Описові питання на екзамен з Античних……. Пит№1.  Природа та населення Стародавньої Греції

Греція розташована у східній частині Середземного моря на півдні Балканського півострова. Перші рільники з'явилися тут у V тисячолітті до н. е. Оскільки на Балканському півострові немає великих річок з родючими долинами, тут не змогли виникнути такі держави, як у Єгипті або Дворіччі. Місцеве населення тривалий час надавало перевагу скотарству перед рільництвом. Племена, які заселяли Грецію, називали себе еллінами — нащадками легендарного царя Елліна, а свою країну — Елладою. Греки з племені Іона, внука Елліна, оселилися на заході Малої Азії, і місцевість, де вони жили, почали називати Іонією. Греками цей народ уперше назвали римляни, а територію, заселену греками, —Грецією. Між Іонією і Балканським півостровом розкинулося Егейське море, береги якого порізані затишними бухтами. Воно — мілководне, з безліччю великих і малих островів, найбільшим з яких є острів Крит. Багато островів, де мореплавець міг перечекати негоду, і спокійних бухт стали причиною швидкого розвитку судноплавства. Іншою причиною, що спонукала греків будувати кораблі, був рельєф Балканського півострова. Греція — країна гориста. У давнину гори, що поділяли країну на окремі частини, вкривали дрімучі ліси, в яких водилося чимало хижаків, тому спілкування між грецькими поселеннями сушею утруднювалось, і поселенці змушені були плавати один до одного морем. Згодом греки стали чудовими мореплавцями. Великих і повноводних рік у Греції немає. З усіх боків, крім північного, її омивають моря. Південний край Еллади — півострів Пелопоннес. З іншими областями країни його зв'язує вузький Коринфський перешийок, або Істм. На Пелопоннесі виникли найдавніші еллінські міста: Мікени, Аргос, Мідея, Пілос, Мессена, Тіринф. З міст, що розташовувалися в інших частинах Еллади, найбільш відомі Афіни, Орхомен, Арне. Грецію поділяють на континентальну й острівну. Континентальна складається з трьох частин: Північна (Ахейя), Середня (Аттика) та Південна (Пелопоннес). Ахейя й Аттика з'єднані між собою Фермопільським проходом, а Аттика і Пелопоннес – вузьким Коринфським перешийком. Острівна Греція налічує кілька тисяч великих і маленьких островів. Найбільшими з них є Крит,Евбея, Родос, Саламін.

Літо в Греції жарке та посушливе, а зима порівняно прохолодна, хоча й без снігу. Опади бувають в основному восени та взимку. Навесні та влітку дощі бувають украй рідко. Великих річок немає.

Це гориста країна з гірськими луками, хребтами, долинами, у якій небагато земель, придатних для землеробства. Тільки на півночі та півдні, а також у гірських долинах є порівняно великі ділянки родючих земель. На схилах гір здавна вирощували виноград, ячмінь і фрукти, у південних долинах країни дозрівали апельсини й оливки.

Гори Еллади багаті на дорогоцінні, кольорові метали та залізо, славляться також покладами будівельного каменю, мармуру, високоякісної глини.

Населення Давньої Греції

Територія Греції була заселена з давніх часів, переважно на родючих землях долин Фессалії й Додони та на островах Егейського моря. У III тис. до н.е. тут починають утворюватися військові союзи, будуються укріплені поселення.

Такі поселення перетворювалися на осередки землеробства і скотарства. З часом тут почали будувати складні іригаційні системи. Це давало можливість за умов теплого клімату вирощувати зернові культури, виноград, оливки. Вже в ті часи з оливок виготовляли олію, з винограду – вино, оцет.

Поселення давніх жителів Еллади мали вимощені каменем вулиці й водогони. Палаци й храми, багатоповерхові будинки будували із каменю, вміли виплавляти й обробляти мідь, бронзу, виготовляти високоякісну кераміку, будувати кораблі.

Життя давнього населення Греції було нерозривно пов'язане з морем. Це єдиний шлях, який сполучав Балканський півострів з островами Середземномор'я. Нерідко допливти до сусіднього поселення було легше, ніж долати шлях через гори. Море було багате на рибу та інші морепродукти, тому населення Греції було вправним у риболовлі та кораблебудуванні.

У III-II тис. до н.е. з півночі на Балканський півострів вторглися племена ахейців. Поступово вони захопили не тільки континентальну Грецію, а й острови Егейського моря.

Наприкінці II тис., так само з півночі, в Елладу прийшли дорійці. Вони відзначалися надзвичайною агресивністю та жорстокістю. Давні народи, які населяли територію Греції, а також прийшлі ахейці й дорійці утворили єдиний народ, який і дістав назву «греки».

Пит №2.  Періодизація історії стародавньої Греції.

1.Періодизація історії стародавньої Греції

Історія Стародавньої Греції поділяється на 3 періоди:

1 Період : Крито-Мікенська Греція (30 -12 ст. До н.Е)

Крит

• Ранньомінойський період (30-23 ст. до н.е)

• Середньомінойський(22-18 ст. до н.е)

• Пізньомінойський (17-12 ст. до н.е)

Мікея

• Ранньомікейський період (30-21 ст. до н.е)

• Середньомікейський (20-17 ст. до н.е)

• Пізньомікейський (16-12 ст. до н.е)

Перший етап — це час виникнення, розквіту і падіння ранньокласових суспільств і перших державних утворень II тисячоліття до н. є. Після так званого «дорійського завоювання» (XII ст. до н. є.) починається другий цикл розвитку державності в Стародавній Греції, який включає в себе три періоди:

2 Період : Полісна Греція (11-4 ст до н.Е)

• Гомерівська Греція (Темні віки) (11-9 ст. до н.е)

• Архаїчна Греція (8-6 ст. до н.е)- час формування полісних структур, Великої грецької колонізації і ранньогрецької тиранії.

• Класична Греція (5ст. до н.е -30 рр.до н.е)-  розквіт давньогрецьких полісів, їхньої економіки, період найвищих культурних досягнень давніх греків.

3 Період : Період Еллінізму (4 ст. До н.Е- останні десятиліття 1 ст. До н.Е)

• Похід О. Македонського та формування системи елліністичних держав (334-271 рр. до н. е)

• Розквіт елліністичних держав

• Криза елліністичних держав

Останній етап — елліністичний. Він починається походами Александра Македонського (остання третина IV ст. до н. є.) і завершується в 30 р. до н. е., коли остання з елліністичних держав — Птолемеївський Єгипет — була завойована Римом. З цього часу історія Стародавньої Греції та колишніх елліністичних держав вивчається вже в рамках історії Стародавнього Риму.

Пит №3. Дослідники історії крито-мікенської Греції в XIX-XX ст.

Археологічне вивчення Криту, яке допомогло вивчити давню історію,розпочалось з 90-х р. ХІХ ст. Артуром Евансом. З 1900 р. він приступив до систематичних розкопок давнього Кносу – прославленої в міфах столиці володаря давнього Криту, Міноса. Одночасно з Евансом розкопки проводили і інші експедиції. Археологічні дослідження давньої історії пд. Балканського п-ова і Егейського узбережжя Малої Азії розпочались ще швидше,завдяки Г. Шліману. В 1870 р. він розпочав розкопки на терит. Туреччини в північно-західній частині Малої Азії, на пагорбі Гісарлік. Керуючись описами «Іліади» Шліман думав,що в недрах цього пагорба є гомерівська Троя. Спеціальні розкопки він проводив з перервами з 1870-1890 рр. і відкрив там не тільки місцезнаходження Трої,але й вогнище давньої к-ри Егейського моря, про що навіть не підозрював. Проте на місці де була Троя Шліман помилився в археологічних шарах, в яких знаходились її розвалини. Замість в ІІ шарі , Троя опинилась у VІІ –му шарі А. Власне так як перші археологічні відкриття пам*яток егейської культури були проведені в Мікенах і на Криті,то період називають крито-мікенським.

