Культура і мистецтво 2018

Очевидно, що такий підхід забезпечить підвищення ефективності процесу прийняття рішень і досягнення консенсусу, скоротить проектні витрати на 50 % і забезпечить прибутковість проектів до 80 %.

Література:

1.Лігоненко Л. О. Антикризове управління підприємством: теоретико-методологічні засади та практичний інструментарій. К. : КНЕУ, 2001. 580 с.

2.Кузьмін О. Є., Мельник О. Г. Основи менеджменту: підручник. К. : Академвидав, 2003. 416 с.

3.Управління життєвим циклом компанії. URL: http://open.kmbs.ua/ua/articles/13398/temp (дата звернення: 27.08.2018).

4.Управління життєвим циклом підприємства з використанням інструментальної лінійки. URL: http://easy-code.com.ua/2012/08/upravlinnya-zhittyevim-ciklom-pidpriyemstva-z-vikoristannyam- instrumentalno%D1%97-linijki-telelogic-chastina-2-ibm-rational-telelogic-focalpoint-komerciya-rizne-statti/ (дата звернення: 07.09.2018).

Токовенко Маргарита, студентка магістратури НАКККіМ

МИСТЕЦЬКІ ФЕСТИВАЛІ ЯК СКЛАДОВА МІЖНАРОДНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Латинські поняття «feast» та «festival» спочатку були тотожними і означали буквально «свято». З часом «feast» закріпилося за релігійними святами, а «festival» набуло сучасного значення, зберігши обов’язковий елемент святковості та урочистості.

Проте нині поняття про фестиваль як масове свято, яке демонструє досягнення в галузі музики, театру, кіно, естради, концентруючись на мистецькій складовій, не охоплює всієї різноманітності сучасних фестивалів [1].

Історичні витоки сучасних фестивалів простежуються від самого зародження людської культури, у ритуальних та обрядових дійствах, святкових релігійних церемоніях, містеріях, карнавалах. З поступовим розділенням церковного та світського життя фестивалі наблизились до їх сучасного розуміння.

Перші музичні фестивалі виникли в Англії у 18 ст. і були присвячені церковній музиці. З того часу фестивалі проводились у багатьох країнах центральної Європи, переважно в Німеччині. Але особливого розповсюдження вони набули в ХХ столітті, починаючи з 40-х років.

Активізація фестивального руху в Україні почалася приблизно із здобуттям незалежності. Наприклад «Київ Музик Фест», що пройшов у 1990 р., вперше презентував українську музику як самостійне явище, вільне від панівних у ті часи ідеологічних настанов, а також відчинив двері композиторам української діаспори. Його концепцією стала презентація української музики у світовому контексті. У рамках фестивалю були започатковані творчі зустрічі, майстер-класи, круглі столи, лекції та семінари, що стали обов’язковими атрибутами у фестивальному житті. Поруч із Києвом як найбільшим культурним центром країни у фестивальному русі постали Львів (з 1995 р. фестиваль сучасної музики «Контрасти»); Одеса (фестиваль «Два дні і дві ночі нової музики»); Харків («Харківські асамблеї») [3].

У свою чергу, здобуття незалежності сприяло розширенню міжнародних контактів та принесенню закордонного досвіду проведення фестивалів до України. Разом з тим розширюється аудиторія фестивалів: окрім фестивалів класичної музики виникають розраховані на більш масову аудиторію – фестивалі-конкурси естрадного мистецтва («Червона рута», «Таврійські ігри», «Перлини сезону»). Вони розширюють свою тематику, включаючи в неї, окрім музики, конкурси молодих театрів, художників, журналістів-початківців, гумор і сатиру. Г. Хрома наголошує, що «в атмосфері масового свята проходить процес соціалізації особистості (який починається інстинктивно й проходить стихійно), що впливає на формування смаків (музичних, естетичних і т. д.), допомагає прищепити та «закріпити» моральні цінності» [4].

Суб’єктами створення фестивалю виступають організатори, учасники презентаційної частини та глядацька аудиторія. Організатори є рушійною силою процесу, ставлячи певну мету проведення

281

заходу. Великі міжнародні фестивалі, розраховані на представників різних вікових, етнічних, професійних груп, мають особливе значення в комунікаційному контексті, зокрема сприяють розвитку толерантності та знищенню стереотипів [4].

Метою Міжнародного фестивалю постає – зміцнення миру й дружби між державами, сприяння взаєморозумінню та взаємозбагаченню в галузі народного мистецтва та культури, розвиток аматорського мистецтва та збереження фольклорної спадщини.

