[Ред.]Ужгородська унія

Ужгородська унія не зразу призвела до покращення відносин на церковного відтинку; мукачівські єпископи втратили значення і були зведені до ролі ген. вікаріїв латинських архієпископ Еґеру. Становище покращало, коли за оборону інтересів Греко-католицької церкви на Закарпаття взялася Марія Терезія. 1771 на її домагання папа Климент XIV унезалежнив мукачівську єпархію від Еґеру. Друга пол. 18 ст. заслуговує на назву «золотої доби» в церк. історії Закарпаття В особах єпископів М. Ольшавського, І. Брадача і зокрема А. Бакинського воно мало своїх найкращих церк. і культ. діячів. На той час припадають такі важливі події церковного життя: перенесення осідку єпархії до Ужгороду (1780) і створення там єпархіальної семінарії, виділення нової пряшівської єпархії (1816). Названі єпископ дбали про піднесення матеріального і освітнього стану духовенства та про нар. освіту.

[Ред.]Кінець 18 і початок 19 ст.

В кін. 18 і на початку 19 ст. Закарпаття мало ряд висококваліфікованих інтелектуальних сил, що вийшли із закордонних університетів, але не знайшли пристосування на своїй вужчій батьківщині й переїхали працювати до Галичини і Росії: П. Лодій і І. Земанчик були проф. львівського «Stadium Ruthemim», а М. Балудянський, І. Орлай, Ю. Гуца-Венелин, К. Павлович, М. Білевич й ін. здобули високі службові й академічні становища в Росії й в Україні. Порівняно з попередньою добою змінився характер закарпатської літературної творчості, що набрала ознак шкільної вченості. У письменстві, яке віддалилося від нар. мови, запанувала латина і церковно-слов'янщина. До літ. діячів цього періоду належали: автор граматики А. Коцак, перший історик Закарпаття Й. Базилович, мовознавець І. Фоґарашій Бережанин, віршописець та доморослий філософ В. Довгович й ін. Найвидатнішою постаттю був мовознавець, історик і церковний діяч М. Лучкай-Поп (1789—1843).

[Ред.]Від 1848 року та до 1918

Революційні події 1848-49 років зрушили частково і Закарпаття. Чимало молодої інтелігенції захопилося гаслами угорської революції; проте шовіністичний характер угорського руху відштовхував слов'янські народи та штовхав їх на союз із Віднем. Серед закарпатців, які поставилися вороже до угорської революції, були такі видатні постаті 19 століття як письменник і невтомний осв. діяч-„пробудитель“ о. О. Духнович (1803—65) та енергійний політик і публіцист А. Добрянський (1817—1901). Під впливом Добрянського словацькі учасники Слов. Конгресу в Празі висунули проєкт, щоб у складі Угорщини була створена автономна словацько-укр. обл. У квітні 1849 А. Добрянський відстоював перед Гол. Руською Радою у Львові програму об'єднання Галичини й Закарпаття в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Згодом він очолив делегацію від закарпатських українців до цісаря Франца Йосифа І, яка пред'явила у Відні постулят про створення в межах Угорщини «Руського воєводства» з нац.-територіяльною і культ. автономією.

Не зважаючи на поразку угорської революції, уряд не виконав прохання про виділення Закарпаття в окрему одиницю, тільки А. Добрянський й ін. закарпатські діячі отримали високі адміністративні пости в закарпатських комітатах. Закарпатська інтелігенція не використала як слід цієї ситуації, а згодом відносини в Угорщині та на Закарпаття не сприяли політературної організації закарпатських українців. У висліді посилення абсолютизму в Австрії та з новим зростанням угорських націоналізму серед закарпатськ. інтелігенції дедалі виразніше виявляється орієнтація на зовнішні чинники; частина її угорщиться, а серед решти поширюється ідеологія москвофільства. Його фанатичним пропагатором був священником І. Раковський, ред. видаваної урядом «Церковної Газети» (1856—58). Розвиткові москвофільства сприяли традиційні серед закарпатськ. духовенства думки про потребу всеслов. письменної мови; але тепер з ц.-слов. мови це переносилося на рос. Глибоку пам'ять залишили також події 1849 p., що виявили перемогу Миколи І над угорськ. революцією. Як видно з прикладу А. Добрянського, москвофільство на Закарпаття спочатку не перечило льояльності до Габсбурґів, але згодом все дужче зверталося в бік Росії. В протилежність до Галичини, ця течія на Закарпаття довгий час не знаходила противаги в народовецькому таборі і панувала майже неподільно. Москвофільство одночасно призвело до розриву між інтелігенцією і селянством та ніяк не могло перешкодити угорським впливам.

