32) Стаття 63. Секретар судового засідання

1. Коментована стаття встановлює процесуальне положення секретаря судового засідання. Секретар судового засідання вхо­дить до складу апарату суду, який у відповідності зі статтею 130 Закону України «Про судоустрій України» здійснює орга­нізаційне забезпечення роботи суду. Виходячи із змісту статті 63, треба зазначити, що секретар судового засідання виконує цілу низку важливих функцій не тільки в ході судового засі­дання, а й за його межами. По-перше, він здійснює судові ви­клики і повідомлення з додержанням усіх норм глави З КАС України. По-друге, секретар судового засідання доповідає судо­ві, хто з викликаних та повідомлених осіб прибув у судове засі­дання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з'явився, і повідомляє причини їх неприбуття, якщо вони відо­мі. По-третє, згідно зі статтею 41 КАС України, секретар судо­вого засідання під час судового розгляду адміністративної

справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. У випадку, коли за розпорядженням головуючого це робить інший працівник апа­рату суду, секретар судового засідання забезпечує контроль за повним фіксуванням судового засідання технічними засобами. По-четверте, як передбачено ст. 42 КАС України одночасно із технічним записом судового засідання секретар судового засі­дання веде журнал судового засідання (див. коментар, до ст. 42 КАС України). По-п'яте, секретар судового засідання оформляє всі матеріали адміністративної справи.

Перелік повноважень секретаря судового засідання не є ви­черпним. В КАС України містяться також деякі інші йогообов'язки, наприклад, обов'язок скласти протокол про вчинен­ня окремої процесуальної дії поза залою судового засідання або під час виконання судового доручення (див. ст. 45 КАС Украї­ни). Крім того, в п. 6 ст. 63 КАС України передбачена обов'язко­вість виконання секретарем судового засідання інших доручень головуючого у справі.

Необхідно також зазначити, що секретар судового засідання виконує функції судового розпорядника в разі відсутностіостаннього в судовому засіданні (див. ч.4 ст. 64 КАС України). Тобто є підстави вважати, що законодавець мав на увазі наступ­не: в справах, які не визначаються складністю, секретар судо­вого засідання здійснює також обов'язки, передбачені ст. 64 КАС України.

33)Стаття 64. Судовий розпорядник

1. Коментована стаття закріплює процесуальне положення судового розпорядника. Введення цього учасника в адміністра­тивний процес є новелою і покликане забезпечити численні ор­ганізаційні аспекти судового засідання.

У відповідності зі ст. 132 Закону України «Про судоустрій України», у кожному суді діє служба судових розпорядників.Основним призначенням судового розпорядника є забезпечення додержання особами, що знаходяться в суді, встановлених пра­вил, виконання ними розпоряджень головуючого в судовому за­сіданні, тощо. Судові розпорядники призначаються на посаду і звільняються з посади головою відповідного суду (Закон Украї­ни «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 p.). Порядок створення та діяльності служби судових розпорядників визна­чається Тимчасовим положенням про службу судових розпо­рядників та організацію її діяльності, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України від 21 квітня 2004 р. Цим документом встановлені основні завдання та функції судо­вих розпорядників, їхні права, обов'язки та відповідальність.

Участь судового розпорядника в судовому засіданні не е обов'язковою. Вважається, що рішення про доцільність залу­чення судового розпорядника повинен виносити головуючий в залежності від складності справи.

Перелік обов'язків судового розпорядника, наведений у ч. 2 коментованої статті, дає підстави вважати, що ці обов'язки но­сять переважно організаційний, технічний характер, але мож­на стверджувати, що судового розпорядника наділено владни­ми повноваженнями, оскільки вимоги, пов'язані із виконанням його обов'язків, встановлених цією статтею, є обов'язкови­ми для осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів та інших осіб, присутніх у залі судо­вого засідання. Про це свідчить ч. З статті, що коментується. Перелік обов'язків судового розпорядника, закріплений у стат­ті, не є вичерпним і в ньому передбачена можливість виконання судовим розпорядником інших різноманітних розпоряджень головуючого, пов'язаних із забезпеченням умов, необхідних для розгляду адміністративної справи.

Наявність у судовому засіданні судового розпорядника безу­мовно створює максимально сприятливі умови для всебічного та ефективного розгляду адміністративної справи. Діяльність судового розпорядника дозволяє секретарю судового засідання зосередити всі свої зусилля на повному фіксуванні судового за­сідання технічними та іншими засобами, бо в разі відсутності судового розпорядника, у відповідності з ч. 4 коментованої статті, його функції виконує секретар судового засідання.

