Здійснити злиття, створити холдингову компанію, дочірню компанію а6о безпосередньо перетворити компанію на європейську.

Гармонізація законодавства про компанії та запровадження інституту європейських компаній полегшує взаємопроникнення ринків.

Необхідно було запровадити правовий інструмент у рамках Спільноти, який би уможливив адекватну співпрацю між підприємствами держав-членів. Це є метою "Групування європейських економічних інтересів”, запровадженого регламентом Ради ЄС в 1985 р.

Взагалі, ЄС втручається в промисловий сектор лише для створення середовища, сприятливого для зростання та розвитку підприємств на внутрішніх ринках, або для підвищення ефективності окремих галузей на світовому рівні.

Більш жорстка конкуренція в рамках спільного ринку зумовлює вирівнювання цін із іноземними постачальниками.

Створення сприятливого ділового середовища також передбачає усунення зайвого регулювання. Регулятивні рамки мають бути чіткі та передбачувані, а регулювання має бути обмеженим необхідністю досягнення спільних цілей.

3. Дослідна, енергетична та транспортна політики єс

Дослідна діяльність є ключовою рисою спільної енергетичної політики що прагне зменшити залежність Європи від імпортованих енергоносіїв, підвищити конкурентоспроможність європейської промисловості через розроблення джерел дешевих, надійних і чистих енергоносіїв. Спільна енергетична політика насамперед добре розвинута в секторах вугільної й атомної енергетики — завдяки детальному врегулюванню в договорах про заснування Європейські Спільноти з вугілля та сталі та про заснування Євратому. Втім спільна політика щодо нафти й газу розроблена гірше.

Мотивація створення єдиної енергетичної політики ЄС складається з визнання очевидних фактів:

• відсутності значних запасів нафти, газу і вугілля в надрах держав — членів ЄС (у середньому по ЄС);

• зростання потреби в імпортних енергоносіях;

• бажання ЄС впливати на умови поставок (ціни та обсяги) з третіх країн;

• загострююча боротьба за енергоджерела зі старими і новими світовими центрами енергоспоживання.

Мотивацією також є сумнівне твердження про обов’язковість зовнішньої діяльності ЄС на наднаціональному рівні в галузі енергетики внаслідок того, що, по­перше, держави — члени ЄС, так би мовити, не здатні самостійно розв’язати проблему свого внутрішнього енергозабезпечення на двосторонній основі з країнами — експортерами енергоносіїв. По­друге, необхідність застосовування єдиної європейської наднаціональної політики щодо країн­експортерів і країн — транзиту енергоносіїв.

Єврокомісія займає безкомпромісну позицію з питань важливості наднаціональної зовнішньої

енергетичної політики для Євросоюзу, що не дивно, адже ЄС найбільший імпортер енергії у світі.

Оскліьки питання енергетики стали головними на порядку денному Євросоюзу, то, на думку Брюсселя, має бути єдиною і стійкою позиція з цього питання. В ЄС створено інституціональну основу для реалізації єдиної енергетичної політики, однією

із основних цілей якої є забезпечення безпеки постачань енергетичних ресурсів із зовнішніх джерел. Важливу роль у досягненні цієї цілі відведено Договору до Енергетичної хартії (ДЕХ), реалізація якого мала закласти організаційно­правові рамки багатосторонньої енергетичної співпраці на євро­азійському просторі. Для вигідної Євросоюзу модернізації транскордонного енергетичного ринку енергетичне право ЄС впроваджується в національні правові системи сусідніх держав через створення міжнродних організацій, центральна роль в яких належить Єврокомісії. Яскравим прикладом є Енергетичне співтовариство Південно­Східної Європи. Обов’язок учасників Енергетичного співтовариства — імплементувати правові акти Євросоюзу в свої національні правові системи.

Відомі головні принципи науково-технічної політики ЄС:

- субсидиарности і заохочення "європейського виміру" науково-дослідних проектів;

- "спільного фінансування" і конкурентного відбору.

Результати досліджень стають надбанням усіх країн ЄС незалежно від участі у фінансуванні. При цьому розглядаються три варіанти організації інвестування:

а) "прямі дії" (direct actions) : дослідження повністю фінансуються з бюджету ЄС;

б) "спілні (розподілені) дії" (shared-cost actions) або співфінансування : дослідження на 50 % фінансуються з бюджету ЄС, а інші 50% фінансують самі науково-дослідні організації держав-учасників, асоційованих держав і третіх країн; замовником виступає Європейська комісія (ЄК);

в) "погоджені дії" (concerted actions): ЄС належить координуюча роль, але Союз не бере участь в прямому фінансуванні наукових досліджень.