А. Еванс на початку ХХ ст. виявив під час розкопок Кносу глиняні таблички з написами на невідомій мові. Такі таблички були знайденні і в інших місцях Криту. Ці ієрогліфи виникли на Криті ще на рубежі ІІІ-ІІ тис. до н.е. На їх основі приблизно в ХVІІ ст.. до н.е. виникла система лінійного письма. Почавши їх вивчати А. Еванс більш ранню критську писемність назвав лінійним письмом А, а більш пізню – лінійним письмом Б. Він намагався розшифрувати, але зумів виявити лише цифри і систему ліку. Вона була десятковою. Вивчаючи праці науковців у 1952-1953 рр. розшифрував лінійне письмо Б молодий англійський архітектор Майкл Вентріс. Для подальшої роботи над розшифровкою і вивченням лінійного письма Вентріс залучив філолога-класика Дж. Чедвіка,який успішно працював з ним до своєї трагічної смерті в 1956. В радянській історико-філологічній науці особлива заслуга в вивченні лінійного пильма Б за методом Вентріса належить С.Я Лурьє.

Пит №4. Історія розвитку Криту в ХХХ-ХII ст. до н.е.

В ХХХ ст. критяни були досить технічно розвиненим народом.Населення острова знало гончарний круг, вкороистовувало чотирьохколісний транспорт,критяни володіли ювелірною справою використовували емаль ,мідь золото і срібло. В період 2200-2100рр утвердилося виробництво бронзи.

Будівництво палаців почалося близько 2200р.до н.е. яскравим проявом мистецтва критських зодчих були палаци в Кноссі, Маллії, Фесті і Закро.Знайдені в печері Камарес кераміка свідчить про майстерність гончарів, а також про поширений тоді орнамент у вигляді квітів шафрану.

Важко судити про соціальну структуру.Була аристократія, ремісники ,землероби і раби .Рабами ставали військовополонені.

Схожість Господарства і побуту Кносса Феста , Маллії і Закро дозволяє робити припущення , що на Криті існували 4невеликих ,тісно пов’язаних між собою царства очолювані «родственними» династіями. Ці царства не вели між собою маштабних воєн.

Найбільш вірогідно що критяни –одне з еллінських племен.В «Одісеї » критяни перераховані в одному ряді з і1ншими грецькими племенами – ахейцями і дорійцями. Історики Фунікід і Діодор також вважала їх еллінами.Сучасні вчені-філологи підтвердили.Вони виявили, що найдавніші надписи Криту написані за допомогою письма «а» читаються на одному з ранніх діалектів грецької мови.

Археологічні знахідки вказують на зв’язки криту з Троянським царством ,Хетами в малій Азії, Кіпром, Вавилонією Періоду правління Хамураппі пізніше з сирією, Але найширшими були зв’язки з Єгиптом.Саме єгипетські знахідки послужили основою для хронології А. Еванса.

В 18 ст були зруйновані палаци в Кноссі. Фесті, маллії , поселення в Псирі, Мохлосі, Василіках, деякі з них вже не відбудувалися. А.Еванс і ДЖ. Пнедбері називають причину – землетрус

1750-‘1450—новий період відбудови Криту Збільшився об’єм виробництва, вдосконалилося палацобудування.Роль грошей напевно відігравали величезні злитки бронзи або міді вагою біля 29 кг .

До 2 тис критське суспільство вже було класовим. Особливої могутності Крит досяг в часи правління Міносів.

З середини 18 ст до н .е Крит був об’єднаний під верховною владою династії що правила в кноссі .Об’днаний Крит зумів вести активну зовнішню політику .Уже в 18-17 ст критяни захопили Кікладський архіпелаг.Відомо що підкорені острови платили данину.Легенда про відправку на Крит для мінотавра юнаків і про подвиг тесея свідчить про те критяни підкорили Аттику

Про культурний вплив свідчить те що ахейці створили письмо «б» на основі критської писемності. Письмо «а» розшифрував вентріс

В сер 15 ст на Криті відбувся землетрус а потім його захопили ахейські племена.

Пит №5. Ахейська Греція ІІ тис. до н.е.

Приблизно в другій половині 15 ст до н е починається період найвищого розвитку ахейського суспільства.Події того часу описані в поемах Іліада і Одісея.

Земля в ахейських державах ділилася на 2 категорії:общинні поля які належали народу,демосу і індивідуальні.Існували тонко розроблені норми ,Що юридично регулювали земельні відносини.

В торгівлі ахейцям вдалося досягти більшого ніж їхні попередники критяни.Воєнна експансія лише сприяла торгівлі відслідковуємо зв’язки з Сицилією, південною Італією ,Іспанією, побережжям Малої Азії,Трої до середини 13 ст .стиль ахейської кераміки перейняли майстри о-вів Самос ,Родос,Кіпр.

Ахейське суспільство другої половини 2 тис до н.е .було рабовласницьким. Серед вільних людей перевагу мали воїни. В містах жили більшість ремісників і торговців.Розвиток торгівлі викликав появу грошей,роль яких відігравав скот ,зокрема бики.На басилеїв покладалися також функції збору податків натурою.

Розвиток інституту царської влади в ахейському суспільстві ілюструється ростом царських палаців в мікенах, Коринфі,Таринфі.Відомо,що до 13 ст мікени підкорили Крит.На це вказує згадка, що критський цар Ідоменей брав участь у троянській війні в якості підвладного мікенському царю.

Ахейські царства14-13 ст судячи з археологічних знахідок були дуже багатими.Ахеських царів з сім’ями ховали у круглих купольних гробницях –толосах.

Посилення влади мікен не проходило гладко .Судячи по арх. Даних в першій пол..13 ст палаци в мікенах і тиринфі загинули від пожарів.,після чого повністю відбубувався лише мікенський палац.В цей час у мік. Правили роди Персеїди, Пелопіди:Атрей,Фієст, Агамемнон(його брат менелай оджужени на тій самій Єлені)

В Фессалії знаходилося царство Іолк.(міф :Арго поплив в Колхіду за руном з іолка.Це свідчить про грабіжницькі методи,піратство)

В середній Греції виділялися Фіви.В мессенії—Пілоське царство

Троянська війна—1240-1230рр.

Після троянської Війни прийшли Дорійські племена,які встановили сво аладу за допомогою нового металу--заліза

Пит №6. “Іліада” и “Одіссея” як історичне джерело з історії гомерівської Греції.

Наступний після мікенської епохи період грецької історії прийнято називати гомерівським або передполісним. До початку нашого століття поеми "Іліада" і "Одіссея" була єдиним джерелом для вивчення історії Греції XI-IX ст. до н.е. Однак археологічні розкопки, які безперервно велися на території Еллади, дали змогу накопичити значний фактичний матеріал. Нові відкриття дозволили значно доповнити дані епосу і наочно показати історизм самих поем, хоча питання про їхнє походження, особу автора чи авторів, час написання належить до числа ше не вирішених наукових проблем.

Незважаючи на відсутність достовірної інформації про Гомера як реальної особи, його існування не ставилося під сумнів у давнину. Йшли лише суперечки про місце народження та роки життя. За найпоширенішою версією, він народився в Смірні (Мала Азія) чи на о. Хіос. А час життя Гомера датувався по-різному: від Троянської війни до VIII ст. до не. Відсутність біографічних даних про Гомера дозволила деяким дослідникам давньогрецької історії та літератури сумніватися в історичній реальності особи поета. Уривки з поем довгий час виконувалися на святах співаками і переказувачами - аедами, які досить часто змінювали текст залежно від складу слухачів. І лише в другій половині VI ст. до н.е. в Афінах був встановлений остаточний текст поем.

А розпочав критику Гомера софіст Зоіл (IV ст. до н.е.), прозваний "бичем Гомера" (гомеро-мастікс).