34) Стаття 65. Свідок

1. Відповідно до ч. 1 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України як свідок в адміністративній справі може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що потрібно з'ясувати у справі. Це означає, що у ч. 1 коментованої статті нормами закріплене загальне положення, що свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Але під час вирішення питання про допит особи як свідка слід завжди мати на увазіположення ч. 2 ст. 65 цього Кодексу, в якій закріплено перелік осіб, що не підлягають допиту як свідки, а також положенняч. З ст. 65 цього Кодексу, де має місце коло суб'єктів, які мають право відмовитися від давання показань як свідка. Отже, свідком згідно з положенням ст. 65 цього Кодексу може бути кожна особа, якій відомі будь-які обстави­ни, що потрібно з'ясувати у справі. Проте це можуть бути особи не лише, яким відомі будь-які обставини, що слід з'ясувати у справі, а йособи, відомості яких мають значення навіть для розгляду та ви­рішення справи, а також мають враховуватися положення частин 2, З ст. 65 цього Кодексу. Інакше кажучи, для з'ясування суті нормативних положень ч. 1 ст. 65 цього Кодексу необхідно застосовувати розширю­вальне тлумачення закону. Наприклад, за загальним правилом, конкретний віковий ценз свідка в Кодексі адміністративного судо­чинства України не закріплений, але головуючий у справі під час задоволення клопотання особи про допит свідка має керуватися  принципом розумності. Отже, він повинен керуватися із зазначеними критеріями, закладених принципом розумності. Так, свідком може бути дієздатна особа, але слід зазначити, що може бути повна дієздатність, обмежена дієздатність, набута дієздатність у випадках, передбачених законом (за законом та рішенням суду). З огляду на нагальну класифікацію суб'єктів адміністративно-процесуальних відносин, свідки належать до них, але посідають місце у групі осіб, які не беруть участі в справі, а лише допомагають суду встановити істину в конкретній адміністративній справі. Згідно зі ст. 48 цього Кодексу, здатність особисто здійснювати адміністративно-процесуальні правата виконувати свої обов'язки в суді (адміністративна процесуальна дієздатність), мають фізичні особи, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також фізичними особами до досягнення цього віку у спорах з приводу публічно-правових відносин, в яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь. Оскільки свідки (фізичні особи) як суб'єкти цивільних процесуальних відносин наділяються комплексом процесуальних прав та обов'язків, то на них у процесі розгляду справи поширюється загальне правило про адміністративну процесуальну дієздатність. В адміністративному процесі (судочинстві), оскільки свідки належать до інших учасників адміністративного процесу, не передбачається право свідка мати представника (ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України). Термін «кожна особа», який використовується в ч. 1 ст. 65 цього Кодексу, виокремлює прагнення законодавця надати можливість судуотримати якомога більше відомостей у справі з метою її повного та всебічного розгляду, та як наслідок цього, в законі відсутні обмеження за мотивами віку свідка, його родинних або інших близьких стосунків з особами, які беруть участь у справі (за винятком, коли це стосується права свідка, передбаченого ч. З ст. 65 цього Кодексу). Отже, як свідчить аналіз положень статті, це дає змогу стверджувати, що свідком може бути дієздатна фізична особа, яка не перебуває на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі, а також здатна за своїм фізичним і психічним станом правильно сприймати обставини, що мають значення для справи та давати з цього приводу показання. Тому, враховуючи те, що законодавцем не встановлене обмеження за віком, свідком може бути і неповнолітня особа, яка не володіє повним обсягом дієздатності. Проте судом має обов'язково вра­ховуватися вік неповнолітнього, рівень його розвитку та здатність сприймати обставини, що мають значення для конкретної адміністра-  тивної справи. Тому залучення неповнолітніх до участі в адміністра­тивному процесі як свідків можливе, зокрема, коли за певних обставин справи цього не можна уникнути.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути допитані як свідки: 1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати з цього приводу показання; 2) представники в судовому процесі, захисники у кримінальних справах - про обставини,які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника; 3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; 4) професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення; 5) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди. Перелік осіб, які не можуть залучатися як свідки, не є ви­черпним. Це підтверджується п. 5 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу, де передбачено також обмеження щодо інших осіб, які не можуть бути допитані як свідки згідно з законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Це означає, що в ч. 2 коментованої статті закріплено невичерпний перелік осіб, які не підлягають допиту як свідки з певних об'єктивних причин тавиконуваних обов'язків, а також відповідно до чинного законодавства чи міжнародних договорів. До осіб, які не можуть бути допитані як свідки, віднесені перераховані в пунктах 1-5 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу особи.

Розглянемо кожен із зазначених пунктів ч. 2 ст. 65 цього Кодексу окремо, оскільки вони деталізують положення про те, хто не може бути свідком у конкретній адміністративній справі. Так, згідно з п. 1 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу не можуть бути допитані як свідки недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значеннядля справи, або давати з цього приводу показання.

Проте законодавець зазначив також, що свідком не може бути також особа, хоч і не визнана судом недієздатною, але вона перебуває на обліку чи на лікуванні у психіатричному закладі та не здатна через   свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати з цього приводу показання. Суд повинен отримати докази, які підтверджують такі обставини. Маючи такі докази, які підтверджують такі обставини, суд повинен відмовити особі у клопотанні про допит такого свідка. Щодо фізичних вад, то за наявності таких особа може бути не здатна давати показання, наприклад, якщо особа сліпа, вона не могла сама бути очевидцем, або якщо особа була глуха, то вона не може бути свідком факту, що вона могла чути тощо.

Відповідно до пунктів 2 та 3 ч. 2 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути допитані як свідків представники в судовому процесі, захисники в кримінальних справах - про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника, а також священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих. Це означає щодо осіб, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім професійним положенням, то до них слід віднести представників у судовому процесі, захисників у криміналь­ному процесі, в контексті п. 2 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу. Вони мають право і несуть обов'язок не давати показань як свідків щодо обставин, які їм стали відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника. Натомість суд не має право допитувати як свідка представ­ника в судовому процесі, захисника в кримінальних справах щодо обставин, які їм стали відомі в зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника. Про функції зазначених осіб, передбачені п. 2 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу, має запитати суддя в судовому засіданні, щоб не порушити положень п. 2 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу.

Стосовно п. З ч. 2 ст. 65 цього Кодексу забороняється допитувати як свідків священнослужителів про відомості, одержані ними на сповіді віруючих. Отже, священнослужителі не можуть бути допитані адміністративним судом як свідки про відомості, одержані ними на сповіді віруючих. Проте існує в п. З ч. 2 ст. 65 цього Кодексу відповідне загальне правило про неможливість допиту священнослужителя стосовно відомостей, отриманих ним під час сповіді.