Визнаючи, що економичне зростання Європейського Союзу пов'язане переважно з прогресом в області досліджень та інновацій, Рада ЄС підтвердила у березні 2010 необхідність інвестування в загальноєвропейські дослідницькі програми (R&D investment) не менше 3% ВВП ЄС. Грунтуючись на ініціативі створити "Інноваційний союз", Єврокомісія активно коригує План досліджень та інновацій (Research and Innovation Plan) з метою концентрації політики (R&D and innovation policy) на головних соціальних викликах сучасності, зміцненні дослідницького потенціалу Європи, забезпеченні умов для функціонування єдиного ринку знань та інновацій. Планується також створити до 2020 р. Європейський дослідницький простір (European Research Area - ERA).

Організація досліджень у рамках науково-технічної політики ЄС здійснюється за середньостроковими рамковими програмами (РП), в яких сформульовані головні цілі, пріоритетні напрями, встановлені об'єми фінансування НДДКР і розподілені ресурси на окремі стадії їх виконання. При цьому рамкова програма може коригуватися або доповнюватися згідно зі зміною ситуації. Використовується принцип "ковзаючого планування", тобто останні 2 роки дії програми є початком наступної. Рамкова програма втілюється в життя через спеціальні програми, що розробляються для кожного напряму (приймаються Радою ЄС за пропозицією Комісії і після консультацій з Європейським парламентом та Економічним і соціальним комітетом). Зазвичай РП концентруються на цілеспрямованих фундаментальних дослідженнях і доконкурентных технологічних розробках (друга ланка в послідовності НДДКР). Кожна спеціальна програма визначає детально правила реалізації мети, встановлює терміни і передбачає необхідні засоби. При цьому сума необхідних коштів для спеціальних програм не може перевищувати максимальної величини, встановленої для рамкової програми в цілому.

Європейці активно впроваджують відкритий метод координації (Open Method of Coordination – OMC) для досягнення цілей, передбачених лісабонською стратегією та планами до 2020 р.

На інтеграційному рівні забезпечується поєднання науково-технічної політики з промисловою, фінансовою, соціальною, освітньою та ін. Відбувається її переростання в технологічну, а потім в інноваційну політику з поступовим посиленням екологічних і соціальних компонентів.

В цілому за останні десятиліття в країнах ЄС апробовані нові форми і методи стимулювання інноваційного розвитку, інноваційна політика набула комплексного, системного і довгострокового характеру з чіткими кількісними і якісними орієнтирами. 36 Європейських технологічних платформ (ETPs) займаються розробкой та реалізацією довгострокових планів в ключових промислових галузях. Їх метою є подолання фрагментованості інновацій та стимулювання створення ERA шляхом концентрації дослідницьких зусиль як на загальноєвропейському, так і на регіональному (національному) рівнях.

Європейській комісії доручено вивчити можливості та потенціал участі філантропічних організацій (благодійних фондів, довірчих товариств) у фінансуванні досліджень разом із публічним сектором та бізнес-структурами. Багато уваги приділяється побудові сучасної-системи поширення інформації з метою забезпечення більш ефективної координації заходів, що відповідають сучасним економічним та соціальним викликам. Система отримала назву ERAWATCH і спрямована на підтримку моніторингу та аналізу дослідницької політики в контексті розбудови ERA. Інформаційна служба розроблена у співпраці з CORDIS (The Community Research and Development Information Service) і відкрита для представників усіх держав, які залучені до реалізації європейської інноваційної та дослідницької політики.

На відміну від інших спільних політик, транспортну політику безпосередньо згадано в Договорі про заснування ЄЕС.

Розбіжність національних інтересів ускладнювала розвиток транспортної політики протягом перших тридцяти років існування Спільноти. Однак становлення спільного ринку, що зумовило велике зростання попиту як на товарні транспортні послуги, так і на пасажирські перевезення, відбулося водночас із широкомасштабною лібералізацією в сфері автомобільних, морських і повітряних перевезень.

5 Спільна транспортна політика (Common transport policy) - покликана виробити спільні правила щодо руху міжнародного транспорту, маршрут якого починається чи закінчується на території держав-членів або перетинає її (статті 70-80 Договору про заснування Європейської Спільноти). Вона також визначає умови, за яких перевізники-нерезиденти можуть надавати послуги в країнах ЄС і, нарешті, передбачає заходи щодо підвищення безпеки транспорту.

Відколи набрав чинності Амстердамський договір (1 травня 1999 року), рішення в галузі транспортної політики ухвалюють за процедурою спільного ухвалювання рішень, після консультацій зСоціально-економічним комітетом та Комітетом регіонів.