13. Метод вільних асоціацій (з. Фрейд)

Усупереч традиціям критичного мислення XIX століття, Фрейд запропонував відмовитись від ролі свідомості, як контролера при нагляді за психічними процесами. На його думку, свідомість відсікає думки, що виникають на периферії, а також образи ще до того, як вони попадуть в поле уваги суб'єкта, тоді як при аналізі душевних рухів саме ці думки та образи можуть виявитись важливими. Фрейд став використовувати метод вільних асоціацій. Пацієнтам пропонувалось розслабитись на кушетці і говорити все, що приходить їм в голову, якими би абсурдними, неприємними або непристойними воно не здавалось з точки зору повсякденних стандартів. Коли це відбувалось, виявлялось, що потужні емоціональні потяги відносили неконтрольоване мислення в напрямку до психічного конфлікту. Фрейд стверджує, що перша випадкова думка утримує в собі якраз те, що потрібно, і є по суті забутим продовженням спогаду. Пізніше він робить застереження, що це не завжди так буває. Те, що думка, яка виникає у хворого, не може бути ідентична з забутим уявленням, повністю пояснює душевний стан хворого. У хворого під час лікування діють дві сили – одна проти іншої: з одної сторони, його свідоме прагнення згадати забуте, а з іншої – опір, яке перешкоджає витісненому або його похідній повернутись у свідомість. Якщо цей опір дорівнює нулю або є незначним, то забуте без будь-яких змін виникає у підсвідомості. Чим сильніше спотворення під впливом опору, тим менше схожості між думкою, яка виникає – замінником витісненого та самим витісненим. Все ж, ця думка має мати хоч якусь схожість із тим, що шукали в силу того, що ця думка має те ж саме походження, що й симптом. Якщо опір не дуже інтенсивний, то за цією думкою можна дізнатись так звану «істину». Випадкова думка повинна мати відношення до витісненої як певний натяк.

Поняття «асоціації» - одне з найбільш древніх у психології. Його можна зустріти у Платона та Арістотеля. Подібно тому, як стовбур дерева, розвиваючись, обростає новими кільцями, ці поняття, які передаються від епохи до епохи як мудрість століть, збагатились новим змістом. Правило утворення асоціацій століттями вважався головним законом психології. Воно стверджує: якщо будь-які об’єкти сприймаються одночасно або в безпосередній тісності, то поява одного з них спричиняє за собою усвідомлення іншого. Якщо глянути на яку-небудь річ, людина згадує її відсутнього власника, оскільки раніше ці два об’єкти сприймались одночасно, в силу чого між їхніми слідами зміцнився асоціативний зв’язок. Різноманітними видами асоціацій було посвячена велика кількість психологічних трактатів. Коли психологія перетворилась в науку, асоціації стали вивчати екстремально, щоб виявити закони пам’яті, уяви та інших психічних процесів. Було вияснено, з якими уявленнями асоціюються у різних людей різні слова, скільки разів потрібно повторити список слів, щоби між ними виник зв’язок, який би дозволяв цілком або частково запам’ятати це слово та.ін. У всіх випадках ставилась задача вивчення роботи свідомості. Фрейд використовував матеріал асоціацій в інших цілях. Він шукав в цьому матеріалі шлях в область тих спонук, які не усвідомлюються, натяки на те, що відбувається в «киплячому котлі» афектів, потягів. Для цього, він гадав, асоціації варто вивести з-під контролю свідомості. Вони повинні були вільними. Так народилась процедура психоаналізу, тобто його технічне використання.

Білет №14 Захисні механізми особистості (заперечення, проекція, раціоналізація, сублімація тощо)

Найчастіше різновидами психологічного захисту вважають: заперечення, придушення, раціоналізацію, витіснення, проекцію, деперсоналізацію, відчуження, ідентифікацію, компенсацію, сублімацію, катарсис і регресію.