Відповідно до п. 4ч. 2ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути допитані як свідків професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення. Це означає, що таким положенням забезпечується принцип таємниці нарадчої кімнати - ст. 154 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій ідеться про те, що під час слухання справи ніхто не має праваперебувати у нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу, та судді не мають права розголошувати процес обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті. Проте до цього пункту необхідно застосовувати розширювальне тлумачення, оскільки зазначених осіб не можна допитувати не тільки щодо судового рішення, але й щодо обставин обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли також під час ухвалення і вироку суду.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути допитані як свідків інші особи, які згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди. Це означає, що особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди. Це положення зумовлене правовим статусом дипломата та закріплене у Віденській конвенції про дипломатичнізносини. Зокрема щодо консула, то у ст. 44 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. закріплено положення про обов'язок давати як свідок показання. Згідно з цією нормою праців­ники консульської установи можуть викликатися як свідки при провадженні судових чи адміністративних справ. Консульський службовець чи працівник обслуговуючого персоналу за винятком випадків, які передбачені ч. З цієї норми, не можуть відмовлятися від давання показань. Якщо консульська посадова особа відмовляється від давання показань, до неї не може бути застосовано жодних заходів примусу чи покарання. Частиною 2 цієї норми передбачається, що орган, якому потрібні показання консульської посадової особи, повинен уникати створення перешкод у виконанні цією особою її функцій. Він може, якщо це можливо, заслухати такі показання вдома у цієї особи чи у консульській установі, чи отримати від цієї особи письмові показання. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання про відомості, які пов'язані з виконанням ними їхніхфункцій чи надавати офіційну кореспонденцію чи документи (письмові докази), які належать до виконання ними функцій. Вони також не зобов'язані давати показання, які стосуються роз'яснень законо­давства, держави, яку представляють. Проте адміністративному суду під час вирішення питання про допит посадової особи консульської установи слід враховувати положення ст. 45 Конвенції, де зазначається про те, що держава, що представляє консула, може відмовитися відбудь-яких привілеїв та імунітетів працівників консульської установи. Тому головуючий у конкретній адміністративній справі повиненперевірити таке положення під час вирішення питання про можливість допиту такого свідка, що може зробити через Міністерство закордон­них справ. Необхідно зазначити, що відповідно до ст. 38 Закону України «Про нотаріат» та ст. 44 Консульського статуту України від 2 квітня 1994 р. (зі змінами та доповненнями) на консула покладається виконання нотаріальної функції щодо громадян України, які перебувають за кордоном, тобто консул виконує функцію нотаріуса. Тому на консула за ст. 46 Консульського статуту та ст. 10 Закону України «Про нотаріат» поширюється також обов'язок щодо дотри­мання нотаріальної таємниці. Крім того, щодо почесного консула, то п. 5 Положення про нештатних (почесних) консулів України від 17 лютого 1997 р. передбачено, що переваги, привілеї та імунітет почесних консулів визначаються відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини (глава 3 Конвенції), тобто ч. З ст. 44 Конвенції, про яку йшлося, поширюється і на почесних консульських посадових осіб. Щодо консульської кореспонденції почесних консулів України, то у виняткових випадках вона може бути опублікована чи передана третім особам, як письмових доказів, за наявності особливого дозволу Міністерства закордонних справ України (п. 19 Положення про нештатних (почесних) консулів України). Судам необхідно під час вирішення питання допиту зазначених осіб звертатися до привілеїв та імунітету представників дипломатичного представництва, які регламентуються нормами міжнародного права, що стосуються дипломатичних зносин.

     Отже, незважаючи на те, що законодавець закріплює досить ши­роке коло осіб, які можуть бути допитані як свідки, він у ч. 2 ст. 65 цього Кодексу закріплює перелік осіб, які за різних обставин не можуть залучатися як свідки у конкретній адміністративній справі. До них належать: 1) особи, які не відповідають ознакам, зазначеним у ч. 1 цієї статті; 2) це - представники в судовому процесі, захисники у кримінальних справах, які не можуть свідчити про обставини, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника; 3) це така категорія осіб, як священнослужителі з метоюохорони таємниці сповіді. 4) це така категорія осіб, як професійні судді, народні засідателі та присяжні щодо таємниці нарадчої кімнати щодо обставин обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення або вироку.

        3. Відповідно до ч. З ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України фізична особа має право відмовитися від давання показань щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклуваль­ник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб). Це означає, що ця стаття спрямована наконкретизацію положень ст. 63 Конституції України, де зазначається, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Як свідчить аналіз судової практики щодо розгляду адміністративних справ, є поодинокі випадки, коли суддя, посилаючись на ст. 63 Конституції, відмовляв у допиті близьких родичів як свідків, не запитавши їх про їх право про дачу таких показань. Це свідчить про неправильне сприйняття положень цієї норми. Ці приписи закону необхідно розглядати в таких аспектах: 1) якгромадський обов'язок сприяти суду в здійсненні правосуддя; 2) як право таких осіб надати суду відомі свідку відомості, які мають сприяти об'єктивному вирішенню справи.

