100. Відповідальність за ухилення від виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Статтею 115 ГПК передбачено, що рішення, ухвала, постанова господарського суду підлягають обов'язковому виконанню підприємствами, установами, посадовими особами.

Водночас судова практика свідчить про те, що у багатьох випадках підприємства, установи, організації та їх посадові особи ухиляються від виконання рішень господарських судів, що завдає шкоди правам і охоронюваним законом інтересам юридичних та фізичних осіб, призводить до тяганини і зайвого листування і зрештою не додає авторитету судовим органам.

З урахуванням викладеного, господарським судам слід виходити з того, що згідно зі статтею 382 ККУ умисне невиконання посадовою особою рішення, ухвали чи постанови суду або перешкодження їх виконанню карається штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

З огляду на вимоги цієї норми та частини четвертої статті 90 ГПК, а також роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 02.12.92 N 01-6/1444 "Про практику застосування статті 90 Арбітражного процесуального Кодексу України" господарським судам необхідно враховувати таке.

Посадовими особами, які повинні виконувати судові рішення, є, зокрема, державні виконавці, керівники та інші посадові особи різних підприємств, установ та організацій.

Відповідно до статті 112 КПК попереднє слідство у справах про злочин, передбачений статтею 382 ККУ, провадиться слідчими прокуратури.

Отже за наявності у господарського суду даних про умисне невиконання відповідною посадовою особою судового рішення, ухвали чи постанови, йому слід вирішувати питання про надіслання відповідного повідомлення до органу прокуратури.

101. Відстрочка або розстрочка виконання, зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду.

На підставі ст. 121 ГПК України та ст. 36 Закону України «Про виконавче провадження» та при наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, може у виняткових випадках, залежно від обставин справи, відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, встановити чи змінити спосіб та порядок їх виконання.

Такі процесуальні права можуть бути реалізовані в будь-який час із моменту вступу рішення в законну силу до

його повного виконання.

Установлення способу та порядку виконання рішень має здійснюватися в резолютивній частині рішення

господарського суду (наприклад, стягнення заборгованості з суб’єкта господарювання, виселення з приміщення, примусове виконання зобов’язання у спосіб реалізації конкретного положення договору, тощо).

На законодавчому рівні поняття «відстрочка», «розстрочка», «зміна способу та порядку виконання рішення» не

розкриті. Аналогічна ситуація й у сфері адміністративного та цивільного судочинства.

Утім, на відміну від останніх галузей судового процесу, термінологічна сутність визначень «розстрочка»,

«відстрочка» і «зміна способу та порядку виконання рішення» в господарському процесуальному праві з’ясована на рівні Роз’яснень Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування ст. 121 Господарського процесуального кодексу України», до положень якого й доцільно звернутися.

Відстрочка — це відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом. Наприклад, відстрочка може надаватися за рішенням, у якому господарським судом визначено певний термін звільнення приміщення, повернення майна тощо.

Розстрочка означає виконання рішення частками, встановленими господарським судом, із певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частки також мають визначатися господарським судом. При цьому слід зважати на те, що розстрочка можлива при виконанні рішення, яке стосується предметів, що діляться (гроші, майно, не визначене індивідуальними ознаками; кілька індивідуально визначених речей тощо).

Під зміною способу і порядку виконання рішення слід розуміти прийняття господарським судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання в порядку і способом, встановленими раніше. Наприклад, зміна способу виконання рішення можлива шляхом видозмінення зазначеної у рішенні форми (грошової чи майнової) виконання, тобто за відсутності в боржника присудженого позивачеві майна в натурі або грошових коштів, достатніх для покриття заборгованості.

Господарське процесуальне законодавство не містить спеціальних вимог до форми та змісту заяви про відстрочку або розстрочку виконання рішення, ухвали, постанови, встановлення чи зміну способу та порядку їх виконання.

Отже, керуючись загальними правилами оформлення та подання документів у господарські суди, а також з огляду на вимоги ст. 121 ГПК України, слід сказати, що заява має містити:

— найменування господарського суду, до якого звертається особа, реквізити сторін у справі;

— викладення фактів та обґрунтування причин, що унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення господарського суду, посилання на докази (із доданням їх копій до заяви), котрі підтверджують викладені обставини;

— чітко визначені вимоги заявника в прохальній частині заяви;

— докази надіслання іншим сторонам копій заяви і доданих матеріалів.

Заява про відстрочку або розстрочку виконання, встановлення чи зміну способу і порядку виконання розглядається та вирішується судом у десятиденний строк у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника.

Строк є пересічним, тобто не підлягає продовженню (збільшенню) господарським судом ані за його власною ініціативою, ані за ініціативою сторін, виходячи з відсутності відповідної можливості згідно з нормами чинного ГПК України.

Підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення у строк або встановленим господарським судом способом. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених ст. 121 ГПК України, ця норма не вимагає, і господарський суд законодавчо не обмежений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстрочки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд має враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи.

Зауважмо на значній суб’єктивності фрази «у виняткових випадках», що міститься в ст. 121 ГПК України, трактування якої значною мірою залежить від суддівського розуміння в межах кожної індивідуальної справи. Отже, суд оцінює надані стороною докази наявності «виняткових випадків» на підставі ст. 43 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Прийняття рішення стосовно відстрочки або розстрочки виконання, встановлення чи зміни способу і порядку виконання місцевим господарським судом оформлюється ухвалою суду, яка може бути оскаржена на загальних підставах (відповідно до ст. 106 ГПК України).

У процесі виконання судового рішення сторони можуть укласти мирову угоду, що подається на затвердження господарського суду, який прийняв відповідне рішення. Про затвердження мирової угоди господарський суд виносить ухвалу (ч. 4 ст. 121 ГПК України), формально та фактично підтверджуючи можливість зміни порядку та способу виконання раніше прийнятого судового акта у зв’язку з наявністю домовленості сторін спору.

Ця ухвала є виконавчим документом згідно з п. 2 ч. 2 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» і як

виконавчий документ має містити у своїй резолютивній частині не лише вказівку про затвердження мирової угоди, а й інші передбачені законодавством (ст. 86 ГПК України та ст. 18 названого Закону) ознаки та відомості, зокрема щодо умов, розміру і строків виконання зобов’язань сторін тощо. За недодержання відповідних вимог ухвала про затвердження мирової угоди не може вважатися виконавчим документом, котрий підлягає виконанню державною виконавчою службою.

У випадках невиконання зобов’язаною стороною умов мирової угоди, укладеної в процесі виконання судового рішення і затвердженої господарським судом, заінтересована сторона може звернутися до державного виконавця на підставі Закону України «Про виконавче провадження» із заявою про примусове виконання ухвали, якою затверджено цю угоду.