Завданнями Міжнародного фестивалю є: розвиток культури й культурних традицій народів різних країн; пропаганда народного мистецтва, звичаєвої та традиційної культури, фольклорних скарбів; ознайомлення зарубіжних колективів країн-учасниць фестивалю з українською культурою, фольклорною спадщиною українського народу; обмін досвідом роботи колективів налагодження творчих та наукових контактів на взаємовигідних умовах; пропаганда культурних набутків української діаспори, зміцнення культурних зв’язків з українцями зарубіжних країн [2].

Отже, фестивалі в значній мірі сприяють творчому спілкуванню в будь-яких проявах – від суперництва до співробітництва. За влучним висловом Г. Хромої, «кожен фестиваль є потужним каталізатором креативного процесу» [4]. Висловлюються нові ідеї, створюються нові спільні проекти, учасники фестивалів отримують можливість підвищити власний професійний рівень і просто заявити про себе в межах зацікавленої аудиторії.

Література:

1. Давидовський К. Ю. Соціокультурні виміри міжнародного фестивального руху: за результатами ІV міжнародного музичного фестивалю «Віртуози планети» // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: зб. наук. праць. 2011. URL : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Api/2011_26/33.pdf (дата звернення: 08.09.2018).

2.Про затвердження Порядку організації і проведення в Україні Міжнародних фестивалів народної творчості. URL : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0629-98 (дата звернення: 08.09.2018).

3.Сікорська І. Здобутки та проблеми музичного життя України 90-х рр. ХХ ст. // Матеріали до

українського мистецтвознавства : зб. наук. праць. 2003. URL: http://etno.kyiv.uar.net/vyd/matmyst/2003/N3.htm (дата звернення: 08.09.2018).

4. Хрома Г. Деякі особливості сучасних молодіжних фестивалів // Мат. до укр.. мистецтвозн. : зб. наук. праць.

2003. URL : http://etno.kyiv.uar.net/vyd/matmyst/2003/N3/Art40.htm (дата звернення: 28.08.2018).

Філанчук Максим, студент магістратури НАКККіМ

КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН МІСТА: ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ

Сьогодення актуалізувало питання щодо розвитку українських міст, створення їх унікального культурного бренду та максимальної популяризації як на глобальному так і на локальному рівнях.

Як наголошують вітчизняні науковці, саме «визнання певного міста центром культурного життя регіону, країни передбачає залучення уваги як туристів, так і світової громадськості до його культурно-історичної спадщини, сучасних тенденцій культурного розвитку та буття визначеної території» [1, 115]

Глобальність даного питання визначається активним обговоренням останнього на серед світового зацікавленого товариства. Так, глобальний звіт про вплив культури на сталий розвиток міст опублікований ЮНЕСКО, наголошує на унікальній ролі і значенні міста в системі економічного, соціокультурного розвитку країни. Автори звіту наголошують, що саме культура в епоху глобалізації та інтенсивного зростання міст може бути одним з інструментів зниження бідності і зростання стійкості до зовнішніх впливів. Заходи по залученню до соціального життя і визнанням культурного самосвідомості є важливими на шляху до сталого розвитку міст [2].

Серед експертів обговорюються питання щодо трансформації класичного міста, в креативній, сучасний культурний простір. Визначаючи класичне місто – як територію масового поселення людей, які не займаються сільським господарством, як ієрархічно вибудуваний структурований простір для якого характерні соціальні відносини, які виникають в місті, експерти наголошують на ії культурній складовій, яка на думку останніх відіграє в трансформації міста важливу і вагому роль. [3].

282

Так, у Всесвітній доповіді ЮНЕСКО «Культура: майбутнє міст» зазначається, що саме культура здатна зробити наші міста більш процвітаючими, безпечними для глобальних урбаністичних процесів. Вчені наголошують, що негативних тенденціях щодо темпів урбанізації Спостерігаються тенденції вказують на те, що масштаб і темпи урбанізації. Так, на думку вченого товариства до 2030 року в світі буде 41 мегаполіс з населенням щонайменше 10 мільйонів чоловік кожен, що в свою чергу призведе до зростання безробіття, соціальної нерівності, дискримінації та насильства. У доповіді «Культура: майбутнє міст» наводяться переконливі аргументи на користь повної інтеграції питань культури в міське планування для забезпечення стійкого розвитку, а також більш високої якості життя жителів міста [4].

Культурній потенціал міста в його сучасному розумінні пов’язують з креативним розвитком. За рахунок останніх генерується як економічна складова міста , так і соціокультурна. Іншими словами, креативний розвиток підвищує різнобічну життєдіяльність міста, розбудовує його культурний ландшафт і архітектоніку.