У випадку, коли йдеться про виконання обов'язку такими особами, то саме від санкцій законодавства звільняє ст. 63 Конституції України, коли особа відмовляється давати показання як свідка. У випадку, коли така особа, незважаючи на своє право відмовитися від давання показань як свідка, все-таки дає такі показання, то вона має бути попереджена про кримінальну відповідальність за заздалегідь неправдиві показання, то такі показання не повинні відрізнятися від інших показань. Тим більше, якщо близький родич або інша особа, перераховані у цій частині статті, бажає дати показання, то суд не має право відмовляти або забороняти їм свідчити. Суд зобов'язаний лише попередити таких осіб про право відмови від дачі показань як свідка та про кримінальну відповідальність за давання неправдивих показань.

У випадку, коли сторона по справі вимагає занести до протоколу судового засідання всі питання, які вона мала намір поставити свідку з переліку ч. З ст. 65 цього Кодексу, що категорично відмовився свідчити у справі, в якій стороною, яка брала участь у справі була близька їй особа, та головуючий у справі повинен роз'яснити такій особі, що на підставі ч. З ст. 65 цього Кодексу такі питання не можуть заноситися до протоколу судового засідання, оскільки вони не можуть ставитися свідку, який не залучений судом як свідок. 

Отже, згідно з положенням ч. З ст. 65 цього Кодексу, свідок має право відмовитись від дачі показань тільки на тих підставах, що передбачені зазначеним законом.

4. Відповідно до ч. 4 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, заявляючи клопотання про виклик свідка, повинна зазначити його ім'я, місце проживання (перебування, роботи, служби) та обставини, щодо яких він може дати показання. Це означає, що свідок може викликатися в судове засідання з ініціативи суду. Це виникає з необхідності всебічного, повного й об'єктивного вирішення адміністра­тивної справи. Проте особа може викликатися в суд з ініціативи осіб, які беруть участь у справі. Якщо залучення свідка здійснюється з ініціативи осіб, які беруть участь у справі, останні повинні заявити клопотання про виклик свідка, де вони повинні зазначити його ім'я, прізвище та по-батькові, місце проживання (перебування, роботи, служби) та обставини, щодо яких він може давати показання в конкретній адміністративній справі. Таке положення обумовлене принципом змагальності (п. 4 ст. 7 та ст. 11 Кодексу адміністративногосудочинства України), де кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Тому про допит свідка в суді клопоче особа, яка бере участь у справі в тому випадку, коли її вимоги або заперечення можуть бути підтверджені показаннями свідків. Про допит свідків особа може зазначити в позовній заяві, запереченні щодо позову чи зустрічному позові або шляхом подання клопотання про допит свідка. Свідок запрошується до суду повісткою про виклик у суд (ч. 2 ст. 33 Кодексу адміністра­тивного судочинства України), яка має бути вручена з такимрозрахунком, щоб свідок мав достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому засіданні, але не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, крім випадку, коли повістка вручається безпосередньо в суді. Свідки можуть бути повідомлені або викликані в суд телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику. Свідок отримує повістку під роз­писку, яка повертається до суду в той самий день, як йому вручили повістку з відміткою про дату вручення (частини 1, 2 ст. 35 Кодексу адміністративного судочинства України). Після цього свідок зобов'яза­ний з'явитися до суду в визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини.  

Як свідчить аналіз судової практики з розгляду судами адміністра­тивних справ, трапляються випадки, коли свідки несвоєчасно отримують повістки, хоча на суд покладено обов'язок щодо вручення повістки не пізніше ніж за 7 днів. У законі також не зазначено протягом якого часу повинна направлятися телеграма свідкові. Відсутність свідка можлива лише з поважних причин, а пропуск судом строку його повідомлення не належить законом до переліку поважних причин, хоча цей перелік не є вичерпним. Тому суд не може застосовувати відповідних санкцій до такого свідка. Завчасне повідомлення свідка є обов'язком суду, а для свідка повістка про виклик є можливістю коригувати свої плани для того, щоб здійснити свій громадський обов'язок та дати показання.

5. Відповідно до ч. 5 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. Це означає, що основним обов'язком свідка є те, що він повинен з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини за вказаною адміністративною справою, а не інші обставини (це є безумовним положенням цієї частини статті). Отже, положення ч. 5 ст. 65 цього Кодексу дає нам підстави стверджувати, що з'явлення свідка до суду та надання ним правдивих показань - це обов'язок свідка, від якого він може відмовитися тільки за обставин, передбаче­них законом (пункти 2-5 ч. 2 ст. 65 та ч. З ст. 65 Кодексу адміністра­тивного судочинства України), але в судовому засіданні та який за­безпечується юридичним примусом. Так, у разі нез'явлення свідка до судового засідання, суд може вирішити питання про привід свідка. Відповідно до ст. 272 цього Кодексу до належно викликаних свідків, які без поважних причин не прибули в судове засідання або неповідомили причини неприбуття, може бути застосовано привід через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення. Слід зазначити, що привід до суду як свідка не може застосовуватися до малолітніх та неповнолітніх осіб, вагітних жінок, інвалідів першої і другої груп, жінок, які мають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів, а також щодо осіб, які згідно з цим Кодексом не можуть бути допитані як свідки. Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання (перебування), роботи, служби чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, якому органу внутрішніх справ доручається здійснення такого приводу. Крім того, слід акцентувати увагу на тому, що ухвала про привід свідка до суду передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження у справі або за місцем проживання(перебування), роботи чи навчання особи, яку належить привести. Така ухвала про привід оголошується учаснику адміністративного процесу, до якого застосовується привід, особою, яка її виконує. Проте трапляються випадки, коли неможливо здійснити привід з різних об'єктивних причин. У разі неможливості здійснення приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негай­но повертає таку ухвалу до суду, який її надіслав, з письмовимпоясненням про причини невиконання такого приводу.

