2.3. Побутова магія у культурі Середньовічного народу

Мислення Середніх віків було переважно теологічним. І таким воно залишилось на початку Нового часу. Однак сама по собі ця загальна констатація ще не в якій мірі не розкриває реального змісту релігійності мас. Дослідження вчених виявили безпідставність і односторонність тверджень про володарювання глибокої віри простого народу. А з аналізу творів моралістів і теологів, постанов соборів, проповідей і протоколів єпископських візитацій, судових справ і свідчень очевидців вимальовується зовсім інша картина. Селяни безпосередньо включені в аграрні цикли як і раніше вірили, що на живу природу можна і треба впливати за допомогою магії. Від уміння застосовувати подібні методи залежав врожай і здоров’я худоби, душевне і фізичне благополуччя населення. Сільська магія була далека від християнства і головними носіями її рахувались знаючі люди – маги, цілителі і провидці.

Магічний підхід до природи розповсюджувався і на християнські обряди. Для забезпечення врожаю жителі приходу на чолі зі священником здійснювали релігійні процесії по полю. Ефективним методом проти комах шкідників сільськогосподарських культур була анафема. Для запобігання градобиття дзвонили в церковний дзвін. За допомогою звертались і до святих. Святий Бенедикт змушував випливати сокиру, яку селянин випадково кидав у річку, Св.Микола підкидав гроші у дім бідного. Подібні розповіді про чудодійні діяння святих незліченні.

Магізм, який пронизував народну релігійно-культурну практику завжди викликав побоювання духівництва, оскільки він виражав особливе розуміння причинності, яке суперечило вченню про всемогутність божу. Церква боролася проти магії, заклять, гадань, знахарства, вбачаючи в них диявольський початок.

Але разом з тим магічні прийоми засвоювались і духівництвом. Церква розробила цілу систему благословінь продуктів харчування і предметів побуту, для житла, худоби, засобів пересування які так само важко відрізнити від магічних заклять і формул, які застосовувались сільськими магами, чаклунами, як і провести відчутну грань між прокляттям з уст відьми і церковним відлученням. Треба підкреслити, що віра у відьом і їх здатність творити всілякі магічні дії, міняти свій образ, перетворюючись на тварин і літати на різних предметах, віру, яка була самоочевидною для народу, середньовічна церква не розділяла. Навпаки, вона її засуджувала, як гріховну помилку і диявольське переконання. Між тим культурна традиція простого люду стала все більш втрачати функції певної опори для всієї складної будови культури. Вона стала витіснятись за межі духовного універсуму суспільства. Терпимість по відношенню до неї змінюється нетерпимістю і переслідуваннями. Комплекс уявлень, вірувань, ритуальних і практичних дій, які створювали народну культуру почали оцінюватися церквою і світською елітою як дикі забобони, переконання диявола, як антикультура. Весь фонд християнських культурних і релігійних традицій і уявлень був рішуче протипоставлений культурі церкви і освітченим. Духовні особи, втративши контакт з духовним життям народу, зрівнювали своїх прихожан з дикунами. Осміянню і засудженню підлягали звичаї і вірування простого народу і зі сторони гуманістів, а пізніше і просвітників.

Але віра в чудеса була дуже розповсюджена. У Англії з одним лише Св.Томасом Бекетом було пов’язано більше півтисячі чудес. Той, хто мав образ святого вірив, що не тільки захищає себе від земних негараздів, але і позбавляє свою душу страждань чистилища. Вірили у дієвість фізичного стикання з священними предметами, якими користувались як магічними амулетами. Дитину лікували, вішаючи їй на шию Євангеліє. Святе писання клали на голову для лікування головного болю і навіть на статеві органи – для позбавлення похоті. Вірили, що молитва діє подібно закляттю, а молитва, прочитана навпаки, викликає шкідливі наслідки. Духівництво скаржилось на те, що люди з простого народу не мають самого елементарного уявлення про християнське вчення. Маси не знали основних молитов і десяти заповідей, а багато і взагалі не були охрещені. Нарікання на низький рівень релігійної освіченості кінця Середніх віків було повсюдним. Духівництво явно було також не на висоті і не могло виконати поставлених перед ним завдань. Вони навчали, а самі були неосвічені. Це було ніби ніч освітлювала ніч.

Багато кюре у сільських приходах були малоосвічені, трохи читали по складах, не знали формули відпущення гріхів. Священник, який володів декількома книгами релігійного змісту був рідкістю.

Змішення релігії і магії викликались не тільки потребою віруючих бачити чудеса, але і неясністю в розумінні самими духовними особами різниці між християнством і язичницькою практикою, тому священики нерідко брали участь в процесіях навколо полів з Євангелієм і хрестом у руках, щоб викликати дощ і забезпечити врожай, дзвонили у дзвони у негоду.

Історики далекі від одностайності у відповіді на питання про те, в якій мірі була знищена відносна культурна автономія народу. Але важко заперечити, що вона ціленапрвлено підлягала обмеженню і утисканням, але ні в одній галузі ця ворожість церкви, держави і інтелектуальної еліти до народного світобачення і обумовлену ним практичну поведінку не виявили себе так сильно і послідовно, так руйнівну і з такими жорстокими результатами, як у відношенні до народної магії і її носіїв, перекваліфікованих у відьом і чаклунів.