Погодження між Австрією й Угорщиною 1867 р. у формі дуалістичної австроугорськ. монархії кинуло національної меншості на поталу угорської олігархії. Скромні здобутки, що їх закарпатські українці досягли в 1850-их pp., були негайно ліквідовані. Греко-католицька церква, як єдина нац. установа закарпатських українців і їх офіц. репрезентація, стала поволі слухняним знаряддям денаціоналізаційної політики Будапешту. На іменування закарпатськ. єп. набув головою впливу угорський уряд, і тому, починаючи від С. Паньковича (1866—74), що лишив по собі славу ренеґата, Закарпаття одержувало тільки єпископ-мадяронів. Завмирали укр. парафіяльні школи, одна по одній зникали газ. («Свѣтъ» 1867—71, «Новый Свѣтъ» 1871—73, «Карпатъ» 1873—86, «Листокъ» 1885—1903), занепадала діяльність осв. товариства «Общество св. Василія В.». Поглиблювалася ізоляція Закарпаття від Галичини. Закарп. літератори другої пол 19 ст. (О. Павлович, А. Кралицький, І. Сильвай, Є. Фенцик, О. Митрак, Ю. Ставровський-Попрадов й ін.) продовжували писати твори дивовижним жаргоном («язичіє»), що був мішаниною рос., ц.-слов. і нар. мов. І змістом ця література була далекою від живих гром., культ. і соц. інтересів народу.

До цього долучилася ще і госп. катастрофа, що спіткала Закарпаття в кін. 19 ст. Не зважаючи на юридичну емансипацію селянства (знесення панщини і підданства 1848 p.), воно далі перебувало у фактичній соц. та екон. залежності від дідичів. В наслідок приросту населення та дріблення наділів, при слабому поступі урбанізації та індустріалізації, швидко давав себе відчути зем. голод. Над селом тяжіли ще й ін. болячки: алькоголізм, лихварство, неврожаї в 1890-их pp., а звідси голодування населення. В 1898—1902 pp. угорський уряд, на прохання єпископ Ю. Фірцака, розпочав т. зв. «Верховинську акцію», себто ряд соц.-госп. заходів для покращення становища селянства. Хронічні злидні були поштовхом для еміграції до ЗДА, яка з 1880-их pp. набрала масового характеру. Еміграція була найбільш інтенсивна в зах. З., де здавна існувала традиція сезонових заробітчанських мандрівок. В зах. комітатах (Шариш, Земплин, Унґ) еміграція забирала увесь природний приріст населення, а в 1905—07 pp. доходила навіть до 200% природного приросту; ніяка ін. слов. територія не дала такого порівняно високого відсотка переселенців до Америки.

[ред.]1900—14 pp.