Крім цього, в законодавстві передбачена також адміністративна відповідальність свідка за неявку до суду (ст. 185-3 КпАП України встановлено за неповагу до суду, одним з проявів якої є злісне ухилення від явки в суд свідка, накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб).

6. Відповідно до ч. 6 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України в разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зо­бов'язаний завчасно повідомити про це суд. Цей припис означає, що в ньому йдеться про те, що у разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд. Ці та багато інших питань не мають однозначного вирішення на практиці, тому такі ситуації потребують аналізу. Так, ст. 129 цього Кодексу передбаченоположення про те, що у разі неявки в судове засідання свідка суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі про можливість продовження судового розгляду справи за відсутності свідка, який не з'явився, та постановляє ухвалу про продовження судового розгляду або про оголошення перерви. Одночасно суд може вирішити питання про привід свідка, який не з'явився. Так, продовження судового розгляду справи можливо, наприклад, коли крім показань свідка, висновку експерта наявні і інші докази щодо певного факту, коли відпала необхідність в наданні спеціалістом консультацій з питань, що потребують спеціальних знань і навичок чи технічної допомоги тощо. Вирішуючи зазначені питання, суд одночасно, з метою усунення у подальшому перешкод здійсненню адміністративного судочинства зазначеними особами, може вирішити питання про їхній привід (ст. 272 Кодексу адміністративного судочинства України).

Проте з огляду на принцип змагальності особи, які запрошують свідків, і які, як правило, дають попередньо їм згоду, що вони з'являться до суду та повідомлять суду відомі їм факти, що мають значення для конкретної адміністративної справи, то вони добровільно з'являються до суду та дають свої показання. Якщо свідок має відомості про факти, але через певні обставини відмовляється давати показання, то зацікавлена особа може клопотати перед судом про виклик такого свідка у примусовому порядку. Якщо суд задовольнить таке клопотання про допит такого свідка, то рішення суду про виклик такого свідка буде для нього обов'язковим і лише у такому випадку, якщо свідок без поважних причин не з'явиться до суду чи буде ухилятися від явки до останнього можуть бути застосовані штрафні санкції або адміністративний арешт (ст. 1853КпАП) або він може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.

У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд. Слід звернути увагу, що законодавцем у цій нормі не розкривається сутність терміна «завчасно*. Це означає, що судова повістка про виклик має бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд тамінімальний термін, пізніше якого повістка не повинна направлятися, таким строком є семиденний термін. Положення про обов'язок свідка завчасно повідомити суд про неможливість прибуття за викликом у судове засідання не завжди залежить від самого свідка. Якщо повістка була направлена свідку пізніше ніж за 7 днів до судового засідання, то свідок отримає повістку за один день до судового засідання і він може не встигнути повідомити суд про неможливість явки в судове засідання. Як свідчить аналіз практики в справах зазначеної категорії, що бувають випадки, коли свідок отримує від суду повістку в день слухання справи. В таких випадках, коли свідок є людиною сумлінною та відповідальною, то він може повідомити суд терміновою телеграмою про неможливість явки до суду, або за допомогою факсимільного зв'язку, через електронну пошту чи шляхом офіційної передачі через секретаря суду телефонограми. Проте через об'єктивні обставини,якщо суд йому не направив повістку завчасно, він не може завчасно повідомити останнього про неможливість явки до суду. Суд повинен встановити причини несвоєчасного повідомлення про неявку в судове засідання та врахувати всі обставини невчасного повідомлення про неявку до суду. Об'єктивні причини невчасного повідомлення та не з'явлення до суду звільняють свідка від несприятливих наслідків. Слід зазначити, що законом передбачається з виняткових обставин допит свідка за місцем його проживання або в місці його перебування. Підстави таких процесуальних дій передбачені ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України. Такий допит свідка може бути: 1) коли суд може допитати свідка за місцем його проживання або перебування з ініціативи суду, який розглядає справу, за кло­потанням сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка; 2) за дорученням суду, що розглядає справу, свідок, який не може з поважних причин з'явитися в судове засідання і проживає за межами територіальної підсудності адміністративного суду, щорозглядає справу, допитується суддею адміністративного суду за місцем проживання свідка; 3) коли свідок, який не може прибути в судове засідання внаслідок хвороби, старості, інвалідності або з інших поважних причин, допитується судом на місці його перебування.

7. Відповідно до ч. 7 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду. Це означає, що ч. 7 коментованої статті закріплені права свідка, серед яких слід зазначити право свідка давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє. Це загальне конституційне право свідка, як особи, яка є учасником адміністративного процесу, оскільки адміністративне судочинство в Україні здійснюється державною мовою. Однак дача показань рідною мовою є правом свідка, тому якщо свідок не володіє мовою, на якій ведеться судочинство, або володіє у недостатньому обсязі, він може давати показання мовою, якою він володіє вільно. У цьому випадку суд та всі присутні мають бути забезпечені послугамиперекладача. Хоча адміністративному процесу притаманний принцип усності, тобто особи дають усно свої пояснення та показання, але це не означає, що вони не можуть користуватися письмовими записами. Так, ч. 7ст.141цьогоКодексу передбачена процедура користування такими записами, а саме, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті, то такі записи після допиту показуються суду та особам, які беруть участь усправі, і можуть бути приєднанні до справи ухвалою.

Свідок може відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом. Такі випадки передбачені ст. 65 цього Кодексу,

в якій зазначено перелік осіб, які мають право відмовитися від давання показань.