Заперечення - це прагнення уникнути нової інформації, несумісної з тими уявленнями про себе, що склалися. Захист виявляється в ігноруванні потенційно тривожної інформації, ухиленні від неї. Це ніби бар´єр, розташований безпосередньо на вході до системи, яка сприймає. Він не допускає туди небажаної інформації, яку людина при цьому незворотно втрачає і її не можна буде згодом відновити.

Раціоналізація - це захист, пов´язаний з усвідомленням і використанням у мисленні лише тієї частини інформації, яку дозволено сприймати, завдяки якій власну поведінку репрезентовано як добре контрольовану й таку, що не суперечить об´єктивним обставинам. При цьому неприйнятну частину ситуації із свідомості віддалено, особливим чином трансформовано і після цього усвідомлено, але вже в зміненому вигляді. Головна особливість раціоналізації полягає у спробі постфактум створити гармонію між бажаним і реальним становищем і, таким чином, запобігти втраті самоповаги. Це спроба пояснити поведінку, котра не підтверджується об´єктивним аналізом, або спроба виправдати невдачу і недосягнення мети. Так, пасивний говорить, що його зайва поступливість - наслідок душевної делікатності; агресивний, що, як сильна людина, він не може дозволити нікому «сісти собі на шию», а байдужий - що він незалежний і самостійний. У цих ситуаціях рішення, як вчинити, людина приймає підсвідомо і не усвідомлює того, що за цим рішенням є насправді. Просто коли вчинок здійснено, вона бере на себе завдання знайти для нього виправдання, щоб переконати себе й інших, що вона діяла відповідно до реальної ситуації.

Проекція - вид психологічного захисту, пов´язаний з несвідомим перенесенням неприйнятних власних відчуттів, бажань і прагнень на інших. Її можна розуміти як неусвідомлене відкидання власних неприйнятних думок, установок чи бажань і наділення ними інших людей, щоб перекласти відповідальність за те, що відбувається всередині «Я», на навколишній світ. Людина починає звинувачувати інших у тому, що вони роздратовані, тоді як переживає роздратування сама, заявляє, що її не люблять, хоча насправді не любить сама, дорікає іншим у своїх помилках. У разі виявлення небажаних якостей в інших слабшає відчуття провини, і це дає полегшення. Побічні продукти проекції - іронія, сарказм, ворожість.

Сублімація - це захист шляхом переорієнтації сексуальної або агресивної енергії людини, надмірної з погляду особистих і соціальних норм, в інше русло, у творчість, науку, роботу, спорт тощо. У цьому процесі антисоціальні імпульси ніби змінюють свій напрям без внутрішнього конфлікту. Це найбільш адаптивний з розглянутих форм захист, оскільки не тільки знижує відчуття тривоги, а й сприяє появі соціально схваленого результату. Однак заміщується при цьому не сам об´єкт (з неприйнятного - на прийнятний), а спосіб взаємодії з ним.

Заміщення - це вид психологічного захисту від нестерпної ситуації через перенесення реакції з «недосяжного» об´єкта на «досяжний» або через заміну неприйнятної дії на допустиму. Завдяки такому перенесенню спадає напруження, створене незадоволеною потребою. Зрозуміло, заміна має бути достатньо близькою до первинного бажаного. Механізм заміщення ефективний тоді, коли реакція, яка замінює, хоча б частково розв´язує проблеми недосяжної.

Білет №19. Вчення Юнга про психічні типах

Вчення Юнга про психологічні типи особистості Це вчення побудоване на трьох психологічних основах, що включа­ють дві орієнтації, чотири психічні функції.

По-перше, це первинна орієнтація особистості на внутрішній і зо­внішній світ. Вона дістала назву як екстраверсія й інтроверсія особистос­ті. Слід заува­жити, що це дві орієнтації, які взаємно виключають одна одну, однак тією чи іншою мірою притаманні кожній особистості.. Інтроверти відрізняються направленістю думок і по­чуттів на проблеми внутрішнього світу, а екстраверти, навпаки, на про­блеми зовнішнього світу, на дії, оцінки, ставлення інших людей. При вкрай патологічному прояві інтроверсії спостерігається аутизм особис­тості, а при екстраверсії може проявлятися конформізм, тобто цілковита орієнтація на чужі думки, оцінки, вчинки.