Досліджуючи феномен культурного ландшафту, О. Копієвська наголошує на важливості його розвитку з точки зору емоційного забарвлення. На думку вченої «загальним в культурному ландшафті і культурної архітектоніці виступає культурне враження від сприйняття як окремо взятих предметів і об'єктів культури, так і від культурних послуг, звичаїв і традицій. Саме через цілісність зовнішнього культурного образу культурний ландшафт і архітектоніка висловлюють глибину культурного простору, культурну ідею, якою просякнута конкретна адміністративнотериторіальна одиниця» [5, 20].

Таким чином, нам слід констатувати що культура міста є беззаперечним важелем розвитку сучасного міста. Культурне планування і визначення перспектив розвитку культури міста призведе до її економічного, соціального і культурного розвитку і дозволить вберегти місто від глобальних небезпек.

Для забезпечення і розвитку культури міста необхідно стратегічно впровадити роль і значення останньої в усіх сфери життєдіяльності міста. Іншими словами, культура має стати в основі як благоустрою, так соціокультурного дихання міста. Саме від вдалого стратегічного планування і в подальшого його впровадження і реалізації залежить якість міського середовища, що є важливим показником в процесі сталого розвитку міста. Культурним містам необхідна інтегрована політика, яка б враховувала інтереси всіх зацікавлених в розвитку міста, його популяризації суб’єктів, від жителя міста до керуючої містом ланки.

Тому нами вбачається актуальним запровадження ефективного вивчення культури міста, його потенціалу ресурсу, резерву і перспектив. Забезпечення останнього можливо тільки за умови партнерських відноси між різноманітними владними і громадянськими інституціями.

Література:

1.Копієвська О. Р. Трансформаційні процеси в культурі сучасної України: монографія. Київ : НАКККіМ, 2014. 296 с.

2.International Conference on Culture for Sustainable Cities - Unesco. URL:

http://www.unesco.org/culture/culture-for-sustainable-urban-development/ (дата обращения : 12.05.2017).

3.Город как культурный феномен. URL: https: //snob.ru/selected/entry/104102 (дата обращения : 12.05.2017).

4.Культура наделяет города социальным и экономическим влиянием. URL: http://www.unesco.org/new/ru /media-services/singleview/news/culture_gives_cities_social_and_economic_power_shows_unesco/ (дата обращения:12.05.2017).

5.Копиевская О. Р. Формы бытия культурного ландшафта // Весник Санкт-Петербуржского государственного университета культуры и исскуств. 2014. № 1(18). С. 18–22.

Фещук Алла, студентка магістратури НАКККіМ

КУЛЬТУРОТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ ВІННИЦЬКОГО ОБЛАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО АКАДЕМІЧНОГО МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНОГО ТЕАТРУ ІМ. М. К. САДОВСЬКОГО

Сучасний культурний простір України потребує активного вивчення трансформаційних процесів які відбуваються в закладах культури. Останнє викликано швидкоплинними змінами культуроворчих процесів в загальні картині світу, на чому і наголошують українські науковці [4].

283

Наш науковий інтерес викликає унікальний храм мистецтв, а саме – театр. Об’єктом дослідження виступає Вінницький обласний український академічний музично-драматичний театр ім. М.Садовського, історична ретроспектива якого починається з 1910 року.

До революції на сцені театру виступали виключно заїжджі актори. Стаціонарний український театр було створено лише у 1920 році Гнатом Юрою, який працював тут до 1923 року (нині це Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка).

УВінниці почали свою трудову діяльність такі видатні майстри, як Амвросій Бучма, Олексій Ватуля, Володимир Сокирко, Феодосія Барвінська. Працював тут і молодий Юрій Смолич, який згодом описав цей важкий період становлення акторського колективу в повісті «Театр невідомого актора». Тут гастролювали театри «Березіль», ім. М.Заньковецької, Московський театр драми під керівництвом В.Мейєрхольда, обласні українські театри, пересувні робітничо-селянські театри.

Видатні служителі Мельпомени Наталя Ужвій, Юрій Шумський, Ігор Ільїнський, Михайло Царьов, Ваграм Папазян, Зоя Гайдай, Леонід Собінов дарували своє мистецтво вінничанам. У 1924 та 1926 роках у приміщенні театру виступав російський поет 20 століття Володимир Маяковський.

У1929 році міські керівні органи Вінниці знову порушили питання про створення власного стаціонарного театру.

17 жовтня 1933 року відкрився перший сезон Вінницького обласного театру опери та балету оперою Д.Верді «Аїда». Художнє керівництво очолив учень М.Садовського, відомий актор і режисер С.Бутовський. Репертуар театру збагачувався і постійно оновлювався: «Фауст», «Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Тихий Дон», «Піднята цілина», тощо.