За ч. 7 ст. 65 цього Кодексу свідки також мають право на компенса­цію витрат, пов'язаних з викликом до суду. До таких витрат належать витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту, найманим житлом, такі витрати несе сторона, яка клопотала про виклик свідків. Добові, компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять сплачується стороною в кінцевому рахунку, не на користь якої ухвалено судове рішення. Щодо провадження в окремих категоріяхадміністративних справ, де свідки викликаються за ініціативою суду, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок державного бюджету України.

Отже, відповідно до ст. 92 цього Кодексу витрати, пов'язані із залученням свідків регламентуються так: 1) витрати, пов'язані із залученням свідків несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків; 2) свідкам оплачують проїзд, а також добові в разі переїзду до іншого населеного пункту; 3) якщо виклик свідків здійснюється за ініціативою суду, а також у разі звільнення від сплати судових витрат або зменшення їхнього обсягу, відповідні витрати компенсуються за рахунок Державного бюджету України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; 4) граничний обсяг компенсації витрат,пов'язаних із залученням свідків, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

8. Відповідно до ч. 8 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України за заздалегідь неправдиві показання або за відмову від давання показань на непередбачених законом підставах свідок несе криміналь­ну відповідальність. Це означає, що ч, 8 коментованої статті, встановлює кримінальну відповідальність свідка за заздалегідь неправдиві показання або за відмову від давання показань, тобто на чітко передбачених законом підставах. Заздалегідь неправдиве показання свідка в суді підлягає кримінальній відповідальності за ст. 384 КК України. Санкція цієї статті передбачає виправні роботи настрок до двох років або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років. Кваліфікуючи ознаки цього діяння, а саме ті самі діяння, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисливих мотивів, караються ви­правними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Крім того, ст. 385 КК України передбачає за відмову свідка від дачі показань у суді а непередбачених законом підстав (частини 2 та З ст, 65 Кодексу адміністративного судочинства України), накладення штрафу від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

