Білет №35. “Історія Русів” і проблеми національної ідентичності українців.

«Істо́рія Ру́сів» — твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX століття, де подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів ще до 1769 року.

Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1825 році. Цей твір добре знали кирило-мефодіївці, і насамперед, Тарас Шевченко.

Зміст

Багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України.

«Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р.

Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі.

ей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора.

Критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки».

Книга складається з ІІІ частин.

Історію Русів використовували при написанні своїх історико-літературних творів Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Ізмаїл Срезневський, Микола Гоголь, Микола Костомаров.

Вирішальну роль у процесі етнічної ідентифікації відіграють об’єктивні чинники – расовий (антропологічний тип), культурний (мова), психологічний (менталітет) тощо.

Національна ідентичність спирається, на відміну від етнічної, на свідомий вибір і залежність від раціональних чинників – усвідомлення суб’єктом ідентифікації (особою, етнічною групою чи нацією) історичних, громадянських, політичних цінностей. Ідентитетами називають основні, сутнісні (об’єктивні та суб’єктивні) показники, які дають можливість максимально об’єктивно віднести певного суб’єкта (індивідуального чи колективного) до конкретної спільноти (етнічної чи національної).

Учені виокремлюють 4 найважливіших джерел національної ідентичності. По-перше, це людські переконання: нація існує доти, доки її члени визнають один одного як співвітчизників, визнають, що їхні спільні характеристики схожі та прагнуть продовжувати співіснування. По-друге, спільне історичне минуле. По-третє, спільні дії (рішення, досягнення результатів). По-четверте, постійне проживання в одній країні.

Білет №36. Значення української літературної мови в процесі розвитку етносу.

На основі писемної мови в процесі історичного розвитку суспільства виникає літературна мова. Зверніть увагу, що літературною називають унормовану мову.

Українська мова, як окрема почала формуватися у ХІV столітті, виділившись із східнослов'янської мовної спільності (давньоруської мови). Тому близькоспоріднені з українською мовою – це російська та білоруська. Норми нової української літературної мови починають складатися ще з кінця ХVІІІ і першої половини ХІХ століття. Вони зароджуються насамперед у творах І.П. Котляревського, І.Ф. Квітки-Основ'яненка, Т.Г. Шевченка.

Етнічні процеси, що відбуваються в сучасних умовах в Україні, надзвичайно різноманітні. Визначальну роль відіграють процеси консолідації нації, зростання національної самосвідомості людей, зближення основних рис культури і побуту різноманітних регіонів на основі національних традицій.  широке застосування літературної української мови в усній розмовній практиці. 

Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма – літературна мова – викристалізову­ється під пером митців слова. Національна мова – поняття ширше й охоплює літературну мову.

Літературна мова, на відміну від територіальних та соціальних діалектів, функціонує без будь-яких просторових та соціальних обмежень і як засіб спілкування об ‘єднує всіх носіїв мови незалежно від їхньої діалектної та соці­альної належності.

Значну роль у формуванні української літературної мови на живій народній основі відіграв І.Котляревський, автор перших великих художніх творів українською мовою – поеми “Енеїда” та п’єси “Наталка Пол­тавка”. 

Літературна мова реалізується в усному й писемному мовленні. Основною ознакою літературної мови є унормованість. для якої обов’язкова правильність, точність, логіч­ність, чистота, ясність, доступність і доречність висловлювання.

Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою.  Мова – найкращий цвіт, що ніколи не в'яне, а вічно живе, розвивається і процвітає. 

Білет №37 Традиційне українське суспільство в “Енеїді” І. Котляревського

Поема «Енеїда» — поема Івана Петровича Котляревського, вперше видана у 1798 році, ставши таким чином першою друкованою книгою, написаною народною українською мовою, від якої зазвичай датується початок становлення і розвиток нової української літератури.

Об’єктивного критицизму український поет досягав у зображенні представників панівної феодально-поміщицької верхівки, виступаючи, по суті, поборником “мужичої правди”, яку бачить у духовно здоровому житті народних мас. У своїй “Енеїді” І. Котляревський зачіпав основний соціальний конфлікт сучасної йому епохи, але, перебуваючи на суто поміркованих просвітительських позиціях, він, як і П. Гулак-Артемовський та інші письменники дошевченківської доби, не сягав далі морального ‘‘ осуду соціального зла і закликав до морально-етичного перевиховання суспільства, його членів в інтересах “общого добра” Під впливом нових віянь епохи розвитку капіталістичних відносин, все міцніючих вимог наближення літератури до життя народу, активізації реалістичного типу мислення, органічного засвоєння етичних уявлень “людей старих” І. Котляревський, вивертаючи “наизнанку” класичний античний оригінал, відмовляється від послуг традиційних “жеманних”, “од старості сварливих муз”; він кличе нову музу – “веселу, гарну, молодую ”, і з її допомогою, насамперед слідуючи правді життя, – майстерно змальовує широку художню панораму української національної дійсності у властивих їй суперечностях. Зважаючи на жанр поеми, І. Котляревський у зниженій яскраво гумористичній тональності, у дусі народної сміхової культури подає життя і побут різних суспільних верств України кінця XVIII – початку XIX ст. “Енеїда” – твір просвітительського реалізму, пройнятий справжнім гуманізмом. Всі свої симпатії в ній І. Котляревський віддає людині праці, покріпаченій, визискуваній, “бідній, нищій…”. З гордістю говорить автор про героїчне минуле народу. Тут і згадки про жорстоку боротьбу з татарською ордою, і про Сагайдачного, про битву “під Бендер’ю” і про знамениту Полтавську баталію 1709 року, в якій брали участь об’єднані російські і українські полки, і про народного героя Максима Залізняка. Оспівуючи патріотизм народу, возвеличуючи героїчні національні традиції, І. Котляревський не раз закликає співвітчизників до виконання високого громадського обов’язку – до захисту рідної вітчизни: Еней і його «ватага» – з одного боку, це відчайдушні гультяї, “розбишаки”, “харцизяки”, які, не знаючи втоми, і б’ються, і п’ють, і “женихаються”, а з другого – вони наділені поетом кращими рисами козацької вдачі, показані такими, якими подавало їх народне світобачення, фольклорні легенди, пісні, перекази. Це – справжні воїни, сміливі й відважні, люди високої доблесті й бойової мужності. Поет уславлює їх бойове побратимство, героїку, самовідданість; він утверджує велич українського народу, його волелюбні устремління і життєлюбство. І. Котляревський зумів подати узагальнений образ українського народу з його високими моральними якостями, з його волелюбністю і любов’ю до своєї батьківщини, з його життєрадісністю і оптимізмом. Цей образ і е головний героєм його невмирущої. “Енеїди”. Багато уваги приділяє І. Котляревський зображенню негативних типів верхівки тогочасного суспільства. Перед читачем проходить ціла галерея величних богів і богинь (Зевс, Юнона, Венера, Нептун, Еол та ін.), під маскою яких поет розкриває внутрішнє єство феодально-поміщицької верхівки з усіма її мерзенно-відразливими рисами – інтриганством, хабарництвом, самодурством, продажністю, зневажливим ставленням до трудящої людини (приміром, “суча дочка” Юнона просить бога вітрів Еола наробити лиха Енеєві і за це обіцяє йому хабара – “дівку чорнобриву”, “смачную, гарну, уродливу”). Взагалі хабарництво, як і інші пороки, для вершителів людської долі – богів і земних можновладців – цілком природне явище.