3. Форми землеволодіння

• Місце верств у суспільній піраміді визначалося великою мірою їхнім правом на землю.

• Основними землевласниками тоді були князі.

• Великий князь київський вважався головним власником землі.

• Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями.

• Ще меншими територіями володіли волосні князі та бояри.

• Значні земельні маєтності мала православна церква.

• Крім земель, що перебували в приватній власності, лишалася, постійно скорочуючись, незначна частина земель, що ними володіли сільські громади.

• Поступово склалося вотчинне землеволодіння, яке передбачало закріплення тих або тих територій за певною гілкою князівського роду.

• Норми отчинного землеволодіння без кінця порушувалися силою зброї.

Дослідники стверджують, що в Київській Русі та Галицько-Волинській державі були дві основні форми феодального землеволодіння: умовне – помістя і безумовне – отчина.

Впродовж століть вони співіснували, хоча їх частка у різні історичні періоди була різною. У перші століття історії переважало помісне землеволодіння; за часів роздробленості – вотчинне.

395.

Галицьке князівство Виникнення Галицького князівства, яке почало формуватися в другій половині XI ст., пов'язане з ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, який заснував династію князів-ізгоїв — Ростиславичів. У 40-х pp. XII ст. Галицька земля була об'єднана під владою князя Володимира Володаревича (Володимирка) і перетворена ним на значущу політичну одиницю тодішньої Європи зі столицею в місті Галич (1141 рік). У 1145 році Володимирку довелося відвойовувати місто від зазіхань свого небожа Івана Ростиславича, якого після його втечі до міста Берладь, що на Дунаї, стали називати Берладником. Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Володимиркового сина, Ярослава (1153-1187 pp.), який згадується в «Слові про Ігорів похід» під іменем Ярослава Осмомисла (той, що має вісім мислей), що означало «мудрий, розумний». На початку свого правління він був змушений обороняти Галицьке князівство від нападів київського князя Ізяслава Мстиславича й свого племінника Івана Ростиславича Берладника. Прагнучи зміцнення князівської влади, Ярослав Осмомисл боровся й проти боярської опозиції, яка настільки зміцніла, що не хотіла коритися князеві, стала втручатися в його взаємини з правителями інших країн і навіть в особисте життя. Свавільні галицькі бояри були найбагатшими та наймогутнішими серед бояр усіх руських земель. Під їхнім впливом Ярослав був змушений повернути до Галичини дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) та сина Володимира, яких він відправив у Суздаль одразу по смерті свого батька Володимирка. За правління Ярослава Осмомисла галицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між Карпатами, Дністром і пониззям Дунаю. У «Слові про Ігорів похід» згадується про могутність галицького князя, який «підпер гори Угорські своїми військами» і «зачинив ворота Дунаю». Князь збудував і укріпив багато нових міст, у 1153-1157 pp. спорудив Успенський собор у Галичі. Ярослав спільно з іншими князями вів боротьбу проти половців та брав участь у боротьбі за Київ. Уклав союзницький договір з Угорщиною, який 1167 року зміцнив завдяки шлюбу своєї дочки з угорським королем Стефаном III. Уміло будував відносини з Польщею, підтримував дружні стосунки з Візантією та імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою. Після смерті Ярославового сина Володимира 1198 року династія галицьких князів Ростиславичів припинила своє існування. Щоправда, крім Володимира в Ярослава Осмомисла був іще один син — Олег, матір якого бояри спалили живцем, звинувативши в чаклунстві, а його самого вигнали з краю. Довідка. Ростислав був сином Володимира Ярославича, який помер іще за могутності свого батька — Ярослава Мудрого. Тому після смерті діда малолітній онук Ростислав не отримав зі спадщини нічого й відразу розпочав боротьбу з найближчими родичами за свою батьківщину. Персоналії Іван Ростиславич Берладник (?-1162) Князь, один з представників галицького княжого роду Ростиславичів. Син перемишльського князя Ростислава Володаревича. Після смерті батька одержав у володіння м. Звенигород (на р. Білці). 1141 року розпочав війну зі своїм дядьком Володимирком Володаревичем. У результаті невдалої спроби зайняти галицький княжий стіл 1144 року був позбавлений Звенигородського удільного князівства. Зазнавши поразки, утік на землі нижнього Дунаю, де з 1146 року згадується як князь берладський (назва походить від м. Берладь, що лежало на однойменній річці — лівій притоці Серету). Згодом подався до Києва, де служив при дворі князя Всеволода Ольговича та його брата Святослава. 1158 року Берладник знову на Дунаї, де, організувавши загони половців та берладників, у наступному році вирушив у похід проти галицького князя Ярослава Осмомисла. Маючи 6-тис. військо, обложив головне місто Галицького Пониззя — Ушицю, але, незважаючи на підтримку місцевого населення, зазнав поразки. Подався до Києва, а згодом — до Греції, де 1162 року був отруєний у м. Солуні (Салоніки).

