3. Використання замків і фортець у туризмі : Олесько, Підгірці, Плісненськ, Золочів, Поморяни, Свірж, Старе Село, Жовква, Львів

Містобудівний розвиток населених пунктів, художньо-ес-тетичне виховання суспільства неможливі без включення замків, фортець та монастирів у сучасне життя, надання досту-пу до пам’яток історії та культури широким верствам населен-ня України та іноземним туристам.

Туристичну адаптацію оборонних споруд України не-обхідно здійснювати комплексно, “нанизуючи” усі варті уваги об’єкти у “намисто” екскурсійно-туристичних маршрутів ко-мерційного та краєзначе-освітнього значення. Немало для цього в Україні вже зроблено за перше десятиріччя незалеж-ності. Так, наприклад, нині активно функціонує й корис-тується неабияким попитом серед європейських туристів національна система туристично-екскурсійних маршрутів “Намисто Славутича” [72]. Ця система охоплює дванадцять областей України: Дніпропетровську, Житомирську, За-порізьку, Київську, Кіровоградську, Миколаївську, Одеську, Полтавську, Сумську, Херсонську, Черкаську, Чернігівську та м. Київ. У межах національної системи “Намисто Славутича” розроблено туристично-екскурсійні маршрути за тематични-ми напрямами місцями, багатими на пам’ятки історії, культу-ри, архітектури та природи, а також пов’язаними з життям і діяльністю видатних людей. Передбачено здійснення числен-них радіальних подорожей та екскурсій з основних пунктів цих маршрутів.

Зокрема, велике значення для розуміння витоків нашої держави у контексті загальноєвропейської історії має турис-тичне висвітлення періоду існування Київської Русі (ІХ – ХІІІ ст.), яка помітно вплинула на історичний розвиток як Ук-раїни, так і Європи в цілому. “Намистом Славутича” охоплено унікальні давньоруські археологічні, історико-культурні,

“Золота підкова” – комерційний маршрут замками Львівщини

архітектурні пам’ятки Х – ХІІІ ст. у містах Києві, Чернігові, Каневі, Овручі, Острі; пам’ятки археології у містах Києві, Пе-реяславі-Хмельницькому, Чернігові та с.Білогородці (літо-писному Білгороді – резиденції князя Володимира Великого). Наступним визначальним для історичного розвитку Ук-раїни був період національно-визвольної війни українського народу у ХVІІ ст. та існування Козацької держави. Відтоді до нас дійшли численні пам’ятки: місця розташування Запорозь-ких Січей, а також пов’язані з головними битвами національно-визвольної війни 1648 – 1654 рр. під Жовтими Водами та Корсунем; колишні центри політичного життя України – геть-манські столиці Чигирин, Батурин і Глухів; місця, пов’язані з життям і діяльністю Б.Хмельницького та інших гетьманів Ук-раїни.

Комплексний характер охоплення туристичними маршру-тами замків ми проілюструємо на прикладі основних турис-тично прибуткових “діамантів” “Золотої підкови Львівщини”.

“Золота підкова” – це, на разі, найприбутковіший ко-мерційний маршрут замками України, пропонований усіма львівськими туристичними фірмами. Замковий тур зі Львова передбачає одноденну кільцеву мандрівку до найбільших обо-ронних споруд Львівщини: Олеського, Підгорецького, Свіржського, Золочівського, Старосільського замків та Висо-кого замку м.Львова.

Олесько – це колишнє прикордонне давньоруське місто-фортеця на історичній межі Галичини й Волині, що упродовж століть відігравало стратегічне значення у державоборчих змаганнях за владарювання цими землями.

Олеський замок – найдавніший збережений фор-тифікаційний ансамбль Львівщини. Його видно ще здалеку, ад-же укріплення закладене на вершині пагорба, що на 48 м. піднімається над оточуючою рівниною. Перша письмова згад-ка про замок в Олеську датується 1327 р. Цей кам’яний замок було закладено на місці дерев’яного давньоруського городища.

Кам’яний замок збудовано одним з синів галицько-во-линського князя Юрія Львовича – Андрієм або Левом. Після смерті останього галицького князя за володіння Олеською твердинею розгоряється запекла боротьба.