У1940 році постановою Раднаркому України Вінницький театр опери та балету реорганізували в український обласний музично-драматичний театр. І на сцені з’явилися нові вистави: «Запорожець за Дунаєм» (комічна опера, яка живе і сьогодні), «Енеїда», «Наталка Полтавка», «В степах України», «Маруся Богуславка», тощо.

Після звільнення Вінниці від німецько-фашистських загарбників (березень 1944 року) театр працював у колишньому клубі промкооперації, зала якого була розрахована тільки на 320 місць. Директором призначено Ф.Верещагіна. Наприкінці квітня було показано невмирущу «Наталку Полтавку» М.Лисенка.

Новий сезон 1944-1945 роки театр відкрив виставою «Платон Кречет» у постановці режисера Д.Бондаренка, який до 1948 року був художнім керівником театру.

У1957 році після успішних гастролей у Москві театру присвоєно ім’я корифея української сцени М.К.Садовського.

Втілення на сцені театру кожної з таких п’єс, як «Ревізор» М.Гоголя, «Ліс» О.Островського, «Живий труп» Л.Толстого, «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Слава Чалий» І.Тобілевича, «Емілія Галотті» Г.Лессінга, «Кавказьке крейдяне коло» Б.Брехта ставало для всього колективу екзаменом на творчу зрілість.

Серед музичних вистав театру – опери, музичні комедії, оперети. Значне місце в репертуарі займали п’єси М.Зарудного (більше 20), творчий шлях якого починався у нашому театрі. У тісній співдружності колектив працював із відомим письменником І.Стаднюком, драматургом Я.Стельмахом.

На всіх етапах розвитку театру митців приваблювали твори, спрямовані пристрасної уваги до Людини, направлені на розкриття значних соціальних і моральних проблем сучасності.

За творчі досягнення і значний внесок у справу культурного обслуговування громадян театр було нагороджено Почесними грамотами Верховної Ради України, Ради Міністрів України, Почесними грамотами Президій Верховних Рад Азербайджану, Молдови, Кабардино-Балкарської, Марійської, Чечено-Інгушської автономних республік, тощо.

До цікавих творчих здобутків театральної скарбниці належать вистави за творами ШоломАлейхема «Поминальна молитва», Г.Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик», І.Стаднюка «Війна», М.Булгакова «Життя за смерть пана де Мольєра», Є.Скарпети «Дім божевільних», Р.Откаленка «Здрастуйте, наші татусі!», Ч.Айтматова «Плаха», М.Старицького за М.Гоголем «Різдвяна ніч», О.Островського «Без вини винні», Лесі Українки «Камінний господар», Б.Лепкого «Мазепа», Ліни Костенко «Маруся Чурай», С.Цанєва «Друга смерть Жанни д’Арк», І.Карпенка-

284

Карого «Гроші», Я.Стельмах «Кохання в стилі бароко», М. Гоголя «Ревізор», А.Чехова «Дядя Ваня», Д.Псафаса «Потрібен брехун», І.Франка «Украдене щастя», Л.Українки «Лісова пісня», Бомарше «Шалений день, або Одруження Фігаро», В. Селезньова «Осіння мелодія», М.Гершензона «Хелемські мудреці», К.Кізі «Політ над гніздом зозулі».

Адміністрація, художнє керівництво Вінницького обласного українського академічного музично-драматичного театру ім. М.Садовського, керуючись в своїй діяльності Законами України «Про культуру», «Про театри і театральну справу», іншими нормативними документами, зусилля колективу спрямовували на вирішення питань, пов`язаних з постановкою нових вистав, обслуговуванням глядача, зміцненням матеріально-технічної бази, з вирішенням багатьох як творчих, так і фінансово-господарських завдань.

Основні фінансово-економічні показники роботи колективу театру за 2017 рік виконані. Так, в 2017 році зіграно 300 вистав, в тому числі 13 благодійних. За звітний період театр

відвідало 102,2 тис. глядачів, в тому числі 22,3 тис. чоловік на благодійній основі.

Проведено 2 вистави для учасників АТО, на яких побувало більше 3 тис. чоловік учасників АТО та їхніх сімей.

Доходи від продажу квитків та інших платних послуг складають 2 млн. 914 тис. грн., що становить 121 %, або на 356 тис. гривень більше, ніж в 2016 році.

Брали участь у чотирьох Всеукраїнських театральних фестивалях: «Вересневі самоцвіти» у м. Кропивницькому, Інтенет-фестивалі до 140-річчя від дня народження М. Куліша, Всеукраїнському фестивалі-конкурсі «ART-UKRAINE», фестивалі у м. Києві «Андріївський-фест».

