60. Причини суспільного прогресу. Відмінність у поглядах м. Драгоманова і о. Конта на суспільний прогрес.

Зрозумівши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч. Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи - песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність в ньому серйозних протиріч /економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо /. Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і заявляється, носить тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес. Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, епох, поворотних моментів тощо.

Яким же був критерій соціального прогресу в Драгоманова? Вже в перших наукових працях із загальної історії, зокрема в дисертації{стр.74} «Імператор Тіберій» (1864) та магістерській дисертації «Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт» (1869) у Драгоманова помітні сильні матеріалістичні тенденції в підході до суспільних явин. Він наголошує на тому, що суспільство прогресує головним чином завдяки діяльності народних мас. Не імператори визначають хід історичного процесу, як думали римські історики, а соціальні відносини основного населення держави. «Сукупність усіх історико-філософських питань,— писав Драгоманов про розуміння римськими істориками суспільних явищ,— приводила їх до того, що вони дуже мало вникали у внутрішні причини історичних явищ і в головну сторону політичного життя як старої Римської республіки, так і періоду революційного і часу імперії, в їх соціально-економічні відносини, а тому й не могли правильно оцінити жодної з цих епох»{М. П. Драгоманов. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. К.: 1869, стор. 90.}.

Як видно, за Драгомановим, основа прогресу — в динаміці соціально-економічних факторів. Віддаючи належне французьким матеріалістам XVIII ст. за їх звернення до людини як основи основ суспільного життя, Драгоманов разом з тим критикує їх обмеженість, їх намагання зводити розвиток людини до механічних законів природи, яким підлягає життя. «Зводити до таких результатів тисячолітню історію цивілізованого народу,— писав він,— чи не означає це вигати з історії царство неусвідомленого випадку тільки для того, щоб поставити на його місце випадковість, осмислену механічними законами? Чи не означає це замість наукового дослідження причин і наслідків зміни політичних і соціальних явищ дивитись на історію очима східного фаталіста-візіонера, який програмує, що «все на світі суєта і міраж, який тільки безумними приймається за дійсність»{Там же, стор. 219.}. Отже, Драгоманов наголошує передусім на об'єктивному і закономірному характері прогресу.

Звичайно, це не було відкриттям для другої половини XIX ст., бо такі ідеї висловлювались ще в кінці XVIII ст. Ці ідеї з позиції об'єктивного ідеалізму були викладені в «Філософії історії» і «Феноменології духу» Гегелем. Вони були науково обгрунтовані основоположниками наукового комунізму, і зайняли своє чільне місце в науці про матеріалістичне розуміння історії в середині 40-х років XIX ст. Однак потрібно враховувати також те, що Драгоманов був одним з перших мислителів Росії і України, який слідом за Герценом і Чернишевським в умовах жорстокого урядового терору, посилення реакції в усіх сферах політичного і культурного життя країни, панування релігійно-ідеалістичної філософії мужньо і послідовно відстоював думку про прогрес суспільства, зв'язуючи його з визвольним рухом.

Значно пізніше, вже на початку 90-х років, Драгоманов піднімається до наукового розуміння одного з найважливіших питань соціології, співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в історії. «Вся практична мудрість людська,— зазначав він,— може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон, і дослужитись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, роздавить вас»{М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справку, Львів. 1892, стор. 294.}.

«Позитивну теорію суспільного прогресу »[9, vol. 4, р. 232] Конт назвав соціальної динамікою. Це була «абстрактна історія», історія «без імен, осіб і навіть без назв народів »[Ibid., р. 14]. Свідомо абстрагуючись від різноманіття конкретних форм історичного розвитку, Конт створив схему, спираючись на приклади, взяті з історії з найбільш цивілізованих »європейських народів. Прогрес, за Конту, означає розвиток по висхідній лінії, хоча, прагнучи звільнити поняття прогресу від зв'язку з «метафізичними цінностями», Конт підкреслював, що включає в це поняття просте розвиток, без відтінку вдосконалення. Наука, писав Конт, не може вирішити питання про те, чи є прогрес громадський також прогресом моральним, хоча сам був переконаний, що це так.

Розбираючи роль різних чинників, що впливають на суспільний розвиток, Конт поділяв їх на первинні та вторинні. Первинним, вирішальним фактором є духовне, розумовий розвиток. Ко вторинним Конт відносив клімат, расу, середню тривалість людського життя, приріст населення, що обумовлює розподіл праці та стимулює розвиток інтелектуальних і моральних рис людини. Вторинні фактори можуть тільки прискорити або уповільнити прогрес суспільства, який відбувається закономірно і стадії якого не можуть бути змінені.

підрозділяючи прогрес на матеріал (поліпшення зовнішніх умов життя), фізичний (удосконалювання людської природи), інтелектуальний (розвиток інтелекту, перехід від релігійного та метафізичного світогляду до позитивному) і моральний (розвиток колективності і моральних почуттів), Конт надавав основне значення останнім двом, області. Він писав, що соціальний організм грунтується на сукупності поглядів, «думок», поступово змінюючись, впливає на всі інші сторони суспільного життя. А раз так - в основу соціальної динаміки повинна бути покладена історія людського духу.

Найважливішими показниками розвитку розуму є, на Конту, найбільш загальні абстрактні поняття, тому про ступінь розвитку товариств можна судити за відповідними філософським системам. Кожному етапу розвитку людського розуму, який закономірно проходить через три головні стадії: теологічну, метафізичну і позитивну, відповідають певні форми мистецтва, господарства, політики та суспільного устрою.

Закон трьох стадій - наріжний камінь контовське соціальної динаміки - є одночасно історичним і логічним законом: три стадії розвитку людського розуму відповідають трьом аналогічним стадій розвитку історії.