Етнографічна карта руських земель в Австро-Угорщині, яку склав у 1915 році Д. М. Вергун

Період 1900—1914 pp. позначився трьома важливими процесами: посиленням угорського тиску, новою хвилею москвофільської пропаганди і виникненням народовецької (нац.-укр.) течії. Шкільні закони 1902 і 1907 (т. зв. закон Аппоньї) вводили угорську мову до церк. шкіл; у результаті зугорщено все шкільництво. В ділянці церк. політики створено 1912 р. з частини парохій мукачівської і пряшівської єпархій Гайдудорозьку єпархію, де введено угорськ. богослужбову мову. Пряшівський єпископ С. Новак впровадив григоріянський календар, а міністерство освіти 1918 впровадило до укр. публікацій угорську абетку. З 1900-их pp. долею Закарпаття почали більше цікавитися рос. слов'янофільські кола в Петербурзі та москвофіли Галичини. За підтримкою панславістичного діяча графа В. Бобрінського в Петербурзі, почалась агітація за православіє, для чого створювала пригожий ґрунт угорськ. денаціоналізаційна політика. Угор. влада придушила цей рух, а на процесі в Марморському Сиготі (грудень. 1913 — березень 1914) засуджено на кару ув'знення кількадесять селян-неофітів православія на З.

Заг. занепад закарпатськ. населення, з одного боку, і приклад гал. відродження, з другого, спонукали групу молодшої світської і духовної інтелігенції звернутися до народу, працювати разом з ним над його осв. і соц. піднесенням. Це т. зв. народовецька течія, яка згодом, серед змінених умов чехо-словацького режиму, вирішально спричинилася до нац. відродження Закарпаття Першим представником модерного українства, що взяв собі до серця долю «зраненого брата», був М. Драгоманов; в 1875—76 pp. він двічі побував на Закарпатті З 1890-их pp. закарпатськ. темами зацікавилося кілька гал.-укр. вчених: І. Франко (іст. літератури), В. Гнатюк(етнографія), І. Верхратський (діалектологія), С. Томашівський (іст. і статистика). Антропологічні дослідження провадив Ф. Вовк. Під їхнім впливом співпрацювали в публікаціях НТШ місцеві діячі — Ю. Жаткович (історик) та Г. Стрипський (дослідник літератури). На літ.-мовному відтинку розпочав народовецький напрямВ. Чопей, автор «Русько-мадярського словаря» (1883), базованого на живих народився говорах. Видатним освітнім діячем першої половини 20 ст. був о. А. Волошин, автор «Граматики малоруської мови» (угорськ. мовою, 1907), що набула на тривалий час нормативного значення. Він також видавав газ. «Наука» та склав ряд підручників, календарів і осв. книжок для народу. Народовецький рух до першої світової війни, хоч не був чисельним, все таки пустив тривале коріння. Коли восени 1918 р. упала стара Угорщина, народовецький рух поставив перед собою вже й політичні завдання.

[ред.]1918 — 20 pp.

ЗУНР (1918)

Значною мірою під впливом актів політ. самовизначення в Галичині на цей шлях ступили і закарпатськ. українці. По містах і м-ках Закарпаття творилися народні ради, які виявляли політ. прагнення щодо майбутньої долі Закарпаття За приєднання до України висловилися народні з'їзди: в Любовні під проводом о. О. Невицького (8. 11. 1918), в Сваляві (8. 12. 1918, гол. М. Комарницький), в Сиготі (18. 12. 1918) і в Хусті, де 21. 1. 1919 зібрався «Собор всіх Русинів, жиючих на Угорщині» в кількості 400 делеґатів від 400 000 укр. населення. Під керівництвом братів М. і Ю. Бращайків з'їзд виявив свою волю приєднатися до УНР; від Закарпаття було вислано двох делеґатів до УНРади в Станиславові та на Трудовий Конгрес до Києва. Ужгородська народна рада висловила льояльність до Угорщини, а пряшівська (вже в окупованому чеськими військами місті) висловилась за приєднання до Чехо-Словаччини. В 1919 р. територія Закарпаття перебувала під різними владами: східне Закарпаття окупували румуни (за винятком Ясіня з кількома гуцульськими селами, де існувала так звана «Гуцульська республіка»), зах. частину — чехи, а Березький комітат залишився за угорцями. Останні намагалися заспокоїти Закарпаття культ.-адміністративною автономією: в грудні 1918 р. угорськ. уряд видав закон про «Руську Країну», іменував угорськ. губернатора в Мукачеві для Закарпаття і «руського міністра» в Будапешті. Після больш. перевороту в Угорщині створено в Мукачеві «Русько-українське нар. комісарство». Але ці ефемерні інституції не проіснували довго. 8. 5. 1919 зійшлися представники ужгородської, хустської і пряшівської рад і, утворивши Центр. Народну Руську Раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехо-Словаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатськ. еміграції в ЗДА, представники якої вели переговори з чехо-словацькими діячами, гол. з Т. Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатськ. громад в ЗДА дав 2/3 голосів на користь приєднання. У висліді цих актів народного волевиявлення та дипломатичних заходів чехо-словацьких політиків Мирова Конференція в Парижі санкціонувала передачу Закарпаття в Сен-Жерменському договорі (10. 9. 1919), де рівночасно ґарантувався автономний статус З.

