63. Українсько-російські відносини в 1991 – 2012 рр.

Відносини України з Росією

Одне з центральних місць у стосунках Укр з навколишнім світом належить відносинам із Росією. Проблеми Криму, Севастополя і Чорноморського флоту були одними з найгостріших у відносинах між Україною і Росією в перші роки незалежності.

Після розпаду СРСР недоторканість кордонів була підтверджена у багатосторонній угоді про створення СНД 8 гр 1991. Ця угода була підписана і ратифікована як Укр так і Росією. Незмінність кордонів підтверджувалися Гельсінськими угодами 1975 р. У 1992 р. до цих угод приєдналися як Укр, так і Росія.

Але Верх Рада Російс Федер, ігноруючи ратифіковані нею угоди щодо недоторканості кордонів, прийняла 23січ 1992р. рішення розглянути конституційність актів 1954 р. про передачу Криму Укр, а 21 тр1992 постановила, що рішення про передачу Криму Укр не має юридичної сили.

Наступним кроком була від 9 лип1993 про „російський федеральний статус” Севастополя. Цим рішенням офіційно висувались територіальні претензії однієї країни до іншої.

Верх Рада Укр у своїй заяві від 10 липня 1993 р. кваліфікувала цей крок російського парламенту як „неприпустиме втручання у внутрішні справи України” і звернулась із скаргою у Раду Безпеки ООН. Остання однозначно висловилась на підтримку України. Це безпрецедентний випадок, коли стосунки України та Росії були винесені на порядок денний цього поважного міжнародного органу, який розглядає головні кризові ситуації у світі. У той же час українське керівництво проводило у відносинах з Росією зважену і гнучку політику, намагаючись вирішувати суперечливі питання шляхом компромісів і переговорів.

Одним із таких питань було питання Чорноморського флоту. На початку 1992 р. Чорноморський флот нараховував 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак і 85 гелікоптерів палубної авіації – загалом приблизно 10 % усього флоту Військово-Морських сил колишнього СРСР. Логічно, Україна мала право на значно більшу частку ВМФ колишнього СРСР, ніж Чорноморський флот. Однак керівництво Російської Федерації не погоджувалося передати Чорноморський флот Україні. 9 червня 1995 р., підписаною президентами Б. Єльциним і Л. Кучмою, було домовлено поділити Чорноморський флот: 81,7 % відходило до Росії, решта – Україні. Але про місце базування флоту домовитися:не вдалося Росія хотіла мати свою військово-морську базу у Севастополі, а Україна на це не погоджувалася. Тому переговори про флот тривали.

31 травня 1997 р. у Києві президентами Росії Б. Єльциним і України Л. Кучмою було підписано „Договір про дружбу, співробітництво та партнерство”. Договір охоплював усі сторони міждержавних відносин між Росією і Україною. Принципово важливим моментом договору було визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів як України, так і Росії.

Одночасно було вирішене питання про розподіл Чорноморського флоту і базу його розташування у Севастополі. 29 травня 1997 р. прем'єр-міністри Росії і України – В.Чорномирдін та П. Лазаренко – підписали „Статус і умови перебування Чорноморського флоту на території України”. Було вирішено, що російський Чорноморський флот буде базуватися в Севастополі, як і український, але в різних бухтах. Росія зобов'язалася виплатити Україні 2,5 млрд. доларів за оренду бази ВМФ у Севастополі терміном на 20 років. Угодою фактично підтверджувався український статус Севастополя.

Дуже важливими для України залишалися економічні відносини  з Росією, особливо в паливно-енергетичному комплексі. Росія є головним експортером газу в Україну. Щорічно вона постачає Україні 55-60 млрд. кубометрів газу, що покривають до 70 % обсягів його споживання.

Зважаючи на це, 9 червня 2002 р. президенти України і Росії (Л. Кучма і В. Путин) у Петербурзі підписали спільну заяву, в якій вони доручили урядам двох країн підготувати російсько-українську угоду про стратегічне співробітництво в газовій сфері. Ця угода передбачала створення на паритетних засадах консорціуму з керування і розвитку газотранспортної системи України, а також можливу участь у цьому європейських газових компаній. 10 червня 2002 р. до цієї угоди приєдналася Німеччина. Участь німецьких компаній у цьому консорціумі давало змогу залучити 2,3 млрд. доларів для реконструкції українських газопроводів і транзиту газу через Україну у Західну Європу. Київ та Москва фактично розв’язали проблему реструктуризації українського газового боргу Росії.

На Кишинівському саміті СНД у жовтні 2002 р. прем’єр-міністри України і Росії підписали угоду про стратегічне партнерство в газовій сфері, розраховане на 30 років. Досягнуті домовленості можна розцінити як істотний прорив в українсько-російських економічних відносинах.

Одним з головних експортерів нафти в Україну є Росія. Також вона є єдиним постачальником ядерного палива для українських атомних станцій, відходи яких переправляються в Росію на переробку і зберігання. Росію також треба віднести до числа найважливіших партнерів України в сфері експорту та імпорту товарів народного споживання і військово-технічного співробітництва. Росія залишається першим торговим партнером України і одним із головних інвесторів у її економіку (295,1 млн. доларів на 1 січня 2002 р.).

Таким чином, українсько-російські відносини поступово набували іншого змісту. Протягом 2001-2003 рр. численні зустрічі президентів обох країн Л. Кучми і В. Путіна дали поштовх до виконання конкретних економічних та політичних проблем у двосторонніх відносинах.

Разом з тим відносини між Україною і Росією на початку ХХІ ст. залишаються асиметричними. Зберігається залежність України від Росії в багатьох галузях, особливо в енергетичній.

Економічна залежність від Росії, тиск багатомільйонної російської етнічної спільноти та зросійщеного загалу в південних і східних регіонах України, особливо в Криму, перебування в Росії кількох мільйонів українських заробітчан та інші фактори змушували українське керівництво постійно йти на компроміси з Росією. Проте Україна уникала пасток у вигляді подвійного громадянства, другої (російської) державної мови, наднаціональних органів СНД тощо.