1)_ Демократія - одна з основних форм правління, політичної організації суспільства, держа- ви і влади, політичний режим, що розвивається і прогресує в історії, звичайно зв язаний з республіканською формою держави. Демократія, демократизм, демократизація та демократичність не одне й те ж: демократизм - це характеристика режиму, засобів правління, методів, що застосовуються, спосіб політичних відносин і поведінки влади. В Стародавній Греції демократія визначалася як особлива форма, різновидність організації держави-полісу, при якій владою володіє не одна особа (як за монархії, тиранії та ін.) і не група осіб (за аристократії, олігархії та ін.), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою. Демократія - форма устрою будь-якої організації, заснована на принципах рівноправності ЇЇ членів, періодичної вибірності органів правління і прийняття рішень в них за більшістю. Демократія визначається як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд. Демократичний ідеал цінностей включає: свободу, рівність, повагу прав людини і меншості, народний суверенітет, співучасть громадян в управлінні та ін. В Греції демократичні форми устрою дер: жави тривалий період чергувались із різноманітними формами монократії (тираніями, деспотіями), в Стародавньому Римі республіканська демократія протягом декількох століття передувала правлінню монархічного імперського типу Суть афінської демократії як різновидності організації, що існувала в Стародавній Греції, полягає в тому, що владою в ній володіла не одна особа - монарх, тиран і не група осіб - аристократія, еліта, олігархія, а всі громадяни, які вільні і рівні, брали участь в управлінні державними справами, а думка більшості мала вирішальне значення. На думку Платона, практично єдино можливою формою демократії стає влада натовпу, який приймає стихійні рішення і діє, виходячи з кон'юнктурних інтересів. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, одержавши перемогу над деякими своїми супротивниками знищують їх, інших виганяють, решту урівнюють в громадянських правах і праві заміщення державних посад. На різних етапах суспільного розвитку демократії в різних країнах не мали між собою нічого спільного, окрім назви

12)) 6. АбсентеїзмЗакінчуючи розмову про вибори, доцільно звернути увагу на те, що останнім часом все більшого поширення набуває абсентеїзм, тобто неявка частини виборців на виборчі дільниці для голосування, а отже, їх відмова від реалізації свого активного виборчого права. Абсентеїзм має негативні наслідки. Адже для визнання виборів такими, що відбулися, і для того, щоб за їхніми результатами можна було визначити переможців, необхідна участь певної кількості зареєстрованих виборців. Неявка виборців не дозволяє сформувати виборні органи чи заповнити виборні посади. За таких умов виникає потреба у проведенні нових виборів, а також й у додаткових фінансових витрат. Досить часто й повторні вибори не дають бажаних результатів.У зв’язку з цим у деяких державах участь громадян у виборах вже розглядається не як їхнє право. а як їхній обов’язок. У давнину участь у народних зборах була почесним обов’язком громадянина, ігнорування якого каралося якщо не законом, то за звичаєм. Тому держава має право вимагати від своїх громадян здійснення цієї функції під загрозою застосування певних санкцій, що має діставати юридичний вияв в обов’язку (але у праві) громадян брати участь у виборах.Законодавством низки держав за неучасть у виборах передбачені певні санкції. В Аргентині особа, яка не брала участь у виборах, втрачає право перебувати на державній службі протягом трьох років, а у Греції, та Туреччині таку особу засуджують до позбавлення волі. У Бельгії залежно від кількості проігнорованих виборів, передбачено різні за розмірами штрафи. В Італії участь у виборах визнається їхнім обов’язком, за невиконання якого протягом п’яти років прізвища порушників вносяться до спеціальних списків, які виставляються на загальний огляд.В Україні реакцією на раніше досить розповсюджені у нашій виборчій практиці “вибори, що не відбулися” і суттєві витрати на проведення повторних виборів, які часто також не відбувалися з причини низької явки виборців до виборчих дільниць, стали положення ч.4 ст.1 Закону України “про вибори народних депутатів України”. Цей Закон скасовує порядок, відповідно до якого для визнання виборів такими, що відбулися, у них має взяти участь певна частина зареєстрованих виборців. Закон виходить з того, що участь громадян України у виборах є добровільною, тобто особистою справою кожного. Якщо з тих чи інших причин певна частина громадян до виборчих дільниць не з’явиться, Закон розцінює їхню поведінку як підтримку результатів виборів, які склалися в результаті голосування тих, хто взяв участь у голосуванні на виборах. Таким чином, народний депутат буде вважатися обраним і тоді, коли в усьому виборчому окрузі у голосуванні на виборах візьме участь і проголосує за нього лише один виборець, хоча б і сам кандидат.