По-друге, це психічні функції як відчуття та інтуїції, вони визнача­ють спроби одержання інформації з зовнішнього та внутрішнього світу. Особистість, у якої переважають відчуття сприймання (зорові, слухові, нюхові, тактильні, смакові) в одержанні інформації, необхідної для при­йняття рішень і дій, спирається на безпосередній прямий досвід пізнан­ня. Таку особистість відносять до сенсорного типу. Особистість, у якої переважає інтуїція, використовує несвідомі про­цеси психіки, минулий досвід.

По-третє, це психічні функції мислення та відчування як спроби фор­мування суджень і прийняття рішень. Мислячі типи використовують для цього логіку, об'єктивні критерії та абстрактні принципи. Сформулював­ши судження і прийнявши рішення, вони вперто і твердо дотримуються їх, навіть якщо ті виявляються помилковими і суперечать іншим доказам і фактам. Чутливий тип будує судження і приймає рішення на основі суб'єктивних критеріїв: особистих ціннісних орієнтацій, уявлення про добро і зло, добре і погане, правильне і неправильне.. Поєднання цих чотирьох психічних функцій забезпечує цілісний і врівноважений підхід особистості до сприймання і реагування на явища навколишньої дійсності. Юнг так і писав про це: «Щоб орієнтуватися, нам треба мати функцію, яка підтверджувала б, що це щось є в наявнос­ті (чуття); друга функція встановлювала б, що саме є в наявності (мис­лення); третя вирішувала б, підходить це чи ні, чи хочемо ми прийняти це (почуття); четверта функція вказувала б, звідки це прийшло і до чого веде (інтуїція)». У кожної людини ці функції розвинуті різною мірою, і за доміную­чою функцією в поєднанні з більш слабкою, додатковою, визначається функціональний тип особистості. Решта дві функції при цьому стають глибоко несвідомими через слабкість свого енергетичного потенціалу. Повна типологія особистості, за К. Юнгом, визначається поєднання­ми типу орієнтації з домінуючими психологічними функціями.

Згідно з цією типологією, виділяються вісім психологічних типів особистостей:

- екстравертний мислячий тип; екстравертний чутливий тип; екстравертний відчуваючий тип; екстравертний інтуїтивний тип; - інтравертний мислячий тип;інтравертний чутливий тип; інтравертний відчуваючий тип; інтравертний інтуїтивний тип.

20 Білет

Альфред Адлер є основоположником індивідуальної психології, спрямованої на допомогу людям, хворими неврозом. Індивідуальна психологія - є не що інше, як відгалуження від фрейдизму і початок неофрейдизму. Фрейдизм - один з напрямків філософії кінця 19 - початку 20 століть, спрямоване на вивчення психіки людини. Неофрейдизм - напрям у психології, розвинулась у 20-30-ті роки XX століття з фрейдизму, засноване послідовниками Зигмунда Фрейда, що прийняли основи його теорії, але в якому ключові поняття психоаналізу Фрейда були перероблені. Основою всіх робіт Адлера, доповідей, статей є людина, її душа і стан душі. Індивідуальна психологія покликана на лікування душі людини. Робота з людьми, а тим більше з хворими людьми, дуже непроста, виявлення їхніх проблем і допомогу - ще складніше. Кожна людина здатна справиться зі своїми проблемами, але це безпосередньо залежить від його бажання, і побічно від його можливостей. На думку Альфреда Адлера структура особистості (індивідуальність) закладається в перші 5 років життя у вигляді особливого "стилю життя", який визначає все подальше психічний розвиток. Дитина через нерозвиненість своїх тілесних органів відчуває почуття неповноцінності, у спробах подолати яке і самоствердитися складаються його мети.. У ранньому віці виникає конфлікт між природженим соціальним почуттям і почуттям неповноцінності. Адлер виділяє 3 типи дітей, у яких в подальшому житті можуть бути проблеми з досягненням цілей, з острахом нових ситуація, нападами песимізму та ін: 1) Хто з'явився на світ з неповноцінними органами і сприймає свій дефект як життєву труднощі. Наступаюче пізніше поліпшення стану не змінює їх песимістичного ставлення до питань життя, оскільки на той час вони вже знайшли свій життєвий стиль і відповідно до нього тлумачать і асимілюють всі свої переживання і досвід. Подолання власних недоліків, зокрема дефектів органів почуттів, нерідко призводить цих людей до оволодіння більш тонкими технічними прийомами, які дозволяють їм займатися мистецтвом. 2)Зніжені діти. У певний період життя, вони відчувають себе вигнанцями з раю. Священну функцію матері - бути абсолютно надійною людиною, дозволити їм відчути себе людьми, що живуть поруч з іншими, - виконує для них тільки мати (або людина, що грає подібну роль). Тому в подальшому житті їм завжди не вистачає цієї початкової теплоти, і вони ніколи не можуть знайти порозуміння з іншими. 3) Такі переживання ніколи не виникали у дітей, що належать до третьої категорії, - у дітей, які виховувалися без любові. Вони всюди бачили тільки ворогів і займають відповідну позицію: немов перебувають у країні ворога. Варіанти і градації численні. В інших випадках шкоди можуть наносити також надмірні очікування, несприятлива позиція в ряду братів і сестер, невіра в свої здібності і т. д.

