18^Chuhlib Ruina

Тарас Чухліб

"РУЇНА" ГЕТЬМАНЩИНИ ЧИ БОРОТЬБА ЗА УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ? (Спроба започаткувати наукову дискусію щодо одного історичного терміну)*

"...А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі Шляхи проростають дрімучим терпким полином.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком, Мов кінь навіжений, що чує під серцем метал, Куріє руїна..."

(Василь Стус. "За літописом Самовидця")

Ось уже протягом десятиріччя з великим зацікавленням, а інколи й щирою корпоративною заздрістю, спостерігаюзаплідноюнауковоютворчістювідомоїросійської

дослідниціТетяниЯковлєвої. Щеу1994 р. такийнепідробнийінтерес до українознавчих студій уродженки Ленінграда, а нині - СанктПетербурга, спричинив до написання у співавторстві з професором В. СтепанковимрецензіїнакандидатськудисертаціюпаніТ. Яковлєвої (вонабулазахищенавІнститутіісторіїУкраїниНАНУкраїни), якапевним чином"відкрила" їїдлянауковоїгромадськостінашоїкраїни1. Аледля широкогозагалудоробокросіянкиставвідомийлишезпублікацієюв Україніу1998 р. їїпершоїкниги"Гетьманщинавдругійполовині50-х років ХVІІ століття. Причини і початок Руїни". Поява цієї наукової монографіївикликаларядрецензій2, середякихособливовирізнялася полемікаміжзнанимукраїнськимісторикомВ. Горобцемтаавторкою книгинасторінках"Українського гуманітарного огляду"3. Хоча, якна наш суб'єктивний погляд, ця довготривала, а в окремих випадках - малозрозуміладлячитачадискусіясприялалишебільшійпопулярності тоді ще майже незнаного часопису і не додала чогось справді нового (окрім того, що вже було продуковано шановними і занадто "войов-

*Цястаттяєсвоєріднимпродовженням(ухронологічномувідношенні) дискусіїнавколо багатьох проблем історії ранньомодерної Української держави, яка була започаткована В. Степанковим у попередньому випуску щорічника.

ТАРАС ЧУХЛІБ

ничими" опонентамиусвоїхпопередніх дослідженнях) дорозкриття складних проблем історії ранньомодерної Української держави - Гетьманщини.

Але, як бачимо, пані Тетяна має козацький характер, адже не злякаласячисельнихкритичнихзауваженьтаполемічнихвипадів, астала ще з більшим запалом працювати над продовженням розробки такої дражливоїйдопевногочасутабуйованоївісторичнійнауцітематики, якукраїнська"Руїна" (зауваженнящодоактивноговживанняАвторкою цього, певноюміроюпризабутогой, нанашудумку, незовсімадекватного історичним реаліям терміну висловлені у другій частині рецензії). У кінцевому результаті маємо нову грунтовну монографію4, яка, сподіваємося, займеналежнеїймісценелишевукраїнськійтаросійській (дужехотілося,щобвонабулаопублікованамовоюоригіналуівРосійській Федерації), алейусвітовійісторіографії. Такожнаосновітематикикниги Т. Яковлєва нещодавно захистила ступінь доктора історичних наук у Санкт-Петербурзькому державному університеті, відроджуючи тим самимнелишебагатовіковітрадиціїукраїнознавчихдослідженьуцьому високошанованомунавчальномузакладі, алейвпершезабагатороків захистивши дисертацію з історії української державності на теренах Росії. З чим, від імені колег з відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України (де відбулося обговорення рукопису рецензованої книги, на основі якого Авторка внесла певні корективи до тексту), Наукового-дослідного інституту козацтва та редколегіїщорічника"УкраїнавЦентрально-СхіднійЄвропі" вітаємо її та всіх російських вчених, хто був причетний до цього й справді знаменногоакадемічногодійства. Сподіваємося, щочерездекількароків п. Яковлєвазновурепрезентуєпередукраїнськоютаросійськоюгромадськістюновукнигу, яка, мабуть, будеприсвячена1667-1687 рр. нашої минувшини й, таким чином, завершить своєрідну трилогію з історії козацької держави.