2)) Римська організація влади та римське суспільство Головним органом влади був сенат (від слова — старі), до якого входили представники 300 родів. Право призначати сенаторів належало раніше царю, потім консулам і згодом цензорам. Список сенаторів переглядався кожні 5 років. У віданні сенату були розпорядження державним майном, зовнішні взаємовідносини, військова справа, оголошення надзвичайного стану. Перший у списку сенаторів називався принце псом, який вів засідання зборів. Голосування відбувалося шляхом розходження сенаторів у різні боки. Законодавчими органами вважалися народні збори (коміції). Збори не мали права законодавчої ініціативи — це значить, що жодна пропозиція не могла йти від самих зборів. Виконавча влада належала магістратам. Члени колегій обиралися народними зборами на 1 рік і формально були їм підзвіт ними. Колегія консулів складалась з двох осіб. На цю посаду обирали не молодших за 43 роки. Усі інші посадові особи, за винятком народних трибунів, перебували у їх підпорядкуванні, консули могли скасовувати розпорядження нижчих начальників. Вони були головнокомандуючими військами, скликали сенат і головували в народних зборах.Колегія преторів (2-8 осіб) розглядала попередньо всі кримінальні і цивільні справи. За відсутності консула претор мав право заміщати його в командуванні військом. Цензори складали списки громадян за майновим цензом, на основі яких проводилося стягування податків, давалися підряди на громадські роботи.Магістратура диктатора була винятковою, він міг призначатися консулом у випадку війни або смути. Його влада була необмеженою. Але повноваження обмежувались часом — не більше 6 місяців. Едили — поліцейська в широкому розумінні магістра тура. Вони мали наглядати за громадським порядком і благоустроєм у Римі, контролювати торгівлю на ринках. Квестори вели спочатку розслідування кримінальних справ, а згодом стали державними скарбниками.Провінції управлялися призначеними Римом губернаторами з числа колишніх консулів та преторів. їх влада була практично необмеженою.До служби в армії допускалися громадяни з 16-17 років. Солдат отримував плату і міг розраховувати на частку у військовій здобичі.

3)) Англійський парламент у XIII-XIV ст.Новим королем Англії барони визнали малолітнього сина Іоанна — Генріха III (1216-1272). Слабкий та безхарактерний Генріх III завжди перебував під чиїмось впливом: попервах неповнолітнім королем керували барони, а після одруження він підпав під вплив родичів своєї дружини-француженки — роздавав іноземцям посади і землі, що обурювало англійських баронів. Міщани, рицарі і вільні селяни також були невдоволені засиллям королівських чиновників і суддів. Навесні 1258 р. король зажадав від баронів, попри неврожай і голод у країні, третину їхніх доходів на авантюру із завоювання Сіцилійського королівства. Барони категорично відмовили королю у грошах і зібрали «скажену раду», яка, по суті, перебрала владу. Але панування баронів не влаштовувало інші прошарки населення. Рицарі, міщани і селяни почали виступати проти баронів. Англію охопила громадянська війна — збройна боротьба за владу між різними суспільними верствами однієї країни. На бік невдоволених пануванням ради перейшла і частина баронів. Очолив рицарів, міщан і баронів, які продовжили боротьбу проти короля і ради, Сімон де Монфор, граф лестерський. Навесні 1264 р. він розбив королівську армію, захопив у полон Генріха III та його старшого сина Едуарда. На деякий час він став правителем країни, лордом-протектором. 20 січня 1265 р. у Вестмінстері Сімон де Монфор вперше зібрав раду, на яку, окрім представників вищої духовної та світської знаті, запросив по два рицарі від кожного графства і двох міщан від кожного великого міста. Цю раду назвали «парламентом» (від франц. parler — говорити). Так уперше в середньовічній Західній Європі виник станово-представницький орган влади (Генеральні штати у Франції сформовано в 1302 p.).Перемога над королем не припинила громадянської війни. Налякані її розгортанням, більшість баронів перейшли на бік принца Едуарда, який після втечі з полону став організатором сил короля. Військо Монфора було розбито, сам він загинув у бою, владу короля Генріха III відновлено. Однак за роки громадянської війни і король, і барони переконались у необхідності зважати на інтереси інших верств населення, тому головним здобутком громадянської війни стало виникнення в Англії станово-представницького органу — парламенту.