З історичних джерел відомо, що з 1340 по 1366 роки замок належав литовсько-руському князеві Дмитрові–Любартові, а відтак був здобутий польським королем Казимиром ІІІ. Польський гарнізон перебував у твердині менше чотирьох років, і в 1370 – 1377 рр. повернуто до Волині литовсько-русь-ким володарем Любартом. У 1377 р. численна армія короля Угорщини й Польщі Людовіка та загони рицарів-хрестоносців

Інтер’єри Олеського замку вдруге здобули Олесько. Однак, і на цей раз надовго закріпи-тися тут полякам не вдалося, енергійний волинський князь Любарт за підтримки місцевих українських бояр у 1382 р. відвойовує замок назад. Та польська експансія на українські землі лише набирала обертів. Вже в 1390 р. Римський папа Боніфацій IX дарчою буллою закріпив новозахоплені твер-дині Галичини (замки Олеська і Тустані) за католицьким єпи-скопом краю.

Подальша доля замку налічує чимало героїчних і драма-тичних сторінок.

У 1431 р. Олесько стало опорним пунктом боротьби ук-раїнців проти польського поневолення. Єдиним законним спадкоємцем західноукраїнських земель повсталі визнали православного волинського князя Свидригайла. У цілковито-му розпачі польський король Ягайло листовно звернувся по допомогу до Великого магістра хрестоносців, звинувачуючи Свидригайла у тому, що він “за допомогою своїх прихильників і наших повстанців зайняв замок у Збаражі, Крем’янці та Олеську”.

Одним з лідерів антипольського повстання був український боярин Івашко Преслужич Рогатинський – воєвода замку й ста-роста Олеська. За неприступними мурами твердині він зібрав ополчення з усіх навколишніх сіл. Свої загони привели старо-сти Масько Каленикович, Олехно Черемоський (з с.Черемош-ня), Івасько Мостич Кадлубиський (з с.Кадлубиська),

Сенько Смоленський (з с.Смільно), Демко Жидівський, (з с.Ожидів), Януш з Підгорець, Нег Старобродський (з Бродів), Лев Чеський (з с.Чехи).

Новий розквіт палацу припав на період володарювання графської династії Жевуських (XVIIІ ст.). Вацлав Жевуський, який викупив помістя у 1720 р., закохався у Підгорецький за-мок і вирішив перетворити його на “галицький Версаль”. Маг-нат з витонченим мистецьким смаком зібрав у Підгорецькому замку величезну навіть за тогочасними європейськими мірками колекцію цінних стародавніх картин, книг, зброї, меблів, порце-ляни і кришталю, перенісши у своє родове помістя все найцінніше з сусіднього королівського Олеського замку та інших замків Галичини. Окремо зберігалися особисті речі коро-ля Яна ІІІ Собєського і трофеї, здобуті Вацлавом і Северином Жевуськими у битвах з козаками, москалями, волохами, татара-ми й турками. Просторими позолоченими залами палацу (“Зо-лотою”, “Кармазиновою”, “Китайською”, “Лицарською”, “Дзер-кальною” й ін.) з розкішним скульптурним декором і драпіру-ванням, мармуровими порталами і художнім паркетом прогу-лювалася еліта тогочасної Європи (включаючи монархів такого рівня як Карл ХІІ й Петро І). У Підгорецькому палаці відбува-лися гучні бали й шляхетські бенкети з гарматними залпами, військовими парадами, театральними спектаклями та феєрвер-ками. При в’їзді в замок стояла парадна драгунська варта. А але-ями замкового парку вільно прогулювалися пави.

Російський цар Петро І під враженням квартирування се-ред величі Підгорецького палацу, повернувшись у Петербург після закінчення Північної війни зі шведами і їхнім союзни-ком гетьманом Іваном Мазепою, одразу ж повелів закласти для себе під Петербургом аналогічну резиценцію – “Петрод-ворєц”.

Інтер’єр Підгорецького палацу

За Северина Жевуського, який присвятив своє життя по-шукам скарбів на підвладній йому території Пліснеського го-родища і створенню “філософського каменю” у своїй алхімічній лабораторії (в одному з казематів замку), палацо-вий комплекс починає приходити в запустіння. (На момент придбання ним у 1787 р. цього помістя воно було оцінене 201 000 злотих). Долучилися до цього процесу і подальші його уп-равителі. Однак граф Леон Жевуський, який приїхав у Підгірці з Європи у 1833 р. вклав чималі кошти в реставрацію родинного гнізда своїх вельможних предків і перед смертю, з огляду на відсутність прямого спадкоємця, заповів Підгорець-кий маєток князю Євстахію Сангушкові з обов’язковою умовою, аби той завершив реставрацію замку. Відновлювальні ро-боти тривали аж до 1903 р.

