх усюди. Якщо у Сполучених Штатів надто мало історії, то можна сказати, що в України її аж надто багато, принаймні якщо вслід за Вальтером Беньяміном визначити її як пам’ять про катастрофи!

Коли влітку 2003 року я відвідав Україну, на мене велике враження справило багатство її культури, теплота її людей, а також навіть те, як українські пейзажі нагадують ландшафт Айови. Велике враження на мене справила добра воля, енергійність і сповненість надіями багатьох людей, що прагнуть вивести свою «несподівану країну» (кажучи словами Ендрю Вілсона) у непередбачуваний світ глобальних економічних і комунікативних потоків. Хоч культурна історія Сполучених Штатів набагато коротша за українську, американська мрія про комунікацію має досить давню історію. У певному сенсі, однією з основоположних ідей Сполучених Штатів є можливість об’єднання людей на великих відстанях за допомогою комунікації: саме це поняття було засадничим у концепції федералізму авторів конституції США, воно набуло розвитку і у «дротовому світі» телекомунікацій, і в аудіовізуальних «казкових світах» мас-медіа. Зі здобуттям незалежності й звільненням своєї культури від радянського зледеніння Україна враз зіткнулася з новими голосами, які закликали до комунікації, з новими потоками повідомлень – і з минулого, і з зовнішнього широкого світу. Парадоксально, але здається, що Сполучені Штати є так само давніми у своїй сучасності, як Україна – юною у своїй давнині.

У книжці «Слова на вітрі» Східна Європа і її люди згадуються нечасто, зокрема у розділі VI, у зв’язку з тривалою традицією зацікавленості проблемою комунікації з позаземним розумом в її літературі, кіно й науці. Коли я це писав, то передусім думав про пошук позаземних цивілізацій у радянські часи, про Станіслава Лема, Андрія Тарковського та інших, проте, можливо, для людей у Східній Європі ще більшу значущість має ідея того, що комунікація з позаземними істотами може навчити нас чогось про комунікацію взагалі. Протягом тривалого часу Україна була, так би мовити, своєрідним перехрестям для чужинців. Хтось із етнічних пуристів, можливо, прагне відшукати сутність української національної ідентичності, інші ж із вдячністю сприймають прекрасну багатоманітність і непогамовну дивовижність людей різних національностей, що тут живуть. «Слова на вітрі» – це заклик до поміркованості, до такого розуміння етнічності й політики, яке вбачає у чужому не те, що має бути відкинуте, а те, що потрібно прийняти. Власне кажучи, комунікація не є вихолощеним транспортуванням чистих думок, вона – непростий, неясний і чудовий проект співжиття людей у громадах. Ідея комунікації приходить до нас на хвилі сексу й насильства, на хвилі глобалізації еконо­міки й культури, і вона не така людяна, як ми на це заслуговуємо. Через те нам потрібна історія цієї ідеї – для того, щоб ми при­­й­шли до справедливішого і людянішого розуміння.

Повторю ще раз, що ця книжка написана переважно на західноєвропейському й американському матеріалі. Проте минуле й сьогодення України багаті на скарби, що відкриються сміливим дослідникам, які візьмуться за створення своїх власних історій комунікації, її світлих і темних сторін. Сподіваюся, що ці історії таки будуть написані – світ чекає на них. Я знаю небагато культур, які мали б такі ж щедрі, як українська, традиції соціального, філософського і релігійного поцінування комунікації. Небагато є й культур, які так само добре, як українська, знають з власного гіркого досвіду, якою викривленою і несправедливою вона може бути.

Я пишаюся тим, що моя книжка тепер побачила світ у видавництві Києво-Могилянської академії – у цьому я бачу продовження традиції Петра Могили, який прагнув постійного й міцного зв’язку України з рештою Європи. Щиро дякую пані Вірі Солов­йовій за її проникливість і допомогу у виданні книжки і пану Анд­рію Іщенку за велику працю і талант перекладача. І Сполучені Штати, й Україна глибоко пишаються своєю землею і літературою, і я сподіваюся, що читачі в Україні знайдуть для себе у цій книжці щось важливе. Мені хотілося б, щоб сталося саме так.