У період еллінізму в III - І ст. до н.е. філологи т. зв. Александрійської школи розділили кожну з поем на 24 пісні (згідно з кількістю букв грецького алфавіту), встановили багато інтерполяцій (пізніших вставок) і виправили ряд помилок переписувачів.

У новий час з'ясування проблеми гомерівського епосу було започатковане французьким абатом д'Обіньяком та італійським істориком - соціологом Дж. Віко.

Однак "гомерівське питання", тобто проблема авторства і походження поем, було гостро поставлене в науці лише наприкінці XVIII ст. і до цього часу залишається остаточно не вирішеним. Саме 1795 р. німецький вчений Ф.А.Вольф видав книгу "Вступ до Гомера", вказавши на значну кількість суперечностей в епосі. Вважаючи, шо грецька писемність виникла лише близько VI ст. до н.е., Вольер вважаз маловірогідним, шоб неграмотний поет, незважаючи на всю його обдарованість, міг створити дві великі поеми. Не допускав він і можливості збереження цих поем в усній передачі протягом декількох століть. Тому школа Вольфа висунула думку, шо "Іліада" і "Одіссея" були механічним поєднанням багатьох пісень, здійснених поступово різними аедами. Очевидну єдність поем він пояснював тим, шо їхня тематика базується на дійсних історичних подіях.

На основі версії Вольфа Лахман створив "теорію малих пісень", за якою поеми створювалися із постійних творів народної творчості. Цим Лахман пояснював суперечності в поемах.

Протягом наступних століть дослідники гомерівського епосу розділилися на три групи. Перша група - унітарїі - виходили з композиційної цілості, відповідності мови і стилю "Іліади" й "Одіссеї". Вони відстоювали єдність поем, автором яких був Гомер чи інший талановитий поет. Представниками цієї теорії були К. Ніч, М.С. Куторга, Ф.Ф. Соколов.

Іншу групу складали аналітики, прихильники гіперкритицизму. Однак їх висновки, які зводилися до подрібнення поем на маленькі пісні, стали викликати заперечення серед вчених), Бо залежно від застосованих методів дослідження аналітики приходили інколи до діаметрально протилежних висновків. Так, наприклад, "Каталог кораблів" з 2-ої пісні "Іліади" тривалий час вважався однією з найпізніших частин поеми, а тепер багато дослідників схильні відносити його до мікенського періоду.

Крім того, порівняльно-історичне вивчення карело-фінської, російської, сербської, казахської народної епічної творчості довело, що аеди легко зберігають у пам'яті десятки тисяч строф віршованого тексту.Третя група - прихильники теорії "початкового ядра", основоположником якого був Лж. Грот. Згідно з нею, автор чи автори поем значною мірою використали багатющий цикл народних пісень, присвячених окремим епізодам Троянської війни, піддавши їх значній творчій переробці. Однак автор поеми, опери, роману чи іншого мистецького твору використовує при його створенні різноманітні народні сюжети, мотиви, перекази чи легенди і, тим не менше, вважається автором цього твору. Діяльність автора поем теж не зводилася до механічного об'єднання окремих переказів, а полягала у творчій художній переробці народних пісень.

Полеміка навколо гомерівського епосу не була безплідною. Вченим вдалося встановити приблизно час і місце створення поем Гомера. Обидві написані у VIII ст. до н.е., "Іліада" - на півстоліття раніше від "Одіссеї". В поемах найчастіше згадується бронза, але в "Одіссеї" автор нерідко говорить уже про залізні предмети, інколи навіть в узагальнюючому значенні про "рокове залізо" (XVI, 294; XIX, 13).

Пит №7. Господарство та суспільний лад греків в гомерівську добу.

Основу економічного життя гомерівського суспільства складало сільськогосподарське виробництво. Найпоширенішим заняттям було землеробство. Основні зернові культури : пшениця, ячмінь, овес. Крім зернового господарства розвиненим було виноградарство, маслинництво. Надзвичайно важливу роль в економічному житті гомерівського періоду займало тваринництво. Худоба була мірилом вартості . Так бронзовий тринож ник коштував 12 волів а рабиня 4 волів. Вироби ремісників поступалися мікейським не лише в художньому а й суто технічному плані. Реміснича діяльність немала сприятливих умов для розвитку. Гомерівська Греція знала лише декілька видів ремесла залежно від сировини. Гомер згадує ковалів, ювелірів, теслярів, гончарів. Усі види ремісничого виробництва за винятком ковальства, носили мандрівний характер. У цей період до ремісників належали також: співаки, лікарі. Самі ремісники були вільними людьми, лише у ткацтві використовувалась праця рабів. В той період виробництво товарів на продаж в гомерівський період була розвинута досить слабо. В поемі містяться зразки про окремі випадки обміну полонених на биків, зброю, вино. Суспільно – політичний лад виглядав таким чином: грецькі племена поділялися на роди, з родів складалися фратрії, а з фратрій – філи. Давні грецькі філи були військово-культурними об»єднаннями, мали свою визначену територію, їх очолював басилей – одночасно вождь і жрець. При общинно-родовому ладі вища влада належала всьому народові демосу, який збирався для обговорення і вирішення спільних питань. На народних зборах ( агора ) які являлися сукупністю вільних общинників. Однак у народних зборах уже відсутня рівноправність його учасників. Становлення до родових членів було досить зневажливе. в Гомера було відзначено тільки одні збори ахейського війська яке оточило Трою.

Пит №8. Міфи Стародавньої Греції.

Міф (від гр.— оповідання, переказ) — результат народної фантазії, у якій явища природи і культури висвітлюються у своєрідній наївній формі. Міф відрізняється від казки тим, що завжди містить у собі спробу пояснення явища. Від легенди міф відрізняє також те, що в його основу не покладено жодної історичної події. Не окремі міфи про богів як об'єктів релігійного культу, а їх сукупність, тобто міфологія, становили головний зміст релігії у Стародавній Греції. Це були народні фантастичні оповідання, що в них в уособленій, наочно-образній та несвідомо-художній формах віддзеркалювались явища природи і суспільного життя. В міфах по-чудернацькому поєднались елементи реалістичних знань про дійсність і фантастичні вигадки, художні образи і моральні настанови, релігійні уявлення. Найбільш поширеними були міфи про виникнення й еволюцію світу, Сонця, Місяця й зірок, про походження тварин, появу людей, про життя і смерть, добро і зло, про мандри, відкриття і подвиги героїв, про творчість і винахідливість і т. ін.

Давньогрецька міфологія створювалася поступово, впродовж тривалого часу передавалася з покоління у покоління в усній формі мандрівними співаками-аедами. її гротескно-фантастичні образи стали основою для подальшого розвитку не тільки європейської, а й усієї світової культури. Давньогрецька міфологія — надбання всієї земної цивілізації. Для прикладу нагадаємо про ще кілька її шедеврів. Довгий час в історії і релігієзнавстві міфи вважались лише фантастичними вигадками. Проте факти вказують на відносність таких уявлень. Троя, про яку йдеться в епічних поемах "Іліада" і "Одіссея", дійсно існувала і неодноразово руйнувалась під час воєн, а на острові Крит колись справді була могутня держава, якій підкорялось населення Аттики, як про це йдеться у міфі про Тесея.

Міфи і міфологія стали основою літератури і мистецтва Стародавньої Греції. Величні і розкішні храми, мармурові скульптури богів і героїв прикрашали тоді грецькі міста. Давні оповідання були покладені в основу поем "Іліада" і "Одіссея", безсмертних трагедій Есхіла, Софокла, Евріпіда. Сюжети на теми міфів зображені на настінних розписах, малюнках на вазах, були використані у творчості багатьох поетів, письменників, істориків, філософів.

Давньогрецька міфологія значною мірою вплинула на західноєвропейську, російську й українську культуру. За мотивами її міфів нині створюються справжні народні твори поезії і живопису, музики і скульптури. До сучасних мов увійшла більшість афоризмів і висловів з давньогрецьких міфів, таких як "танталові муки", "сізіфова праця", "нитка Аріадни" і т. ін. Поєднання дивовижної художньої фантазії з глибокими людськими почуттями і прагненнями героїв грецьких оповідей роблять ці міфи безсмертними.