За переказом, монастир у Пліснеську в 1180 р. заснувала княжна Олена Всеволодівна - сестра Белзького князя Олек-сандра Всеволодовича. Про цю подію є відповідний пам’ятний напис на кам‘яній плиті в монастирській церкві, побудованій у 1706 р. Відомо, що Олена Всеволодівна загинула у Плісненсь-ку героїчною смертю під час нападу половецької орди. Відтоді ту частину Пліснеська, де пролилася кров княжни-мучениці, у народі називають “Оленин парк”.

  Монастир на території городища після півтисячолітнього запустіння відновлено у XVII ст. стараннями оо.Василіян. Ту-ристи мають змогу оглянути двоповерховий монастирський корпус, зведений у 1771 – 1786 рр., а також завітати у монас-тирську церкву Св.Онуфрія, збудовану в 1726 – 1750 рр. у стилі барокко з багато декорованим фасадом. У храмі зберігся автентичний іконостас, створений у 1754 р. за проектом архітектора Павла Гіжицького. Іконостас витриманий у баро-ковому стилі з високохудожнім поєднанням малярських і скульптурних елементів, має високу мистецьку цінність.

Історичне місто Золочів розбудоване пообіч р.Золочівки за 66 км. на схід від Львова. У давньоруські часи його поперед-ником було городище Радече, сплюндроване монголо-татара-ми у 1241 р.

Перша документальна згадка про Золочів датована 1427 р. Вже тоді тут існувало дерев’яне укріплення, а сам Золочів був багатим торговим містом у складі володінь Яна із Сієни. На це вказує та обставина, що в 1442 р. золочівська община змогла по-зичити королю Польщі Владиславу Варненьчику 300 золотих – доволі поважну як на ті часи суму. Магдебурзьке право місто от-римало у 1523 р. А в 1532 р. Золочівський форт й навколишні села прибав познанський каштелян граф Андрій Гурка. Однак, напад татар у 1541 р. сплюндрував це укріплення.

В усі часи замок був практично неприступним, з усіх боків його оточували непрохідні болота, стави, а також широкий обо-ронний рів з водою. Та це не врятувало його від татарського по-грабування 1648 р. та козацьких штурмів під час Національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.

Короь Ян ІІІ Собєський, дбаючи про фортеці оборонної лінії на підступах до Львова, суттєво зміцнив Свіржський за-мок, посилив його гарнізон й арсенал гарматного озброєння. Завдяки природним перешкодам і фортифікаціям невеликий Свіржський замок у 1672 і 1675 рр. зумів витримати шалені турецькі облоги армій султана Магомета IV. Це найгероїчніша сторінка його історії – адже армія султана-завойовника Євро-пи в ті роки понівечила всі без винятку українські твердині Речі Посполитої від Кам’янця-Подільського й Меджибожа до Золочева й Поморян, розташованих за один денний перехід кінноти від Львова.

У середині XVII ст. Свіржський замок переходить у власність галицького каштеляна, графа О.Цетнера, який роз-будовував твердиню й залишив на фасадній стіні свій родовий герб. У 1-ій половині ХХ ст. (1907 – 1939 рр.) замком опіку-вався граф Роберт Салянс. В цей час графську резиденцію прикрашали дорогі картини, старожитні меблі, коштовна пор-целяна, тут була зібрана велика бібліотека стародруків. В 1914 і 1939 рр. замок було пограбовано й спалено російськими військами. З 1975 р. у замку тривають реставраційні роботи.

Замок повністю зберігся до нашого часу. Тож у Свіржі ту-ристи мають нагоду помилуватися романтичними контурами класичного лицарського замку зі строгими готичними трияру-сними баштами під червоною черепицею, в’їздним дерев’яним мостом, перекинутим через оборонний рів, укріпленою бра-мою з династичним гербом на фасаді надбрамної башти, наріжними прибрамними укріпленнями, оглянути парадне (велике) і внутрішнє (мале) замкові подвір’я, підземелля, му-ровану замкову криницю, прогулятися внутрішніми замкови-ми залами і покоями.

На диво, фінансові лідери туристичного бізнесу України досі “не помітили”, яке “золоте дно” чекає приватного власни-ка за 30 хв. транспортної доступності від м.Львова – туристич-ної столиці заходу України, яку щороку відвідує понад 1 млн. гостей. Проект організації в стінах Старосільського замку го-тельно-анімаційного комплексу здатний приносити прибутки на рівні найрозрекламо-ваніших замків сусідніх Польщі й Словаччини.

