13. Ментальність або національний характер як інтегральна етнопсихологічна ознака нації

Ментальність -- поняття відносно нове в науці. Воно увійшло в наукову сферу в середині 50-х років ХХ ст. завдяки дослідженням французьких учених Ж. Люб'є і Р. Мандру.Отже, категорія "ментальність" дає змогу аналізувати національний характер людей в етнічному контексті. Етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях

світовідчуття, світосприймання, в системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, в сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят,у конкретних актах самоорганізації етносу тощо.

Ментальність -- це цілісний вираз духовних спрямувань, що не зводяться до суми суспільної свідомості (релігії, науки, мистецтва тощо), а є специфічним відображенням дійсності, зумовленим життєдіяльністю народу в певному географічному і культурно-історичному середовищі етносу.

Таким чином, ментальність -- важливий етнопсихологічний феномен, і саме вона виступає інтегральною етнопсихологічною ознакою

особистості, народу, нації.

Ментальність розглядають як систему, що створена трьома компонентами -- емоційним, пізнавальним і поведінковим.

Емоційний (емотивний) компонент ментальності складається з емоційних станів і переживань.

Емоційний компонент дає певний енергетичний заряд ментальності, стимулює пізнавальну та поведінкову діяльність, мотивує її певним чином.

Пізнавальний (когнітивний) компонент ментальності складається зі знання про об'єкти і ситуації життєдіяльності, які є результатом набуття індивідуального життєвого досвіду (навчання).

Пізнавальний компонент ментальності значною мірою дає змогу орі-єнтуватися народові в певних історичних ситуаціях.

Поведінковий (конативний) компонент -- це той компонент, що ви-ражається у діях, вчинках етносу.Завдяки поведінковому компоненту реалізуються ціннісні орієнтаціїетносу.

14. Етнопсихологічна характеристика української нації.

Етногенез української нації

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI—XVII століть, причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства — васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти — перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні — у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Визнання назви «Україна» (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII столітті, але тоді воно співіснувало з іншим — «Малоросія. Тільки з початку ХХ століття етнонім «Україна» став домінуючим. Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX століття остаточно утвердилася самоназва «українець».

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Український етнос складається з

1. основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України;

2. етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі — діаспори;

3. субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т. д.).

Відмінності наукових концепцій формування української нації

Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом).Існують такі теорії етногенезу українців:

1) теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40 тисяч до 2—3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 1950—80-ті.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

22