8)) Сьогодні в Україні існує мішана (мажоритарно-пропорційна система). Саме відповідно до неї, починаючи з 1998 р,, відбуваються вибори 450 на­родних депутатів України — членів українського парламенту. 225 з них оби­раються в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості,225 - за списками від політичних партій (виборчих блоків політичних партій) по єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому округу.Наша виборча система має загороджувальний 4-відсотковий бар'єр: пе­ремагає на виборах та партія (блок), яка набрала в цілому по Україні не менше як 4% голосів виборців від загалу тих, хто прийшов на вибори і взяв у них участь. Виборча система України характеризується жорстким (зв'язаним) списком. Це означає, що партія (блок) розташовує кандидатів у списку відповідно до нею ж визначеної черговості. Виборець голосує за список у цілому і не має можливості, згідно з власними уподобаннями, від­дати свій голос конкретному кандидатові зі списку. Місця у Верховній Раді України розподіляються пропорційно здобутим голосам: якщо за партію проголосувало 8% виборців, то вона й отримує 8% місць багатомандатного округу - 18 місць, тобто до парламенту увійдуть перші вісімнадцять канди­датів зі списку цієї партії.Однією із найважливіших стадій виборчого процесу є стадія висування і реєстрація кандидатів на виборчі посади. Для кожного виду виборів в Україні характерне своє коло безпосередніх суб'єктів висунення кандидатів. Так, на виборах народних депутатів України право висунення кандидатів реалізується як шляхом самовисування, так і через політичні партії, виборчі блоки партій, а також збори громадян і трудові колективи у порядку, ви­значеному Законом України Право висування кандидатів у Президенти реалізується через політичні партії та їхні виборчі блоки, зареєстровані відповідно до законодавства, та збори виборців.Законом передбачені терміни висування кандидатів у депутати у вибо­рчих округах. Висування до списків кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків партій розпочинається за 170 днів і закінчується за 120 днів до виборів, а в одномандатних виборчих округах висування ка­ндидатів розпочинається за 90 і закінчується за 60 днів до виборів.Під час висування кандидатів у народні депутати України проводяться збори підписів виборців на підтримку політичної партії, виборчого блоку партій або особи, яка подала заяву про намір балотуватися кандидатом у депутати. Політична партія або виборчий блок партій має зібрати на свою підтримку не менше 200 тис. підписів виборців, у тому числі не менше 10 тис. підписів виборців у кожній із будь-яких чотирнадцяти адміністратив­но-територіальних одиниць України. Поряд із цим, Законом вимагається внесення політичною партією, виборчим блоком партій грошової застави на рахунок Центральної виборчої комісії у розмірі однієї тисячі неоподат­кованих мінімумів доходів громадян.В одномандатних виборчих округах збір підписів виборців відповідно­го округу на підтримку кандидата в депутати провадиться виключно в разі самовисування кандидатів. У цьому разі законом вимагається не менше якдев'ятсот підписів виборців відповідного округу. Внесення грошової заста-1 ви особами, що балотуються в одномандатних округах, не передбачене. Важливе місце у виборчому процесі займає передвиборна агітація. Ви­борчим законодавством більшості країн світу закріплені подібні принципи передвиборної агітації на виборах. Це насамперед свобода агітації, ство­рення юридично рівних можливостей усім кандидатам на виборах, неупереджене ставлення з боку держави, її органів, посадових осіб тощо до всіх кандидатів, контроль над використанням фінансово-матеріальних засобів на виборах. Передвиборна агітація може здійснюватися у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України. Кандидати у депутати, кандидати у Президенти, їх довірені особи, а також уповноважені особи політичних партій, виборчих блоків партій проводять зустрічі з виборцями як на зборах, так і в іншій зручній для виборців формі.