теологічну, або фізичну стадію, що охоплює старовину і раннє середньовіччя (до 1300 р.), Конт поділяв на три періоди: фетишизм, політеїзм і монотеїзм. При фетишизмі люди приписували життя зовнішніх предметів і бачили в них богів. При політеїзм, що отримав найбільше поширення в Давній Греції та Римі, життям наділялися «фіктивні істоти», втручанням яких пояснювалися всі явища. Складалося «поетичний світогляд», що сприяє розвитку художньої творчості, але нездатне керувати практикою. У цьому Конт бачив причину слабкого розвитку матеріальної культури в давнину.

Білет №61

61. Вчений виступав противником загальної соціальної революції, котра не могла би на його думку витворити новий лад суспільного життя. Надія на соціальну революцію, вважав мислитель, веде у глухий кут. “Не революція, еволюція” – було девізом Драгоманова. Новий суспільний устрій повинен органічно та поступово сформуватися із попередніх йому ладів.

Слід зазначити, що вбачаючи оптимальним варіантом суспільства спільноту асоціацій вільних особистостей, зі щонайменшими елементами примусу і на федералістських засадах, Драгоманов такий соціальний устрій не уявляв без “повної особистої волі” кожного окремого індивіда, та ідеї поступу на основі еволюції, як необхідної умови встановлення “справедливого ладу”. Розуміючи, вочевидь на прикладі тісної єдності соціального та національного рухів у історії, взаємопов’язаність і цих абстрактних теоретичних понять; у своїх суспільних поглядах М.П.Драгоманов саме у поступі соціальному, політичному вбачав запоруку і національно-просвітницького розвитку, де національність є лише своєрідним ґрунтом соціальної еволюції.

62. Видатний соціолог і політолог 19 ст. Михайло Драгоманов успадкував і продовжив традиції Кирило - Мифодіївського товариства в дослідженні політичних відносин. Це знайшло своє відображення в програмі „Громади” (підписаний С.Подолинським, М.Павликом і М.Драгомановим) – організація української інтелігенції, що була заснована в 1880р., в якій було конкретизовано концепцію слов’янської федерації та обґрунтовано методи боротьби із самодержавством. Основу соціально-політичних та державних поглядів М.Драгоманова становила автономно-федералістська концепція. Мислитель поклав надії на радикальну політичну реформу всієї Росії з принципами свободи та децентралізації державної імператорської влади. М.Драгоманов більшою мірою виступав за реформи, а не був прихильником радикальних революційних методів. Поступовість прогресу суспільства, високий розвиток свідомості мас, розумна пропаганда, на його погляд, були більш ефективними для втілення соціалістичного ідеалу, ніж криваві повстання та революції. Виступаючи за автономно-федеративний устрій, М.Драгоманов допускав можливість політичної та національної автономії України на основі земської автономії, без державного відокремлення від Росії. У пошуках шляхів прогресу вчений категорично відкидав скороспілі, а тим паче авантюристська дії, розуміючи, що вони до добра не приведуть. М.Грушевський розглядав народ як діяльні сну соціальну силу, що скрізь століття та різні політичні й соціокультурні обставини може нести ідею „національної самооборони” та „національної смерті”. Він пояснював, що вся історія українського народу – це пробудження енергії соціальної самооборони перед небезпекою видимої національної смерті. Під народам М Грушевський розумів українське селянство. Ця позиція залишалася незмінною протягом усієї його соціальної діяльності. У селянстві він вбачав відродження та майбутнє України. Нові соціально-економічні процеси 20 ст., на думку Грушевського ,не змінили ролі селянства як провідної соціальної сили в політичному та національному житті.

63. Грушевський заснував у 1919 р. у Відні соціоло­гічний інститут. Вчений прагнув знайти відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу? При цьому він спирався на “історичні факти”, на метаісторичні концепції суспільного прогресу, тобто будував свої висновки, виходячи з об’єктивних засад соціальних знань. Грушевський вдався до методу історичного порівняння, взаємопроникнення соціології та історії в руслі контівської традиції розуміння предмета соціології. Тому є всі підстави стверджувати саме про історико-соціологічний підхід українського теоретика до вивчення проблем соціології.

На засадах та принципах класичної соціологічної традиції був організований Український соціологічний інститут (УСІ). Цей перший український соціологічний науковий заклад заснували емігран­ти на чолі з М. Грушевським 1919 р. у Відні. Інститут функціонував до від’їзду вченого до Києва у 1924 р. У дослідженнях соціологіч­ного інституту переважала соціоантропологічна проблематика розвитку суспільства, його первинних форм та законів еволюції, яку Грушевський називав “генетичною соціологією”.Головна соціологічна праця вченого “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства.Досліджуючи проблеми трансформації форм суспільності, “соці­альні факти” сучасності та еволюційні процеси минулого, Грушевський підкреслював важливу роль протистояння індивідуаліс­тичних і колективістських тенденцій, коли то одна то друга періо­дично домінує в суспільному розвитку. Саме ця боротьба двох тенденцій стає домінантою ритму соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.Показово, що й сьогодні, як і на початку ХХ ст., не втратили актуальності дослідження перехідних соціокультурних ситуацій, яким завжди притаманна криза традиційних (усталених) форм людської життєдіяльності. Розробка цих проблем М. Грушевським є свідче­нням наукової проникливості українського теоретика.Для вченого була очевидною обмеженість спроб пояснити еволюцію суспільності, виходячи лише з еволюції подружжя. Підходи М. Грушевського базуються на принципах органічного синтезу головних факторів розвитку людського суспільства: біологічного, психологічного й соціального. Він структурує значний етнополітич­ний та історичний матеріал, виділяючи такі стадії розвитку суспіль­ності, як початок суспільної організації, племінно-родову організацію та процеси її розкладу, які знаменують перехід до сучасного, за його визначенням, класово-державного укладу. Він прагне аргументувати наступну тезу: те, що називають “громадянством” чи “суспільністю”, є ніщо інше, як “організоване людське множество”, об’єднане почуттями солідарності та певними формами співробітництва.Дослідження історичних різновидів суспільності автор “гене­тичної соціології” прагнув розгорнути на українському етнокультурному матеріалі. Він сподівався суто соціологічними методами дослідити чималі етнографічні здобутки українознавства, тим самим приєднавши “слов’янський матеріал” до набутків європейської соціології, підкреслюючи водночас його специфіку. З цією метою залучалася спадщина відомих українських етнографів. Історик-соціолог намагався прочитати цей матеріал уже з позицій новітніх концепцій своєї дисципліни, посилити “соціологічні акценти” в аналізі змін соціальних форм, зокрема шлюбних зв’язків, подружніх та інших видів відносин.Слід зазначити, що М. Грушевський, незважаючи на деяку ідеалізацію українства, був одним із небагатьох громадських діячів революційних часів початку ХХ ст., який прагнув розробити наукові засади політичної соціології. Його проекти соціального і націона­льного будівництва спиралися на врахування таких чинників сус­пільної організації тих часів, як настрої народних мас, механізми демократичних свобод, вирішення “земельної справи” тощо, а також на принципи “народної єдності” (аналог “органічної солідарності”).