	35) Стаття 66. Експерт
1. Стаття визначає статус експерта в адміністративному процесі - встановлює коло осіб, які можуть бути експертом в адміністративному процесі, обов'язки і права експерта, а також передбачає відповідальність експерта за невиконання чи неналежне виконання ним своїх обов'язків. Експерт, його роль в адміністративному процесі 2. Згідно з частиною першою коментованої статті, експертом в адміністративному процесі є фізична особа, яка має необхідні спеціальні знання та якій суд доручив дати висновок з питань, які виникли під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань, за результатами дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини у справі. Експерт - дуже важливий учасник адміністративного процесу, оскільки його висновок є засобом доказування (джерелом доказів) в адміністративній справі. На підставі висновку експерта з урахуванням інших доказів суд може встановлювати обставини у справі. Експерт залучається тоді, коли для встановлення інформації про обставини у справі необхідні спеціальні знання, якими він володіє. 3. Для забезпечення правильності висновку експерта частина друга коментованої статті визначає, що як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу". Закон України "Про судову експертизу" від 25 лютого 1994 року встановлює вимоги до особи, яка може бути судовим експертом, щоб гарантувати її спроможність здійснювати судово-експертну діяльність. Стаття 10 Закону України "Про судову експертизу" визначає, що судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань. Судовими експертами державних спеціалізованих установ (науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров'я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України) можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності. До проведення судових експертиз, крім тих, що проводяться виключно державними спеціалізованими установами (а такими є: криміналістичні, судово-медичні і судово-психіатричні експертизи), можуть залучатися також судові експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності. Атестовані судові експерти включаються до державного Реєстру атестованих судових експертів, який веде Міністерство юстиції України, що є підтвердженням належного фахового рівня особи і здатності проводити судові експертизи, які вимагають спеціальних знань у певній галузі. Не можуть залучатися до виконання обов'язків судового експерта особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також особи, які мають судимість. Частина друга статті 9 Закону України "Про судову експертизу" передбачає, що суд може доручити проведення судової експертизи тим судовим експертам, яких внесено до державного Реєстру атестованих судових експертів, а для проведення деяких видів експертиз (окрім криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних), - іншим фахівцям з відповідних галузей знань. Таким чином, суд повинен обирати експерта насамперед із судових експертів, що внесені до державного Реєстру атестованих судових експертів, а за відсутності таких - із інших фахівців, які володіють відповідною галуззю знань. І це виправдано, адже атестація проводиться з типових видів судових експертиз, але у практиці можуть бути випадки, коли необхідні спеціальні знання у тій галузі, у якій атестація судових експертів поки що не проводиться. Обов'язки експерта 4. Згідно з частиною третьою коментованої статті, експерт зобов'язаний провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок щодо поставлених йому питань, а в разі необхідності - прибути за викликом суду, дати висновок або роз'яснити його в судовому засіданні. Як правило, судова експертиза проводиться поза судовим засіданням, тому якщо суд і викликає експерта у судове засідання, то зазвичай для роз'яснення висновку. Положення зазначеної частини відповідає пунктам 1, 2 статті 12 Закону України "Про судову експертизу", де зазначено, що незалежно від виду судочинства судовий експерт зобов'язаний провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок, а на вимогу судді (суду) дати роз'яснення щодо даного ним висновку. 5. Щоб не втратити первинний засіб доказування, під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження об'єкта експертизи (частина четверта коментованої статті). Виходячи з принципу максимального збереження об'єкта експертизи, закріпленого у статті 5 Закону України "Про судову експертизу", експерт під час судової експертизи може пошкодити об'єкт дослідження або витратити його лише у тій мірі, в якій це необхідно для дослідження. Однак для повного або часткового знищення об'єкта експертизи або зміни його властивостей в процесі дослідження експерт повинен повідомити про це суд та одержати від нього дозвіл, оформлений ухвалою. 6. Для гарантування неупередженості експерта при проведенні експертизи та об'єктивності висновку експерту заборонено: 1) з власної ініціативи збирати матеріали для проведення експертизи; 2) за межами судового засідання спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також іншими учасниками адміністративного процесу, крім випадків, коли це пов'язано з проведенням експертизи (наприклад, судово-психологічної, судово-психіатричної експертизи стану учасника процесу, що можуть передбачати спілкування з ним). Для забезпечення конфіденційності відомостей, що стали відомі експерту у зв'язку з проведенням експертизи, йому заборонено розголошувати такі відомості та повідомляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи. 7. За наявності підстав, які виключають участь експерта у справі і зазначені у статті 29 КАСУ, експерт зобов'язаний заявити самовідвід. Цей обов'язок передбачений частиною першою статті 30 КАСУ і пунктом 3 статті 12 Закону України "Про судову експертизу". Крім того, експерт невідкладно зобов'язаний повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів (частина шоста коментованої статті). Необхідність залучення інших експертів може виникати у разі потреби провести комісійну або комплексну експертизу (статті 83, 84 КАСУ) для того, щоб дати вичерпну відповідь на питання, які поставлені в ухвалі про призначення експертизи. Експерт повинен відмовитися від давання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для цього. Така відмова повинна бути викладена в заяві до суду із зазначенням мотивів відмови (частина дванадцята коментованої статті). 8. У разі постановлення судом ухвали про припинення проведення судової експертизи (наприклад, у разі задоволення заяви про відвід експерта або через відсутність у нього необхідних знань чи у разі закриття провадження у справі тощо) експерт зобов'язаний негайно, тобто без зволікання, повернути до суду матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи (частина дев'ята коментованої статті). 9. У практиці трапляються випадки, коли суди неправильно формулюють питання в ухвалі про призначення експертизи. Тому у разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт зобов'язаний невідкладно, тобто без зволікання, повідомити про це суд і заявити клопотання щодо уточнення доручення (питань, які задаються експерту) або повідомити суд про неможливість проведення експертизи за заданими питаннями (частина сьома коментованої статті). Суд у цьому випадку змушений буде більш коректно сформулювати питання, постановивши нову ухвалу про призначення експертизи або змінивши попередню. 10. Експерту заборонено передоручати проведення експертизи іншій особі (частина восьма коментованої статті). Це може зробити лише суд у разі відводу експерта або через неможливість проведення ним експертизи з інших причин. Права експерта 11. Для проведення експертизи експерт має право знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження, заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків (пункти 1 - 2 частини десятої коментованої статті, пункт 1 статті 13 Закону України "Про судову експертизу"). 12. За результатами експертизи експерт має право викласти у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення обставини (факти), які можуть мати значення для справи і щодо яких йому не були задані питання (пункт 3 частини десятої коментованої статті, пункт 2 статті 13 Закону України "Про судову експертизу"). Таке доповнення висновку може бути дуже корисним суду для більш повного з'ясування обставин у справі. 13. Експерт має право бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження, - наприклад, під час дослідження письмових та речових доказів, які є об'єктом дослідження, огляду доказів за їх місцезнаходженням або доказів, що швидко псуються (пункт 4 частини десятої коментованої статті). Предмет дослідження становить коло питань, що винесені на експертизу, а об'єктом дослідження є матеріальні об'єкти, явища і процеси, що містять інформацію про обставини у справі. Однак пункт 3 статті 13 Закону України "Про судову експертизу" для реалізації експертом цього права вимагає дозволу суду. Під час вчинення таких процесуальних дій експерт має право задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам (пункт 5 частини десятої коментованої статті). 14. Згідно з частиною одинадцятою коментованої статті, експерт має право на оплату судової експертизи і компенсацію витрат, пов'язаних з переїздом до іншого населеного пункту, найманням житла, та інших витрат, пов'язаних з викликом до суду. Порядок забезпечення цього права визначено статтею 92 КАСУ. Однак необхідно мати на увазі, що, відповідно до пункту 5 статті 13 Закону України "Про судову експертизу", експерт може одержувати винагороду за проведення судової експертизи лише в тому випадку, якщо її виконання не є його службовим завданням. Якщо ж проведення судових експертиз входить до службових обов'язків експерта, то судова експертиза оплачується установі, у якій працює експерт. 15. Експерт має інші права, встановлені Законом України "Про судову експертизу", зокрема, право заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи, а також право оскаржувати дії суду, якщо ці дії порушують права експерта (пункти 3 - 4 статті 13 Закону України "Про судову експертизу"). Відповідальність експерта 16. За завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків експерт несе кримінальну відповідальність. Згідно зі статтею 384 ККУ завідомо неправдивий висновок експерта в суді карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Якщо ж експерт дав завідомо неправдивий висновок, що було поєднано з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, або було зроблено з корисливих мотивів, тоді його можуть покарати виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Згідно зі статтею 385 ККУ відмова експерта без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків у суді карається штрафом від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 850 до 5100 грн.) або арештом на строк до шести місяців. Поважними можна вважати такі причини, як: неоплата проведення експертизи, відсутність необхідних знань, недостатність матеріалів для проведення експертизи та інші причини, про які йдеться в пункті 7 коментарю до цієї статті. 17. За невиконання чи неналежне виконання покладених на експерта обов'язків він може притягатись також і до адміністративної відповідальності. Експерт несе адміністративну відповідальність за злісне ухилення від прибуття до суду, яке не мало на меті ухилення від виконання обов'язків експерта. Частина друга статті 1853 КУпАП передбачає за таке діяння накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 102 до 204 грн.). Таке саме покарання, а також адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб передбачено для експерта, як і для будь-яких інших фізичних осіб, що перебувають у залі судового засідання, за непідкорення розпорядженню головуючого чи порушення порядку під час судового засідання, а так само за вчинення дій, які свідчать про очевидну зневагу до суду або встановлених у суді правил (частина перша статті 1853 КУпАП). 18. Згідно зі статтею 14 Закону України "Про судову експертизу", крім адміністративної та кримінальної відповідальності, експерт, який працює в експертній установі, може нести також дисциплінарну та матеріальну відповідальність у порядку, визначеному трудовим законодавством. Пов'язані статті 19. Про висновок експерта як засіб доказування (джерело доказів) та порядок його дослідження в суді йдеться відповідно у статтях 82 і 148 КАСУ. Процедура роз'яснення прав та обов'язків експерта і приведення його до присяги врегульована статтею 131 КАСУ. Порядок відводу експерта визначено статтями 29 - 31 КАСУ. Наслідки неприбуття експерта у судове засідання визначено статтею 129 КАСУ. Процедуру призначення та проведення експертизи і вимоги до висновку експерта визначено статтями 81 - 85 КАСУ. Порядок оплати витрат, пов'язаних із проведенням судової експертизи, визначено статтею 92 КАСУ.