9))

Вибори – передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом таємного голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).Демократія є однією із найважливіших форм організації влади. Складовими демократії є: 1)народовладдя, верховенство народу як джерела влади; 2) рівноправність громадян, яка характеризується обсягом прав і свобод кожної людини; 3) свобода особистості.Народовладдя (гр. demos – народ, kratos – влада) – це влада, що здійснюється народом в інтересах народу.Основні риси народовладдя:1) наявність у державі представницьких органів державної влади та місцевого управління (самоврядування) різних рівнів, що формуються шляхом обрання;2) рівність громадян перед законом, та наявність у них активного (право обирати з 18 років) тапасивного (право бути обраним) виборчого права (Пасивне виборче право (право бути обраним) настає в Україні для кандидатів у депутати до місцевих рад з 18 років, до ВРУ – з 21 року, на посаду Президента України – з 35 років);3) діючі закони єдині і рівні для всіх;4) здатність громадян безпосередньо приймати рішення (референдум);5) підзвітність та підконтрольність органів влади, що обираються виборцями;6) наявність справедливого незалежного суду.Складовими поняття “народовладдя” є народ (сукупність індивідів, що мають певні права щодо державної влади) та влада. Міра співвідношення цих складових і визначає реальність влади народу. Свою владу у державі народ може реалізовувати шляхом безпосередньої (прямої) іпредставницької (непрямої) демократії.Представницька демократія – це вираження волі громадян через обраних ними представників до органів державної влади та місцевого управління (самоврядування).Так, представниками волі громадян є всенародно обраний президент, парламент, ради (муніципалітети) різних рівнів та інші представницькі органи. Від їхнього імені ці органи здійснюють свої повноваження та діяльність. Тобто громадяни делегують їм свої повноваження і можуть впливати на них. Це можуть бути накази виборців, відкликання депутата чи президента.Безпосередня демократія – це пряме волевиявлення народу, що здійснюється шляхом референдумів, виборів, зборів, мітингів, сходів тощо.Найпоширенішою формою прямого народовлад­дя є вибори, які, на відміну від інших його форм — ре­ферендумів, плебісцитів, постійно і періодично застосо­вуються у більшості країн світу. Шляхом виборів фор­муються різні органи публічної влади, як державні інституції — парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, так і представницькі органи місцевого самоврядування.Демократичні країни відрізняються від авторитарних тим що тут вибори мають конкретні функції:1 Артикуляція і представництво різних інтересів населення- вибори дозволяють перетворити інтереси в конкретні рішення.2 контроль за інститутами влади3 ітерація різних думок і формування загальної і політ волі.4 легітимація і стабілізація Пол. сист. І конкретних інститутів влади.5 розширення комунікацій відносин представництва між інститутами влади і громадянами.6 переведення Пол кофліктів в русло їх істинного,мирного врегулювання7 мобілізація виборчого корпусу на вирішення  актуал. Сусп задач.8 політична соціалізація населення9 рекрутування Пол еліти ( нову)10 конституювання ефективної опозиції.11 генерування оновлення суспільстваТри основні завдання виборів :1 забезпечення представництва сусп інтересів;2 формування ефективного уряду3 забезпечення представництва основних соц груп.

10)) Типи виборчих систем

Виборча система у вузькому розумінні цього терміну - це спосіб розподілу місць в органі державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями. Як зазначають Р.Таагепера і М.Шугарт, порівняно з іншими елементами політичної системи електоральними правилами легше маніпулювати, вони дозволяють створити перевагу кільком сильним партіям і звести нанівець роль дрібних партій або навпаки дати останнім право на парламентське представництво.

Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів: мажоритарної і пропорційної.

Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі відносно їх (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50% плюс один голос).