64. Основа соціологічних інтересів М.Грушевського – фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса та ін.), М.Грушевський обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.

         Соціальний процес у цілому, на думку М.Грушевського, характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. Завдання соціології саме в тому і полягає, щоб, відкидаючи мінливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що становить властиву основу соціального ритму. Український вчений обґрунтував думку, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація й інтеграція. Чергування цих тенденцій відбувається під впливом комбінації факторів, проте у визначеному соціальному просторі і часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні та ін. Отже, М.Грушевський, по суті, відстоював розуміння коливальної динаміки суспільній еволюції, яке є близьким сучасним пост класичним теоріям. У праці “Початки громадянства” він критикував суперечливі теорії про початкову суспільну еволюцію, застосовуючи для порівняння і українські матеріали.

         Видатним репрезентантом групи українських соціологів, які досліджували право насамперед як суспільне утворення, був Б.О.Кістяковський (1868-1920 рр.). У своїх поглядах він еволюціонував від захоплення марксизмом до неокантіанства. Праці його важливі передусім тим, що він перший глибоко вникав у методологічні питання (“Социальная наука и право”, “Право и наука о праве” та ін.).

65. Михайло Грушевський (1866—1934) розглядав проблеми права і держави як вчений-історик, лідер Центральної Ради й есер. Що найбільш характерне в його поглядах?

Історія української державницької ідеї й державницького до­свіду, за Грушевським, має тисячолітню історію, яку складають наступні етапи: період зародження державності у скіфів, антів, слов´ян; Київська держава; Галицько-Волинське князівство; Ли-товсько-Руська держава; Козацька республіка; Гетьманщина; занепад державного життя; початок національного відроджен­ня. «Київська Русь є першою формою української державності». Таким чином, особливістю історії України вчений вважав без­перервність історичного процесу. Український народ має гли­бокі корені, а його минуле і культура — органічно самостійне явище. Він — прямий спадкоємець Київської державності.

У ряді праць, насамперед у роботі «Початки громадянства. Ге­нетична соціологія», Грушевський виклав своє розуміння історії розвитку людського суспільства, в якій він виділяє три етапи: по­чаток організації, племенно-родовой уклад і класово-державна організація. Право існує не лише в класовій організації суспіль­ства, а й у племінно-родовій, де воно виступає в формі звичаю. Різниця між ними полягає у механізмі впровадження їх у життя. Основною рушійною силою прогресу суспільства є не стільки економічні зміни, скільки психологічні — схильність людей до со­лідарності приводить їх до утворення держави.

Державу Грушевський визначає як «суверенний союз наро­ду, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задо­вольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в на­прямі поступового розвою громадянства» (тобто громадянського

суспільства). Право визнавалося ним як єдність норм, що вира­жають соціальну солідарність об´єднаних в націю людей. Воно гарантується усією сумою соціально-психологічних сил у гро­мадянському суспільстві. Примус — лише різновид гарантій. Пра­во — чинник і атрибут усякого державного укладу. Грушевський обґрунтовував закономірність вимоги демократизації влади, гла­сності правових норм, необхідність розробки «виробничого пра­ва», «комунального права», закріпляючого соціально-економіч­ні права, утверджував постулат: «права мають відповідати обов´язкам, а обов´язки — правам». Дію принципу «дозволено все, що не заборонено законом» мислитель вважав ознакою де­мократичного суспільства.

Вже на початку XX ст. Грушевський концептуально сформу­лював доктрину національно-територіальної децентралізації Росії і створення культурно-національних автономій, у т.ч. України. З па­дінням царату 1917 р. Грушевський відстоював принцип феде­ралізму, національно-територіальну автономію України. «...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як іилях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розу­мам людства, як шлях до федерації Європи і у майбутньому — до федерації всього світу». Українська автономія, вважав вчений, «має бути організована на основах широкого демократичного (не цензованого) громадянського самопорядкування, від самого споду («дрібні земські одиниці») аж до верху — до українського сейму.

66. Б. Кістяківський велику увагу приділяв аналізу основних понять соціальних наук та обґрунтуванню наукових критеріїв соціологічного дослідження. Ним обґрунтовано основні вимоги науковості у соціології. Перша була пов'язана із формуванням основних понять - "суспільство", "держава", "право", "культура", які інтерпретував виходячи з реального повсякденного світу. Друга вимога зводилася до вияву причинових відносин у соціальній сфері соціології, розгляду проблем можливості і дійсності, необхідності та випадковості у соціальних процесах. Третя вимога стосувалася проблеми цінностей у соціологічному пізнанні і була запозичена у Вебера. Прикладом роботи з соціологічним поняттям є аналіз Кістяківським поняття державної влади, який показує обмеженість формально – логічних методів для аналізу поняття. Суть державної влади не можна встановити, протиставляючи її недержавній владі. Кістяківський показує обмеженість логічних класифікацій при аналізі соціальних понять, оскільки її не можна застосувати в усіх тих випадках, коли виникають питання відносно суті явищ. Встановити суть явища, вважає Кістяківський, значить поставити його в причиново- наслідкові відносини.