І.Діяльність державницького угруповання козацької старшиниувисвітленні російського історика

Насампередхотілосябвідзначитите, щокнига"РуїнаГетьманщини…" написаначудовимлітературнимстилем(тутзаслуганетільки Авторки, алейперекладачкиЛ. Білик) йчитаєтьсянеяк"суха" наукова

474

„РУЇНА” ГЕТЬМАНЩИНИ

монографія, анемовбизахоплюючийісторичнийроман, зсторінокякого дочитачазвертаються"оживлені" черезбагатостолітьобразиБ. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері, І. Брюховецького, П. Дорошенка, І. Богуна, В. Золотаренка, Я. Сомка, Т. Носача, Г. Гуляницького, Т. Цицюри, Г. Лісницького, С. Опари, єпископа Мефодія та багатьох інших діячів козацької доби. Однак Авторка не займалася художнімвимислом, ачітко, згіднозпроблемно-хронологічнимметодом, йшлаусвоємувикладізадоступнимиїйджерелами. Ацевіднайдені матеріали з архівосховищ Росії, Польщі та України, великий масив (близько300 одиниць) опублікованихдокументівнелишеросійського, українського та польського, але й шведського, італійського (ватиканського), німецького(австрійського,бранденбурзького, пруського), румунського(валаського) тамолдавськогопоходжень, значнакількість мемуарівілітописів. Самеопертянафундаментальнуджерельнуоснову вигідно відрізняє доробок Т. Яковлєвої від окремих "опусів" нині (сподіваємося, що тимчасово) модних зарубіжних та вітчизняних істориків-постмодерністів, якіугонитвізаскороминучоюславоючастогустоскочуютьсядосвоєрідногофантазерствавідісторії.

Увступівказуєтьсянате, щоданакнижкаєхронологічнимілогічнимпродовженнямпопередньогодослідження"Гетьманщинавдругій половині 50-х років ХVІІ століття…" (при цьому спирається на його висновки), атакожокреслюютьсяголовніпроблеминовоїмонографії. ЦесоціальніпроцесивГетьманщині, внутрішняполітичнаборотьба, взаєминиУкраїниіРосії(генезисдоговірнихвідносинцихдвохдержав), зовнішністосункигетьманівзРіччюПосполитою, Кримомтаіншими іноземними державами. Тут також характеризуються використані джерела. Особливаувагазвертаєтьсянапоясненняавторськогобачення різнихтермінів, щовживаютьсявісторіографіїкозацькоїдоби. Серед них: "Україна", "Гетьманщина", "Росія", "Малоросія", "Московська держава", "Хмельниччина", "Руїна". Наприклад, під"Гетьманщиною" п. Яковлєва розуміє "державне утворення, що виникло в Україні як результатподій1648 - 1654 рр. уформікозацько-старшинськоїреспубліки іякедовгийчасзберігалорисинезалежноїдержавипісляПереяславської угоди 1654 р." А "Руїна" - це, насамперед, "період політичної кризи Гетьманщини, щопризвівдоїїостаточногопослабленняіперетворення наполітичнуавтономію" (с.4).

475

ТАРАС ЧУХЛІБ

Провідноюлінією,якапроходитьчерезусісімрозділіврецензованої книги, єхарактеристикадіяльності(аінколийбездіяльності) "державницькогоугруповання" воточеннігетьманськихурядівІ. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері, І. Брюховецького та, частково, П. Дорошенка. Цезасвідчуєнавітьназваокремихрозділів, зокрема3, 4 та5го. При цьому, згідно з авторським визначенням, державницьке угрупованняцетачастинакозацькоїстаршини, якавиступалазазбереження ізміцненняГетьманщини, державностіВійськаЗапорозького, незалежної зовнішньої політики і продовження курсу Б. Хмельницького.

Отже, звернімосядосамоготекстурецензованоїпраці. Упершому розділі, що має назву "Внутрішня і зовнішня ситуація в Україні після падінняІванаВиговського" (11 - 87 с.), головнаувагазвертаєтьсянаколізії переходугетьманськоїбулавивідІ. ВиговськогодоЮ. Хмельницького, вутрішньотазовнішньополітичнійдіяльностіцихукраїнськихволодарів, атакожїхньогооточення. Авторкааргументованорозвінчуєдовголітній історіографічний міф про те, що Виговськогобуло скинуто внаслідок повстання, очолюваногоІ. БогуномтаІ. Сірком. Насправдіжвінзалишив гетьманськупосадупідтискомскладноїполітичноїситуації. Вказується нате, щоавторитетнимилідерамидержавницькогоугрупованнянатой час були полковники К. Андріїв (чигиринський), І. Кравченко (білоцерківський), М. Зеленський (київський), І. Богун (паволоцький), О. Гоголь (подільський) (с.20).

