Питання 18.

Опарадоксах дитячого розвитку писали В. Штерн, Ж. Піаже, І. А. Соколянський та багато інших. Д. Б. Ельконін говорив, що парадокси в дитячій психології - це загадки розвитку, які вченим ще належить розгадати.  Свої лекції в Московському університеті Д. Б. Ельконін незмінно починав з характеристики двох основних парадоксів детскогоразвітія, що містять в собі необхідність історичного підходу до розуміння дитинства. Розглянемо їх.  Людина, з'являючись на світ, наділена лише самими елементарними механізмами для підтримки життя. За фізичній будові, організації нервової системи, за типами діяльності і способів її регуляції чоловік - найбільш істоту в природі.  Проте за станом на момент народження в еволюційному ряду помітно падіння досконалості - у дитини отсутствуюткакіе-які готові форми поведінки. Як правило, чим вище стоїть жива істота в ряду тварин, тим довше триває його дитинство, тим безпорадні це существопрі народженні. Таким є один із парадоксів природи, що зумовлює історію дитинства.  Дитинство - період, що триває від новонародженості до повної соціальної і, отже, псіхологіческойзрелості; це період становлення дитини повноцінним членом людського суспільства. При цьому тривалість дитинства в первісному суспільстві не равнапродолжітельності дитинства в епоху середньовіччя чи в наші дні. Етапи дитинства людини - продукт історії, і вони так само схильні до зміни, як і тисячоліття тому. Тому не можна вивчати дитинство дитини і закони його становлення поза розвитку людського суспільства і законів, що визначають його развітіе.Продолжітельность дитинства знаходиться в прямій залежності від рівня матеріальної і духовної культури суспільства.  Як відомо, теорія пізнання і діалектика повинні складатися з історії окремих наук, історії розумового розвитку дитини, дитинчат тварин, історії мови. Загострюючи увагу саме на історії розумового розвитку дитини, слід відрізняти її як від розвитку дитини вонтогенезе, так і від нерівномірного розвитку дітей у різних сучасних культурах.  Проблема історії дитинства - одна з найбільш важких в сучасній дитячій психології, тому що в цій області невозможнопроводіть ні спостереження, ні експеримент. Етнографам добре відомо, що пам'ятки культури, що мають відношення до дітей, бідні. Навіть у тих, не оченьчастних випадках, коли в археологічних розкопках знаходять іграшки, це звичайно - предмети культу, які в давнину клали в могили, щоб вони служіліхозяіну в потойбічному світі. Мініатюрні зображення людей і тварин використовувалися також з метою чаклунства і магії.  Можна сказати, що експериментальним фактам передувала теорія. Теоретично питання про історичне походження періодовдетства був розроблений в працях П. П. Блонського, Л. С. Виготського, Д. Б. Ельконіна. Хід психічного розвитку дитини, згідно J1 С. Виготському, неподчіняется вічним законам природи, законам дозрівання організму. Хід дитячого розвитку в сучасному суспільстві, вважав він, "має зовсім определеннийклассовий сенс". Саме тому, він підкреслював, що немає вічно дитячого, а існує лише історично дитяче.  Так, в літературі XIX століття численні свідчення відсутності дитинства у пролетарських дітей. Наприклад, у ісследованііположенія робітничого класу в Англії Ф. Енгельс посилався на звіт комісії, створеної англійським парламентом у 1833 році для обстеження умов праці нафабріках: діти іноді починали працювати з п'ятирічного віку, нерідко з шестирічного, ще частіше з семирічного, але майже всі діти незаможних батьків працювали свосьмілетнего віку; робочий час у них тривало 14-16 годин.  Прийнято вважати, що статус детс1ва пролетарського дитини формується лише в XIX-XX століттях, коли з помощьюзаконодательства про охорону дитинства почав заборонятися дитячу працю. Зрозуміло, це не означає, що прийняті юридичні закони здатні забезпечити детстводля трудящих нижчих верств суспільства. Діти в цьому середовищі і, перш за все, дівчатка, і сьогодні виконують роботи, необхідні для общественноговоспроізводства (догляд за дітьми, домашні роботи, деякі сільськогосподарські роботи). Таким чином, хоча в наш час і существуетзапрет на дитячу працю, не можна говорити про статус дитинства, не враховуючи положення батьків в соціальній структурі суспільства.  "Конвенція про права дитини", прийнята ЮНЕСКО в 1989 р. і ратифікована більшістю країн світу, спрямована наобеспеченіе повноцінного розвитку особистості дитини в кожному куточку Землі. Історично поняття дитинства пов'язується не з біологічним состояніемнезрелості, а з певним соціальним статусом, з колом прав і обов'язків, властивих цьому періоду життя, з набором доступних для нього видів і формдеятельності.Много цікавих фактів було зібрано для підтвердження цієї ідеї французьким демографом і істориком Філіпом АРИЕС . Завдяки його работамінтерес до історії дитинства в зарубіжній психології значно зріс, а дослідження самого Ф. АРИЕС визнані класичними.  Ф. АРИЕС цікавило, як у ході історії в свідомості художників, письменників і вчених складалося поняття дитинства ічем воно відрізнялося в різні історичні епохи. Його дослідження в галузі образотворчого мистецтва привели його до висновку, що аж до XII 1 векаіскусство не зверталося до дітей, художники навіть не намагалися їх зображати.  Дитячі образи в живопису XIII століття зустрічаються лише в релігійно-алегоричних сюжетах. Це ангели, немовля Ісус та нагоедітя як символ душі померлого. Зображення реальних дітей довго була відсутня в живопису. Ніхто, очевидно, не вважав, що дитина містить в собі человеческуюлічность. Якщо ж у творах мистецтва і з'являлися діти, то вони зображувалися як зменшені дорослі. Тоді не було знання про особливості іпріроде дитинства. Слово "дитина" довго не мало того точного значення, яке надається йому зараз. Так, характерно, наприклад, що всредневековой Німеччини слово "дитина" було синонімом для поняття "дурак".  