Але нині Старосільський замок – надзвичайно атракційна руїна, яка перебуває у стадії фізичного нищення. На наше пе-реконання, кращим рішенням зі збереження й відродження да-ного замку стала б передача його на баланс (чи довготерміову оренду за символічну плату) Федерації історичного фехтуван-ня і реконструкції, що об’єднує клуби історичного фехтуваня багатьох міст України й плекає романтично-патріотичний дух у серцях молоді, готової власними руками самотужки цеглина за цеглиною відбудовувати замки і фортеці рідної країни.

За бажанням туристичних груп “Золоту підкову Львівщи-ни” доповнюють оглядинами наступних замків Львівщини: у Поморянах, у Бродах, у Гологорах (руїни замку), у Білому Ка-мені (вежа і брама), у Крехові (оборонний монастир), у с.Урич (наскельна давньоруська фортеця).

Усім туристам і гостям Львова поряд із “золотою підко-вою” традиційно радять відвести окремий день для екскурсії у державний історико-архітектурний заповідиник – старовинне місто-фортецю Жовква.

Жовква – це ідеальне місто ренесансного містобудування, неповторний архітектурний ансамбль якого має в області найбільшу кількість пам’яток після Львова. Перша згадка про це поселення датована 1398 р. (тоді воно мало назву Винники).

Після смерті С.Жолкевського замок переходить до його дружини та (у 1624 р.) старшої доньки Софії, яка була одруже-на з олеським дідичем і майбутнім руським воєводою Яном Даниловичем. При воєводі служив Зиновій Хмельницький, у Жовкві народжився його син Богдан.

Довкола замку розрослося поселення. За Я.Даниловича це поселення перетворилося на справжнє місто, укріплене висо-кими оборонними валами. У місті діяли п’ять українських братств, окремі історичні свідчення вказують на те, що в одній з братських шкіл Жовкви здобув початкову освіту малий Бог дан Хмельницький. (І сюди ж він, уже як гетьман, заїжджав на чолі козацького війська у 1648 і 1655 рр.). У Жовкві здобув освіту видатний культурний і громадський діяч України Йов Кондзелевич (1667 – бл. 1740 рр.).

Донька Я.Даниловича Теофілія була видана заміж за ко-ронного підчашого Якуба Собєського. Син Теофілії Ян ІІІ Собєський став королем Польщі. Він перетворив Жовківський замок на свою літню резиденцію, а починаючи з 1678 р. під керівництвом будівничих Петра Бебера та Августина Лоцці провів його грунтовну реставрацію. Відтак, Жовква перетворюється на друге у всій Речі Посполитій королівське місто-резиденцію.

За королівських часів замок і місто переживають період свого найбільшого розквіту. При розбудові Жовкви реалізова-но ренесансну містобудівну концепцію “ідеального міста”. Яну Собєському дійсно вдалося перетворити Жовкву на східну столицю держави, а з замку зробити не менш розкішну рези-денцію, ніж Варшавський королівський палац.

Поруч із замком-резиденцією, у заболоченому підніжжі гори, тоді ж було закладено ландшафтий парк “Звіринець”, де в просторих воль’єрах розводилися й утримувалися олені, сар-ни, вепрі та інша ловецька живність. Урочисті мисливські виїзди у “Звіринець” власників Жовківського замку разом з їхніми титулованих гостями – магнатами-можновладцями і королівськими придворними – супроводжувалися різно-манітними забавами й пишними бенкетами на лоні мальовни-чої природи Жовківщини.

Середньовічні “лики” міста Львова

 Львівська цитадель – австрійська фортеця 1852 – 1854 рр.

У 2005 р. львів’янами жваво обговорювалася доцільність реалізації архітектурно-інвестиційного проекту з історичної відбудови фортифікацій Високого замку й організації в ньому ресторанно-готельного й розважально-анімаційого туристич-ного комплексу міжнародного класу.

У підніжжі Замкової гори дещо пізніше був зведений т.зв. Низький Замок Львова. Він мав 17 башт, рів і бастіони з дво-ма брамами: Галицькою і Краківською. До нашого часу з укріплень Низького Замку збереглися Порохова вежа (1554 – 1556 рр.) і Міський арсенал, споруджені у ХVI ст. Стіни Низь-кого замку через аварійний стан на поч. XIX ст. були розібрані. Законсервовані залишки стін (біля Бернардинського монасти-ря) в наш час поновлені з бійницями, покриттям, господарсь-кими будівлями. В них розташована реставраційна майстерня. Оборонна стіна з вежею та брамою набули вигляду, який мали в ХVІ ст.