Гастролі та участь в театральних фестивалях показали, що колектив Вінницького театру ім. М. Садовського володіє достатнім творчим потенціалом, має високий професійний рівень і відповідає статусу «академічний».

Кадри. На сьогодні у Вінницькому театрі працює 151 чол. (142 основних працівника та 9 сумісників), серед яких:

Народних артистів України – 4 чол.

Заслужених артистів України – 12 чол.

Заслужений діяч мистецтв України – 1 чол.

Заслужений працівник культури України – 2 чол. Середній вік колективу театру складає 43 роки.

Весь художній та артистичний персонал театру переведено на контрактну форму трудових

відносин. Всього 78 чоловік.

Вінницький театр у 2017 році запровадив електронний продаж квитків.

Проблеми, недоліки, упущення – вони мають місце, однак на сьогодні основне завдання колективу театру полягає в тому, щоб в умовах реформування театральної справи, системно організовувати роботу таким чином, щоб вміло поєднати творчі здобутки з господарськими, економічними та фінансовими.

Певної корекції потребують цінова політика на квитки і надання платних послуг, підвищення художнього рівня окремих вистав та культура обслуговування глядача.

Нових підходів потребує робота по організації дорослого глядача – вона на сьогодні потребує інновацій і налагодження системної роботи, в т.ч. більш оперативної і якісної реклами.

Не повною мірою як через об’єктивні, так і суб`єктивні причини, вирішується проблема обслуговування сільського глядача.

Достатній творчий потенціал колективу театру, його традиції, увага з боку владних структур, меценатів, спонсорів, просто друзів театру, театральної громадськості, дозволяє з оптимізмом дивитися у майбутнє, і ті проблеми і завдання, що стоять перед колективом театру, будуть успішно вирішені.

Література:

1. Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни: біль втрат і велич подвигів : альбом / К. Висоцька, С. Гареник, П. Мельник та [ін]; ред. С. Немик; Вінницька обл. держ. адм., Вінницький обл. Краєзнавчий музей. Вінниця; Кіровоград : імекс-ЛТД, 2013. 11 с.

285

2.Сторінка театру. URL: http://teatr.vn.ua/ (дата звернення: 23.08.2018).

3.За матеріалами сайту RestPlace. URL: http://restplace.com.ua/ru/entertainment/vinnickiy-akademicheskiy- muzykalno-dramaticheskiy-teatr-im-nk-sadovskogo (дата звернення: 23.08.2018).

4.Копієвська О. Р. Трансформаційні процеси в культурі сучасної України: монографія. Київ: НАКККіМ, 2014. 296 с.

286

Фролова Юлія, студентка магістратури НАКККіМ

ОСНОВНІ ЕФЕКТИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ: ВЗАЄМОДІЯ КОНТЕНТУ І АКСІОЛОГІЇ, ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ

Змоделювати свідомість людини, зануреної в потік телевізійного простору, як певну цілісність свідомості, що містить виміри екстероцепції, інтероцепції та пропріоцепції, проблематично, оскільки синестезія є певним перекодуванням інформації: чому людина перемикає певний канал або підсвідомо хоче дивитись саме його. Так, проблема свідомості як носія інформаційного простору є проблемою екзистенційною, естетичною, психологічною, соціологічною.

Методологічні дослідження щодо сучасних проблем комунікативної і політичної культури ТБ містяться в роботах Е. Багірова, Р. Борецького, В. Гояна, В. Іванова, В.Дячук.

В полі зору дослідників перебувають проблеми інформатизації суспільства, захисту українського «телепростору», осмислюється суспільна природа комунікативної культури телебачення, його освітні, виховні, розважальні функції.

Перші ознаки зміни дослідницької стратегії в цій галузі прослідковуються в історичних студіях 60-70 років ХХ століття. На вибір «комунікативної» проблематики й характер досліджень найбільше вплинули праці Ю. Габермаса, який не лише виклав філософські основи комунікативності, але й подав приклад історичного дослідження на тему структурних перетворень у сфері громадськості, що відбувалися впродовж ХХ століття. Ця праця була опублікована у 1963 році під назвою «Структурні перетворення у сфері відкритості. Дослідження категорії громадянське суспільство», було присвячено вивченню феномену й категорії «громадянське суспільство» [3]. Аудиторія ЗМІ в цілому є неоднорідною структурою, а багато взаємопов’язаних і пересічних типологічних груп, що відрізняються по цілому ряду показників – соціально-демографічних, соціально-психологічних, особистісних, мотиваційно-споживацьких.