Білет №67. Б. Кістяківський про проблеми цінності у соціологічному дослідженні.

Щодо проблеми цінностей, Б. Кістяківський зазначав, що необхідність якого-небудь соціального явища в природно-причинному зв’язку не виключає міркувань про нього з точки зору справедливості. Моральні норми, установлені людиною, стають частиною соціально-історичного процесу, оскільки дії людей визначаються не лише природною необхідністю, але й уявленням про належне. Загалом, Б. Кістяківський вважав, що цінності, моральні принципи мають таке ж ідеальне існування, як і логіко-математичні істини, являючи собою щось постійне і незмінне (тобто маємо онтологізацію цінностей – вони існують, а люди час від часу їх “відкривають”, усвідомлюють, пізнають).

Білет №68. Право в соціологічній теорії Б. Кістяківського.

Теорія права, вироблена Б.О. Кістяківським, так само, як теорія пізнання, грунтується на визнанні способу свідомої діяльності людини — принципу належності — за її основу. З цієї точки зору, вважав Кістяківський, право займає виняткове місце у суспільстві, бо є найзначнішим виразником його культури: «...Соціальна культура, зазначав він в одній із тез своєї докторської дисертації, знаходить у праві своє найчіткіше визначення, яке має для всіх однакове значення. Як техніка перевертає природне на належне, так і право перевертає соціально необхідне на належне. Цей процес перетворення необхідного на належне здійснюється завдяки діям людей, які керуються усвідомленням свого обов'язку. В ньому (тобто у процесі такого перетворення) виявляється справжня творчість» . Але існує велика відмінність між тією належністю, яку здійснює техніка, втілюючи інтереси людини у світі природи, тобто у сфері матеріальної культури, та здійснення мети в галузі духовної культури. Техніка перетворює природу на механізм. Право не може застосовуватись механічно — «кожен громадянин повинен бути духовно діяльним у галузі права і по-своєму творити його», «напружена духовна діяльність особи перетворює у соціальному житті необхідне на належне». Отже, здійснення права, як і взагалі духовність,— наслідок багатьох свідомих індивідуальних зусиль.

Б. Кістяковський виділяє чотири існуючих підходи до права, що відповідають чотирьом концепціям права:

1) аналітичний підхід, характерний для догматичної юриспруденції і відповідний позитивістській концепції права;

2) соціологічний підхід відповідний поняттю права як формі соціальних відносин;

3) психологічний підхід, який відповідає психологічному поняттю права ;

4)   нормативний підхід, який відповідає аксіологічному поняттю права.

Відношення Б. Кістяковського до першого підходу було двояким. Він часто критикував його основні положення, але в політичному, а не в методологічному аспекті. Так, він заперечував головний принцип юридичного позитивізму — абсолютний суверенітет держави, був супротивником командної теорії права, але, з іншого боку, позитивно ставився до практичних досягнень догматичної юриспруденції, цінував її заслуги в логічному аналізі існуючих норм і в науковому дослідженні організаційно-інституціональної сторони правової системи. Підкреслюючи вузькість позитивістського погляду на право, який виключає звичаєве право, якщо воно не санкціоноване державною, і міжнародне право, якщо воно не за фізичною силою, вчений в той же час стверджував, що аналітичний підхід до права є очевидним для професійних юристів і не вимагає спеціального виправдання.

Соціологія права, на відміну від догматичної юриспруденції: а) виявляє динаміку права; б) зосереджується не тільки на писаному, але й на неписаному праві. Вона аналізує право як соціальне явище, розглядаючи його соціальні функції, відношення до інтересів різних груп, прогресу суспільства в цілому, (позитивістсько-еволюціоністська версія). Соціологічний підхід у правознавстві виявляється також у тему, «щоб вірно розуміти право і приймати правові рішення не лише на підставі права, вираженого у нормах, але й права, яке діє у вжитті… Ця відмінність є відмінністю між загальним і індивідуальним чи ірраціональним (неокантіансько-ірраціоналістична версія). Визнаючи досягнення соціологічного підходу до права, Б. Кістяковський бачив його недоліки, якими зловживали для «викриття класового змісту права», роблячи внесок у знецінення права як такого, і забезпечуючи аргументами «правовий нігілізм».

Психологічний підхід критикується Б. Кістяковським як такий, що поряд з нормативно-аксіологічним зосереджується на праві як елементі свідомості і тому може бути розглянутий як такий, що зневажливо ставиться до зовнішньої реальності права, яка представлена інституціоналізованим правовим порядком, (тобто реальності об’єктивованого в установах права). Він звинувачував Петражицького у тому, що той зводить інститути до сукупності конкретних індивідів (і уявлень про них) і пояснює явище влади і покори як атрибути окремих людей, виправдовуючи дим особисту владу. Але, насправді, Петражицький лише прагнув до вірної інституціоналізації, стверджуючи, що інститути повинні бути укорінені у соціальній психології, яка історично склалась, і через неї в юридичній душі кожного індивіда.

Четвертий підхід до права — нормативний, де право розглядається як сукупність норм, що містять в собі ідеї про належне, які визначають зовнішні відносини людей між собою, був найбільш до серця, Б. Кістяковському. Як теорія природного права, цей підхід був відомий ще з давніх часів. В Росії його прихильників очолював П. Новгородцев, з яким Кістяковський мав не тільки наукові, але й особисті зв’язки. Але в існуючому вигляді (як лише етико-нормативний) він не вважав цей підхід задовільним і критикував П. Новгородцеві за те, що той зосереджувався лише на етичних нормах та ігнорував логічні норми, а також за те, що концентрував увагу на праві у свідомості (хоча на відміну від психологічної школи — трансцендентальної), нехтуючи об’єктивованим існуванням права, відриваючи поняття права від реальності права.