Дитинство вважалося періодом швидко проходить і малоцінних Байдужість по відношенню до дитинства, на думку Ф. АРИЕС, було прямимследствіем демографічної ситуації того часу, яка відрізнялася високою народжуваністю і великий дитячою смертністю. Ознакою подолання байдужості кдетству, як вважає французький демограф, служить поява в XVI столітті портретів померлих дітей. Їх смерть, пише він, тепер переживалася какдействітельно непоправна втрата, а не як цілком звичайна подія. Подолання байдужості до дітей відбувається, якщо судити з живопису, не раньшеXV11 століття, коли вперше на полотнах художників починають з'являтися перші портретні зображення реальних дітей. Як правило, це були портрети детейвліятельних осіб та царствених осіб у дитячому віці. Таким чином, на думку Ф. АРИЕС, відкриття дитинства почалося в XIII столітті, його розвиток можна проследітьв історії живопису XIV-XV1 століть, але очевидність цього відкриття найбільш повно виявляється в кінці XVI і протягом усього XVII століття.  Важливим символом зміни ставлення до дитинства служить, на думку дослідника, одяг В середні віки, як тільки ребеноквирастал з пелюшок, його відразу ж одягали в костюм, нічим не відрізняється від одягу дорослого відповідного соціального стану. Тільки в XV1-XVIIвеках з'являється спеціальна дитяча одяг, що відрізняє дитину від дорослого Цікаво, що для хлопчиків і дівчаток у віці 2-4 років одяг билаодінаковой і складалася з дитячого платтячка. Інакше кажучи, для того, щоб відрізнити хлопчика від чоловіка, його одягали в костюм жінки, і цей костюмпросуществовал до початку нашого століття, незважаючи на зміну суспільства та подовження періоду дитинства. Відзначимо, що в селянських сім'ях до революції детіі дорослі одягалися однаково. До речі, ця особливість до цих пір зберігається там, де немає великих відмінностей між роботою дорослих і грою дитини.  Аналізуючи портретні зображення дітей на старовинних картинах і опис дитячого костюма в літературі, Ф. Арієс виделяеттрі тенденції в еволюції дитячого одягу:  Фемінізація - костюм для хлопчиків багато в чому повторює деталі жіночого одягу  Архаїзація - одяг дітей в даний історичний час запізнюється в порівнянні совзрослой модою і багато в чому повторює дорослий костюм минулої епохи (так у хлопчиків з'явилися короткі штани).  Використання для дітей вищих станів звичайного дорослого костюма нижчих (селянської одягу).  Як підкреслює Ф. Арієс, формування дитячого костюма стало зовнішнім проявом глибоких внутрішніх змін відносини кдетям в суспільстві - тепер вони починають займати важливе місце в житті дорослих.  Відкриття дитинства дозволило описати повний цикл людського життя Для характеристики вікових періодів життя в научнихсочіненіях XV1-XVII століть використовувалася термінологія, яка до цих пір вживається в науковій і розмовної мови: дитинство, юність, юність, молодість, зрілість, старість, сенільному (глибока старість) . Але сучасне значення цих слів не відповідає їх первісного сенсу. У старінуперіоди життя співвідносилися з чотирма порами року, з сімома планетами, з дванадцятьма знаками зодіаку. Збіг чисел сприймалося як один ізпоказателей фундаментального єдності Природи.  В області мистецтва уявлення про періоди людського життя знайшли відображення в розпису колон Палацу Дожів у Венеції, намногіх гравюрах XVI-XIX століть, в живописі, скульптурі У більшості цих творів, підкреслює Ф. Арієс, вік людини відповідає не столькобіологіческім стадіями, скільки соціальних функцій людей Так, наприклад, в розпису Палацу Дожів вік іграшок символізують діти, які грають з деревяннимконьком, лялькою, вітряком і пташкою; шкільний вік - хлопчики навчаються читати, носять книги, а дівчатка вчаться в'язати; вік любові та спорту - юнаки та дівчата разом гуляють на святі; вік війни та лицарства - людина, яка стріляє з рушниці; зрілість - зображені суддя і вчений.  Диференціація віків людського життя і в тому числі - дитинства, на думку Ф. АРИЕС, формується під впливом соціальнихінстітутов, тобто нових форм суспільного життя, що породжуються розвитком суспільства. Так, раннє дитинство вперше з'являється всередині родини, де воно связаносо специфічним спілкуванням - "ніжний" і "балованіем" маленької дитини. Дитина для батьків - просто гарненький, забавниймалиш, з яким можна розважатися, із задоволенням грати і при цьому його навчати і виховувати. Така первинна, "сімейна" концепція детства.Стремленіе "наряджати" дітей, "балувати" і "нежить" їх могло з'явитися тільки в сім'ї. Проте такий підхід кдетям як до "чарівним іграшок" не міг довго залишатися незмінним.  Розвиток суспільства призвело до подальшого зміни ставлення до дітей. Виникла нова концепція дитинства. Для педагогів XVII векалюбовь до дітей виражалася вже не в балованіі та веселощів їх, а в психологічному інтерес до виховання і навчання. Для того, щоб ісправітьповеденіе дитини, перш за все необхідно зрозуміти його, і наукові тексти кінця XVI і XV11 століть повні коментарів щодо дитячої психології. Відзначимо, що глибокі педагогічні ідеї, поради та рекомендації містяться й у творах російських авторів XVI-XVII століть.  