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне);альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів.

Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування у Чилі при виборі депутатів парламенту).

Пропорційна система. Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи "виборчий поріг" (бар'єр) -найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в різних країнах це 2-5%.

Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;система з регіональними партійними списками передбачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатом, занесеним у партійний список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної важливості, і ті, що розташовані у кінці списку, мають менше шансів на перемогу;система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).

Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси й мінуси.Прибічники використання традиційних різновидів мажоритарної системи голосування серед головних її недоліків виділяють такі:не відображає реального становища політичних сил в країні і не забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті. В першу чергу це поширюється на систему голосування в один тур, коли перемігшою стороною є кандидат, що набрав менше половини голосів від загальної їх кількості. Але навіть якщо одна сторона набирає 52%, проблема зберігається - 48% виборців будуть позбавлені представництва. Бувають випадки, коли "пропадають" до двох третіх голосів, поданих за кандидатів, що не пройшли. Подібна ситуація може виступати джерелом потенційних політичних конфліктів і сприяти активізації непарламентських методів боротьби з боку сторони, яка програла;породжує диспропорції між набраними голосами і отриманими мандатами. Наприклад, у 1997 р. на парламентських виборах у Великобританії лейбористи отримали 64% мандатів, при цьому за них проголосувало лише 44% виборців, консерватори отримали відповідно 31% голосів і 25% мандатів, а ліберальні демократи - 17% голосів і всього 7% місць;встановлює залежність результатів голосування від нарізання округів, що може створити "спокусу" махінацій з визначенням їх кордонів і чисельністю виборців для отримання виборчої вигоди;можливість переважання регіональних (місцевих) інтересів над загальнонаціональними;призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності проведення другого туру.

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;скорочує кількість "неврахованих" голосів виборців. Навіть при використанні виборчого бар'єру рідко буває, щоб виявилося неврахованим більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої;дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним, релігійним);стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Але у цієї системи є слабкі сторони:слабкий зв'язок кандидата у депутати з виборцями;залежність депутата від партійної фракції у парламенті;породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою і як наслідок - негативно впливає на стабільність роботи останнього;сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

В деяких країнах (Німеччина, Болгарія) намагаються знайти компроміс між двома системами виборів і використовують різні варіантизмішаної системи, яка передбачає поєднання елементів пропорційної і мажоритарної систем. Це ж саме питання піднімається й у Верховній Раді України.

В політології активно обговорюється питання про вплив систем голосування на конфігурацію партійної системи країни і характер міжпартійних взаємовідносин.

Західний політолог Р.Кац, проводячи дослідження у Великобританії, Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:пропорційне представництво сприяє прояву з боку партій більш ідеологізованих і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах відносної більшості;у двопартійних системах ідеологічні позиції партій поступово наближаються;партії, які конкурують в малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персоналії лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації.Французький політолог М.Дюверже вивів закономірність, яка отримала назву "закону М.Дюверже". Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть прагнути до "корисного" (стратегічного) голосування, тобто голосування за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані за дрібні партії, "пропадуть". В цьому проявляється своєрідний "психологічний ефект" виборчої системи. Дрібні партії або приречені на постійну поразку, або змушені об'єднуватися з однією з партій -"фаворитів". Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та відносно стабільних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне представництво сприяє формуванню багатопартійності, що складається з самостійних і стабільних партій з жорсткою структурою. Помічена М.Дюверже закономірність не є абсолютною і передбачає виключення.