Білет №69. Проблеми національної культури в розумінні Б. Кістяківського.

Богдан Кістяківський — український академік, мислитель, таланови­тий науковець у царині філософії, правознавства, соціології. Філософсько-правова спадщина вченого є вагомою в історії як української так і світової культури. Він стояв на позиціях «культурного націоналізму», захищаючи право на самобутню національну індивідуальність українського народу в цілому і кожного окремого його представника. Культурні та історичні над­бання стають особливо потрібними в часи соціальних перетворень. Вони не лише допомагають вирішити складні життєві проблеми, але й стимулюють інтелектуальні пошуки та виявляють нові підходи, ідеї, концепції.

Б. Кістяківський написав статтю «До питання про самостійність української культури» і відправив, як листа, редактору журналу «Русская мысль» П. Стру­ве.

У своїй статті філософ засуджує репресивні заходи російського уряду проти українців, їх русифікації та розкриває проблеми української куль­тури. Він окреслює положення українського народу серед слов'янських, як аналогічне германському народу серед європейських держав. Вони знахо­дяться в центрі, тому їм приходиться уживатися зі своїми сусідами. У мо­менти слабкості та занепаду викликати у своїх сусідів бажання скористатися за їх рахунок, а в моменти піднесеності та могутності наштовхуватись на ворожнечу і ненависть. Тому інтереси цих народів можуть бути солідарними. Він проводив аналогії з розвитком інших національностей, відмічаючи специфіку історико-культурного становлення германського, французького, швейцарського народів.

Автор статті підкреслює, що історично долі українського і російського народів тісно пов'язані, особливо переплетені їхні культури. Він зазначає, що російська культура може досягнути світового значення. Тому для ук­раїнської культури — це велика цінність, що допоможе їй зблизитись із сві­товими здобутками. Б. Кістяківський розглядав розвиток українського на­роду у тісному взаємозв'язку із російським та їх всесторонній солідарності. Хоча реальні потреби з необхідністю вимагають самобутнього розвитку української культури. Українці повинні мати свої гімназії, універ­ситети на території Росії. Щодо заяв про піднесення української культури у складі великоруської, для її ж блага та процвітання і що диктується самим історичним розвитком, то це необхідно довести, виходячи із об'єктивних фактів, а не керуючись суб'єктивними бажаннями чи егоїстичними інте­ресам. Російські інтелігенти односторонньо розуміють процес розвитку і становлення культури. Вони вважають, що розвиток окремих національних культур може зруйнувати гегемонію російської та спричи­нить величезні втрати історичної психічної енергії населення Російської імперії. Б. Кістяківський відмічав, що втрачається психічна енер­гія українських дітей, які з початкової школи мають вивчати чужу їм мову; ще більше вона втрачається, коли інтелігенція відірвана від свого народу. Українська інтелігенція говорить такою російською мовою, що це — діалект «русько-малоруського волапюка». Це ще є підтвердженням тяжкої втрати психічних сил українців. Коли інтелігенція і народ говорять різними мовами, то не буде ні духовної єдності, ні розуміння між ними.

Білет №70. Розуміння В. Липинським проблеми соціального закону.

Розглядаючи природу соціальних законів, В.Липинський виділяє принципи

суб’єктивності та волі. Історія твориться не за об’єктивними законами, а згідно з інтересами соціальних груп, зусиллями елітарних груп. Еліта – це активна меншість, яка створює держави та нації. В’ячеслав Липинський, на відміну від К.Маркса, вважав, що до класу люди належать, будучи поєднаними виконанням однієї суспільної функції. У суспільствах існує вертикальний і горизонтальний поділи на класи. Вертикальний поділ дає промисловий, хліборобський, фінансовий класи та інтелігенцію. Окреме місце посідає клас, пов’язаний з

комунікаціями, – телеграфні та поштові службовці, водії, залізничники. Горизонтальний поділ поділяє суспільство на стани: організатори й організовувані. Суспільство, поділене на класи та стани, постійно перебуває в процесі боротьби, конфлікту.

В’ячеслав Липинський вважав, що клас – це органічна, згуртована група, що містить різні колективи працівників. Завдяки об’єднанню сумісною діяльністю об’єктивно формуються спільні психічні переживання, що переходять із покоління до покоління. Головним класом у суспільстві В.Липинський вважає клас хліборобів (всіх, хто працює на землі, незалежно від масштабі землеволодіння). Він є носієм державної ідеї, і саме на нього український мислитель покладає надію щодо створення незалежної української держави.

Промисловому класові, до якого він зараховує і робітників, і підприємців-капіталістів, також відведено певне місце в соціальній структурі. Основною рушійною силою суспільства є “правляча верства” (еліта), головними ознаками якої є сила й авторитет. Еліта здатна організувати суспільство, може перебороти деструктивні суспільні тенденції, створити та захистити національну державу.

Білет №71. Особливості вчення В. Липинського про націю.

Нація — це всі мешканці Землі і громадяни певної держави, а не «пролетаріат» і не мова, віра, плем´я: «Коли я пишу в цій книзі про нас — "Ми українські націоналісти", — то це значить, що ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі».

Основним елементом буття нації В. Липинський вважав територію, тому часто використовував термін «земля» у значенні «територія». Прив´язаність, любов до рідної землі посилює, за його словами, національну свідомість. Вів мову він і про «територіальну націю», що ґрунтується на почутті територіального патріотизму, який є основою будь-якої органічної нації, виникає з інстинкту осілості. Звідси походить сформульоване ним визначення українця: «Українцем, своїм близьким, людиною однієї нації є кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв´язана з Україною, не-українцем — є мешканець іншої землі».