У радянській історіографії, присвяченій проблемам телебачення, є дослідження, які стали раритетними – це роботи Е. Багірова, С. Безклубенка, О. Рохліна, а також пізніші праці Г. Почєпцова, які охоплюють величезний діапазон комунікативної культури. Наприклад, враховується модель психології телеглядача і виявляються такі сегменти телеаудиторії, як «любителі розваг», «любителі гострих відчуттів», «орієнтованих на сім’ю і суспільство», «тих хто приймає рішення», «поціновувачі гармонії», «знавці».

На основі таких досліджень вираховується ніша для нового телеканалу чи коректується аудиторія старого – в залежності від іміджу та сприйняття каналів. Долучаючи людину до певних цінностей, ЗМІ втручаються в його внутрішній світ, формують свідомість і культуру.

Зокрема ТВ починає впливати на особистість з моменту фізіологічної готовності до контакту і продовжує на неї впливати впродовж всього його життя (безперервність); ТВ пропонує безліч жанрових інваріацій, комбінацій форм впливу (інваріантність); максимально адаптована до сприйняття робить її привабливою (доступність).

Вплив відбувається на різних рівнях сприйняття: чуттєвому, емоційному, раціональному; воно може бути відкладеним в часі або миттєвим; масованим або непомітним. [3]

Телебачення як засіб впливу на масову думку й досі є найвпливовішим потужним важелем. Не дивлячись на стрімко зростаючу популярність інтернету та соцмереж, саме телебачення в Україні є найпопулярнішим джерелом інформаціі. Згідно з опитуванням Всеукраїнського соціологічного опитуванню КМІС у лютому 2018 року, абсолютна більшість українців (86%) отримує інформацію про ситуацію в країні та світі від українських телеканалів. На другому місці – українські сайти (27 %), на третьому – соціальні мережі (24 %). При цьому 57 % українців отримують інформацію винятково з українських телеканалів, тобто з одного джерела. Тобто переважна більшість українців все одно довіряють перш за все телебаченню. В період Президентських та Парламентських виборів збільшується кількість інформаційних каналів. До суто інформаційних загальноукраїнських каналів станом на листопад 2018 належать: ТВі;ZIK; Прямий; ПравдаТУТ; Перший діловий; 5 канал; 24

канал; Рада; NewsOne; 112 Україна; Еспресо TV; Hromadske.tv; NewsNetwork; ЧП.INFO; УНІАН ТБ;

НАШ; Обоз TV; 4 канал; 8 канал; ATR. Так розподілили цільову аудиторію виборчі технологи:

287

Пенсіонери (майже 13,8 млн осіб). Як відомо, вони є найбільш активною і дисциплінованою категорією виборців на яку роблять ставки багато політиків. Робітники (майже 12 млн осіб). Це люди, які працюють на підприємствах і в різних організаціях. Бюджетники (майже 2,8 млн осіб). Серйозний адмінресурс, найбільш слухняний, коли справа доходить до голосування за певного кандидата. Економічно неактивне населення (майже 2,4 млн осіб). Це група людей, яка не бере участі в виробничих процесах в країні, веде своє підсобне господарство або працює «в тіні». Тобто, вже зрозуміло, що результат виборів 2019 буде залежати саме від цих категорій. Виходячи зі статистичних даних, телеканали починають застосовувати нові методи впливу на електоральну думку. Ось деякі з популярних:

Ток-шоу за участю різних політичних сил та новини. Маніпуляція увагою глядача починається

зобраних топ-тем дня, формулюванням їх в так звані ліди, озвучених з персоналізованим відношенням популярного телеведучого – лідера думки; до обговорення обраних тем запрошуються представники різних політичних сил , але не з полярною рівністю дебатів , сильніші спікери свідомо затверджуються редакторським колективом. Від ведучого залежить те, за ким останнє слово та правда.

Експерти. Присутні в кожному новинному форматі, розтлумачують новину згідно з вигідною будь-якої політсилі сторони.

Сюжети. В новинних сюжетах кореспондент хоча і не висловлює свою особисту думку, але ж може показати будь-яку картину через опитуваних людей. Висновки події з особистим ставленням нібито більшості також можуть бути показані через висловлювання будь-яких випадкових людей.

Включення. Для посилення важливості теми до ефіру долучають кореспонденти з місця події та подають інформацію у вигідному каналу ракурсі. Опитування. Як відомо, в питанні закладено 99% відповіді. Канали пропонують глядачеві питання для голосування, в які свідомо закладають вигідні для них позиції. Інтерактив. Для залучення глядача в ефір часто пропонують дзвонити і долучатися до обговорення. Задля уникнення проблемних дзвінків існує так звана премодерація (розмова з редактором до ефіру або перевірка за телефонним номером). Перемикання уваги глядача/свідома зміна пріоритетів. Політтехнології впливу. Візуються на перемиканні глядацької уваги. Якщо в країні є тема, до якої «не бажано» привертати увагу, відбувається штучне перемикання до іншої менш значущої події, що створює гучний резонанс і переводить увагу споживача на інший ракурс. Як відомо, гарячі теми можна тримати головними до трьох діб. Фейкові новини. Люди охоче вірять в штучно створені новини, тому що вони доповнюють їх упереджену наявну картину світу. Українець не звик перевіряти першоджерело. Кількість правдивих та фейкових новин у світі рівнозначна.