11))  Функції та технологія виборів у демократичному суспільстві.Вибори до органів влади становлять серцевину демократичного політичного процесу і є закономірним результатом процесу історичного пошуку суспільством кращої моделі формування й функціонування держави. У наш час демократичні вибори в органи державної влади стали природним процесом у політичному житті багатьох країн світу. Вони являють собою спосіб формування органів влади та управління за допомогою вираження за визначеними правилами (відповідно до виборчої системи) політичної волі громадян. У результаті виборів обрані кандидати наділяються владними повноваженнями.Вибори проводяться в різних демократичних організаціях: партіях, профспілках, добровільних асоціаціях, кооперативах, акціонерних товариствах тощо. У цій темі йдеться в основному про вибори в масштабах держави, усієї політичної системи.Вибори завжди пов'язані з голосуванням. Однак за всієї близькості цих понять вони мають і істотні відмінності. Вибори звичайно розуміються як закріплений у конституції й інших законах відносно регулярний, періодичний процес обирання складу органів держави. А голосування не завжди пов'язане з виборами. Воно використовується в різних формах прямої демократії: у референдумах, опитуваннях, прийманні колективних рішень на зборах і т. п.Вибори як невід'ємний елемент демократії несуть на собі відбиток її різних форм і відіграють у її різних моделях нерівноцінну роль. Порівняно низька значимість виборів у політичних системах, що базуються на прямих формах демократії, на особистій участі громадян у підготовці і прийнятті найважливіших державних рішень. У таких випадках владні повноваження керівників, яких обирають громадяни держави, дуже обмежені, а це знижує і поличну значимість самих виборів. Прикладом такого роду держав була страродавньогрецька Афінська республіка в періоди безпосереднього правління більшості, прийняття найважливіших рішень безпосередньо громадою на площах, зокрема щодо питань розміру податків, війни і миру, зміни суддів і воєначальників тощо.В умовах сучасних демократій вибору — це стрижневий механізм, головна форма прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. Вони служать також найважливішим каналом представлення в органах влади інтересів різних суспільних груп. Загальні вибори передбачають право участі в них кожного громадянина. Для багатьох, а в деяких країнах — і для більшості громадян це єдина форм їхньої реальної участі в політиці. Вони дають змогу здійснювати найбільший вплив на владу: зберігати чи змінювати парламенти й уряди, забезпечувати їхню відповідальність перед народом,змінювати політичний курсу тощо.

13))  В об’єктивному сенсі виборче право — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з форму­ванням виборних органів публічної влади, а також взаємовідносини між виборцями та відповідними виборчими органами, які забезпечу­ють організацію і проведення виборів.Об’єктивне виборче право опосередковано в Конституції Укра­їни та виборчих законах, зокрема законах України “про вибори народних депутатів України” від 25 березня 2004 р., “про вибори президента України” від 18 березня 2004 р., “про вибори депутатів Верховної ради автономної республіки Крим, місцевих рад та сіль­ських, селищних, міських голів” від 6 квітня 2004 р., “про Централь­ну виборчу комісію” від 30 червня 2004 р., “про державний реєстр виборців” від 22 лютого 2007 р.Суб’єктивне виборче право — це гарантоване державою і за­кріплене в Конституції право громадянина держави обирати та бути обраним до її органів, а також до органів місцевого самовряду­вання. Це право також слід розуміти як встановлене Конституцією та законами України право громадянина України брати участь у всіх видах виборів на всіх стадіях їх організації, підготовки і про­ведення.Суб’єктивне виборче право розглядають крізь призму його ак­тивного та пасивного аспектів. Зокрема активне виборче право пе­редбачає право громадянина обирати своїх представників до органів публічної влади, пасивне ж виборче право є правом громадянина бути обраним до цих органів.Правовою основою для реалізації виборчих прав громадян є ви­борче законодавство, що створює нормативну базу демократичних виборів. для демократичних держав основою виборчого законодав­ства є міжнародні норми виборчого права.Серед міжнародно-правових актів у галузі виборчого права пер­шою є Загальна декларація прав людини, затверджена генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. У ній відзначено, що “кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпо­середньо чи за допомогою вільно обраних представників. Воля наро­ду повинна бути основою влади уряду. Ця воля повинна знаходити своє відображення в періодичних і легітимних виборах, які повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві шляхом та­ємного голосування чи за допомогою інших рівнозначних форм, які забезпечують свободу голосування”Ви́борчий ценз — встановлені в конституції або законах умови, що обмежують коло осіб, які мають право брати участь у виборах. Ценз буває майновий, віковий, статевий, релігійний тощо.Виборчі цензи - сукупність умов, відповідність яким становить підставу для допуску громадян до участі у виборах.Виборчий ценз - (ценз - лат. census, від censeo - роблю перепис, опис) - спеціальні умови надання виборчих прав: необхідність володіти встановленим мінімумом власності (майновий Ценз), вимога певного мінімального рівня письменності або освіченості (Ценз письменності та освітній Ценз), вимога певний час проживати у цій країні чи навіть у цій місцевості (Ценз осілості), певний визначений строк мати громадянство цієї країни (Ц. громадянства). В Україні встановлений лише Ц. громадянства.У ст. 71 Конституції України закріплено положення про те, що вибори до органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Принцип загальності виборів в Ук­раїні означає, що всі громадяни, які на день виборів досягли 18 років, мають право голосу. Цього права позбав­ляються лише ті, кого в судовому порядку визнано недіє­здатними.Рівень загальності виборів залежить від усіляких цен­зів, тобто умов, відповідність яким є підставою для допу­щення громадян до участі в них. У сучасному світі роз­різняють віковий ценз і ценз осідлості.Віковий ценз обумовлює наявність виборчих прав до­сягненням певного віку. У більшості держав, як і в Україні, він становить 18 років. У деяких країнах встанов­лено інший віковий ценз. Так, в Бразилії, Ірані, Нікарагуа та на Кубі він становить 16 років.Ценз осідлості передбачає надання громадянам права голосу лише за умови їх проживання в країні або на території відповідного виборчого округу протягом певного строку Пряме виборче право означає, що громадяни, беручи участь у виборах, віддають свої голоси безпосередньо "за" чи "проти" кандидата на виборну посаду будь-якого рівня — від члена органу місцевого самоврядування до депутата Верховної Ради чи Президента України. При прямому виборчому праві відсутні особливі посередники — виборці. В деяких країнах (США, Китай) застосовуються й непрямі (багатоступеневі) вибори.