Очевидно для багатьох читачів, хто все ж таки не буде взмозі ознайомитисязкнигою, алишезадовільнитьсяданоюрецензією(хоча закликаємодочитанняоригіналу!), будедужецікавимте, якпредставник сучасноїросійськоїісторіографіїоцінюєт.зв. Переяслав1654 р. Атому наведемо обширну цитату, яка, на нашу думку, засвідчує намагання Авторкиоб'єктивноохарактеризуватиукраїнсько-російськівідносини 350-річноїдавнини, атакожсміливуспробувідіменібагатьохісториків Росіївідмовитисявідобридливо-заполітизованого"возз'єднавчого" міфу. Отже, згіднозвисновкамип. Яковлєвої, "колиБ. Хмельницький1654 р. визнавав"високурукуцаря" (терміндужерозпливчастий, щодаєпростір длярізнихйоготрактувань), дляцьогобулизовнішніпричини: наступ польсько-татарськихвійськіневдачанамолдавськомуфронті. Україна шукала військового союзника проти Польщі і знайшла його. В цьому

476

„РУЇНА” ГЕТЬМАНЩИНИ

була основа Переяславської угоди 1654 р. Все інше - обмеження зовнішньополітичної діяльності гетьмана, сплачування податків і присутністьвоєводивКиєвібулопростоціноюзавійськовудопомогу Москви. Саме тому (увага! - Рец.) жодна зістатей договору за життя Богдана не виконувалася - він, як і раніше, вів незалежну зовнішню політикуінеплативнікопійкивМоскву. ЗатеРосіяотрималадоступу білорусько-литовськіземлі. Томуобидвісторониробиливигляд, ніби угодазалишаєтьсявсилі. Цебувкомпроміс. АлеяктількиМосквапочала вести мирні переговори з Польщею, а Богдан 1656 р. знайшов нового військовогосоюзникапротиполяківШвецію, обидвісторонипочали дорікати одна одній невиконанням зобов'язань…" (с.71 - 72).

Таким чином, розвиваючи концепції М. Грушевського, О. Оглоблинатаінш.5, атакожрезонуючизновітнімидослідженнями сучаснихукраїнськихісториків6, Т. Яковлєвазапочаткувалановийнапрям у сучасній російській історіографії, який визнає "міждержавність" українсько-російськихстосунківсерединиХVІІст. Єдине, щобможна булозакинутидослідниціуданомувипадкутакцете, щоуПереяславі міжпредставникамиУкраїнськогогетьманатутаМосковськогоцарства не було укладено ніякої угоди, а отже вживаний нею термін "Переяславська угода 1654 р." є не зовсім прийнятним для наукового вжитку. Незовсім вдало звучитьіназвацілого розділу, зокрематакий вислів- "…зовнішняситуаціявУкраїні…" (с.11).

Першийрозділзавершуєтьсякороткимвисновкомнезважаючи на Переяславську раду-2 (Переяславські статті 1659 р.), гетьман Ю. Хмельницькийнасередину1660 р. немавніякогозахистуй"змушенийбувшукативиходупозаМосквою" (с.77).

Такі пошуки українського керівництва вилилися у Чуднівську кампанію, деперетнулисяінтересинелишекозацькоїУкраїниіМоскви,

алейПольщітаКриму. Ісаметак- "ЧуднівськакатастрофаіЧуднівська угода" (89-138 с.) називається другий розділ книги. У ньому розкриваються не лише політичні, але й військові причини польсько- російсько-українсько-татарськогопротистоянняпоблизум. Чуднована Житомирщиніпротягомвересня-жовтня1660 р. Називаєтьсякількість військ(росіяни40 000 чол., поляки40 000, татари40 000), якібрали участьутогочаснихбитвахісутичках, їхністратегічніітактичніплани