Аналізуючи діяльність радіо, ТВ, друкованих ЗМІ показали, що при певному впливі на аудиторію можливо викликати одні й ті ж ефекти. У процесі масової комунікації виникають когнітивні, афективні і поведінкові ефекти. Зокрема, Ефект Бартлета описаний Федеріком Бартлетом в книзі «Політична пропаганда». Подібно до того, як в медицині «Отримавши ослаблений вірус якоїсь хвороби і легко поборовши його, людина впевнено протистоїть самій хворобі, так і в сфері пропаганди ослаблений вірус «чужих ідей» допомагає протистояти їм». Люди схильні з підвищеною увагою відноситись до тих, хто вже має суспільне визнання, не важливо, в якій сфері діяльності і якими заслугами він завоював це визнання. Відомість будь-кого може служити певною «приманкою». Частіше за все представники політичної, артистичної еліти, а останнім часом – астрологи, екстрасенси, маги.

Ефект реактансу. Цей ефект описаний Б. Шраммом в середині 1950 р. неодноразово реєструвався й іншими дослідниками. (від іангл. reactance, фр. réactance): Реактивний спротив (психологія) психологічний ефект, коли людина розуміючи, що на неї впливають, реагує протестом.

Ефект перенасичення. Багаторазове повторення викликає цей ефект. (рекламне звернення) зворотня реакція не запам’ятовування, а відразу.

Ефект бумерангу. Відомі випадки коли після описання технології здійснення злочину, спостерігались випадки повторення таких правопорушень.

Ефект гуртування. Виникає в періоди суспільної загрози. Мас-медіа послаблюють критику відносно посадових осіб, намагаються виконувати просту роль посередника між владою і громадою

зметою згуртувати людей навколо влади у боротьбі з суспільною загрозою.

288

Заколисуючий ефект. Цей ефект виникає в результаті дії медіа на емоційну сферу людини. Людина під впливом гарної музики, приємних кольорів, теплого й приємного голосу ведучого починає пасивно сприймати повідомлення. Сполучення тексту, образів, музики й домашньої атмосфери розслаблюють мозок.

Ефект переконання. Пов’язується з формуванням і зміною установок аудиторії, а також трансформацією поведінки під впливом установок, що змінюються. Процес переконання включає три послідовні етапи: 1) слухачі повинні звернути увагу на відповідне медіаповідомлення; 2) вони повинні зрозуміти його зміст; 3) вони повинні погодитися зі змістом повідомлення. Існують різні моделі досягнення ефекту переконання. Зважаючи на викладені особливості медіазасобів і процесу сприймання повідомлень, необхідно визнати, що масова комунікація продукує різного роду життєві «історії», особливо репрезентує світ, де реальність існує у видозміненому вигляді, – вона пропущена через призму бачення професійних комунікантів, а також самих же представників масової аудиторії. Телевізійна, газетна, одне слово, медійна реальність витворюється на основі замішаної на правді – неправді, яку називають міфом. Міф є формою прояву суспільної свідомості і проектується на всі сфери діяльності, через що виникають політичні, економічні, соціальні та інші міфи.

На практиці ЗМК постійно подають інформацію, яка, з одного боку, більшою чи меншою мірою формує громадську думку, з іншого боку, більшою чи меншою мірою, використовується як матеріал для прийняття усвідомлених рішень. В останньому випадку ЗМК через створення певних інформаційних полів у суспільстві і через високу самодостатність громадян, їхню високу політичну і загальну культуру, їхню незалежність і втрату повної й однозначної довіри до ЗМК перетворюються з «учителів», «агітаторів», «пропагандистів», «сугесторів» на центри виробництва й поширення інформації, з якими громадяни перебувають у стосунках «хочу беру інформацію, хочу ні» (на зразок соціологічних служб, прес-центрів). Цей рух ЗМК між двома полюсами відбувається за такими законами. Закон ефективного функціонування ЗМК. Чим більша довіра громадян до ЗМК, тим більшою мірою ЗМК виступає ефективним засобом формування громадської думки. Закон «виживання» ЗМК. Чим менше довіри до ЗМК, тим більшою мірою ЗМК працюють на пошук нових форм, способів викликання довіри до себе з метою забезпечення високого рівня ефективності впливу на громадську думку.