Джон Дарем Пітерс

Айова-Сіті, Айова, США

2 Жовтня 2003 року

Розділ і. Діалог і розсіювання

У певних колах діалог набув подоби священ­ного статусу. Його вважають найвищою фор­мою людського спілкування, сутністю лібераль­ної освіти і засобом учасницької демократії. Через свою двосторонність та інтерактивність діалог ставиться вище від однобічної комуні­ка­ції мас-медіа і масової культури. 1956 року психіатр Юст Мірлу поскаржився на телебачення, що як са­рана накидається на будь-яке нове середо­вище: «Образ на екрані не дає можливості взаємної комунікації і дискусії. Мистецтво роз­мови втра­чене» ¹. Лео Льовенталь схожим чином висловив­ся про мас-медіа: «Справжня кому­­нікація перед­ба­чає спільність, взаємну передачу внутрішнього досвіду. Дегуманізація комунікації стала резуль­­та­том її анексії засобами сучасної культури – спо­чат­ку газетами, а потім – радіо й телебачен­ням» ². Звичайно, засоби масової ін­формації здавна слугували офірним цапом для побоювань, багато з яких є цілком слушними, щодо безвідпо­ві­дальної сили руйнування куль­турних цінностей. Критика ЗМІ за увічнення структурної нерів­ності й несмаку є справед­ливою і потрібною. Проте такій критиці не варто забувати про нерівність, яка існує поза медіа, і несмак, який мимоволі наповнює наші серця.

Звинувачувати медіа у викривленні діалогу є помилковим. По-перше, критика ЗМІ має звернути увагу на більшу проблему, на причини, а не наслідки: політичну економію і вроджену схильність до збочень у людських потягах. По-друге, медіа здатні підтримувати різні формальні порядки. Помилково ставити знак рівності між технологіями і їх суспільним застосуванням. Наприклад, «мовлення» (радіо- чи телевізійне) (однобічне поширення програм на аудиторію, яка сама мовлення не веде) не є сутнісно притаманним технології радіо; таким воно стало у результаті дії соціальних чинників (розділ V). Брак діалогу виник не так через саму технологію радіомовлення, як через діяльність певних кіл, що отримували вигоду з аудиторії пасивних спостерігачів (слухачів), а не учасників. Третє і найважливіше полягає в тому, що діалог може бути тиранічним, а поширення – справедливим, що я доводитиму у цьому розділі. Викривлення діалогу є не тільки формою зловживання, воно є визначальною рисою цивілізації, які б наслідки – добрі чи погані – з цього не випливали. Спотворення, викривлення діалогу робить можливою комунікацію над культурою, комунікацію через простір і час – з померлими, віддаленими і чужими.

Напруженість у діалозі, особливо якщо він передбачає взаємну мовну діяльність між живими учасниками, які є присутніми один для одного у той чи той спосіб, може звести нанівець велику частину мовних зусиль. Багато що у культурі не є необхідно двостороннім, взаємним чи інтерактивним. Діалог – це тільки один комунікативний сценарій серед багатьох. Ламентації з приводу кінця розмови, так само як і заклик до оновленого діалогу, не враховують переваг, притаманних невзаємним формам діяльності й культури. Життя з іншими так само часто є ритуальною дією, як і діалогом. Діалог – погана модель для різноманітних звуків і жестів, які мало що озна­чають, в міжособистісному спілкуванні. Він є навіть ще гіршою нормативною моделлю для розширеного виду розмови і дискурсу, необхідного для демократії у широкому сенсі. Велика частина культури формується розсіяними знаками, а вдала комунікація – в сенсі створення справжньої спільності між двома чи більше особистостями – більше залежить від уяви, свободи і солідарності учасників, ніж від синхронності мовлення. Діалог, звичайно, є вартісною частиною нашого інструментарію як тварин, наділених мовою, але його не слід піднімати до статусу єдиного чи найвищого знаряддя.

