62. Наслідки 2 Св. Війні для України

Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони України ставилось ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав антигітлерівської коаліції: СРСР, США і Великобританії. Радянське керівництво, спираючись на перевагу, здобуту в результаті перемоги у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні, рішуче домагалося закріплення кордону на так званій „лінії Керзона”, що гарантувало об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закінчувало входження до України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі у 1939-41рр.У зв’язку з цим було підписано цілий ряд договорів із сусідніми з Україною державами про врегулювання післявоєнних кордонів: 29 червня 1945 – з Чехословаччиною про злиття Закарпаття з Радянською Україною; 10 лютого 1947 р. – радянсько-румунський договір, який юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940. 16 серпня 1945 р. було зафіксовано польсько-український кордон у договорі між СРСР і Польською Республікою, який мав проходити в основному по „лінії Керзона” з невеликими відхиленнями. Проте уточнення цього кордону відбувалося в наступні роки. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін майже однаковими прикордонними ділянками: до Польщі відійшла територія довкола Нижніх Устриків тодішньої Дрогобицької області, до УРСР – землі в районі м. Кристонополя (тепер Червоноград). Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР.Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн. осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні. 2,4 млн. українців було вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40–44% загальних втрат СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд. крб. (загальні збитки СРСР – 679 млрд., з яких 225 млрд. припадає на Росію, 75 – на Білорусію, 20 – на Латвію, 17 – на Литву, 16 – на Естонію).

Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

63.Урср- співзасновниця оон

Наприкінці Другої світової війни Україна стала суб'єктом міжнародного права. 27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. X сесія Верховної Ради СРСР (1944 р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський. У 1944 р. в УРСР було створено Народний комісаріат закордонних справ (НКЗСУ) на чолі з Д. Мануїльським..Сталінське керівництво переслідувало ряд цілей: представити приєднання західних областей України і Білорусії як акт возз'єднання територій, населених представниками одного етносу, збільшити кількість своїх представників в Організації Об'єднаних Націй (ООН), переговори про створення якої активно велись наприкінці війни. Вступ України до ООН мав створити ілюзію її державності й заспокоїти національно-визвольні сили.

У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), під час обговорення проекту майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 15 радянських республік членами-засновницями організації,. Цю пропозицію було відхилено. На Кримській конференції у лютому 1945 р. США й Велика Британія зобов'язалися підтримати пропозицію радянського уряду щодо прийняття УРСР і БРСР у члени ООН.Українська делегація брала участь у розробці Статуту ООН (Д. Мануїльський очолив комітет з підготовки тексту преамбули (вступу) першого розділу Статуту ООН — «Цілі та принципи діяльності організації»). 1945 р, проект був підписаний і ратифікований Україною. 1946 р. Україну було обрано до Економічної і Соціальної Ради ООН. Країна стала членом постійної Комісії ООН з прав людини, Міжнародної організації праці (МОП), Комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародного суду, а в 1948—1949 pp. була непостійним членом Ради Безпеки ООН. Українські дипломати брали активну участь у роботі повоєнних мирних конференцій: Паризької (1946 p.), Дунайської (1948 p.).Прийняття України в ООН було результатом визнання її внеску в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету. Однак зовнішня політика України в повоєнний період цілком підпорядковувалась інтересам Кремля.Об'єднання українських земель у кордонах однієї держави, вихід України на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ про Державний Герб, Державний Прапор і Державний Гімн УРСР. Червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила дві третини ширини полотна, була червоною, а нижня — мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а над ним — п'ятикутна зірка.

64.Видавничо-публіцистична діяльність ОУН-УПА в 40-50 рр 20 ст: - поява УПА була підготовлена усім ходом національно-визвольної боротьби українського народу і вона мала не регіональний, а всеукраїнський характер; - реалії суспільно-політичного життя, розстановка сил на політичній арені Європи змусило УПА не лише взятися за збройну боротьбу, але й активно вести ідеологічно - пропагандистську діяльність; в ряді випадків цій роботі діячі УПА надавали пріоритетного значення; агітаційно – пропагандистська робота не була хаотичною, а велася постійно і цілеспрямовано, на основі фахово розроблених програм та різноманітних наказів й інструкцій Проводу ОУН і УПА; - друковані пропагандистські матеріали УПА засвідчують, що як ОУН, так й УПА не йшли у фарватері німецької політики, а хотіли бачити в особі Німеччини лише свого спільника для боротьби проти більшовицького ладу. Однак коли німецькі окупанти почали переслідувати ОУН й виступили проти національно – державницьких українських засад, це викликало опір з боку українських сил: боротьбу ОУН вела у двох площинах – ідеологічній та збройній; - чільне місце посідала на сторінках друкованої пропаганди ОУН і УПА тема українсько-російських відносин. При цьому підпільні публіцисти відмежовували поняття „російський народ” і „російський більшовизм”. Заклики до збройної боротьби спрямовувалась лише проти більшовицьких сил; - друковані органи ОУН і УПА оперативно реагували на політичні кампанії ініційовані радянською владою. За допомогою друкованих видань УПА були провалені радянські урядові кампанії про “явку з повинною” для членів націоналістичного підпілля, що оголошувалися декілька, разів; провалилася й гучно розрекламована та військово забезпечена виборча кампанія до виборів кандидатів у Верховну Раду УРСР; - преса ОУН і УПА толерувала прихильне ставлення до поляків. Однак польські шовіністи, підбурювані емігрантським урядом в Англії, постійно йшли на конфронтацію відносин з українцями. Новим етапом конфронтації у післявоєнний час стала акція виселення українського населення, відома, як операція “Вісла”. У друкованих виданнях УПА послідовно відтворено її перебіг, з’ясовані причини. Зі сторінок преси ОУН і УПА читачі отримували відповідні настанови, як вести себе в ході цієї акції; - у повоєнний час друковані видання ОУН розкривали справжню сутність більшовицької “демократії”, розвінчували розходження між задекларованою свободою в СРСР і реаліями життя в УРСР; - важливим пропагандистським напрямом діяльності УПА стало виховання молоді. На сторінках преси УПА друкувалися численні матеріали, які б мали пробудити серед молодого покоління віру в перемогу національної ідеї; молодь закликали здобувати правдиві знання, бойкотувати участь у масово-політичних радянських і партійних організаціях; - матеріали друкованої пропаганди ОУН й УПА свідчили, що колективізація, яку розгортали більшовики в західноукраїнському селі, була тим засобом, за допомогою якого радянський тоталітаризм прагнув докорінно змінити на свою користь економічну, суспільно-політичну та соціально-психологічну ситуацію селянства, аби знівелювати його історичні особливості, впливовість селянської традиції на суспільне життя.Видавнича та публіцистична діяльність ОУН і УПА серед українського населення у 40 - 50 –х рр. ХХ ст. сприяла збереженню та розвитку національно – державницької ідеї в українській суспільності.