[ред.]По 1920 р.

Розселення етносів у Центральній Європі станом на 1930 рік

Чес. панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. З другого боку, проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатськ. українців до самоуправного життя. Політ.-культ. розвиток Закарпаття 1920—39 pp. відбувався між чехо-словацьким централізмом і місцевим автономізмом.

Адміністративно-політ. організацію краю визначали статути празького уряду з 1919 і 1920 pp.; вони не здійснювали постанов Сен-Жерменського договору та чехо-словацької конституції про автономію. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», поза його межами лишилося бл. 100 000 українців в межах Словаччини; губернатором краю було призначено Г. Жатковича, який після 1921 р. зрікся губернаторства, протестуючи цим проти нездійснення чехами автономії Закарпаття Другим губернатором став А. Бескид (1923— 33), який однак мав лише номінальну владу. Фактична влада перебувала в руках віце-губернатора чеха (А. Розсипал) та очолюваної ним, складеної переважно з чехів, адміністрації. Адміністративна реорганізація 1925 і 1927 р. відбувалася по лінії дальшої централізації; було усунено поділ краю на жупи (комітати), обмежено самоуправу громад, прирівняно в цілому «Підкарп. Русь» до чотирьох ін. провінцій держави. Щойно в 1937 р. за губернатора К. Грабаря (1935—38) здійснено перший етап автономії (створення губ. ради), яку було значно поширено восени 1938 при реорганізації Чехо-Словацької Республіки. Політ. життя виявилося на початку в діяльності двох народився рад — укр. і русофільської орієнтації. Згодом постав на Закарпаття цілий десяток партій, здебільша філій чеських партій. Це, з одного боку, активізувало ширші кола в політ. житті, але одночасно розпорошувало місц. сили в їхній боротьбі за всебічний розвиток краю. Вибори 1924 і 1925 дали перевагу комуністам; тільки 1928 і 1935 було обрано більше неком. послів і сенаторів, все ж таки українці між ними були в меншості. Свідомі укр. діячі виявляли себе більше в культ.-гром., ніж в політ. житті краю. Воно проходило під знаком боротьби між трьома тенденціями: русофільською, автохтонною й українською. Спочатку празький уряд сприяв укр. культ. течії на З., але згодом, гол. з 1930их pp., коли прийшли більше до слова чеськ. нар. соціалісти, штучно підтримувалося русофільство. Однак, укр. рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з народився низів (учительство, студенти), в противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, здобував помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіти» з сіткою читалень по всьому краю (в 1936 р. — 14 філій і 233 читальні), «Учительської Громади» (в 1935 — 1 650 чл.), нац. театру, хору в Ужгороді, Пласту і, зокрема, укр. шкільництво та вплив укр. преси спричинилися до перемоги укр. нац. руху на Закарпатті. Гол. культ. і громадськими діячами цього періоду з-поміж українців на Закарпаття були о. А. Волошин, брати М. і Ю. Бращайки, Ю. і Ф. Реваї, С. Клочурак, А, Штефан, о. В. Гаджеґа й ін. Немало сприяли нац. відродженню Закарпаття також українці з ін. земель, які перебували на З., як В. Бірчак, І. Панькевич, А. Алиськевич, В. Пачовський, отець С. Решетило й ін.