  Частина відбудованих фортифікацій старого Львова нині успішно використовується у ресторанному бізнесі (ресторан “Вежа крамаря”). А по збережених фрагментах відкопаних ар-хеологами давньоруських і середньовічних мурів і підземних казематів Львова організовано спеціальний туристичний мар-шрут “Підземний Львів”.

Заслуговує на пріоритетну увагу й державну підтримку дуже цікавий туристичний маршрут – “Замками Західного Поділля”. Цей маршрут охоплює близько сотні пам’яток обо-ронних культових споруд, замків та фортець бастіонного типу (у Тернополі, Скалі Подільській, Котелівці, Підгайцях, Тере-бовлі, Доброводах, Підгорянах, Яблунівці, Кам’янець-Подільському, Жванцях, Бережанах, Окопах, Кудрицях, Рихті, Теребовлі, Чорткові й ін.). Опорними пунктами даного маршруту є величні оборонні комплекси Кам’янець-Подільської й Хотинської фортець.

Оборонні споруди України сьогодні використовують під за-клади відпочинку і туризму шляхом їх пристосування безпосе-редньо під готелі, через відкриття у них закладів харчування відвідувачів (стилізовані під старовину ресторани й таверни з середньовічною кухнею та історичними місцевими напоями), шляхом відкриття музейних експозицій у приміщеннях замків та скансенів-музеїв під відкритим небом у дворищах оборонних споруд (Кам’янець-Подільський), створення туристично-розва-жальних театралізованих шоу (рицарські змагання та відтво-рення історичних битв – Хотин, Судак й ін) тощо.

Понад 2/3 замків країн Європейського Союзу (а це понад 1500 фортифікацій) нині успішно використовується у готель-ному господарстві. Європейським туристам притаманне праг-нення бодай кілька днів пожити у справжньому середнь-овічному замку, скуштувати страви старожитньої етнічної кухні та взяти участь в анімаційних лицарських розважальних програмах замкового дозвілля.

Вже стало доброю традицією щоліта, у самий розпал ку-рортого сезону, коли Південий берег “окуповують” сотні тисяч туристів, проводити у стінах Судацької фортеці міжнародний фестиваль “Рицарський замок”.

Це надзвичайно цікаве анімаційне шоу, що “занурює” його учасників і глядачів у войовниче середньовіччя. На фестиваль з’їжджаються члени клубів історичного фехтування з різних міст України, Росії, Білорусі, Молдови, Польщі, Чехії. Вони привозять з собою середньовічні костюми, зброю і захисні обла-дунки, осадні пристрої, мушкети й гармати різних калібрів.

На час проведення фестивалю територія Судацької фор-теці перетворюється на справжнє багатолюдне середньовічне місто з окремими вулицями й кварталами, а саме: вічевою пло-щею, ярмарковим майданом, кварталом ковалів, глиномісів і кожум’як, рицарською й танцювальною вулицями, стрілець-ким полем. На кожній вулиці цього міста по своєму цікаво. Так, на ярмарковому майдані розбігаються очі від розмаїття середньовічного краму, тут туристів розважають мандрівні ак-тори, скоморохи й блазні, пропонується спробувати себе у се-редньовічних азартних іграх. Можна опанувати основи май-стерності у ковальському ремеслі чи гончарській справі, або ж повчитися ремеслам ювеліра, зброяра чи кожум’яки.

А на Танцювальній вулиці кожен турист має змогу записа-тися у майстер-класи з народних і придворних танців XV–XVII ст. чи попросту послухати виступи фольк-гуртів з різних країн.

Фестиваль “Рицарський замок” триває 8-10 днів. Упро-довж цього часу відвідувачі Судацької фортеці мають змогу побачити історичну реконструкцію середньовічної битви (бу-гурд) з гуркотом гармат та брязкотом сотень мечів, а також – спостерігати за конкурсними герцями представників команд різних клубів історичного фехтування. Участь у постано-вочній битві беруть 100-130 учасників – загони лучників і ар-балетників, важкоозброєних пішців (списоносців і алебард-ників) і, звісно ж, рицарської кінноти з різнобарвними герба-ми й штандартами. Завершується битва масованим штурмом фортечних стін за участю групи досвідчених каскадерів.