В. Липинський не однобічно трактував націю, маючи переконання, що основною ознакою буття є територія, земля. Він постійно уточнював, поглиблював поняття нації, дійшовши висновку, що нацією не є громадянство або якась із його частин (селяни, інтелігенція чи пролетаріат). Не є нацією і держава. Наприклад, держава була, є і буде в Україні. Проте тільки в деякі історичні періоди держава в Україні спиралася на національну ідеологію місцевого громадянства, відмежовувалася територіально від інших держав. Саме тоді вона ставала державою українською.

Для того щоб із жителів України витворилася нація, вважав В. Липинський, потрібно: по-перше, щоб на її території постала така політично активна верства, котра має розвинене стихійне жадання влади, скріплене вірою в законність своїх жадань; по-друге, щоб ця верства була дисциплінована й об´єднана зсередини; по-третє, щоб вона була здатна розвинути в собі патріотизм; по-четверте, щоб серед громадянства в Україні знайшлися добрі організатори ідеології та виробництва, котрі змусили б рахуватися зі своїм авторитетом державу й у своїй діяльності знаходили б підтримку серед громадянства. Тільки за таких умов недорозвинена, недержавна українська народність, яка живе лише літературними мріями, могла б перетворитися на розвинену, реальну державну націю.

Білет №72. Відмінність між “поневоленими” і “недержавними” націями за В. Липинським.

Головний твір Липинського — це, мабуть, «Листи до братів-хліборобів» (1919–1926 р.р.). Ця книга присвячена питанням побудови майбутньої незалежної держави в Україні з точки зору організації українського суспільства. При цьому Липинський розглядає державу як абсолютну цінність, без якої неможливий цивілізований суспільний розвиток. В одному із розділів «Листів до братів-хліборобів», В. Липинський пише про «Нації поневолені та нації недержавні».

Різниця між націями поневоленими та недержавними, вказує Липинський, на перший погляд може видатися незначною, такою, що зводиться до дрібних нюансів, але насправді ця різниця є дуже суттєвою. Поневолені нації, за Липинським, увесь час тисне якась зовнішня жорстока сила, що підкоряє їх собі, але (ось що важливо) внутрішній дух нації прагне звільнення, нація сприймає чужоземний гніт як щось неприродне та образливе для себе.

Навпаки, вказує публіцист, «на територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликана частиною цього громадянства». Ось чому автор «Листів до братів-хліборобів» зараховував українців не до поневолених, а до бездержавних націй, які сприймають своє становище як нормальне, бо вважають ту зовнішню силу, що керує ними, своєю рідною (оскільки частина українців відчувають себе не окремою нацією, а частиною певної великої єдності — «руського» або «славянского» народу).

Білет №73.

Сутність “вертикального і горизонтального” поділу суспільства за В. Липинським.

У суспільствах існує вертикальний і горизонтальний по­діли на класи.

В основі вертикального поділу є праця і спосіб виробництва продукції клас промисловий (власники, фабриканти, інженери, робітники), клас хліборобський (поміщики, селяни, сільські робітники), клас фінансовий і купецький, клас інтелігенції. Окреме місце посідає клас, пов'язаний з комунікаціями, - телеграфні та поштові служ­бовці, водії, залізничники.

Горизонтальний поділ розподіляє суспільство на стани. У кожному класі є організатори й організовані, котрі утворюють стани. Таке, поділене на класи і стани, громадянське суспільство перебуває у перманентній внутрішній боротьбі, є неврівноважене. В. Липинський переконаний, що відносини між громадянським суспільством і державою визначає закон, який обмежує права сильніших правом слабших і навпаки. Коли держава поневолює громадянське суспільство, тоді “нищиться ” закон, бо право сильніших не обмежене правом слабших. Що ж до закону, то він існує лише при гармонійному співвідношенні громадянського суспільства і держави.

Білет №74

Основні характеристики еліти за В. Липинським. Типи еліти і принципи їх визначення. Роль інтелігенції.

Для Липинського еліта - це активна меншість, яка створює держави і нації. Будь-яка державна нація в певний історичний період, вважає Липинський, містить в собі певну групу людей, яка є основою її державного існування. У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, яка в особі таких соціологів, як Парето, Моска і Міхельс, припускає, що невід'ємним атрибутом будь-якої соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства. Історично еліта, переконаний Липинський, утворюється вихідцями з чужих племен. В українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючись з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її від інших російських племен. Саме цей процес «... і є власне українство, Україна». Липинський створив власну типологію національних аристократий, що розрізняються способом організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію. Для характеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить досить точні формулювання і визначення. Не зупиняючись на останніх, звернемо увагу на його соціологічну концепцію - классократізм. Класократія для Липинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставлення до власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями і, більше того, що володіє фізичною спорідненістю. Здається, що визначаючи поняття класу, Липинський має на увазі не клас, а зовсім іншу соціальну спільність, наприклад, рід, плем'я. З поправками визначення Липинським класу може бути віднесено до селянства, одначе селянства ще не порушеного розкладає громаду. Якщо для Маркса класом переважно, універсальним класом, був робітничий клас, то для Липинського, відповідно до романтичними установками його світогляду, таким класом було селянство, або, як він його називає, хліборобський клас. Рільництво для Липинського - це мистецтво, і цим воно відрізняється від сучасної трафаретної фабричної промисловості. Наймана праця в хліборобстві - це всього лише розширення індивідуальної здатності хлібороба, а найманий працівник - помічник господаря, а не придаток до машини.

Типи еліти.