Концепція раціонального виховання, заснованого на суворій дисципліні, проникає в сімейне життя в XVH1 столітті. Увага родітелейначінают залучати всі сторони дитячого життя. Але функцію організованої підготовки дітей до дорослого життя бере на себе не сім'я, а спеціальноеобщественное установа - школа, покликана виховувати кваліфікованих працівників і зразкових громадян. Саме школа, на думку Ф. АРИЕС, вивеладетство за межі перші 2-4 років материнського, батьківського виховання в сім'ї. Школа завдяки своїй регулярній, впорядкованої структурі способствоваладальнейшей диференціації того періоду життя, що позначається загальним словом "дитинство". Універсальної мірою, що задає нову розмітку дитинства, став "клас". Дитина вступає в новий вік кожного року, як тільки змінює клас. Минулого життя дитини і дитинство не поділялися на такіетонкіе шари. Клас став тому визначальним чинником у процесі диференціації віку всередині самого дитинства або отроцтва.  Таким чином, відповідно до концепції Ф. АРИЕС, поняття дитинства і отроцтва пов'язано зі школою та класної організацією школикак тими спеціальними структурами, які були створені суспільством для того, щоб дати дітям необхідну підготовку для соціального життя і профессіональнойдеятельності.  Наступний віковий рівень також зв'язується Ф. АРИЕС з новою формою соціального життя - інститутом військової служби іобязательной військової повинності. Це підлітковий, або юнацький вік. Поняття "підліток" призвело до подальшої розбудови обученія.Педагогі почали надавати велике значення формі одягу й дисципліни, вихованню стійкості і мужності, якими раніше зневажали. Новаяоріентація відразу ж позначилася в мистецтві, зокрема, в живописі: "Новобранець тепер більше не представляється лукавим і преждевременносостарівшімся воякою з картин датських та іспанських майстрів XVII століття - він тепер стає привабливим солдатом, зображеною, наприклад, Ватто", - пише Ф . Арієс. Типовий образ юнака створює Р. Вагнер в "Зигфриде".  Пізніше, у XX столітті, перша світова війна породила феномен "молодіжного свідомості", представленого в літературі "загубленого покоління". "Так, на зміну епосі, яка не знала юності, - пише Ф. Арієс, - прийшла епоха, в якій юність стала наіболееценним віком" ... "Всі хочуть вступити в нього раніше і затриматися в ньому довше." Кожен період, історії соответствуетопределенному привілейованого віком та певного підрозділу людського життя: "молодість - це привілейований вік XVII століття, дитинство - XIX, юність - XX".  Як бачимо, дослідження Ф.-АРИЕС присвячено виникнення поняття про дитинство або, інакше кажучи, проблеми осознаніядетства як суспільного феномена. Але аналізуючи концепцію Ф. АРИЕС, необхідно пам'ятати психологічні закони усвідомлення. Перш за все, як говорілJI. С. Виготський, "щоб усвідомити, потрібно мати те, що повинно бути усвідомлено". І далі детально вивчаючи процес усвідомлення, Ж. Піаже підкреслював, що існує неминуче запізнювання і принципове розходження між становленням реального явища і його рефлективний відображенням.  Дитинство має свої закони і, природно, не залежить від того, що художники починають звертати увагу на дітей і ізображатьіх на своїх полотнах. Якщо навіть визнати безперечним судження Ф. АРИЕС про те, що мистецтво є відбита картина вдач, художні твори саміпо собі не можуть дати всіх необхідних даних для аналізу поняття дитинства, і не з усіма висновками автора можна погодитися.  Дослідження Ф. АРИЕС починається з Середньовіччя, бо лише тоді з'являються живописні сюжети з ізображеніемдетей. Але турбота про дітей, ідея виховання, зрозуміло, з'явилися задовго до середніх віків. Уже в Арістотеля зустрічаються думки, присвячені дітям. До того жеработа Ф. АРИЕС обмежена дослідженням дитинства тільки європейського дитини з вищих верств суспільства і описує історію дитинства поза зв'язком ссоціально-економічним рівнем розвитку суспільства.  На підставі документальних джерел Ф. Арієс описує зміст дитинства знатних людей. Так, дитячому?? заняття Людовика XIII (початок XVII століття) можуть служити для цього хорошою ілюстрацією. У півтора року Людовик XIII грає на скрипці і одночасно співає. (Музиці і танців детейзнатних сімей вчили з самого раннього віку). Це Луї робить ще до того, як його увагу привертає дерев'яна конячка, вітряк, дзига (іграшки, які дарувалися дітям того часу). Людовика XIII було три роки, коли він перший раз брав участь у святкуванні Різдва 1604 року, і вже з цього віку онначал вчитися читати, а в чотири роки вмів писати. У п'ять - він грав з ляльками та в карти, а в шість років - у шахи і в теніс. Товаришами по іграх уЛюдовіка X1I1 були пажі і солдати. З ними Луї грав у хованки та інші ігри. У шість років Людовик XIII вправлявся у відгадуванні загадок і шарад. У сім років всеізменілось. Дитячі одягу були залишені, і виховання придбало чоловічий характер. Він починає навчатися мистецтву полювання, стрільби, азартних ігор іверховой їзді. З цього часу йому читають літературу педагогічного та моралістичні типу. В цей же час він починає відвідувати театр і бере участь вколлектівних іграх спільно з дорослими.  