21білет.Засновником “індивідуального” напряму в психосоциологии- австрійський психолог Альфред Адлер. Соціологізуючи психоаналіз, Адлер на противагу Фрейду відкидав ідею розчленовування особи на три інстанції (“Воно”, “Я””, СВЕРХ-Я” ) і орієнтувався на принцип єдності особи і примат соціальних чинників в людській поведінці. Адлер розглядав соціальні спонуки, соціальні відчуття як основу людського існування, а індивіда - як спочатку соціальна істота. Він підкреслював, що індивід не може розглядатися незалежно від суспільства, оскільки ті або інші його якості виявляються в процесі взаємодії з соціальним середовищем. Індивідуальна психосоциология орієнтована на те, щоб розшифрувати зв'язок несвідомого початку в людині і його атрибутивній солідарності з іншими людьми. Основним критерієм ефективним індикатором “феноменів психічного життя”, виступає “соціальне відчуття”, що виражає зв'язок між людьми в людській спільності в цілому. Саме соціальність, колективність являють собою сенс життя. Соціальний інтерес, по Адлеру, природжений точно так, як і прагнення до подолання неповноцінності. Найважливішими категоріями індивідуальною психосоциологии Адлера є “комплекс неповноцінності” і “принцип компенсації і надкомпенсації” . Адлер вважав, що через різний рід несприятливих умов для розвитку особи у багатьох індивідів ще в дитинстві виникає або формується “комплекс неповноцінності”, який робить виключно вплив на їх подальше життя.Відчуття неповноцінності викликає у індивіда неусвідомлене прагнення до його подолання. Дане прагнення породжується “соціальним відчуттям”, у свою чергу обумовленим нездатністю людини жити поза суспільством. Від “соціального відчуття” залежить і відчуття переваги, і єдність особи, і її душевне здоров'я. У всіх людських невдачах, в неслухняності дітей, в злочинності, самогубстві, алкоголізмі, кокаїнізмі, в статевих збоченнях, - фактично у всіх нервових проявах Адлер знаходив недостатність необхідного рівня соціального відчуття.На думку Адлера, прагнучи самостверджуватися серед інших індивід намагається подолати свою реальну або уявну “неповноцінність” шляхом стимуляції власних здібностей. Адлер виділяв різні види компенсації і відповідні ним “стилі життя” :1. Успішна компенсація відчуття неповноцінності в результаті збігу прагнення до переваги з соціальним інтересом.2. Надкомпенсація, яка означає односторонньо пристосування до життя в результаті надмірного розвитку якийсь однієї межі або здатності, що формує особу.3. Відхід в хворобу.В цьому випадку людина не може звільнитися від відчуття неповноцінності, не може прийти до компенсації “нормальними способами “. Він “виробляє “симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу, що і стає причиною неврозу.Механізми компенсації і надкомпенсації Адлер проголосив рушійними силами психічного розвитку і домінуючими мотивами людської діяльності і поведінки. З цього виходило, що лежаче в основі людської поведінки прагнення до особистої переваги над іншими визначає всю психіку індивіда, хоча сам індивід, як правило, не усвідомлює наявність даного прагнення.Певна переоцінка Адлером місця і ролі “комплексу неповноцінності “в структурі людини і його поведінки нині визнається не тільки супротивниками, але і прихильниками його учення.Але разом з тим сучасне людинознавство констатує і реальність існування “комплексу неповноцінності “і поширеності його.По суті справи, провідним мотивом, що направляє всі дії індивіда, Адлер рахував якийсь внутрішній план, орієнтований на досягнення кінцевої мети.