Пит №9. Давньогрецький поліс: основні риси та тенденції розвитку.

Поліс (грец. πόλις, лат. civitas) — місто-держава, міська громада, особлива форма соціально-економічної та політичної організації суспільства, типова для Стародавньої Греції та Риму. З певними застереженнями полісами можна називати також фінікійські міста-держави класичного часу (зокрема, фінікійські колонії) та поселення, що їх засновували володарі Азії і Африки за грецьким або римським зразком. Зазвичай під полісом розумілося не поселення як таке, а насамперед міська громада, колектив громадян певного міста. Територія полісу складалася з міста (або міст) та сільської округи (хори), з розташованими на ній землеробськими поселеннями.

Поліс у його класичній формі виник в процесі боротьби з залишками первісного ладу, розвитку товарно-грошових відносин, відокремлення ремесла і торгівлі від землеробства, загострення соціальної боротьби всередині громади.

За марксистською концепцією, економічним базисом полісу була антична форма земельної власності, яка виступала в двоїстій формі — як власність громадська і як власність приватна, причому остання зазвичай обумовлена першою. Від самого початку полісне господарство базувалося на вільній праці власників-громадян і переселенців (метеків, періеків), що не мали громадянських прав. У класичну добу поширення набуло використання праці рабів (насамперед в приватних господарствах громадян) і, принаймні спорадично, вільних найманих робітників.

Криза полісу припадає в Греції, яка пережила період найвищого розквіту полісу в 5 столітті до н. е., на початок 4 століття до н. е., в Римі, де полісні відносини досягли найбільшого розвитку в 5-3 століттях до н. е., на 3-1 століття до н. е. Проте поліс у дещо відозміненому вигляді залишався базовою політичною структурою і в елліністичних монархіях, і у Римській імперії - аж до V ст.

Право приватної власності на землю мав лише повноправний громадянин полісу, який був таким завдяки своїм походженню. Поряд з повноправними громадянами територію полісу населяли вільні, але неповноправні жителі — метеки, періеки, вільновідпущені, що займалися зазвичай ремеслом і торгівлею, а також позбавлені всяких прав раби. Поліс забезпечував повноправним громадянам право власності на землю і рабів, обов'язком полісу була турбота про економічну підтримку своїх громадян. Відповідно, зовнішня і внутрішня економічна політика полісу спрямовувалася на відновлення дрібної і середньої земельної власності (виведення колоній і клерухій, аграрних законів тощо). У полісі вводилися, так звані, літургії, роздача «видовищних» грошей (для відвідування театру), плата за несення військової (у флоті) і державної служб. Всі громадяни поліса від 17-18 до 60 років становили народне ополчення. Представники заможних верств воювали у кінноті, основна маса громадян - воювала як важкоозброєна піхота(гопліти), а найбідніші — були легкоозброєними воїнами або ж гребцями у флоті. Специфіка полісних відносин сприяла формуванню полісної ідеології, полісного патріотизму.

Політичний устрій полісів при всій своїй розмаїтості мав спільні риси. Структура державного управління складалася з народних зборів (апелла, екклесія, коміції) - зборів повноправних громадян-чоловіків, ради (герусія, ареопаг, буле, сенат) і виборних посадових осіб (притани,архонти, магістрати). Народні збори — найбільш демократичний орган управління — був атрибутом всякого полісу. Вони здійснювали право громадянина керувати державою. Залежно від того, яку вагу в політичному житті мали пересічні громадяни - демос, поліси були або олігархічними (наприклад, Коринф), або демократичними (наприклад, Афіни за часів Перикла).

Економічні відмінності між полісами визначалася більшою чи меншою роллю хори, тобто співвідношенням між землеробством і ремеслом та торгівлею. Типовим землеробським полісом була Спарта, в той час як Коринф, що мав незначну хору, був типовим торгово-ремісничим полісом. Однак незалежно від особливостей конкретної громади, розвиток товарно-грошових відносин, накопичення власності в руках окремих громадян, розповсюдження використання рабської праці повсюдно призводять до занепаду дрібних і середніх господарств, розорення основної маси громадян, розкладання античної форми власності, і як наслідок - до кризи полісу.

Криза полісу

Основу кризових явищ складало масове розорення вільних землеробів і зосередження в руках відносно нечисленної групи людей, які складали олігархічну верхівку, значних статків та землі. В сфері ремесел з'являються великі майстерні, які винаймали лише кілька десятків робітників. Рабовласництво набувало величезних масштабів. Так, за переписом Деметрія Фалерського, в Стародавніх Афінах в 312 до н. е. мешкало 21 тисяча афінських громадян, 10 тисяч метеків (вільних, проте не громадян), а також 400 тисяч рабів.

На цьому ґрунті в суспільстві відбувалось різке соціальне розмежування. На одному полюсі концентрувалась нечисленна верхівка, яка володіла статком в 30, 50, 70 і більше талантів, на іншому — численна біднота, позбавлена засобів до існування. Вихід зі скрути останні могли б знайти у найманій праці, проте цьому перешкоджало розповсюдження рабської праці. Іншим шляхом було найнятися в солдати. Найманців у Стародавній Греції було дуже багато, при чому греки нерідко наймались і до персів.

Ці обставини призвели до крайнього загострення соціальних протиріч. Серед бідноти поширились вимоги розподілити власність, землю та відмінити боргові зобов'язання. Під натиском збіднілих підвищувались податки, якими обкладались багатії, конфісковувалось майно, нерідко за неправдивими доносами. Подекуди спалахували вуличні бійки, організовувались змови. Таким чином було порушено внутрішньополісні зв'язки: раніше провідну роль в житті міста відігравали громадяни, тепер — метеки та вільновідпущені. Поліс більше не забезпечував економічної стабільності жодному мешканцю, і це спричиняло послаблення полісного патріотизму. Якщо раніше громадяни вважали своїм патріотичним долгом нести літургії, тепер вони не бажали утримувати дармоїдів.

Паралельно в першій половині 4 століття пожвавлювалась торгівля Греції з країнами Близького Сходу, відтак економічні інтереси виходили за межі полісу, і він вже не міг забезпечити ані безпеку на торговельних шляхах, ані можливість спокійно наживати та витрачати гроші. Положення ускладнювалось ще й тим, що еллінський світ близько 100 років поспіль розривали спустошувальні війни. На цій основі в грецьких полісах зріють тенденції до встановлення диктаторських режимів. Таку теорію, зокрема, вибудував Аристотель. Він розділив усі форми правління на правильні (монархія, аристократія, політія) та неправильні (тиранія, олігархія і демократія). Найбільш придатною та найбільш реальною Аристотель вважав політію (див. Афінська політія) — владу середніх верств суспільства. Створення такої системи та поширення її в Греції він очікував від Александра, свого учня. Демократи, серед яких найбільш яскравим був Демосфен, вбачали єдиний вихід в експансії — усі нужденні маси, вважали вони, варто відправити за межі Греції.

Поліси Північного Причорномор'я

Античні міста Північного Причорномор'я

Розкопки полісу Херсонес в Криму, сучасна Україна

Керкінітида — заснована як місто-держава у VI столітті до н. е. і проіснувала як грецька колонія майже до кінця IV століття н. е. Зараз місто Євпаторія (Автономна Республіка Крим).

Тіра — заснована як місто-держава у VI столітті до н. е. переселенцями з грецького Мілета. Зараз місто Білгород-Дністровський (Одеської області).

Ольвія — існувала як місто-держава з VI столітті до н. е. і до IV столітті н. е. Заснована переселенцями з грецького Мілета. Зараз Миколаївська область.

Борисфеніда — існувала як місто-держава у VII столітті до н. е., була найдревнішим грецьким поселенням Причорномор'я. Зараз Миколаївська область.