Можна зменшувати масовий вплив на людину через увиразнення її індивідуальних особливостей, вироблення «імунітету» проти масифікації, для чого потрібно підвищувати культуру людини, розвивати здатність швидко аналізувати почуте, критично мислити. Не потрібно вірити комунікантам, необхідно мати власну точку зору. Боротися з масовими впливами в суспільстві можна тільки через медіаосвіту (медіапросвіту) громадян.

Література:

1.Безклубенко С. Д. Відеологія. Основи теорії екранних мистецтв. К. : Альтапрес, 2004. 238 с.

2.Baitleft F. С. Political propoganda. Cambridg, 1940. Р. 67–70.

3.Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості. Дослідження категорії громадянське суспільство / [пер. з нім.]. Львів, 2000. 265 с.

4. Герасимова С. А. Телевидение как средство формирования и управления общественным мнением

//Управленческое консультирование. 2007. № 2 С. 142–147.

5.Дячук В. П. Специфіка прямого телеефіру: проблеми зображувальних ідентифікацій у телевізійному просторі. К. : Вісник НАКККІМ, 2010. № 4 С. 37–40.

6.Дячук В. П. Комунікативна культура прямого телевізійного ефіру. URL: http://irbinbuv.gov.ua/ cgibin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=ARD&P21DBN=ARD&Z21ID=&Image_file_name=DO C/2009/09d (дата звернення: 28.08.2018).

289

Халілова Ленура, студентка магістратури НАКККіМ

СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР НА МАТЕРИКОВІЙ УКРАЇНІ ПІСЛЯ АНЕКСІЇ КРИМСЬКОГО ПІВОСТРОВА

Анексія Криму у 2014 році призвела до соціокультурного шоку серед кримськотатарського населення, а також до вимушеного переселення з «материнської» території. За чотири роки після анексії, за офіційними даними Міністерство закордонних справ України, 20 тисяч кримських татар були змушені покинути Крим через політику залякування з боку російських окупантів.

Корінні народи України тривалий час залишалися поза увагою держави і суспільства. Відсутність сформованого поняття «корінний народ», а також права і можливості механізмів забезпечення даних прав. Окупація та анексія Криму Росією докорінно змінили ставлення держави до проблематики корінних народів України в Криму, зокрема, до статусу кримських татар. Першим нормативно-правовим документом, який на рівні рішення законодавчого органу держави визнав кримськотатарський народ корінним народом, гарантував його право на самовизначення в складі Української держави, стала постанова Верховної Ради України від 20 березня 2014 року «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української держави». У документі йдеться: «Україна гарантує збереження та розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримськотатарського народу як корінного народу та всіх національних меншин України». [1]

Після даного гарантійного документу на території України одразу розпочались активні дії інтеграції кримських татар в українське суспільство, які на сьогоднішній день набирають значних обертів.

Політичну відповідальність за стан із забезпеченням прав кримськотатарського народу взяв на себе Президент України Петро Порошенко. 20 серпня 2014 року своїм указом він затвердив посаду Уповноваженого Президента України у справах кримськотатарського народу з метою забезпечення «здійснення Президентом України повноважень щодо додержання конституційних прав кримськотатарського народу як корінного народу України». [2]

Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ухвалений 17 березня 2016 року, для мешканців з тимчасово окупованих територій було запроваджено спрощену процедуру отримання документів про середню освіту державного зразка України та вступ до вищих навчальних закладів, якою займаються освітні центри «Крим-Україна».[3] Закон гарантував молоді з Кримського півострова право на здобуття або продовження здобуття певного освітнього рівня на території інших регіонів України за рахунок коштів державного бюджету з наданням місць у гуртожитках на час навчання. У 2017 році до освітніх центрів звернулися вже 1076 кримчан, і за спрощеною процедурою до вищих навчальних закладів вступили 204 молодих людей з Криму. У 2017 році найбільше молодих кримчан вступило до Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського (м.Київ) (67 осіб) та Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана

(31 особа).

Культурні проекти щодо розвитку матеріальної і духовної спадщини кримських татар розвиваються позитивно і виходять на новий міжнародний рівень. Зокрема, до Національного переліку нематеріальної культурної спадшини України на початку 2018 року був внесений кримськотатарський орнамент «Орьнек та знання про нього», який є скарбницею духовної складової нації. Спрямований курс на євроінтергацію – завершено роботу над включенням кримськотатарського орнаменту до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Література:

1. Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави. Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради (ВВР). 2014.

№ 15. ст. 581. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1140-18

290