28. Витрати виробництва.

Витрати виробництва — це вартість факторів виробництва, використаних для створення певного обсягу продукції. В економічній теорії існують різні під­ходи до визначення категорії "вартість". Так, прихильники трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) вважали, що вартість — це втілена у товарі праця. Однак сьогодні більш поширеною в економіч­ній теорії і, зокрема, в мікроекономіці є концепція альтернативної вартості.

Альтернативна вартість витрачених на виробництво коштів ви­значається найбільшим можливим прибутком, що міг би бути отриманий з цих грошей, якби вони були вкладені у щось інше.

Економісти розрізняють зовнішні (бухгалтерські, або явні) та внутрішні (неявні) витрати. Зовнішні витрати — грошові видатки постачальникам ресур­сів, які не належать власникам підприємства. Це су­ма всіх платежів підприємця, пов'язана з залученням необхідних економічних ресурсів (заробітна плата найманим працівникам, відсотки за отримані кредити, орендна плата за землю чи інше майно, оплата нада­них послуг тощо).

Внутрішні витрати — це грошові платежі, які могли б отримати власники підприємства при альтернативному використанні ресурсів, що їм належать. Під­приємець використовує власні гроші, які міг помістити у банк на депозит, він може використовувати власні приміщення, що могли б передаватися в оренду та приносити відповідний доход тощо. Таким чином, використовуючи власні ресурси для організації виробничої діяльності, підприємець втрачає певну грошову вигоду, яку він міг би отримати при інших варіантах використання ресурсів. Зовнішні та внутрішні витрати формують економічні витрати підприємця.

До складу економічних витрат входить нормальний прибуток як плата за виконання підприємцем підприємницьких функцій. Його розмір визначається рівнем доходності, що є нормальним або середнім для певної галузі, тобто тим рівнем, який утримує під­приємця у цій галузі.

29. Правило спадної віддачі змінного фактора виробництва.

Здійснення процесу виробництва в короткостроковому періоді описується законом спадної віддачі факторів виробництва, який було виведено експертним шляхом. Закон спадної віддачі факторів виробництва починаючи з певного моменту часу, послідовне приєднання одиниці змінного фактора до фіксованого незмінного фактора дає спадний граничний продукт у розрахунку на кожну наступну одиницю змінного фактора.

Уявимо ситуацію: існує певне приміщення з фіксованою кількістю інструментів для виробництва, матеріалами тощо. Для здійснення процесу виробництва залучаються працівники. Спочатку за рахунок спеціалізації збільшення кількості праці призводить до збільшення віддачі від неї, однак поступово ця віддача починає зменшуватись через погіршення забезпечення працівників робочим місцем, засобами виробництва. Цей закон був виведений для виробництва сільськогосподарської продукції (А.Тюрго, кінець XVII ст.), однак потім він був емпірично підтверджений у інших галузях промисловості.

Збільшення кількості ресурсу в процесі виробництва початково приводить до зростаючої віддачі від цього фактора (на рис.3.2 МР_Ь зростає до певного максимального значення, а крива ТР_Ь має вигнутий характер), починаючи з певного моменту віддача від ресурсу набуває спадного характеру (МР_Ь зменшується, а крива ТР_Ь зростає спадними темпами), спадний характер переходить у від'ємний з того моменту, коли МР_Ь дорівнює нулю, а ТРь досягає максимуму та починає зменшуватись.

По суті, МР_Ь є тангенсом кута нахилу дотичної до точок на кривій ТР_Ь Крива АР_Ь в точці свого максимуму перетинає криву МР_Ь.

У довгостроковому періоді технічний прогрес розширює межі закону спадної віддачі від факторів виробництва (рис.3.3).