Управління, як окремий фактор виробництва: концепції управління.
Управління розглядається, як окремий фактор виробництва поряд із трьома традиційними – капіталом, працею і землею. Такий погляд на управління був запропонований Альфредом Маршалом [1, С.13].
Концепції управління |
В дійсний час існують 2 концепції управління [1, С.13-14]:
Раціоналістична.
Неформальна.
Суть раціоналістичної концепції полягає у переконанні, що успіх фірми залежить від раціональної організації виробництва, зниження затрат за рахунок використання внутрішньовиробничих резервів, ефективності виробничих ресурсів, тобто від внутрішніх факторів.
Згідно з цією концепцією фірма розглядається як закрита система, мета і завдання якої є заданими і стабільними протягом тривалого періоду часу. Основа стратегії такої фірми – поглиблення спеціалізації виробництва, побудова організаційної структури за функціональним принципом, прерогатива функції контролю [1, С.14].
Прихильником і родоначальником цієї концепції був основоположник науки управління американський інженер і дослідник Ф. Тейлор.
Основу неформальної концепції складає ситуаційний підхід до управління.
Згідно цієї концепції підприємство розглядається, як відкрита до зовнішнього середовища система, що є передумовою її успіху. Власне успіх підприємства залежить від вміння пристосовуватись до умов зовнішнього оточення. Ситуаційні чинники зовнішнього середовища до певної міри визначають внутрішню будову підприємства та системи його управління.
Реалізацією цієї концепції стало стратегічне управління, що передбачає врахування майбутніх станів зовнішнього середовища у розробці стратегії розвитку фірми [1, С.14].
Стратегія [3, С.68] – це план досягнення мети підприємства. Якщо мета – це конкретний стан, результат або пункт призначення, якого намагається досягнути підприємство, то стратегія – це дороговказ, що вказує шлях досягнення цієї мети. Визначальною метою підприємства є його місія.
Місія (mission statement) – це основа підприємства, причина його створення та існування.
Від неї залежить характер стратегії, яка в свою чергу, в значній мірі, визначає здатність підприємства конкурувати або, у випадку некомерційного підприємства, здатність слугувати поставленій меті.
Підприємство повинно мати зрозуміле і разом з тим просте формулювання своєї місії, яке б відповідало на питання: „Чим ми займаємося?”.
Формулювання місії підприємства повинно бути покладено в основу визначення його стратегії, а також прийняття рішень на всіх рівнях управління.
Стратегії фокусують прийняття виробничого рішення. Кожне підприємство має:
загальну стратегію, що стосується підприємства в цілому.
функціональні стратегії, що стосуються кожної з функціональних ділянок підприємства.
До функціональних стратегій відносять:
стратегію науково-дослідних та експериментально-впро-ваджувальних робіт;
виробничу стратегію;
маркетингову стратегію
Функціональні стратегії знаходяться в основі загальної стратегії (підприємства), так само, як стратегія (підприємства) служить забезпеченням цілям та місії (підприємства).
Для забезпечення стратегії підприємства необхідно розробити тактику поведінки.
Тактика [3, С.69] – це методи та дії, що використовуються для здійснення стратегії.
На відміну від стратегії, вона за своєю природою більш визначена (конкретизована). Як частина виробничого процесу тактика відповідає на конкретне питання: „як це зробити?”, тобто, „як дістатися до місця призначення, використовуючи дороговказ?”.
У цілому відносини між місією підприємства впритул до фактичних дій, ієрархічні за своєю природою (див. рис.6).
Рис.6 Ієрархічна структура процесу планування та прийняття виробничих рішень на підприємстві [3, С.69]
Простий приклад [3, С.69] допоможе нам це щонайкраще зрозуміти: Випускник середньої загальноосвітньої школи має бажання зробити кар’єру в бізнесі, мати добру роботу та заробляти достатньо грошей, щоб жити з комфортом.
Можливий сценарій для досягнення його мети може мати вигляд:
Місія – добре прожити життя.
Мета – успішна кар’єра, добрий дохід.
Стратегія – отримати освіту в університеті.
Тактика – обрати коледж і факультет; вирішити, в який спосіб оплатити навчання;
Дії – вступити до університету, придбати підручники, обрати навчальну програму, вчитися.
Суть управління [5, С.69-71] |
У загальному випадку суть управління визначається сукупністю дій, вироблених на підставі певної інформації та спрямованих на підтримку або поліпшення функціонування об’єкта управління.