Питання 36. Стаття 67. Спеціаліст

У зак-тві прямо не зафіксовані обмеження що виконання обов»язків спеціаліста, проте аналіз статей КАСУ дає підстави вважати, що спеціаліст не може брати участі в адм..процесі та йому може бути заявлено відвід, якщо він прямо чи опосередковано зацікавлений в результаті розгляду справи, якщо є близьким родичем чи членом сім»ї сторони, та при наявності ін.. підстав, які викликають сумніви у неупередженості спеціаліста.

Ініціатором залучення спеціаліста до участі у справі може бути суд, сторони, 3-ті особи,їх представники. Допомога спеціаліста не замінює висновку експерта, а також консультації і роз»яснення спеціаліста не є джерелом доказів. Вони лише допомагають суду та всім учасникам процесу орієнтуватись у масиві інформації та вилучати ті відомості, які стосуються справи.

Спеціаліст має право відмовитись від участі у адм..процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичками.

В зак-тві У. не встановл.юр. від-ть спеціаліста.

Питання 37. Стаття 68. Перекладач Питання 38.

Доказування в адм.. процесі – це врегульована нормами діяльність адм.. суду та учасників адмін.. процесу щодо збирання, закріплення, перевірки та оцінки доказів. Процесуальна форма і прав. порядок збирання, закріплення, перевірки і оцінки доказів є гарантіями досягнення мети правосуддя.

Процесуальному доказуванню притаманні 4 елемента: предмет доказування; суб'єкт доказування; засіб доказування та діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці, оцінці та використанню доказів.В якості згаданих чотирьох елементів виступають: 1) пізнавальна (інформаціно евристична) діяльність; комунікативна (фіксація і забезпечення передачі фактичних даних у часі і просторі); засвідчувальна (підтвердження достовірності фактичних даних); обґрунтовуючи діяльність (використання доказів для встановлення істини.) В ході пізнавальної діяльності виявляються джерела доказової інформації. На комунікативну діяльність покладається завдання фіксації одержаної інформації, її процесуальне оформлення та пристосування до використання на стадії вирішення. Засвідчувальна діяльність спрямована на встановлення достовірності зібраних доказів. Фіксацію джерела інформації, здійснення перенесення виявлених даних на новий матеріальний носій, перетворення їх в словесно-знакову форму, вживання заходів до індивідуалізації предметів, що вилучаються і фіксацію їх індивідуальних ознак процесуальних документах. А доказувальна обґрунтовуючи діяльність - це діяльність по переконанню учасників процесу в істинності зроблених висновків. Ця діяльність знаходить свій прояв у описово-мотивувальній частині проміжкових і завершального процесуальних актів.

Питання 39.

Предмет доказування - це коло обставин, які належить установити по адміністративній справі. Метою доказування є встановлення об'єктивної істини; а предмет доказування вказує на коло обставин, які утворюють юридичне значимі елементи такої істини. Предмет доказування закріплюється або шляхом перелічення обставин, що мають бути встановленими в ході адміністративного розгляду та /або перелічення питань, які провід зобов'язаний вирішити при прийнятті адміністративного рішення. Є три способи правового закріплення предмета доказування. Перший полягає у встановленні підстав подачі звернення. Прикладом другого підходу є визначення питань, які мають бути досліджені під час адміністративного розслідування. В третьому випадку правові норми визначають питання, які мають бути встановлені в ході слухань на стадії вирішення справи

При цьому предметом доказування не може бути сама можливість звернення заявника до лідируючого суб'єкта. Така можливість гарантована правовими нормами, і лідируючий суб'єкт не вправі ставити її під сумнів на стадії порушення провадження.

Стаття 72. Підстави для звільнення від доказування Питання 40. Стаття 69. Поняття доказів Класифікація доказів:

за способом форм-ня:

–первісні

похідні

за характером зв»язку з тими фактами,які слід встановити:

прямі- однозначно вказують на наявність чи відсутність певних фактичних обставин публ-пр. спору

непрямі- докази, які дозвол. зробити припущення про наявність чи відсутність певної обставини

за джерелом одержання :

особисті

речові.