Херсонес (пізніше Корсунь) — заснований у 422—420 роках до н. е. переселенцями з Гераклеї Понтійської і проіснував до XV століття н. е. — тобто майже два тисячоліття. У V—I століттях до н. е. це було автономне місто-держава, у I—IV століттях н. е. — аристократична республіка залежна від Риму, а з IV століття — від Візантії. Саме через Корсунь у 988 році в Київську Русь офіційно прийшло християнство візантійського обряду. Зараз історико-археологічний заповідник «Херсонес Таврійський», місто Севастополь (Автономна Республіка Крим).

Феодосія — заснована як місто-держава у VI столітті до н. е. греками — вихідцями з Мілета, була центром торгівельних зв'язків. Зараз місто Феодосія (Автономна Республіка Крим).

Пантікапей — заснований як місто-держава у VI столітті до н. е. Зараз місто Керч (Автономна Республіка Крим).

Пит №10. Особливості формування держави в Аттиці. Закони Солона.

За афінською традицією, поліс виник в результаті, так званого, сінойкізма — об'єднання відособлених родових громад Аттики навколо Афінського акрополя (де ще в мікенську епоху існувало укріплене поселення і «палац» у 16 — 13 століттях до н. е.). Проведення сінойкізму давньогрецький переказ приписує напівміфічному царю Тесею, синові Егея (за традицією, близько 13 століття до н. е., в дійсності ж процес сінойкізма протікав впродовж кількох століть з початку 1-го тисячоліття до н. е.). Тесеєві приписується введення найдавнішого ладу афінської громади, поділ її населення на евпатридів, геоморів і деміургів. Поступово в руках родової аристократії (тобто евпатридів) зосереджувалися великі земельні наділи, в залежність від неї потрапляла велика частина вільного населення (дрібних земельних власників); росла боргова кабала. Неспроможні боржники відповідали перед кредиторами не тільки своїм майном, але й особистою свободою і свободою членів своєї родини. Боргова кабала служила одним із джерел рабства, яке набувало вже значного розвитку. Поряд з рабами і вільними в Афінах існував проміжний шар — так звані, метеки — особисто вільні, але позбавлені політичних і деяких економічних прав. Зберігався й старий поділ демосу на філи, фратрії та роди. Управлялися Афіни дев'ятьма архонтами, які щорічно обирались з-поміж аристократів, ареопагом — радою старійшин, яка поповнювалася архонтами, що вже відбули термін повноважень.

Проникливий і далекоглядний політик Солон (VІ ст. до н.е.) розумів необхідність відновлення єдності поліса, розколотого на ворогуючі угруповання.

У 594 р. до н.е. Солона було обрано архонтом. Спираючись на народні збори, він провів ряд важливих реформ: боргова кабала скасовувалась; продані в рабство афіняни під-лягали викупу і могли повернутися додому. Надалі афінянські громадяни за борги не могли перетворюватись в рабів. Проте власність заможних осіб залишалась недоторканою. “Солон, – пише Плутарх, – розчарував заможних тим, що ліквідував боргові зобов’язання, а бідних тим, що не провів переділ землі, як вони сподівались, і не зрівняв усіх за способом життя”. Проте реформи Солона запобігли соціальному вибуху в Афінах.

До політичних реформ Солона належить проголошення усіх громадян рівними перед законом, тобто політичної рів-ності, в основу якої було покладено майновий ценз. Усі гро-мадяни Афін були поділені на 4 розряди залежно від прибутку з землі. Перший розряд становили ті, хто мав прибуток не менше 500 медимнів зерна, масла чи вина (1 медимн – 41–52 літри). Ці громадяни називались пентакосимедимнами. До другого розряду належали ті, хто мав прибуток у 300 медимнів. В ополченні вони були вершниками і повинні були за свій ра-хунок придбати спорядження. Громадяни третього розряду мали прибуток не менше 200 медимів, їх звали зевгитами. Це був найчисельніший прошарок афінських громадян. Усі інші були зараховані до четвертого, останнього розряду. Їх звали фетами.

Отже, в основу поділу суспільства замість родової озна-ки було покладено майнову. Майнове становище визначало й місце громадянина в ополченні. З представників перших двох станів формувалася кіннота, третього – важко озброєна піхо-та, із фетів – підрозділи легко озброєної піхоти чи допоміж-них загонів. Воєначальниками та архотами могли бути лише ті, хто належав до перших двох розрядів.

Пит №11. Тиранія Пісістрата і Пісістратидів. Реформи Клісфена і завершення політичного розвитку Афінської демократії.

Уся діяльність Пісістрата була спрямована на врахування інтересів дрібного селянства і їхнього захисту. Відомо, що Пісіситрат “сам давав у борг бідним ... гроші на польові роботи так щоб вони могли добувати засоби до життя землеробством...”. Здійснюючи таку політику, він хотів домогтися життєздатності селянського господарства. Через це Пісістрат хотів розвити в селянах почуття самоповаги, зробити їх “сіллю аттичної землі”. Він перетворив у державне свято селянське свято Діоніса, він офіційно приписав їм носити їхній національний костюм катонаку, чого вони вже почали соромитися.

Існували думки і сучасників, і пізніших істориків про те, що Пісістрат здійснював політику відповідно до інтересів народу не просто тому, що хотів домогтися справедливості стосовно нього. Зокрема, Аристотель турботу про народ пояснює так: по-перше, було вигідно, щоб селяни були розселені по країні і не зосереджувались у місті, по-друге, така політика здійснювалося для того, щоб селяни займалися землею і не мали ні часу, ні бажання помишляти про управлінські справи, і, по-третє, обробка землі збільшувала прибуток самого Пісістрата, тому що він одержував десяту частину врожаю. Звичайно, визначену вигоду Пісістрат мав, але розпочаті їм заходи для поліпшення положення селянства не були “побічним ефектом”, ця політика здійснювалася усвідомлено і цілеспрямовано.

Пісістрат настільки зміцнив свою владу, що після його смерті в 527 році до н.е. вона без усяких потрясінь перейшла до його синів Гіппія і Гіппарха. Правління Пісістратидів практично не відрізнялося від правління Пісістрата.

У цей час серед аристократів стали формуватися групи вороже настроєні до існуючого режиму. Їм було вигідно те, що передовий міський шар населення перестав миритися з тиранією. Він міг із нею миритися доти, поки вона знищувала його головного противника - аристократію. Коли ж це було зроблено, диктатура стала відчуватися безпосередньо міським класом, тому що заважала вільному його розвитку. До того ж в епоху правління Пісістратидів у зв'язку з відкриттям нових ринків значення торгово-ремісничого населення зросло і воно вже починає претендувати на те, щоб керівники держави цілком відбивали його інтереси. Існувала ще одна умова, що викликала невдоволення і слугувала опору опозиції. Біля VI в. до н.е. перси захопили протоки, у результаті чого афіняни перестали одержувати хліб. Необхідність одержувати його з Єгипту, Сицилії або Італії створювали перебої з постачанням і, отже, підняли ціни на хліб. Це неминуче повинно було викликати невдоволення серед селян і городян.

Користуючись цим, аристократія організувала ряд замахів на правителів. У 510 році Гіппій залишив Афіни. Так закінчилася епоха тиранії.

З іменем Клісфена пов’язана подальша демократизація афінського політичного ладу. У 509 р. до н.е. він провів дер-жавні реформи, які призвели до остаточної ліквідації залишків родового ладу.

Свої реформи Клісфен розпочав з введення нового адмі-ністративного поділу, побудованого на територіальному принципі. У результаті вся Аттика поділялась на три терито-ріальні округи: місто Афіни з передмістям, внутрішня центральна полоса і берегова полоса. Кожний округ складався із 10 рівних частин (тритій). Три тритії, по одній із кожного округа, об’єднувались у філу, і, таким чином, було створено 10 територіальних філ.

Метою реформи було змішати населення, роз’єднати ро-ди і тим послабити силу євпатридів.