Русофільські діячі гуртувалися в «Обществе имени А. Духновича» та б. православної церкви, яка була організована рос. емігрантами й підтримувана чеськ. урядом в противагу до Гр.-Кат. Церкви, репрезентованої значною кількістю угрофільського священства. В 1936—37 рр. русофіли намагалися опанувати шкільництво оргцією т. зв. шкільних плебісцитів у справах мови навчання. Це загострило ще більше відносини між двома культ. таборами й активізувало укр. сторону.

За 20 р. чеськ. режиму на Закарпаття немало зроблено в ділянці техн. відбудови та соц. організації краю (нові шляхи, модернізація міст, гром. будови, лікарні, соц. допомогова акція на Верховині). Але чехам не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття; проведена зем. реформа охопила лише незначну частину великих посілостей (приділено 35 000 га землі безземельним і малоземельним селянам). Хронічне безробіття закарпатськ. бідного населення збільшилося ще й тим, що ряд місц. пром. підприємств були закриті, не витримуючи конкуренції з чеською промисловістю. Відхід на сезонові праці, еміграція та фінансування урядом публічних робіт лише частково рятували важке становище мешканців Верховини. Госп. криза поч. 1930-их pp. викликала голод на З., а масове безробіття відбилося в роб. заворушеннях; ком. партія знаходила відповідний ґрунт в цій соц.госп. кризі.

Протичеськ. настрої посилювалися фак-. том централістичної політики Праги та наявністю великого числа чехів на Закарпаття (в 1930 р. 30 000), з яких на 70—80% складався урядовий апарат, чеські школи були упривілейовані, хоч в більшості їх відвідували євр. діти. Політ. атмосфера кін. 1930-их pp. була досить зрадикалізована; Угорщина провадила ревіндикаційну політику щодо З., де їй вторували угорськ. меншість та деякі русофільські і автохтонні діячі; укр. нац. напрям, гол. серед молоді, наголошував політ. програму незалежної України, комуністи проголошували совєтофільські гасла на користь СРСР і УРСР; деякі русофільські кола захопилися ідеями рос. фашизму.

В цій ситуації застала Закарпаття політ. криза 1938—39 pp. в Чехо-Словаччині. Під впливом міжнар. подій і внутр. тиску Прага погодилася в перших днях жовтня 1938 на створення автономного уряду на чолі з А. Бродіем, якого згодом усунено за угрофільство; гол. уряду 26. 10. 1938 став А. Волошин. В той час як русофіли в більшості підтримували угорської ревіндикації, українці виступили за будування автономної Карпато-Укр. Держави в федеративному зв'язку з чехами і словаками. Новий політ.-правний статус Закарпаття визначив конституційний закон 22. 11. 1938, за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного карпато-укр. сойму. Після віденського арбітражу 2. 11. 1938, який приділив Угорщині півд. частину Закарпаття з, м. Ужгород, Мукачів і Берегове, столицю краю перенесено до Хусту. З великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. 12. 2.1939 відбулися вибори до першого сойму Карп. України, які дали значну перемогу Укр. Нац. Об'єднанню (86,1% з усіх, що мали право голосувати).

Однак міжнар. події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карп. України. Угорці і поляки вели пропаганду за спільний угорськ.-поль. кордон коштом Закарпаття та посилали диверсійні групи з метою ширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава робили заходи в Берліні з метою одержати згоду Гітлера на окупацію Закарпаття В той час так само збільшилося напруження між чехами й українцями у зв'язку з призначенням Прагою чеськ. мін. до Хусту ген. Л. Прхали. 15.3. 1939, одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття На оборону стали відділи «Карпатської Січі», які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорські війська (бл. 40 000). Ще до окупації З., 15.3.1939, зібрався Сойм Карпатської України, який проголосив незалежність країни, прийняв конституцію і обрав президентом Республіки А. Волошина. Уряд Карпатської України та багато діячів еміґрували за кордон.