14)) На базі демократичних виборчих прав сформувалися принципи, які характеризують організацію виборчого процесу. До таких принципів належать:1. Свобода виборів і добровільна участь у них громадян. Цей принцип означає, що ніхто не має права впливати на громадянина з метою примусити його до участі чи неучасті у виборах, а також ніхто не може вплинути на його вільне волевиявлення. Цього принципу дотримується більшість демократичних країн. Але є й інший світовий досвід. Так, у деяких країнах законодавство проголошує обов'язкове голосування. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів передбачають штрафні санкції за недолю в голосуванні, в Австрії та Греції, на Філіппінах — кримінальну відповідальність. Такі норми, безумовно, суперечать принципам вільного волевиявляння громадян.2.Наявність вибору альтернативних кандидатів. Сам термін «вибори» припускає вибір із різних пропозицій. У випадку, якщо є лише один кандидат (чи партія), мова може йти про його (її) схвалення чи несхвалення виборцями, але не про вибори взагалі. Наявність же альтернативних кандидатів — важливий показник демократизму виборів.3. Змагальність, конкурентність виборів. Різні політичні сили повинні мати можливість боротися за довіру виборців на виборах, знайомити і переконувати їх у правильності і перевагах своєї передвиборної програми, у вадах електоральних платформ конкурентів. Стан багатопартійності, природний для країн з розвинутою демократією, забезпечує мирне змагання соціальних інтересів.4. Періодичність і регулярність виборів, недопущення чи скасування перенесення виборів, якщо це не передбачено правовими нормами. Вибори здатні виконувати конструктивні функції, слугувати інструментом демократії за умови, що носії мандатів обираються на визначений, не занадто великий строк. Це необхідно для того, щоб виборці могли контролювати своїх представників, запобігати зловживанням владою і коригувати політичний курс уряду.5. Рівність можливостей у передвиборній боротьбі. Вона забезпечується створенням умов, за яких розходження матеріальних можливостей не може надати ко-му-небудь з кандидатів переваги і потребує створення виборчої системи, яка не допускає результатів виборів, досягнути яких можна недемократичним шляхом (внаслідок підкупу, погроз, фальсифікацій).Забезпечити таку рівність можна за рахунок встановлення максимального для будь-якої партії рівня витрат на проведення виборів, обмеження розміру внесків організацій та окремих осіб у виборчі фонди партій і кандидатів, надання їм на принципах рівності безплатного часу на державному телебаченні і радіо тощо. 6.Можливість громадського контролю за виборами. Присутність спостерігачів — як іноземних, так і національних — може підвищити авторитетність виборчого процесу для держав, у яких проводяться вибори.