Рада чотирьохсот була замінена на раду п’ятисот ( по 50 чоловік від кожної філи).

При Клісфені були також розширені ряди афінських громадян шляхом надання багатьом метекам громадянських прав. Була створена колегія десяти стратегів (по 1 від кожної філи).

Для того, щоб зберегти новий порядок від замахів на нього з боку ворогів, був введений остракізм ( суд черепків). Остракізм був формою таємного голосування, при якому ко-жен голосуючий писав на черепку ім’я людини, що здавалась йому небезпечною для існуючого ладу. Коли одне і теж ім’я повторювалось при підрахунку голосів 6 тис. разів, то ця осо-ба піддавалась вигнанню з Афін на 10 років без конфіскації майна.

Реформи Клісфена були більш послідовні, ніж реформи Солона, і завершили більш ніж столітній період гострої боротьби між родовою аристократією і демосом, що закінчилась пе-ремогою останнього. У результаті в Афінах склалась рабо-власницька держава у формі демократичної республіки.

V ст. до н.е. відкрилось греко-перськими війнами (492 – 479 рр. до н.е.), що мали велике історичне значення. Грецька політична система і грецьке військо в цих війнах блискуче виправдали себе.

Після завершення перських війн в Афінах спостеріга-ються два політичні рухи: демократичний та олігархічний. Їх боротьба закінчилась перемогою демократії.

Уже під час війн у державному ладі Афін відбулися сут-тєві зміни. Вибрання архонтів шляхом голосування було за-мінено вибранням шляхом жеребкування, право бути обра-ним в архонти отримали і вершники. Ця рефома свідчить не тільки про демократизацію державного ладу Афін, але і про зниження ролі архонтів, що було пов’язано з підвищенням стратегів.

Пит №12. Особливості формування спартанської держави.

Місто Спарта було засноване в Х ст. до н. е. на лівому березі р. Еврот. Сусіди називали його Лакедемон. В архаїчну епоху, до початку VII ст. до н. е., спартанська община перебувала в стадії військової демократії й розвивалась, як й інші дорійські племенні утворення. В кожній із трьох її філ були свій базилей, народні збори, рада старійшин. Держава Спарта займала територію, що знаходилася на півдні півострова Пелопоннес, але поступово спартанці захопили всю Ла-коніку. Корінне населення, ахейці, опинилися під владою спартанців. Верхівка місцевих жителів злилася з родовою знаттю спартанців, увійшла до общини переможців. Завоювання Лаконії супроводжувалося масовим пограбуванням корінного населення. Поява приватної власності на землю і рабів сприяла процесу класоутворення. Поділ жителів за родами, філами поступово замінявся на територіальний. Утворилося п'ять областей. Спартанські села із центрів родових общин перетворювалися на дрібні адміністративні центри. Розбагатіла знать із спартанців і ахейців, здобуваючи все нове майно у вигляді землі, худоби, грошей, перетворювалась у панівний стан. Розвиток товарно-грошових відносин створив грунт для закабалення й експлуатації общинників. Процес класоутворення і формування держави тут протікав так само, як і в Афінах до реформ Солона. Однак ситуація ускладнювалась аграрним перенаселенням. У VII ст. до н. е. нестача родючих земель стала відчуватися особливо помітно. Почалися війни з метою захоплення Мессенії, розташованої в центрі півострова. В результаті першої та другої мессенських війн під владою Спарти опинилася дуже велика територія з бага-точисельним населенням: 200 тис. рабів-ілотів; 32 тис. періеків (особисто вільних, але позбавлених політичних прав); 10 тис. спар-титів (чоловіків-воїнів). Розбагатіла спартанська знать стала ігнорувати колишні звичаї й традиції, її самоправність набула широких масштабів. Демос та аристократія відокремились і протистояли один одному. Спартанська община була на межі розвалу, легендарний Лікург охарактеризував її як «хворе тіло, вражене всілякими хворобами». Спартанці в Мессенії уярмили населення, більшість якого належало до дорійців. Переможці й переможені говорили одною мовою, мали одну релігію. Перебуваючи в меншості, в оточенні ба-гаточисельного населення, яке ненавиділо поневолювачів, спартанці жили в постійному страху, майже ніколи не знімали військові обладунки, не розлучалися зі зброєю. Наслідками військових успіхів здебільшого користувалася знать. У VII ст. до н. е., аби відвернути невдоволення простих спартанців, вона пішла на проведення в державі серії радикальних перетворень. Правителі Спарти кілька разів зверталися за допомогою і порадою до Лікурга, який обіймав посаду царевого опікуна. Він був особисто знайомий з Гомером, мав славу неперевершеного державного діяча й організатора.

Пит №13. Побут та система виховання у Лакедемоні.

Своєрідними були сімейно-шлюбні відносини у Спарті. Сім'я зупинилася на стадії "парного шлюбу", який у багатьох випадках нагадував груповий шлюб. Укладання чи розірвання шлюбу не викликало ніяких труднощів. Спартанцю можна було мати двох дружин, а брати могли ділити спільну дружину. Спартанець, якому подобалася дружина друга, міг жити разом з ними. Наслідком такої свободи моралі було те, що справжнє порушення подружньої вірності -зрада дружини за спиною чоловіка - було нечуваним явищем.

Пережитки родового ладу збереглися також і в релігії. Спартанці, як усі греки, вшановували олімпійських богів, але ще й поклонялися ідолу Діоскурів, який складався з двох стовпів, з'єднаних перекладиною. Вважалося, шо він упав з неба.

Родові пережитки у побуті спартанців використовувалися з метою панування і підкорення пригноблених ілотів, які в декілька разів переважали кількість громадян. Суровий побут Спарти забезпечував повну бойову готовність членів спартанської общини, оскільки вони відчували постійну загрозу ілотських повстань.

Тому основним завданням славнозвісної системи спартанського виховання була підготовка співчлена військової кланової обшини.

Контроль держави за вихованням починався з перших днів життя. Хворобливого чи кволого новонародженого геронт наказував кидати в ущелину гори Таігет, і лише сильним виділяли ділянку землі, а матерям дозволяли годувати немовлят. Такий порядок приводив до того, шо деякі спартанські жінки, боячись втратити своїх кволих дітей, тікали з немовлятами за межі Спарти, виховували дітей здоровими, а потім поверталися назад та показували їх геронтам і отримували дозвіл на виховання.

Матері купали новонароджених не у воді, а у вині, оскільки існувало повір'я, шо хворі діти від вина помирають, а здорові стають ще міцнішими. Ло 7 років діти залишалися в сім'ї під доглядом годувальниць, які дітей не сповивали, відучували віл страху перед темрявою і самотністю, від примх і рюмсання, змушували їсти різну їжу. Малюки виростали такими здоровими, шо спартанські годувальниці славилися по всій Греції.

Ніхто не мав права виховувати дітей на свій розсуд. З семи років хлопчиків забирали у батьків і віддавали в особливого роду державні виховні заклади -агелли (стада), де вони виховувалися і навчалися до 18 років.

Перший етап виховання тривав 7 років. На чолі кожного загону стояв ірен - юнак, якому виповнилося 15 років. Вихованці рівнялися на командира, виконували його накази, так що головним наслідком такого способу життя була звичка підкорятися.

Грамоті хлопчиків навчали лише в межах необхідного, щоб вони вміли прочитати наказ чи написати своє ім'я. А мета навчання полягала в тому, щоб терпеливо переносити незгоди і перемагати в битвах.

У міру того, як хлопчики виростали, їх виховували в суворіших умовах: стригли налисо, привчали ходити босоніж і в будь-яку погоду гратися голими.

І лише з 12 років їм видавали раз на рік плаш - хітон. Гарячою водою їм дозволялося митися лише декілька раз на рік.