Але можна навести багато інших прикладів дитинства. Один з них взято з XX століття. Цей опис подорожі Дугласа Локвуда вглубьпустині Гібсона (Західна Австралія) і його зустріч з аборигенами племені пінтубі ( "Поедатели ящірок"). До 1957 р. більшість людей етогоплемені ніколи не бачили білої людини, їх контакти з сусідніми племенами були незначні, і завдяки цьому збереглися в дуже великій степенікультура і спосіб життя людей кам'яного віку. Все життя цих людей, що проходить в пустелі, зосереджена на пошуку їжі і води. Жінки племені пінтубі, сільниеі витривалі, могли годинами йти по пустелі з важким вантажем палива на голові. Дітей вони народжували, лежачи на піску, допомагаючи і співчуваючи один одному. Вони не імеліпредставленія про гігієну, не знали навіть причини дітонародження. У них не було ніякої начиння, окрім дерев'яних посудин для води. У таборі було ще два-трікопья, кілька палок для викопування ямсу, жорно для розмелювання диких ягід і з півдесятка диких ящірок - їх єдині продовольчі запаси ... Наохоту всі ходили з списами, які були зроблені цілком з дерева. У холодну погоду нагота робила життя цих людей нестерпним ... Не дивно, що на іхтелах було стільки слідів від тліючих паличок з табірних багать ... Д. Локвуддал аборигенам зеркальце і гребінець, і жінки спробували расчесатьволоси зворотною стороною гребеня. Але й після того, як гребінь був вкладений ним у руку в правильному положенні, він все одно не залазив у волосся, так як їх надобыло спочатку вимити, але для цього не вистачало води. Чоловікові вдалося розчесати свою бороду, жінки ж покидали подарунки на пісок і незабаром про них забули. "Дзеркала, - пише Д. Локвуд, - теж не мали успіху, хоча спочатку ці люди ніколи не бачили свого відображення. Голова родини знав, звичайно , як виглядають егожени і діти, але ніколи не бачив власного обличчя. Глянувши в дзеркало, він здивувався і пильно оглянув себе в ньому ... Жінки ж при мені подивилися взеркало тільки один раз. Можливо, вони брали зображення за духів і тому лякалися " .  Спали аборигени, лежачи на піску, без ковдр або інших покривал, притискаючись для тепла до двох згорнувшись калачиком собакам дінго. Д. Локвуд пише, що дівчинка двох-трьох років під час їжі засовувала собі в рот то величезні шматки коржі, то шматочки м'яса крихітної гуани, яку вона самаіспекла в гарячому піску. Її молодша зведена сестра сиділа поруч у бруді та розправлялася з банкою тушонки (із запасів експедиції), витягуючи мясопальчікамі. На блідий ранок Д. Локвуд оглянув банку. Вона була вилизане до блиску. Ще одне спостереження Д. Локвуда: "Перед світанком аборігениразожглі багаття, щоб він захистив їх від холодних пориви південно-східного вітру. При світлі багаття я побачив, як маленька дівчинка, ще не уміла як следуетходіть, влаштувала для себе окремий костерчік. Схиливши голову, вона роздувала вугілля, щоб вогонь перекинувся на гілки і зігрів її. Вона була без одягу інаверняка страждала від холоду і все ж не плакала. У таборі було троє маленьких дітей, але ми жодного разу не чули їх плачу ".  Подібні спостереження дозволяють більш глибоко подивитися на історію. У порівнянні з аналізом творів мистецтва, з фольклорними ілінгвістіческімі дослідженнями етнографічний матеріал дає важливі дані про історію розвитку дитинства.  На основі вивчення етнографічних матеріалів Д. Б. Ельконін показав, що на найбільш ранніх ступенях розвитку человеческогообщества, коли основним способом добування їжі було збиральництво із застосуванням примітивних знарядь для збивання плодів і викопування с'едобнихкорней, дитина дуже рано прилучався до праці дорослих, практично засвоюючи способи добування їжі і вживання примітивних знарядь '. За таких условіяхне було ні необхідності, ні часу для стадії підготовки дітей до майбутньої трудової діяльності. Як підкреслював  Д. Б. Ельконін, дитинство виникає тоді, коли дитину не можна безпосередньо включити в систему общественноговоспроізводства, оскільки дитина ще не може опанувати знаряддями праці в силу їхньої складності. У результаті цього природне включення дітей впроізводітельний працю відсувається. На думку Д. Б. Ельконіна, це подовження у часі відбувається не шляхом надстраіванія нового періоду розвитку над ужеімеющіміся (як вважав Ф. Арієс), а шляхом своєрідного вклинювання нового періоду розвитку,, що приводить до "зсуву в часі вгору" періоду овладеніяорудіямі виробництва. Д. Б. Ельконін блискуче розкрив ці особливості дитинства при аналізі виникнення сюжетно-рольової гри і детальному рассмотренііпсіхологіческіх особливостей молодшого шкільного віку.  Як уже зазначалося, питання про історичне походження періодів дитинства, про зв'язок історії дитинства з історією суспільства, обісторіі дитинства в цілому, без вирішення яких неможливо скласти змістовне поняття про дитинство, був поставлений в дитячій психології в конце20-х років XX століття і продовжує розроблятися до сих пір. Відповідно до поглядів радянських психологів, вивчати дитяче розвиток історично значить ізучатьпереход дитини від однієї вікової щаблі до іншої, вивчати зміна його особистості всередині кожного вікового періоду, що відбувається в конкретнихісторіческіх умовах. І хоча історія дитинства ще не досліджено в достатній мірі, важлива сама постановка цього питання в психо-, логії XX століття. И. Якщо, згідно Д. Б. Ельконін, на багато питань теорії психічного розвитку дитини ще немає відповіді, то шлях рішення вже можна уявити. І бачиться він всвете історичного вивчення дитинства  Дитинство як предмет науки  Наука про психічному розвитку дитини - дитяча психологія - зародилася як гілку порівняльної психології наприкінці XIX века.Точкой відліку для систематичних досліджень психології дитини є книга німецького вченого-дарвініст Вільгельма Прейера "Душа дитини". У Нейва. Прейер описує результати щоденних спостережень за розвитком власного сина, звертаючи увагу на розвиток органів почуттів, моторики, волі, розуму іязика. Незважаючи на те, що спостереження за розвитком дитини велися задовго за появи книги В. Прейера, його безперечний пріоритет визначається зверненням кізученію самих ранніх років життя дитини і введенням в дитячу психологію методу об'єктивного спостереження, розробленого за аналогією з методами естественнихнаук. Погляди В. Прейера з сучасної точки зору сприймаються як наївні, обмежені рівнем розвитку науки XIX століття. Він, наприклад, рассматрівалпсіхіческое розвиток дитини як приватний варіант біологічного. (Хоча строго кажучи, і зараз є і приховані, і явні прихильники цієї ідеї ...). Проте В. Прейер перших здійснив перехід від інтроспективним до об'єктивного дослідження психіки дитини. Тому, за одностайним визнанням психологів, онсчітается засновником дитячої психології.  