477

ТАРАС ЧУХЛІБ

тощо. Розглядаютьсятааналізуютьсятаківаріантиможливоїповедінки козацьких військ (вони поділялися на два табори40 000 козаків на чолізЮ. Хмельницькимі30 000 козаківТ. Цюцюри): 1) "Якбикозаки хотілизберегтисоюззМосквою. Уцьомувипадкуїхнєактивневтручання малозабезпечитицілковитийрозгромполяків. …Шереметєвудісталися бусілаврипереможців, астановищеМосквинадзвичайнозміцнилося б. Уційситуаціїгетьманістаршинанаврядчимоглиброзраховувати нате, щоцарзадовільнитьїхніпрохання, - яквідомо, сильнийнеслухає слабкого"; 2) "Якбикозакивирішилиукластисоюзізполякамипроти росіян. У цьому випадку їм слід було б якомога довше зволікати, вичікуючи, покиїхнідваворогиубиваютьодинодного. Ілишевкритичну митьперейтинабікполяків, забезпечившиїхнюперемогу. Але… навіть об'єднані козацькі сили (а об'єднання в цій ситуації було практично неможливе) значнопоступалисяпольсько-татарськимсилам. Отожкозаки моглитиснутинаполяківтількипевноюмірою, пам'ятаючипроможливість російсько-польської змови за їхньою спиною…"; 3) козацька старшинатакожмогла"кинутинапризволящеШереметєва, покінчивши зросійськимвпливомнаГетьманщину, ідомовитисязтатарами, змусивши поляків піти на значний компроміс" (с.99 - 100).

Окрім того, описується хід українсько-польських переговорів; висвітлюються причини поразки російської армії; подаються статті Чуднівськоїугодиміжгетьманськимтакоролівськимурядами, атакож положенняпольсько-російськогодоговору; характеризуєтьсяполітична поведінкаЮ.Хмельницького, П. Шереметєва,І. Виговського, Т. Цюцюри, В. Золотаренка. У висновках до цього розділу зазначається, що для МосквиЧуднівськакатастрофасталавтратоюПравобережноїУкраїни більшніжнастороків, аперехідсинаБ. Хмельницькогонабікполяків бувлогічнимпідсумкомнав'язаноїйомуПереяславськоїугоди1659 р. і негнучкої політики Росії.

Нажаль, підчаснаписанняцьогорозділуАвторканевикористала(хочаівказалаціпраціубібліографічномудодатку) доробокукраїнськихвченихМ. Марченка, В. ГоробцятаН. Савчук, аджевониусвій часвжедобре"прописали" Чуднівськукампанію1660 р. Невикористано й книгу польського історика Р. Романського "Чуднів 1660" (Варшава, 1996). Вважаємо, що в окремих випадках треба було б посилатися на

478

„РУЇНА” ГЕТЬМАНЩИНИ

цихтаіншихнауковцівтанеповторювативжевідоміісторичнійнауці факти і висновки.

Перемога поляків під Чудновом стала початком розколу Гетьманщинитакимположеннямрозпочинаєтьсятретійрозділкнигипід назвою"РозколУкраїни. Боротьбазадержавнуідеюв1660 - 1661 рр."

(139 - 224 с.). У ньому зазначається, що початок 60-х рр. ХVІІ ст. (незважаючи на доробок Г. Карпова, В. Ейнгорна та В. Горобця) є маловивченим в історіографії (не погоджуючись з цим твердженням, своїзауваженнявикладемотрохинижче). Атомуумонографіїзвертається великауваганаполітичнуісторіюсамецьогоперіоду. Наведеніфакти засвідчують неспроможність Польщі поширити свою протекцію на Лівобережжя, атакожціленаправленуполітикуМосквищодоутримання лівобережнихкозацькихполківпідсвоєювладою. "Найцікавішете, що всіполковники, якізалишилисявірнимиМосквіу1660 р., завдякичому росіянизбереглизасобоюЛівобережжя(Сомко, ЗолотаренкоіСилич)… були згодом страчені за наказом царя" (c.158) - такий висновок щодо тогочасноїситуаціїуросійсько-українськихстосункахвикликаєпевні аналогіїнелишезсумнозвіснимиподіями20-30-хрр. ХХст. (колибуло знищено тисячі українських комуністів, які перед тим прагнули до єднання з більшовицькою Росією), а також можуть слугувати переконливимісторичнимурокомдлясучаснихревнихоб'єднувачіву всілякі"союзи" та"єепи".