У будь-якій системі управління перш за все є об’єкт, яким управляють, а також орган, що здійснює управління.
В процесі управління орган, що здійснює управління отримує певну інформацію про стан об’єкта управління та стан зовнішнього середовища, в оточенні якого він (тобто об’єкт управління) знаходиться та з яким взаємопов’язаний.
На підставі отриманої інформації орган управління виробляє управляючу інформацію, тобто приймає управлінське рішення, на підставі якого деякий виконавчий орган здійснює управляючу дію (функцію) на об’єкт управління. Зазвичай, орган управління та виконавчий орган об’єднують в єдине поняття – суб’єкт управління.
В
наслідок
цього систему
управління
розглядають як сукупність двох підсистем:
керована
підсистема
та керуюча
підсистема.
Схематично суть процесу управління
можна зобразити так, як це зроблено на
рис. 7 [5,
С.70].
Рис. 7 Структурна схема системи управління [5, С.70]
Управління завжди здійснюється задля досягнення певної мети. Вона (мета управління) може бути досягнута шляхом виконання відповідних функцій управління.
Функції управління – об’єктивно зумовлені загальні напрями або сфери діяльності, які в сукупності забезпечують ефективну кооперацію спільної праці [6, С.46].
Розрізняють такі функції управління [6, С.48-50]:
планування – це процес визначення мети діяльності , передбачення майбутнього розвитку та поєднання індивідуальних завдань членів організації для досягнення загального результату;
організація – це процес формування структури системи, розподілення завдань, повноважень та відповідальності між членами організації для досягнення загальної мети її діяльності;
мотивація – це процес, що спонукає членів організації до спільних погоджених дій, які забезпечують досягнення загальної мети;
контроль – означає процес вимірювання досягнутих за певний період результатів, порівняння досягнутого з запланованим та коригування діяльності, які у сукупності забезпечують виконання організацією своїх планів.
Реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління.
Методи управління [6, С.50] – це способи впливу на окремих робітників та виробничі колективи в цілому, необхідні для досягнення цілей підприємства.
Усі, без винятку, методи управління та конкретність їх прояву носять економіко-правовий характер. Розрізняють такі методи управління:
економіко-правові – це прийоми і способи управління, в основі яких лежить використання економічних законів, економічних інтересів і показників. Ці методи включають: матеріальну відповідальність, ціноутворення, державне регулювання, стимулювання, податки;
адміністративні (або організаційні) – передбачають юридичний і адміністративний вплив на відносини людей у процесі виробництва, оскільки ці відносини регулюються певними правовими нормами: законодавчими актами, інструкціями, положеннями, наказами і розпорядженнями. Ці методи передбачають і застосування відповідних матеріальних, адміністративних і карно-правових санкцій;
соціально-психологічні – реалізують мотиви соціальної поведінки людини, оскільки традиційні форми матеріально заохочення поступово втрачають свій стимулюючий вплив. Ці методи передбачають вивчення соціальних запитів та інтересів членів колективу, вивчення середовища виробництва, громадської думки. Реалізація соціально-психологічних методів управління здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціального орієнтування та регулювання, вирішення конфліктних ситуацій, гуманізації та демократизації праці.
Принципи управління розробив А.Файоль. Усі здійснювані на підприємстві операції він поділив на 6 груп: технічні, комерційні, фінансові, обчислювальні, охорона майна і осіб, адміністративні.
Сучасні принципи управління [1, С.14]:
чіткий розподіл праці;
додержання дисципліни і порядку;
повноваження і відповідальність;
мотивація високопродуктивної праці;
забезпечення рівної справедливості для всіх;
впевненість щодо постійності та стабільності роботи;
дотримання ієрархічності у взаємовідносинах із співробітниками;
заохочення ініціативи.
В минулому сфера управління виробництвом зосереджувалась головним чином на управлінні власне виробничим процесом.
Нині діяльність з управління виробництвом розширилась. Виробнича теорія та методологія тепер застосовуються до широкого спектра дій і ситуацій поза виробництвом, тобто в сфері послуг: охороні здоров’я, громадському харчуванні, індустрії розваг та відпочинку, банківській діяльності, управлінні готельним господарством, роздрібній торгівлі, освіті, транспортних послуг та уряді.
Таке розширення кордонів надало сфері управління більш загальну назву – управління роботою або операційне управління. Цей термін ліпше відображає різноманітний характер дій, до яких застосовуються концепції та методи управління [3, С.22].
Отже, операційне управління – це управління системами або процесами, що створюють товари та послуги.