Об'єктивні умови становлення дитячої психології, які склалися до кінця XIX століття, пов'язані з інтенсивним развітіемпромишленності, з новим рівнем суспільного життя, що створювало необхідність виникнення сучасної школи. Вчителів цікавило питання: як навчати івоспітивать дітей? Батьки та вчителі перестали розглядати фізичні покарання як ефективний метод виховання - з'явилися більш демократіческіесемьі. Завдання розуміння дитини стала на чергу дня. З іншого боку, бажання зрозуміти себе як дорослої людини спонукало дослідників ставитися кдетству більш уважно - тільки через вивчення психології дитини лежить шлях до розуміння того, що собою представляє психологія дорослої людини.  Яке місце займає дитяча психологія всвете інших психологічних знань? І. М. Сєченов писав про те, що психологія неможе бути нічим іншим, як наукою про походження і розвиток психічних процесів. Відомо, що в психологію ідеї генетичного (від слова - генезис) дослідження проникли дуже давно. Майже немає жодного видатного психолога, який займався проблемами загальної психології, який би одночасно так ілііначе не займався дитячою психологією. У цій області працювали такі всесвітньо відомі вчені, як Дж. Уотсон, В. Штерн, К. Бюлер, К. Кофка, К. Левін, А. Валлон, 3. Фрейд, Е. Шпрангер, Ж. Піаже, В. М. Бехтерєв, Д. М. Узнадзе, С. Л. Рубінштейн, Л. С. Виготський, А. Р. Лурія, А. Н. Леонтьєв, П. Я. Гальперін та ін  Однак, досліджуючи один і той же об'єкт - психічний розвиток - генетична та дитяча психологія представляють собойдве різні психологічні науки. Генетична психологія цікавиться проблемами виникнення і розвитку психічних процесів. Вона отвечаетна питання, "як відбувається те або інше психологічне рух, що проявляється почуттям, відчуттям, представленням, мимовільним або проізвольнимдвіженіем, як відбуваються ті процеси, результатом яких є думка" (І. М. Сєченов). Генетична психологія або, що те ж саме, псіхологіяразвітія, аналізуючи становлення психічних процесів, може спиратися на результати досліджень, виконаних на дітях, але самі діти не составляютпредмета вивчення генетичної психології. Генетичні дослідження можуть бути проведені і на дорослих людей. Відомим прикладом генетичного ісследованіяможет служити вивчення формування звуковисотного слуху. У спеціально організованому експерименті, в якому випробувані повинні були підлаштовувати свойголос під задану висоту звуку, можна було спостерігати становлення здатності звуковисотного відмінності.  Відтворити, зробити, сформувати психічне явище - така основна стратегія генетичної психології. Путьексперіментального формування психічних процесів вперше був намічений Л. С. Виготським. "Діючий нами метод, - писав Л. С. Виготський, - може битьназван методом експеріментальногенетіческім в тому сенсі, що він штучно викликає і створює генетичний процес психічного розвитку ... Попиткаподобного експерименту полягає в тому, щоб розплавити кожну застиглу і закам'янілу психологічну форму, перетворити її на рухомий, поточний потокотдельних замінюють один одного моментів ... Завдання такого аналізу зводиться до того, щоб експериментально уявити будь-яку вищу форму поведінки не каквещь, а як процес, взяти її в русі, до того, щоб йти не від речі до її частинах, а від процесу до його окремих моментів ".  Серед багатьох дослідників процесу розвитку найбільш яскраві представники генетичної психології - Л. С. Виготський, Ж. Піаже, П. Я. Гальперин. Їх теорії, розроблені на основі експериментів з дітьми, цілком і повністю відносяться до загальної генетичної псіхологіі.Ізвестная книга Ж. Піаже "Психологія інтелекту" - це книга не про дитину, це книга про інтелект. П. Я. Гальперин створив теорію планомірного іпоетапного формування розумових дій як основи формування психічних процесів. До генетичної психології відноситься експериментальне ізученіепонятій, здійснене Л. С. Виготським.  Дитяча психологія тим і відрізняється від будь-якої іншої психології, що вона має справу з особливими одиницями аналізу - етовозраст, або період розвитку. Слід підкреслити, що вік не зводиться до суми окремих психічних процесів, це не календарна дата. Вік, поопределенію Л. С. Виготського, - це відносно замкнутий цикл дитячого розвитку, що має свою структуру і динаміку. Тривалість возрастаопределяется його внутрішнім змістом: є періоди розвитку і в деяких випадках "епохи", рівні одного року, трьох, п'яти годам.Хронологіческій і психологічний віку не збігаються, Хронологічний або паспортний вік - лише координата відліку, та зовнішня сітка, на фонекоторой відбувається процес психічного розвитку дитини, становлення її особистості.  На відміну від генетичної, дитяча психологія - вчення про періоди дитячого розвитку, їх зміну та правила переходу від одного віку кдругому. Тому слідом за Л. С. Виготським про цю області психології правильніше говорити: дитяча, вікова психологія. Типово дитячими психологами були Л.С. Виготський, А. Валлон, 3. Фрейд, Д. Б. Ельконін. Як образно говорив Д. Б. Ельконін, загальна психологія - це хімія психіки, а дитяча психологія - скореефізіка, тому що вона має справу з більш великими і певним чином організованими "тілами" психіки. Коли матеріали дитячої псіхологіііспользуются в загальній психології, то там вони розкривають хімію процесу і нічого не говорять про дитину.  Розмежування генетичної та дитячої психології свідчить про те, що сам предмет дитячої психології історично менялся.