Авторказадумуєтьсянадглибиннимипричинамипоширеннятих чи інших настроїв у різних регіонах Лівобережжя, зокрема - Полтавському, Миргородському та Лубенському полках. При цьому вона дискутуєзвизначнимпольськимісторикомЗ. Вуйциком, якийзарахував Я. Сомка і В. Золотаренка до козацької старшини, що репрезентуючи ідеюнезалежності, "воскрешаливсвоїхпланахзабутуідеюсамостійності України" (с.171). "Незрозуміло, хтоіякустиг"забути" ідеюнезалежності України", - відповідаєнацеросійськийісториксвоємупольськомуколезі і зазначає, що від появи Гадяцької угоди пройшло не так багато часу. Окрімтого, насс. 170 - 172 своєїпраціТ. Яковлєвапродовжуєдискусію зВ. Горобцем, зазначаючи, що"спірнаконцепціяподійнаЛівобережжі запропонованавостаннійроботі" ("ЕлітакозацькоїУкраїниупошуках політичноїлегітимації: стосункизМосквоютаВаршавою, 1654 - 1665". - К.,2001) українськоговченого.

479

ТАРАС ЧУХЛІБ

Далігрунтовновивчаютьсярізніпроблемиукраїнсько-польських та українсько-російських політичних стосунків протягом 1661 р. Справедливо відзначається, що Юрій Хмельницький під впливом державницькогоугрупованняусвоїйзовнішнійполітиціпочинаєдіяти як у "старі добрі часи свого батька". Зокрема, він відновлює союз з татарамитапочинаєактивнийпошукдипломатичнихсоюзівнелише

зВаршавою,МосквоюіСтамбулом,алейвтручаєтьсяумолдавськісправи (с. 181). Однак, йоговлада поширювалася тількинаПравобережжя, а наЛівобережжірозгорнуласянайжорстокішаборотьбазавладу. Уцей час Сомко, Золотаренко та Брюховецький займалися взаємими обвинуваченнями і доносили один на одного в Москву. "Їх понад усе хвилювала власна булава, а не ідея союзу з Ю. Хмельницьким чи об'єднання Гетьманщини" (с. 209) - такими словами закінчується цей розділ.

"БоротьбазавладунаЛівобережжі. Поразкадержавницького угруповання на Правобережжі в 1662-1663 рр. Чорна рада і розкол Україниде-юре" (225 - 340 с.) - такудовгуназвумаєчетвертийрозділ, очевидно, тому, що він є найбільшим за обсягом у книзі. Тут висвітлюються: взаємовідносини між наказним гетьманом Я. Сомком та московськимурядомОлексіяМихайловича, причинискладеннягетьманської булави Ю. Хмельницьким, обставини приходу до влади на Правобережжі П. Тетері, анаЛівобережжі- І. Брюховецькоготощо.

Авторці вдалося розкрити причини виникнення політичного конфліктуміжЯ. Сомкомтаросійськимцарем, атакожйогопредставникаминаЛівобережжі. Погіршеннястосунківвідбулосячерез: 1) арешт московськими урядовцями брата Сомка Я. Колющенка; 2) невірне титулуваннямосковськогоцаряводномузлистів; 3) частінепорозуміння міжСомкомтамосковськимивоєводами українськихміст; 4) проблеми

збажанням наказного гетьмана обміняти мідні гроші в Москві; 5) несприйняттягетьманстваСомкакошовимотаманомІ. Брюховецьким таєпископомМефодієм. ОднакТ. Яковлєванесхильнаідеалізуватиобраз переяславськогополковника, вказуючинайогопостійнідріб'язковівимоги грошей, постійні"міщанські" образи, прагненнядогучнихтитулівівлади.

На 266 стор. книги Авторка не погоджується з твердженням Я. Дашкевича, щоП. Тетеряпісляповерненняулютому1662 р. вУкраїну

480

„РУЇНА” ГЕТЬМАНЩИНИ

ставнатхненникомтогорічногопоходунаЛівобережжяі, такимчином, хотівутвердитисоборністьУкраїни. Дослідницястверджує, щоТетеря приїхав до Чигирина лише у вересні, а, отже, не міг взяти участі у "задніпровському" поході. Вонатакождискутуєзукраїнськимісториком щододатиобранняП. Тетерігетьманомйомувручилибулавуневжовтні 1662 р., авсічні1663 р., стверджуєтьсяна273 стор. книги. Розглядаючи політичнупрограмугетьманаТетеріувикладіЯ. Дашкевичап. Яковлєва зновупродовжуєопонувативідомомувченому, подаючисвоєбачення політичної поведінки цьогоправобережного правителя (сс.276 - 279).