тоталітарна еліта (еліта монопольної авторитарної влади);

ліберальна еліта (еліта більш демократичного розподілу влади);

домінантна еліта (еліта демократичної орієнтації);

демократична еліта (тяжіння до сильної законодавчої, виконавчої, судової влади, їх розподілу та врівноваження).

Вагому роль в історії людської цивілізації відіграє інтелігенція - творець інтелектуальних, духовних цінностей будь-якого народу, що виступає своєрідним посередником між своєю спільнотою й знаннями всього людства. Без інтелігенції як носія певної системи цінностей і норм гуманістичного мислення не можливо в жодному реальному соціумі сформувати основи громадянського суспільства, про яке так багато говорять в Україні сьогодні. Від цієї соціальної групи в значній мірі залежить не лише духовний стан будь-якої спільноти, але і її стабільність..

Білет №75.

Співвідношення еліти й типу особистості за В. Липинським. Основні політичні типи особистості, їх характеристики.

Для Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації.

У певний історичний період будь-яка державна нація, вважає Липинський, має в собі певну групу людей, яка є засадою її державного існування.

У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.

На думку Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючися з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єсть собственно українство, Україна».

Еліта, або як писав В. Липинський, “національна аристократія”, — це не просто привілейована група, а верства, що може організувати суспільство, створити й захистити національну державу. Без правлячої еліти немає держави, але “національна аристократія” не завжди спрямовує суспільний розвиток. Тлумачення ролі еліт, їх циркуляції в українського соціолога багато в чому співзвучне класичним теоріям В. Парето, Г. Моски, проте прямі паралелі знайти важко.

Найприйнятніший політичний режим для нової еліти, за В. Липинським, — монархія, бо саме вона здатна обмежити сваволю національної аристократії й забезпечити національні пріоритети. Ось чому значне місце в суспільному житті український соціолог відводить також релігії та армії. Звідси зрозумілі його сподівання на гетьманщину як шлях подолання кризи українського державотворення. Сама ж українська держава вважалася ним великим селянським господарством, де має бути господар за успадкуванням.

Політичний тип особистості втілює прагнення до панування, до розподілу соціальних ролей, що здійснюється через пряме нав'язування свого нормативного поля спілкування.

Типи особистостей в політиці. Загальна характеристика суб'єктів політики полягає в тому, що всі вони беруть активну свідома участь в політичному житті суспільства. До них відносяться класи, політичні партії, профспілки, соціальні групи та організації, етнічні та демографічні спільності та об'єднання і т.д. Але серед всіх суб'єктів політики вихідним, первинним суб'єктом виступає особистість. І в кінцевому рахунку саме вона - головний творець політики. Однак і сама політика в свою чергу творить особистість. Особистість, таким чином, є одночасно і суб'єктом і об'єктом політики. Ступінь політичної активності окремих особистостей різна. Але абсолютно відсторонитися від політики не може ніхто. Це обумовлено тим, що головне питання політики питання про владу, а в систему владних відносин залучений кожен громадянин.

Білет №76.

Основні причини української недержавності за В. Липинським.

Велику увагу політичній складовій географічного розташування України та його впливу на державотворчий процес приділяв і видатний вітчизняний мислитель В.Липинський. У “Листах до братів-хліборобів” він, зокрема, відзначав: “З огляду політичного наше географічне становище — найгірше в Европі. Навіть Московщина в положенню безмірно кращім, бо, захищена горами, лісами та болотами, вона ніколи не була тим битим степовим шляхом, через який перевалювались з Азії в Европу, і уступали під натиском Европи на Азію, різні кочовничі орди, починаючи від колишніх і нинішньою большевицькою кінчаючи. Крім того Московщина прилягає до моря, яке на другім боці має вже Европу: колишню вітчину Варягів, Фінляндію, Швецію, Германію. Ми маємо море, другий бік якого — по знищенню Візантії, джерела нашої колишньої культури — став одною з найменше культурних частин Азії. Врешті Московщина, вся без виїмку, знаходиться в географічно неподільнім впливі культури східної так, як напр. Чехія знаходиться в географічно неподільнім впливі культури західної. Ми-ж цю границю між Сходом і Заходом маємо в географічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбуваються весь час пересування цієї рухомої границі то дальше на Схід, то дальше на Захід”.

Дослідник акцентував увагу на тому, що наслідком такого стану речей стала значна розбіжність між культурними і світоглядними засадами різних регіонів України. Ментальні протиріччя між Східною (Візантійсько-Московською) і Західною (Римсько-Польською) Україною настільки великі, що не рахуватися з ними неможливо. Будь-які спроби механічного об’єднання України за допомогою велеречних “соборницьких” декларацій призведуть лише до посилення взаємного недовір’я та непорозуміння. Соборність може стати реальністю тільки гармонійним взаємним перехрещуванням двох сил: досередкової — морально- і матеріально-авторитетної, єдиної і всенаціональної центральної державної влади, і відсередкованої сили найширших автономій регіонів України, спаяних в одну цілість сильною державною владою.

Другою геополітичною причиною тривалого періоду бездержавності українського народу В.Липинський вважав найродючішу в Європі землю. “Легкість боротьби з дуже сприяючою людині природою, — пише він, — розвивала в людях, які від кількох поколінь пожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. Внаслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі організаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти”. Без подолання цих “родових” вад українства вчений не бачив можливості створення суверенної держави.

Третя причина української недержавності, за В.Липинським, полягала в постійному перемішуванні рас і народів на її території. Основною прикметою українців, вважав він, “є повний брак патріотизму і ненависть до своїх власних земляків. В історії вона мала різні форми: князівської, магнатської, шляхетської, козацької, отаманської та інтелігентської “партійної” гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії — боротьби села з селом, кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовір’я — серед українських низів”.

Білет №77.

Наукове та соціально-політичне значення Українського інституту громадознавства у Празі.