В "нині предмет дитячої психології - розкриття загальних закономірностей психічного розвитку в онтогенезі, встановлення возрастнихперіодов цього розвитку та причин переходу від одного періоду до іншого. Просування у вирішенні теоретичних завдань дитячої психології расшіряетвозможності її практичного впровадження. Крім активізації процесу навчання та виховання, виникла нова сфера практики. Це контроль над процесами детскогоразвітія, який слід відрізняти від завдань діагностики і відбору дітей у спеціальні установи. Подібно до того, як педіатр стежить за фізіческімздоровьем дітей, дитячий психолог повинен сказати: чи правильно розвивається і функціонує психіка дитини, а якщо неправильно, то в чому полягають отклоненіяі як їх слід компенсувати. Все це можна зробити тільки на основі глибокого і точної теорії, що розкривають конкретні механізми та динаміку развітіяпсіхікі дитини  Специфіка психічного розвитку дитини  Що ж таке розвиток? Чим воно характеризується? У чому принципова відмінність розвитку від будь-яких інших змін об'єкта? Какізвестно, об'єкт може змінюватися, але не розвиватися. Зростання, наприклад, це кількісна зміна даного об'єкта, у тому числі і психічного процесса.Есть процеси, які коливаються в межах "менше-більше". Це процеси зростання у власному і справжньому значенні слова. Зростання протікає вовремені і вимірюється в координатах часу. Головна характеристика зростання - це процес кількісних зміну внутрішньої структури і складу входять воб'ект окремих елементів, без істотних змін у структурі окремих процесів. Наприклад, вимірюючи фізичний ріст дитини, ми бачимо колічественноенарастаніе. Л. С. Виготський підкреслював, що є явища зростання і в психічних процесах. Наприклад, зростання запасу слів без зміни функцій мови.  Але за цими процесами кількісного зростання можуть відбуватися інші явища і процеси. Тоді процеси росту стають лішьсімптомамі, за якими ховаються істотні зміни в системі і структурі процесів. У такі періоди спостерігаються скачки в лінії росту, коториесвідетельствуют про суттєві зміни в самому організмі. Наприклад, достигають залози внутрішньої секреції, і у фізичному розвитку підлітка проісходятглубокіе зміни. У подібних випадках, коли відбуваються істотні зміни в структурі і властивостях явища, ми маємо справу з розвитком.  Розвиток, перш за все, характеризується якісними змінами, появою новоутворень, нових механізмів, нових процесів, нових структур. X. Вернер, Л. С. Виготський та інші психологи описали основні ознаки розвитку. Найбільш важливі серед них: диференціація, розчленовування ранеебившего єдиним елемента; поява нових сторін, нових елементів в самому розвитку; перебудова зв'язків між сторонами об'єкта. У качествепсіхологіческіх прикладів можна згадати диференціацію натуральногоусловного рефлексу на положення під грудьми і комплексу пожвавлення; поява знаковойфункціі в дитячому віці; зміна протягом дитинства системного і смислового будови свідомості. Кожен з цих процесів соответствуетперечісленним критеріями розвитку.  Як показав Л. С. Виготський, існує багато різних типів розвитку. Тому важливо правильно знайти те місце, яке середині займає психічний розвиток дитини, тобто визначити специфіку психічного розвитку серед інших процесів розвитку. Л.С. Виготський розрізняв: преформовані і непреформірованниі типи розвитку. Преформірованниі тип - це такий тип, коли на самому початку задані, закріплені, зафіксірованикак ті стадії, які явище (організм) пройде, так і той кінцевий результат, який явище досягне. Тут все дано з самого початку. Приклад - ембріональний розвиток. Незважаючи на те, що Ембріогенез має свою історію (спостерігається тенденція до скорочення нижчих стадій, найновіша стадіяоказивает вплив на попередні стадії), але це не змінює типу розвитку. У психології була спроба представити психічний розвиток по прінціпуембріонального розвитку. Це концепція Ст. Холла. В її основі лежить біогенетичний закон Геккеля: онтогенез є коротке повторення філогенеза.Псіхіческое розвиток розглядалося Ст. Холлом як коротке повторення стадій психічного розвитку тварин і предків сучасної людини.  Непреформірованний тип розвитку найбільш поширений на нашій планеті. До нього ж відноситься розвиток Галактики, розвиток Землі, процес біологічної еволюції, розвиток суспільства. Процес психічного розвитку дитини також відноситься до цього типу процессов.Непреформірованний шлях розвитку не визначений заздалегідь. Діти різних епох розвиваються по-різному і досягають різних рівнів розвитку. Із самого початку, смомента народження дитини не дано ні ті стадії, через які він повинен пройти, ні той підсумок, який він повинен досягти. Дитяче розвиток - етоНепреформірованний тип розвитку, але це абсолютно особливий процес - процес, який детермінований не знизу, а зверху, тією формою практичної ітеоретіческой діяльності, яка існує на даному рівні розвитку суспільства (Як сказав поет: "Лише народжені, вже нас чекає Шекспір "). Ветом особливість дитячого розвитку. Його кінцеві форми не дано, а задані. Жоден процес розвитку, крім онтогенетичного, не здійснюється за ужеготовому зразком. Людський розвиток відбувається за зразком, який існує в суспільстві. Згідно Л.С. Виготському, процес психічного розвитку - це процес взаємодії реальних та ідеальних форм. Завдання дитячого психолога - простежити логіку освоєння ідеальних форм. Дитина не сразуосваівает духовне і матеріальне багатство людства. Але поза процесом освоєння ідеальних форм взагалі неможливий розвиток. Тому усередині непреформірованноготіпа розвитку психічний розвиток дитини це особливий процес.  