Питання виховання підростаючого покоління розглядалося як

загальнодержавна справа. За дітьми наглядав державний вихователь - педоном. У віданні його чи геронта, який опікувався виховним процесом, кожен присутній на занятті громадянин мав право наказувати хлопцям все, що вважав за потрібне. Спостерігаючи за іграми дітей, спартанці постійно сварили їх, намагаючись викликати бійку, а потім спостерігали, які у кого від природи якості.

Перший період державного виховання закінчувався агоном - публічним випробуванням. У цей час всі підлітки у віці 14 років піддавалися публічному побиттю біля вівтаря богині Артеміди Ортії, де вони повинні були довести свою мужність і зневагу до болю. Там стояла жриця, яка тримала в руках статуетку Артеміди - богині лісів і полювання. Жриця, опускаючи чи піднімаючи статуетку, показувала силу ударів. Не бажаючи показувати свою слабкість, деякі помирали під ударами різок, не зронивши жодного звуку, оскільки найменший стогін міг знеславити всю родину.

На думку спартіатів, юнак, який витримав такі випробування, не зрадить

батьківщину та її таємниць, коли потрапить у полон, навіть якщо вороги будуть

катувати його.

Після цього підлітку дозволялося носити зброю, брати участь у сиситіях і криптіях . Щорічно ефори оголошували таємно війну ілотам. На цей час юнаки покидали межі міста. Здобуваючи їжу власноруч, вони ховалися вдень і виходили з засідки лише вночі, нападаючи на ілотів і вбиваючи їх. Кожен повинен був вбити хоча б одного ілота, бо в іншому випадку він не обрався би сорому. Спартанці намагалися вбивати молодих, найсильніших і найнебезпечніших' ілотів, демонструючи тим самим свою силу, спритність та відвагу.

Після повернення у'Спарту на спартанських юнаків чекало ше одне випробування. На цьому агоні були присутні геронти, царі та рядові члени спартанської общини. У встановленому місці проходили показові бої спартанської молоді, поділеної на два загони. Боротьба йшла на острові, обнесеному з усіх сторін глибоким ровом з водою. Через рів з протилежних сторін перекидали містки, по яких на острів вбігали два загони, і починалася бійка. Користуватися зброєю заборонялося. Суперники билися руками, гризли один одного зубами, роздирали очі та обличчя, нападали групами і поодинці, намагаючись зіштовхнути суперників у рів. Кожний спартіат повинен був проявити перед співвітчизниками свої фізичні переваги, спритність, хитрість, відвагу та безпощадність.

Після цього агона молоді спартанці зараховувалися до складу іренів (старших юнаків), які були командирами в агеллах та ближніми помічниками виховного процесу спартанської молоді.

Турбота про інтелектуальний розвиток дітей була зведена до мінімуму.

Юнаків 18-20 років записували в особливі загони ефеб/в, і вони зобов'язані були нести військову службу. Коли юнаки ставали воїнами, суворість їхнього виховання дешо пом'якшувалася. їм дозволялося слідкувати за своїм одягом, розчісувати волосся та змащувати його олією. Спартанці були єдиним народом, якому війна здавалася відпочинком у порівнянні з безкінечними вправами мирного часу.

Спартанських юнаків вчили висловлюватися коротко і точно. їхня мова скоріше нагадувала слова військової команди. Недарма сучасне слово "лаконізм" (коротке висловлювання думки) походить від назви області спартанців - Лаконіки.

За задумом Лікурга, виховання спартанців не закінчувалося 20 роками. Період життя з 21 до ЗО років був перехідним часом на шляху до отримання повних прав члена спартанської общини. За цей період спартанець вимушений був одружитися, бо в іншому випадку, він не отримував земельного наділу. Неодруженого 30-річного спартанця на спеціальних святах жінки гнали голим по всьому місту, співаючи образливі пісні і навіть застосовуючи різки. Крім того, неодруженим не дозволялося відвідувати базар, їм не віддавали знаків уваги і поваги.

Пильну увагу приділяли у Спарті також вихованню жінок. Лише у здорової та веселої жінки могли народжуватися міцні і сильні діти. За законами Лікурга, дівчата повинні були бігати, боротися, кидати диск і метати спис. Як і юнаки, вони були присутні на святах, брали участь у танцях і співали в хорі. У своїх піснях дівчата прославляли сильних і хоробрих та збуджували у молоді гаряче бажання відзначитися.

На деяких святах і змаганнях дівчата з'являлися голими, і в їхній наготі не було нічого непристойного. Все це само по собі спонукало молодь до шлюбу і примушувало турбуватися про своє тіло, не позбавляючи дівчат сором'язливості.

Отже, освітньо-виховна система в Спарті базувалася на організації свого роду інтернатів, де основним предметом була військово-фізична підготовка, яка виховувала

військову доблесть, формувала кадри, здатні стати на захист вітчизни? При переході від однієї стадії виховання до іншої юнаки демонстрували свої успіхи на публічних змаганнях, де не лише перевірялися військово-гімнастичні навички, але й випробовувалися їхні терпіння та витривалість. Виховання здійснювалося під контролем держави і за її рахунок, але лише для членів спартанської общини рівних.

Пит №14. Другий та третій періоди греко-перських війн.

Основним джерелом з історії греко-перських війн є "Історія" Геродота, яка висвітлює події військових зіткнень між двома провідними державами світу до 478 р. до н.е. включно. Власне, Геродот не приховує істотних протиріч у грецькому світі до і після греко-перських війн. Досить коротко про військові події середини V ст. до н.е. повідомляє в своїй "Історії" Фукідід. Матеріал про окремі моменти війни міститься також в "Афінській політії" Аристотеля, "Афінській політії" Псевдо-Ксенофонта, творах трагіка Есхіла ("Перси").

Другий період греко-перських війн: 492-490 рр. - перші походи персів на Балканську Грецію.Допомога Афін і Еретрії малоазіатським грекам стала приводом для початку військових дій проти Балканської Греції. 492 р. до н.е. перський полководець Мардоній, зять Дарія, з численним військом, яке підтримувалося флотом, вирушив на Балканську Грецію. Завданням походу Мардонія було відновлення влади над Фракією і Македонією. Своєї мети Мардоній досяг - обидві держави визнали владу персів, але біля мису Афон на Халкідському півострові флот Мардонія потратив у шторм, у результаті якого він втратив біля 300 кораблів та 20 тисяч чоловік екіпажу. Після цього полководець , поранений в одній із битв, припинив наступ, обмежившись лише окупацією Фракії.

Це було сигналом для балканських греків, оскільки в Персії йшла підготовка до нового, організованішого походу на захід. А військовій експедиції передувало дипломатичне посольство. Дарій у 491 р. до н.е. відправив своїх послів у всі грецькі міста з вимогою "землі і води", тобто повної здачі і покірності. Ряд міст - Егіна, Фіви, Аргос - визнали владу перського царя, але в Афінах посли були кинуті в яму, а у Спарті в колодязь, щоб взяти води скільки завгодно. У відповідь на розправу з послами 490 р. до н.е. Дарій організовує новий похід на Грецію. Головнокомандування у цьому поході Дарій доручив досвідченому полководцю Датісу, а на чолі флоту став син сатрапа Малої Азії, племінник перського царя Артаферн, який відзначився у війні з Мілетом. Боячись повторення афонської катастрофи, флотилія пішла прямим шляхом через Кікладські острови на Афіни. Чисельність армії сягала 24 тисячі чоловік, які були розмішені у 400 кораблях, частина з яких була призначена спеціально для кінноти. Мета походу декларувалась як покарання Афін і Еретрії за допомогу малоазіатським грекам. Перси демонстративно підкреслювали, що з іншими греками вони воювати не збираються. На своєму шляху вони спустошили о. Наксос, висадилися на о. Делос, де принесли жертву Аполлону, підкреслюючи шанування грецьких святилищ. Афіни не встигли допомогти Еретрії на о. Евбея, яка здалася після 36-денної облоги, внаслідок відкриття зрадниками міських воріт. Після цього перси підійшли до Марафонської рівнини, яка знаходилася за 40 км від Афін, і почали висадку своїх військ. Постає питання, чому перси відразу ж не пішли на Афіни:

а) Марафон був зручний для дій перської кінноти;

б) в обозі Датіса знаходився престарілий афінський тиран Гіппій, який запропонував саме таку тактику;

в) прихильники Персії в Афінах не були настільки численними, щоб відразу надати допомогу персам.

