9. Ім'я Сергія Параджанова майже чотири десятиліття — у списках кращих кінематографістів світу. Його фільм "Тіні забутих предків" (1964) став епохальним.

Картины Параджанова — это совершенно новое эстетическое восприятие мира.

Творчество Параджанова признано одной из вершин бессюжетного поэтического кинематографа, где актер, наряду с костюмом, декорацией и реквизитом, является конструктивным элементом сложного звукозрительного коллажа.

Авторский мир его фильмов — это волшебный сплав цвета, пластики, музыки и слова, мудрый и наивный, ироничный и простодушный. Он может восхищать и раздражать, но он всегда нов, свеж и непредсказуем. Это мир безграничной фантазии. В кадрах параджановских картин оживают персидские миниатюры, слышен звон родниковой струи, ощущается благоухание розового куста, трепет ресниц восточной красавицы, звон мечей, напевы старинных струнных инструментов, причудливая пантомима движений. В них — энциклопедическое знание восточной культуры и искусства, буйство фантазии — не менее поражающее, чем у Феллини…

Сергій Параджанов (Саркіс Параджанян) народився 9 січня 1924 р. в Тифлісі (Тбілісі). Його батько Йосип, відомий у місті антиквар і меценат, був досить заможною людиною. З приходом радянської влади його неодноразово заарештовували. Маленькому Сергію довелося пережити декілька обшуків.До сторіччя від дня народження М. Коцюбинського Параджанову доручили зняти фільм за повістю "Тіні забутих предків". Стали шукати сценариста, який володів би західноукраїнськими діалектами. Вибір упав на молодого прозаїка Івана Чендея з Ужгорода. Літом 1962-го сценарій був готовий. Через рік, 15 липня 1963-го, з'являється історичний наказ про запуск фільму в підготовчий період.

Після виходу "Тіней" на екрани Параджанов став славетним, посівши почесне місце поряд із метрами світового кіно. Історія трагічної любові Івана (І. Миколайчук) і Марічки (Л. Кадочникова) сколихнула світ. Почався тріумфальний хід картини екранами світу (на Заході фільм демонструвався під назвою "Вогненні коні") — двадцять вісім призів на міжнародних фестивалях у двадцять одній країні (є запис у Книзі рекордів Ґіннеса), захоплені телеграми з поздоровленнями від Фелліні, Антоніоні, Ґодара, Куросави.Журнал "Екран" (Польща), 1966 рік писав: "Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії... Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі... Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи". Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.С.Параджанова «Тіні забутих предків», я з упевненістю сказала б – майстерністю передачі, передачі всього: побуту, культури, настрою, почуттів, переживань. Тільки закохана в Карпати, закохана в Гуцульщину людина може не відобразити, а дати відчути цю «правдиву казку гір». Таким був Михайло Коцюбинський, автор однойменної повісті, таким був і другий батько цього твору, кінорежисер Сергій Параджанов. Над фільмом працювали: режисер-постановник — Сергій Параджанов, оператор — Юрій Іллєнко, художник — Георгій (Юрій) Якутович, композитор — Мирослав Скорик, актори — Іван Миколайчук (Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багішвілі (Мольфар). Автор сценарію — закарпатський письменник Іван Чендей, у співавторстві з С. Параджановим. Відмінною рисою фільму, як я вже казала є майстерність передачі. Ти, ніби вживаєшся в сюжет, опиняєшся на місці подій. Для режисера, це, певно, найвищий пілотаж - вміти вдало відобразити картинку. З перших хвилин перегляду розумієш, що перед тобою гуцули, а не мешканці Київської, Вінницької, чи Житомирської області. Навіть в голову не може прийти, що грають актори. Мова, знання звичаїв настільки справжні. Навіть зовнішність героїв: смугляві, чорноброві, кароокі. На що звернула увагу – це на зачіски, розумію, що в 60-ті мода була трохи іншою, але сьогодні часто можна зустріти так звані історичні фільми, де зачіски стилізують під сучасну моду, щоб актор виглядав більш привабливим. У Параджанова ж акторам властива справжність, їх волосся зализане, виглядає неохайним, простежується й певні схожі риси в зачісках, така собі, тогочасна «мода». Все це, як не дивно, викликає почуття довіри.Друге, що різало очі – містичність зображуваного. Ракурси камер, часто знизу догори, давали відтінок величі, недосяжності, міфічності. Гуцульська мова, традиції, поведінка людей, образи Палагни, Мольфара , їх ворожіння, та майже кожна деталь перетворювала фільм на якусь легенду, казку про «тіні забутих предків». Велику роль у цьому грала віра гуцулів, ніби не православна, а язичницька.Иван Миколайчук

Игорь Дзюра Лариса Кадочникова Татьяна Бестаева Валентина Глинько Спартак Багашвили Николай Гринько Леонид Енгибаров Нина АлисоваАлександр Гай Неонила Гнеповская Александр Райданов Станислав Пазенко

У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір гранату» («Саят-нова») — картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. У картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав на вірменській, грузинській і азербайджанській мовах, історію його любові, його відношення до релігії світської влади, народу.Тут кіномова Параджанова значно оновлюється. «Колір гранату», подібно до поезії, висловлюється метафорами. Кадри знаходять майже повну статику, чому щонайменший рух усередині них сприймається як подієвий вибух. Предмети, що представляють справжню історико-етнографічну цінність, працюють нарівні з акторами. Мова кольору знаходить ще більше значення, хоча колірна гамма стає лаконічнішою. Кожен кадр містить максимум смислової інформації, і прочитування цього насиченого змісту вимагає від глядача чималої культури. Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням "народу таке кіно не потрібне".