 Дитинство як інтегративне соціальне явище є предметом вивчення не лише педагогіки, психології, а й багатьох інших наук.

 Російський соціолог Ігор Кон у книзі “Дитина і суспільство” зазначав, що світ дитинства є невід’ємною частиною життя кожного народу, кожний дорослий несе у собі спадщину дитинства і не може звільнитися від неї. Тому суспільство не може пізнати себе, не пізнавши закономірностей свого дитинства. Виховний вплив світу дорослих, вписуючись у певний соціальний, культурний та історичний контексти, формує свою педагогічну парадигму дитинства — сукупність характерних для суспільства на певному історичному етапі установок, цінностей, шляхів і механізмів їх реалізації в галузі педагогічної підтримки, освіти і виховання дітей.

 За твердженням французького демографа Філіппа Арієса (1914—1984), сутність дитинства пов’язана не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, сукупністю доступних форм і видів діяльності. З розвитком суспільства змінюється і ставлення до дітей.

 Американський психоісторик Ллойд Демоз головною проблемою виховання вважав ставлення батьків до дітей, а провідною силою історії — психогенні зміни в особистості, що відбуваються внаслідок взаємодії поколінь батьків і дітей. З цього погляду він описав шість послідовних періодів трансформації ставлення людства до дитинства.