29. Епігенетична концепція (Е. Г. Еріксон)

З позицій Еріксона, Его становить основу поведінки і функціонування людини і є автономною особистісної структурою, основним напрямком розвитку якої можна назвати соціальну адаптацію. Его взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам'яті, сприяючи зростанню компетентності людини Розвиток Его неминуче пов'язано з соціо-культурним контекстом і охоплює всі життєвий простір від народження до смерті.

Людина в процесі життя проходить вісім універсальних для всього людства стадій, вісім віків. Епігенетична концепція розвитку (грец. "після народження ") базується на уявленні про те, що кожна стадія життєвого циклу настає у визначений для неї час ( "критичний період"), а також про те, що повноцінно функціонуюча особистість формується тільки шляхом проходження у своєму розвитку послідовно всіх стадій.

Кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою - поворотним моментом у житті людини, що виникає як наслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості. Будь-яка криза є свого роду виклик, призводить людини до особистісного росту і подолання життєвих перешкод. На черговий фазі життєвого циклу особистість вирішує специфічну для даного етапу розвитку еволюційну завдання. Криза містить позитивний і негативний компоненти. Якщо на попередній стадії Его збагатилася новими покладе, якостями і конфлікт вирішено задовільно, то тепер Его вбирає в себе новий позитивний компонент, наприклад, базальне довіру і автономію, що гарантує подальший особистісний ріст. Навпаки, якщо конфлікт залишився невирішеним, в Его вбудовується негативний компонент, такий як базальне недовіру, сором, сумніви.

Перша стадія (1-й рік життя) носить назву орально-сенсорної і передбачає формування базального довіри чи недовіри до світу. Друга стадія (1-3 роки) -- м'язово-анальна - припускає формування автономії або сорому і сумнівів. Третя стадія (3-6 років) - локомоторна-генітальна - сприяє формуванню ініціативності або провини. Четверта стадія (6-12 років) - латентна - припускає розвиток працьовитості або почуття неповноцінності. П'ята стадія (12-19 років) -- підлітковий - закладає основи Его-ідентичності або рольового змішання, невизначеності. Шоста стадія (20-25 років) - рання зрілість - спрямована на формування почуття інтимності або ізоляції. Сьома стадія (26-64 роки) -- середня зрілість - пов'язана з появою почуття продуктивності або застою. Восьма стадія (65 років-смерть) - пізня зрілість - припускає формування Его-інтеграції або відчаю.

Для настання кожної кризи існує пріоритетне час, обумовлене генетичної послідовністю розвитку. Якщо перша криза вчасно не дозволяється (як і будь-який інший), дилема довіра-недовіра буде виникати знову і знову на кожної наступної стадії розвитку.

Суспільству і людині надається рівне значення у формуванні особистості на всьому протязі життя. Результати перших чотирьох стадій розвитку практично повністю детерміновані впливом соціуму, а вирішення конфліктів на більш пізніх вікових етапах стає все більш залежним від внутрішніх чинників.