Я не збираюся тут робити огляд поглядів сучасних прихильни­ків діалогу і їхніх інтелектуальних коренів – різноманітних лібералів, комунарів, дьюїанців, габермасіанців, радикальних демократів, випадкових постмодерністів і феміністів (у цьому випадку вони не обов’язково є взаємовиключними), які приписують розмову як ліки від наших політичних і культурних печалей. Мій план на цей розділ полягає у змалюванні ширшого горизонту, на тлі якого постали сучасні суперечки. Представляючи дискусію між найбільшим поборником діалогу, Сократом, і найдовговічнішим голосом розсіювання, Ісусом, я маю на меті наново відкрити тонкощі того, що може вважатися діалогом, як і благословенність недіалогічних форм, включно з поширенням знаків і повідомлень. Реабілітація розсіювання не ставить собі метою апології комісарів чи бюро­кратів, які бездумно видають накази, ні з ким не радячись; вона має вийти за межі некритичного ставлення до діалогу, щоб дати можливість детальніше розглянути, які комунікативні форми найбільше відповідають вимогам демократичного суспільного устрою й етичного життя.

Сократ і Ісус – центральні постаті для морального життя західного світу. Здавна їхні збіжності й розбіжності були предметом обговорення. Обидва вони були іронічними і відповідали запитаннями на запитання; обидва вони – мученики, чиє царство не в цьому світі; учителі, безпосередньо від яких до нас не дійшло жодного слова – тільки перекази певним чином упереджених учнів; і через те – особистості, чия історична актуальність викликає величезне зди­вування і зацікавленість. Обидва вони навчали любові й засіванню, але їхні наміри були різними. «Сократ» у Платоновому «Федрі» пропонує один погляд на дискурсивну діяльність: еротичне життя діалогу. Притчі, приписувані «Ісусові» Євангеліями, дають інше бачення: незмінне й відкрите розсіювання, адресоване всім, кого воно може стосуватися. Ці дві концепції комунікації – близький, тісний діалог і вільне розсіювання – актуальні й сьогодні. «Федр» закликає до любові, яка поєднує люблячих в єдиному потоці; притча про сіяча закликає до випромінювання любові, однаково благодатної для всіх. Для Сократа діалог між філософом і учнем значить діалог сам на сам, інтерактивність, унікальність і неповторність. У Євангеліях від Матвія, Марка і Луки (до Євангелія від Івана я звернуся далі) Слово поширюється однаково, не звертаючись ні до кого особисто, є відкритим у своєму призначенні. Для Сократа письмо пов’язане з проблемами донесення повідомлення до адресата і підготовленості: його бачення орієнтоване на відправника. Питання для нього полягає у турботі про насіння і його добре зростання, а не в тому, що може додати отримувач. На відміну від цього Ісус пропонує орієнтовану на отримувача модель, у якій відправник не має контролю над урожаєм. Відчуття тривоги з приводу комунікації у ХХ столітті, на мою думку, має своїм джерелом ту перевагу, яку Сократ надавав безпосередньому зв’язку однієї душі з іншою; засобом же від цієї тривоги є Ісусове відчуття необхідності свободи в кожному комунікативному єднанні.

Моя мета тут полягає у тому, щоб показати відмінності між базовими концепціями теорії комунікації – діалогом та розсіюванням – в історичному розвиткові європейської думки. Тому тут роз­глядаються не історичні Сократ і Ісус, а швидше їхні подальші жит­тя у текстах їхніх канонічних послідовників – Платона і євангелістів.

Платон міг приписати Сократові багато своїх думок, а вчення Ісуса Назарянина могло втратити багато чого зі своєї оригі­наль­ності, якщо його розглядати в контексті тоді нової талму­дистської культури першого століття, але я зосереджуюся на моральному й інтелектуальному впливі цих осіб, а не на їх історичності. У зустрічі двох горизонтів, до якої я прагну, для мене не так важливо висвітлити Платона чи Євангелія, як дозволити їм навчати нас – і через їхню віддаленість, і через близькість. Таким чином ми можемо зробити для себе теорію комунікації відкритим полем для роздумів.