Увисновкахдорозділукнигиговориться, щообранняІ. БрюховецькогоіП. Тетеріознаменувалоде-юрерозподілУкраїни, аджеуперше "два береги" отримали легітимних, затверджених королівською і царською владоюгетьманів (с.320).

П'ятийрозділ, щомаєназву"Змовадержавницькогоугруповання проти польських військ у 1663-1664 рр. Крах цієї спроби об'єднати Україну" (341 - 422 с.), головнимчином, висвітлюютьсяподіїпов'язані зпоходомЯнаІІКазимиранаЛівобережнуУкраїнутаантипольським повстанням на Правобережжі.

Після 1664 р., на думку Т. Яковлєвої, ідея єдиної Української держави під номінальним протекторатом Росії чи Речі Посполитої відходитьуминуле, ауновихкозацькихлідерівбуливжеінші, скромнішіідеали, продиктованівнутрішнімисуперечностямиінесприятливою зовнішньою ситуацією (с.405). Тут дозволимо дещо не погодитися з висновками щодо"скромнішихідеалів" новихукраїнськихгетьманів. Якщо, наприклад, П. Дорошенко протягом 1665-1676 рр. й змінював певнимчиномзовнішньополітичнікурсикозацькоїдержави, товінтим самим, як і його попередники Б. Хмельницький, І. Виговський, Ю. Хмельницький, бажав утвердження сильної і єдиної України.

Оригінальним є авторський висновок до розділу відносно того, що ціною своєї загибелі провідники антипольського повстання на Правобережжі, які одночасно були противниками московського царя, зірвалипохідкороляЯнаІІКазимиранаМоскву. А, зазнавшивоєнної невдачі, поляки стали на шлях сепаратних переговорів з Росією, що призвелодозгубногодляукраїнцівмиру(с.406).

481

ТАРАС ЧУХЛІБ

Шостий розділ під назвою "Деградація ідеї Гетьманщини за І. Брюховецького. Кримсько-турецькийчинникнаПравобережжі" (423514с.)висвітюєвнутрішнютазовнішнюполітикуурядуІ. Брюховецького. Чомусьсамеупоєднанніз"ідеєюГетьмащини" (?!) Авторціздалосяза доцільнепоказативплив"кримсько-турецького" чинниканаперебігподій уПравобережнійУкраїні.

Доситьчастонавітьбагатьмаісторикамисприймаєтьсяза"чисту монету" фактподілуУкраїнинадвагетьманствапісля1663 р. - начебто це були дві зовсім різні держави. Але насправді ситуація складалося такимчином, щонетількиеліта, алейбільшістьнаселенняПравобережжя та Лівобережжя продовжували усвідомлювати себе представниками єдиногодержавногоорганізму. ЦедослідилиВ. СмолійіВ. Степанков, які у1993 р. писалипрополіцентризмУкраїнської козацької держави протягом1663-1676 рр.7 Авторданоїрецензіїтежнамагавсярозвинути це положення у своїх окремих розвідках. І тому дуже приємно, що і російськадослідницясамостійноприйшладотакоговажливоговисновку, відзначаючи, що"подіїкінця1664-1665 рр. доводятьіснуванняєдиного соціально-економічногопросторунаобохберегахДніпра" (с.451).

У цьому розділі Авторка знову продовжує свою "перманентну" дискусіюзп. Горобцем. Зокрема, вонавідзначає, щоостанній, грунтуючисьнадокументахВ. Ейнгорна, заявив, щоініціаторомідеї"ударить челомгосударювсемималороссийскимигородами"бувнегетьманІ. Брюховецький, амосковськасторона. Насправдіж, надумкуп. Т. Яковлєвої (яка підкріплює її серією опублікованих документів), саме лівобережний гетьман разом зі старшиною пропонував російському монархові"володіти" Україною. Мабутьістина, якзавжди, знаходиться по-середині. Незважаючинааргументаціюдослідниці, зазначимо, що більшістьзполітичнихідейБрюховецькогопрообмеженнясувернітету гетьманської влади "дивним чином" збігалися з поглядами на цю проблемуМоскви.Чиграєтутякусьважливурольнезначневипередження у часі? І чи не можна припустити, що через своюагентуру в оточенні гетьмана царський уряд міг інспірувати "колабораційні" ініціативи Батурина? Нанашпогляд, уданомувипадкутребазвернутибільшуувагу на той момент, що якщо І. Брюховецький у 1665 р. пропонував московськомумонарховісуверенно"володіти" козацькоюУкраїною, то

482