. 65Боротьба з українським націоналізмом сер. 40-х до поч..50-х рр. ХХ ст. Операція Вісла.

. УКРАЇНСКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА  партія До неї належать безпосередні учасники руху опору на Західноукраїнських землях, які опинилися на еміграції через переслідування у СРСР. До них також наближається частина довоєнних емігрантів з України, але ця частина діаспори значно менше політизована і стриманіше відноситься до подій в Україні в середині століття. Серед представників цієї групи можна виділити дві течії, що часто конфліктують і між собою: А) учасники або прихильники ОУН-Б, вояки УПА тощо; Б) учасники або прихильники ОУН-М.До переваг цього напрямку історичного розвитку слід віднести можливість вільних досліджень і поширення науково-практичних знань, в першу чергу – у вигляді різних видань. Вадами слід назвати обмеженість світогляду і намагання представити емігрантську частину українців як “весь український народ”[54], який беззастережно підтримує своїх ідейних провідників. У 80-ті роки в цій галузі виникає особливий настрій розчарування і з’являються публіцистичні роботи [86], що розгядають зрив національно-визвольного руху під іншим кутом - як трагедію, що розколола українців, а не з’єднала їх. Проте ця школа стоїть на початку історичного аналізу подій визвольного руху, а його слід віднести ще до часів, коли тривало протистояння УПА і частин радянськіх військ. В пропагандивних роботах публіцистів-підпільників розроблялись в основному проблеми історичного підгрунття конфлікту, його витоків та історичних паралелей. Роботи цього часу є переважно невеликими за обсягом, що викликано в першу чергу обмеженими можливостями виробництва та самим характером – необхідністю стисло і переконливо подати пропагандивний матеріал, як, наприклад, “Наше ставлення до російського народу” О.Горнового [11, с.79-92], або деякі твори неофіційного ідеолога ОУН-Б П.Полтави [53, с.15-75]. Одною з таких робіт є і робота головнокомандувача УПА Р.Шухевича (Т.Чупринки) “До генези Української Головної Визвольної Ради” [77, с.392-406]. Такі роботи виходять з таких положень: ¨ Констатація нового періоду розвитку національної ідеї на Україні; ¨ Постійне зростання революційної боротьби в Україні;  ¨ Використання світової війни для досягнення мети – Самостійної Соборної Держави; ¨ Вихід визвольного руху за межі вузьконаціонального і підхід до ОУН-Б як до провідника усіх поневолених народів, що було оформлено у 1944р. у вигляді УГВР. В одній з найголовніших і найхарактерніших робіт П.Полтави “Хто такі бандеровці та за що вони борються” викладено фактично основи майбутнього підходу до вивчення проблеми збройного руху опору  на Заході України, які, в свою чергу, базуються на первинних документах ОУН-Б. Це: · ОУН-Б – єдина радикальна сила у боротьбі проти німецької і радянської окупації: · Розуміння націоналізму як відповідальності перед інтересами народів, що населяють Україну, при визнанні домінування українців, на засадах вільної співпраці, а не шовінізму: · Декларування боротьби проти імперіоналістичної командно-адміністративної системи, а не простого народу: · Безкомпромісова висока ідейність учасників руху на відміну від окупантів [54, с.11]. Після того як ті учасники ОУН, яким пощастило вижити у вирі запеклої боротьби, опинилися за межами батьківщини, вони продовжили ту ж саму пропаганливну діяльність, яку вели зсередини. На сторінках періодичних видань, таких як “Визвольний шлях”, “Українське Слово” та інших, що виходили друком у Мюнхені, Нью-Йорку, Парижі, з’являлись публікацій спогадів, документів, що збереглися, звернення до людства. Виходили і окремі видання, деякі з них було перевидано в Україні після здобуття нею незалежності у 1991р. Серед таких “УПА” М.Лебедя, серія спогадів Ю.Борця “Чумака” [7, 8]. Окремо слід згадати про серію “Літопис УПА”, видання якої було розпочато ще наприкінці 40-х років в Торонто. Зараз це 30 томів різноманітних збірок документів, спогадів, фотографій, покажчиків, які стосуються усіх сфер діяльності ОУН  і УПА. Частина з них, починаючи з 1991 року, перевидана в Україні. “Літопис” є універсальним джерелом для дослідників цього періоду і аналіз даних, що містяться у ньому ще попереду. Таким чином, націоналістичний напрямок історічних досліджень має великі переваги у галузі накопичення матеріалів і створення загальних робіт, проте такими ж великими є і вади переважної більшості дослідників – вузькість та хибність оцінок, недостатня об’єктивність і т.ін.