Український інститут громадознавства (УІГ). Інститут виник у Празі 1925 р. на базі віденського Українського соціологічного інституту. УІГ мав три відділення: соціології та політики, статистики та економіки, техніки. Його друкованим органом був часопис «Нова Україна», що виходив у 1922 — 1928 рр. З інститутом було пов’язане також видавництво «Вільна спілка» у Подєбрадах. Зі смертю свого фундатора М. Шаповала у 1932 р. УІГ припинив видавничу діяльність і згодом перестав існувати.

Український інститут громадознавства (УІГ) в Празі, у складі якого діяв відділ правознавства під керівництвом професора С. Шелухіна, видав праці "Національні меншості в міжнародньому праві" (1926) та "Сучасне міжнароднє право, його сурогати й політична самоволя" (1927) М. Мандрики і "Державознавство" Н. Григорієва (1936).

Створення Українського соціологічного інституту у Відні Основні напрямки діяльності УСІ Створення Українського інституту громадознавства та напрямки його діяльності

І хоча після смерті керівника 1932 року його активність відчутно знижується, все ж УІГ продовжує діяти в Празі аж до 1945 р.

Основними напрямами його діяльності були:

• видання шести чисел першого і єдиного тоді українського соціологічного часопису «Суспільство» (1925—1927);

• публікації книг українських соціологів, серед яких слід особливо відзначити такі: М.Шаповал, «Українська соціологія», «Соціологія українського відродження» (1927), «Загальна соціологія» (1929), «Соціологія України» (1933), «Соціологія і політика: Підручник соціотехніки» (без року видання) та ін., М.Мандрика, «Соціологія і

проблема соціального виховання у Сп. Шт. Америки» (1925),В.Петрів, «Суспільство і армія», «Нова Україна» (1924) та ін.;

• читання лекцій і підготовка рефератів з найактуальніших проблем української та зарубіжної соціології;

• залучення до співпраці з УІГ відомих представників західної соціологічної думки та видання їхніх найцікавіших доробків: І.Блага, «Сучасна чеська соціологія», Р.Міхельс, «Соціологія в Італії», Л. фон Візе, «Начерк вибудування науки про суспільні відносини», Е.Росс, «Індустріальний дуалізм», А.Еллвуд, «Група і суспільство», Е.Богардус,

«Зміни соціальної дистанції», П.Сорокін, «Російська соціологія у XX

ст.» та ін.

Білет №78 .

Система соціологічного знання і функції різних її структурних елементів за М. Шаповалом

Микита Шаповал (1882-1932 pp.) - публіцист, поет, кри­тик, соціолог, міністр пошти й телеграфу в уряді В. Винниченка та міністр закордонних справ в уряді В. Чехівського.

На думку вченого, соціологія - це практична наука про су­спільство, що дає можливість свідомо керувати ним.

Структурні елементи соціологічного знання:

• загальна соціологія, що вивчає загальне в соціальних процесах і соціальних відносинах;

• соціографія, котра досліджує та описує соціальні явища в конкретних історичних умовах;

• соціотехніка, яка пропонує конкретні програми розвитку й керівництва суспільством у майбутньому на основі знання про минуле та про теперішній стан суспільства.

У роботі "Загальна соціологія" М. Шаповал аналізує основні поняття соціології - суспільство, соціальний акт, скупчення тощо. Суспільство — це сукупність людських взаємовідносин, структуроутворювальними елементами та чинниками якої є соціальний акт, що передбачає взаємо­стосунки людей, дію одного й реакцію іншого — безпосередню чи просторову. Соціальний акт діє через органи чуття, що реагують на зовнішні подразнення, які передає людина людині специфічними передатчиками.

Передатчики бувають символічні, чи знакові та фізичні.

Постійне повторення соціальних актів робить поведінку людей стандартизованою, передбачуваною. На цій підставі формуються соціальні групи та спільності ("скупчення"). Вони розподіляються на такі:

• реальні (родина, держава);

• статистичні (інваліди, руді та ін.);

• фіктивні (утопічні суспільства, відьми, лісовики);

• прості, що об'єднуються за однією ознакою (профспілки, партії);

•  складні (комулятивні), тобто верстви, що утворюються на основі декількох ознак (нації, класи);

• організовані (партія, парламент, фракція);

• неорганізовані (діти, літні люди, чоловіки, жінки);

• короткострокові (черга, натовп на вулиці) та ін.

Головним завданням соціології як науки є вивчення при­чинових зв'язків між соціальними явищами та процесами. На суспільне життя впливають різноманітні чинники, що їх уче­ний класифікує на такі групи:

• космічні (клімат);

•  біологічні - зовнішні (тваринний і рослинний світи) і внутрішні (інстинктивні та свідомі мотиви людської діяльності);

• психічні (знання, вірування, ідеї, почуття);

• соціальні (розподіл праці та витвори людської діяльності -мова, культура тощо). Соціальні чинники М. Шаповал поділяє на дві групи:

-соціальні форми (скупчення)-це продукт історичного роз­витку суспільства. Наприклад, держава, що є сукупністю соціальних сил, розташованих на замкненій території, із власною системою виробництва, поділом праці, обміном, що породжує організацію людської діяльності;

- соціальні витвори - це результат діяльності соціальних спільнот людей у науці, освіті, мистецтві, вихованні, політиці. Одним із найважливіших соціальних витворів є мова як основ­ний засіб соціалізації, нагромадження та переданні людського досвіду.

Специфічним чинником і суб'єктом діяльності, а також системи відносин, є індивід. Окрема людина - це складний організм, який несе багатий потенціал і започатковує численні соціальні процеси та явища. Людина - це самоорганізована система, котра складається з біологічних, фізіологічних, психологічних і соціальних механізмів діяльності. Особис­тість, за визначенням ученого, - це сукупність вроджених і набутих психічних якостей та відповідних соціальних ролей.

Білет №79

Білет №80

Білет №81

Білет №82

Білет №83

Білет №84