396.

“Правління Романа Мстиславича та Данила Галицького”.

Роман Мстиславович.

Коли вмер останній князь з роду Ростиславовичів, галицьке князівство

перейшло під владу волинського князя Романа Мстиславовича. Князь Роман

був славний з хоробрости і відваги. Роман наслідував свого прадіда

Володимира Мономаха і всіма силами старався знищити степового ворога. У

1199 році Роман об‘єднав Галичину і Волинь в єдину Грицько-Волинську

державу. Князь Роман Мстиславович проводив політику зміцнення князівства

та своєї влади. Роман захищав землі князівства від нападів половців,

литовців, вів боротьбу з непокірними боярами. Він мав таку приповідку:

“не буде пахнути коріння, якщо його не потовчеш”. Цим він хотів сказати,

що з бояр не буде користи для держави, як князь їх не присмирить. Як

бояри знову підняли бунт, Роман виступив на них з військом, побив їх,

деяких покарав суворо, інших вигнав з краю. Ті, що залишились спокірніли

і слухали вже князя. Роман Мстиславович здійснював активну зовнішню

політику: підписав договір про мир з Візантією, одружився з донькою

візантійського імператора Ганною.

Князь Роман володів не тільки на Волині і в Галичі, але поширив свою

владу також на інші українські землі. Він також задумав скріпити

українські землі на заході і почав війну з поляками. Але мети не досяг.

Загинув у 12-5 році в бою під Зави хвостом над Сяном. Похований у

Крилосі під Галичем.

Данило Галицький.

Данило Галицький був сином першого галицько-волинського князя Романа.

Він був освіченою, талановитою людиною та гарним правителем. Після

смерті батька в 1205 році змушений був покинути Галичину.

У 1238 році він захопив Галич, а брату Васильку віддав у володіння

Волинь, але обидва князівства під верховенством Данила.

У 1245 році князь Данило розгромив боярську опозицію, та об‘єднав

польсько-угорські війська.

У внутрішній політиці Данило продовжував лінію батька: зміцнював владу

Князя; послабив позиції бояр; будував нові міста (Львів, Холм);

зміцнював позиції православної церкви; сприяв розвитку культури;

послабив пригноблення залежних селян; розширив права ремісників; провів

військову реформу.

Дипломатична діяльність Данила була спрямована на зміцнення позиції

Галицько-Волинського князівства. Він укладав вигідні династичні шлюби

своїх дітей з дітьми правителів інших держав. Данило почав боротьбу з

монголо – татарами. З цією метою він уклав союз з недавніми ворогами –

поляками та угорцями. Папа Римський Інокентій IV благословив анти

татарський похід.

У 1253 році Данило отримав королівський титул від Папи римського. У

1254-1257 роках розгромив монголо-татарське військо. Це були перші

перемоги русичів над монголо-татарами. Але звільнити Русь від ярма

Данилу не вдалося.

Нове вторгнення монголо-татар на землі Галицько-Волинського князівства

примусило Данила прийняти умови хана Бурундая: зруйнувати фортецю Львів,

Володимир, Луцьк.

В 1264 році Данило помер в м. Холм. З його смертю закінчилося існування

Галицько-Волинського князівства.

397.