 1. Від давніх часів до IV ст. — “інфантицидний” стиль, для якого характерне насильство над дитиною.

 2. IV — XIII ст. — “покидаючий” стиль, для якого було характерне запровадження виховання дітей у чужих сім’ях, монастирях. У сім’ях побутувала холодна, сувора атмосфера.

 3. XIV—XVII ст. — “амбівалентний” стиль, який поєднував увагу до дітей і впливи, спрямовані на подолання “злої” сутності волі, на заперечення самостійного духовного життя дитини.

 4. XVIII ст. — “нав’язливий” стиль, особливістю якого був суворий контроль дорослих над поведінкою та внутрішнім світом дитини.

 5. XIX — середина XX ст. — “соціалізуючий” стиль, що ознаменував зародження інтересу до внутрішнього світу дитини, створення умов для підготовки дітей до самостійного життя.

 6. Друга половина XX ст. — “допомагаючий” стиль, якому властиве прагнення батьків до емоційного контакту з дітьми, увага до їхнього індивідуального розвитку.

 Кожна суспільно-економічна формація породжує відповідну стратегію виховання, яка ґрунтується на моральних, релігійних, соціальних засадах суспільства, що зумовлюють пріоритетність дисциплінуючого чи активізуючого педагогічного впливу на дитину. За цим критерієм виокремлюють (І. Кон) такі типи суспільств:

— суспільства, яким властива слабка дисципліна в ранньому і пізньому дитинстві;

— суспільства, що відзначаються суворою дисципліною у ранньому і пізньому дитинстві;

— суспільства, в яких на етапі раннього дитинства дисципліна сувора, пізнього — слабка;

— суспільства, в яких раннє дитинство характеризує слабка дисципліна, пізнє — сувора.

 Європейську модель виховання І. Кон відніс до третього типу, якому властиве суворе дисциплінуюче виховання у ранньому дитинстві та поступове послаблення контролю. У первісному суспільстві невеликі племена, будучи змушені протистояти грізним силам природи, турбувалися про те, щоб діти володіли необхідними для виживання навичками і формами поведінки. Не практикувалися тоді фізичні покарання дітей, їхню поведінку регламентували спільні з дорослими табу, а виховувались вони на безпосередніх реакціях дорослих на їхні вчинки.

 Американська дослідниця етнографії дитинства Маргарет Мід (1901 —1978), аналізуючи з культурологічних позицій зв’язок особливостей стосунків дорослих і дітей з темпами історичного розвитку, виокремила такі три типи культур:

 1. Постфігуративна. Діти переймають у старшого покоління, чий авторитет був беззастережним, культуру стосунків, традиції, які передаються з покоління в покоління (переважають великі багатодітні сім’ї, що складаються з кількох поколінь).

 2. Кофігуративна. Діти й дорослі вчаться у своїх сучасників і ровесників культури, зорієнтованої на сучасність; традиційність за такої культури є нестійкою, переважають сім’ї нуклеарного типу (батьки і несімейні діти).

 3. Префігуративна. Роль дорослих полягає у створенні умов для розвитку дітей, які краще знають, що їм необхідно на кожному етапі життя. Відповідно дорослі багато чого навчаються у своїх дітей. У культурі дорослих (мистецтві, рекламі, шоу-бізнесі) спостерігаються використання дитячих психологічних образів і характеристик, перенесення типово дитячого виду діяльності (гри) на сучасну ігрову цивілізацію, інші явища запозичення дорослими дитячої субкультури.

 Сучасна концепція дитинства ґрунтується на визнанні його провідної ролі у психічному розвитку і становленні особистості. Щодо розуміння соціально-історичної природи психічного розвитку окреслилися традиційний і нетрадиційний погляди.

 Представники традиційного погляду наголошують на залежності закономірностей, механізмів і темпів психічного розвитку дитини від суспільно-історичних умов її життя. Дитинство вони розглядають як “соціальний винахід”.

 Нетрадиційний погляд ґрунтується на спробах тлумачити дитинство і розвиток дитини передусім як історичний феномен, що передбачає виявлення унікальної й самобутньої функції дитинства у соціокультурних процесах. Його теоретики розглядають дитинство як особливу форму культурної творчості, механізм, що реалізує наступність і поступальність історичного розвитку культури. Цей підхід відповідає реальному статусу розвиненого дитинства наприкінці XX — на початку XXI ст.

 Історія не раз підтверджувала влучність вислову чеського мислителя-гуманіста й педагога Яна-Амоса Коменського (1592—1670): “Діти приносять батькам правила”. Не є винятком і сучасний етап буття людства, на якому особливого прискорення набули темпи саморозвитку дитини, і цей процес впливає на розвиток світу дорослих. Ілюстрацією цього є дитяча ініціатива у пізнанні світу, складні питання, які діти щодня ставлять дорослим, змушуючи їх по-новому бачити, осмислювати явища дійсності. Така загальна тенденція впливу дитинства на світ дорослих.

 Отже, формування методології полідисциплінарного вивчення проблематики дитинства забезпечує вдосконалення практики навчання і виховання дітей. Зрушення у цій сфері пов’язані з визнанням самоцінності дитинства, гуманістичною спрямованістю виховання на розвиток особистості дитини.