15))  Правові засади виборів Президента України.Підготовка і проведення виборів Президента України регулюються Конституцією України ( 254к/96-ВР ), цим Законом, Законом України "Про Центральну виборчу комісію" ( 733/97-ВР ), іншими законами України, постановами Верховної Ради України про призначення виборів Президента України, а також іншими актами законодавства, прийнятими відповідно до цього Закону.Виборчий процес здійснюється на засадах: 1) законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес; 2) політичного плюралізму та багатопартійності; 3) публічності та відкритості виборчого процесу; 4) рівності всіх кандидатів на пост Президента України; 5) рівності прав партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу; 6) свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу кандидатів на пост Президента України до засобів масової інформації; 7) неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових і службових осіб до кандидатів на пост Президента України, партій (блоків).Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Право голосу на виборах Президента України мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років.Документом, який підтверджує громадянство України, є: 1) паспорт громадянина України; 2) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 3) дипломатичний паспорт; 4) службовий паспорт; 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу; 7) військовий квиток для військовослужбовців строкової служби; 8) тимчасове посвідчення громадянина України; 9) картка (довідка) установи кримінально-виконавчої системи, що повинна містити: прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць, рік народження, громадянство, фотокартку особи, підпис керівника та печатку установи, - для осіб, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи.Не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздатним.Громадяни України, які мають право голосу, є виборцями.Рівне виборче право: Кожний громадянин України на виборах Президента України має один голос. Рівність прав - заборона привілеїв чи обмежень кандидатів на пост Президента України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками; забороною використання для фінансування передвиборної агітації інших коштів, крім коштів Державного бюджету України та коштів виборчих фондів кандидатів на пост Президента України. Добровільність участі у виборах. Військовослужбовці голосують на звичайних виборчих дільницях, розташованих за межами місць дислокації військових частин, за винятком випадків, передбачених цим Законом. Для забезпечення вільного волевиявлення військовослужбовцям строкової служби надається відпустка для участі в голосуванні не менш як на чотири години.Голосування на виборах Президента України є таємним: контроль за волевиявленням виборців забороняється.Право бути обраним: Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років. Проживання в Україні за цим Законом означає: 1) проживання на території в межах державного кордону України; 2) перебування на судні, що перебуває у плаванні під Державним Прапором України; 3) перебування громадян України у встановленому законодавством порядку у відрядженні за межами України, служба в дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах України, міжнародних організаціях та їх органах; 4) перебування на полярних станціях України; 5) перебування у складі формування Збройних Сил України, дислокованого за межами України; 6) перебування громадян України за її межами відповідно до чинних міжнародних договорів України. 3. Проживання в Україні за цим Законом включає також проживання разом з особами, зазначеними у пункті 3 частини другої цієї статті, членів їх сімей.Не може бути висунутим кандидатом на пост Президента України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більш як два строки підряд. Особа, повноваження якої на посту Президента України були припинені достроково відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ), не може бути висунута кандидатом на пост Президента України на позачергових виборах, призначених у зв'язку з вказаним припиненням повноважень.Право висування кандидата на пост Президента України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через політичні партії та їх виборчі блоки (далі - партії (блоки), а також самовисуванням у порядку, визначеному цим Законом. Партія (блок) може висунути лише одного кандидата на пост Президента України. Виборчий процес включає такі етапи: 1) утворення територіальних виборчих округів; 2) утворення виборчих дільниць; 3) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; 4) формування списків виборців, їх перевірка та уточнення; 5) висування та реєстрація кандидатів; 6) проведення передвиборної агітації; 7) голосування у день виборів Президента України; 8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів Президента України. Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів Президента України або офіційною публікацією подання Центральної виборчої комісії до Верховної Ради України щодо призначення повторних виборів Президента України.