До Марафону прибуло афінське ополчення разом з платейцями у кількості 10-11 тисяч чоловік на чолі з архонтом-полемархом Каллімахом. Але головну роль у битві відіграв стратег Мільтіад (550-488 рр. до н.е.), який добре знав тактику персів, оскільки раніше воював на їхній стороні. Свою молодість Мільтіад провів у м. Херсонесі, бо його предки втекли з Афін від тиранії Пісістрата. Афіняни звернулися за допомогою до спартанців: "Перси уже захопили на о. Евбея м. Еретрію. Тепер вони переправилися через протоку і висадилися в нашій країні під Марафоном. Афіняни просять вас про допомогу. Не допустіть, щоб і наше місто, найстарше в Елладі, стало здобиччю варварів". Спартанці відповіли: "Зараз у нас велике свято на честь Аполлона, під час якого не можна виступати в похід. У допомозі ми вам не відмовляємо, але військо відправимо лише після появи повного місяця". Щоправда, за іншою версією, у Спарті в цей час відбувався виступ ілотів. Серед командування афінської армії не було згоди щодо плану дій. Не менше 8 днів армії займали вичікувальну позицію: греки не розпочинали бій при наявності перської кінноти і чекали спартанців, а перси чекали сигналу з Афін, але у них з'явилися труднощі з питною водою. Тоді перси стали перекидати свою кінноту на кораблі, щоб підійти ближче до Афін. Про це повідомили грецькі розвідники, сигналізуючи щитом. Мільтіад звернувся до воїнів із закликом "або ми накладемо на Афіни гніт рабства, або зміцнимо свободу", посилив фланги афінської армії до 8 рядів у глибину, залишивши в центрі лише 2 ряди, дав наказ бігом атакувати варварів, що застало персів зненацька. Перси прорвали центр, але грецькі фланги вдарили з тилу по перських військах і ті стали тікати до кораблів, де гопліти у рукопашному бою повністю розбили їх. Афіняни показали себе справжніми героями. Так, брат драматурга Есхіла Кінегір схопився за борт ворожого корабля правою рукою, а коли руку відрубали, встиг схопитися другою, скочив на судно і вбив ворога. Афіняни захопили 7 кораблів. а за даними Геродота, у битві загинуло 192 гопліти (їх імена були перераховані на пам'ятній стелі, встановленій на братській могилі) та 6400 персів (афіняни за кожного вбитого перса дали обітницю принести в жертву козу, а оскільки відразу не в змозі були виконати клятву, впродовж 12 років жертвували по 500 кіз).З "Опису Еллади" Павсанія (II ст. н.е.) бачимо, що в Марафонській битві разом з вільними брали участь і раби. За його словами, тоді вперше раби билися разом з еллінами . Після перемоги афінський воїн Філіппід приніс в Афіни радісну звістку про перемогу. "Радуйтеся афіняни - ми перемогли!" сказав він і впав мертвим. Чому помер найкращий афінський бігун? Перед битвою він збігав через гірський перевал із Афін у Спарту. щоб просити союзників про допомогу. Подолавши за два дні більше 200 км, гонець повернувся і, не відпочивши, взяв участь у битві з персами. Можливо, був навіть пораненим, а потім побіг в Афіни. Одразу ж після битви афіняни повернулися до рідного міста і зустріли перський флот, який затримався ще в Еретрії, для того щоб взяти полонених. Побачивши готовність захисників міста дати відсіч, перси не посміли атакувати Афіни і повернули назад. 2000-ий спартанський загін через три дні уже був в Аттиці, але до початку бою не встиг, хоча вирішив пройти до Марафону. У свідомості наступних поколінь Марафонська битва залишилася як перемога еллінської свободи над східним деспотизмом, свідомого громадянина-патріота над вірнопідданим рабом перського самодержця.

Третій період греко-перських військ: 480-479 рр. - похід Ксеркса (кульмінаційний пункт війни).

Через десять років після Марафонської битви перси розпочали новий похід проти греків. На чолі перського війська стояв Ксеркс, син Дарія. Ксеркс казав: "Ми накладемо ярмо рабства як на винних перед нами, так і на невинних". До перського війська входили і воїни підкорених країн, у тому числі й Малої Азії.Навесні 480 р. до н.е. Ксеркс із військом переправився з Азії в Європу через протоку Геллеспонт. Коли буря зруйнувала перший міст, цар наказав не тільки вбити будівельників, а й покарати море, висікти Геллеспонт батогами і закувати його в кайдани.Більшість грецьких міст-держав об'єдналася в єдиний союз, його очолила Спарта. Загалом 31 держава брала участь у спільній боротьбі проти персів. Кожна з них давала своїх воїнів та свої кораблі в спільну армію та флот.

Ксеркс направив посланців до греків з вимогою скласти зброю. Спартанський цар Леонід відповів: "Прийди і візьми". Тоді посланець, сподіваючись налякати греків чисельністю перського війська, сказав: "Наші стріли і дротики закриють вам сонце". Леонід відповів: "Ну що ж, ми будемо битися в затінку".Військо під командуванням спартанського царя Леоніда розташувалося у вузькому Фермопільському проході. Цей прохід з'єднував Північну і Середню Грецію. Грецькі війська, таким чином, закрили шлях в Середню Грецію.

Ксеркс підійшов до Фермопіл і став поруч з проходом. Чотири дні противники не починали військових дій. На п'ятий день Ксеркс наказав атакувати прохід. Наступ відбірного перського війська не мав успіху. Захисники Фермопіл використовували тактику виманювання сил противника і винищування невеличкими групами. Вони удавали, що відступають, і заманювали частини перського війська в міжгір'я, вступаючи з ними в рукопашний бій. Атаки противника були безуспішними.Два дні тривали запеклі бої. Перси не могли нічого вдіяти грекам. Вночі третього дня зрадник провів персів у тил грецького війська. Леонід наказав відступити всім союзникам, крім спартанців. Мужньо билися триста спартанців на чолі з Леонідом. Всі вони загинули, захищаючи рідну землю.Прорвавшись через Фермопільський прохід, перси зайняли Середню Грецію. Мешканці Афін залишили своє місто. Всі чоловіки, які ще могли тримати зброю, пішли у військо. Решту афінян перевезли в Пелопоннес і на острів Саламін.28 вересня 480 р. до н.е. сталася важлива морська битва поблизу острова Саламін. З боку греків в ньому брало участь 370 кораблів, 200 з яких належали афінянам. З боку персів – 700 кораблів. Грецькі кораблі (трієри) мали по три ряди весел з кожного боку, були легкими та рухливими в порівнянні з важкими і неповороткими кораблями персів.Афінський полководець Фемістокл розраховував заманити перські кораблі у найбільш вузьке місце протоки і там дати бій. Для цього треба було зробити вигляд, що його флот відступає. Перси піддалися на цю хитрість і перейшли у наступ. Цар Ксеркс спостерігав за битвою, сидячи вгорі на троні в оточенні своєї свити.Відступаючи, грецький флот заманив противника у найвужче місце протоки. Тут перси не могли зберегти свій стрій і почався розлад у діях. В них не було простору для маневру. їхні незграбні кораблі стикалися один з одним, сідали на мілину. Грецькі моряки були добре обізнані з місцевістю, їхні кораблі – більш маневрові і швидкі. Перси почали відступати. Греки, переслідуючи їх, зімкнули фланги й обхопили кільцем відступаючого противника. У цій битві перський флот втратив понад 200 кораблів.Після поразки в Саламінській битві Ксеркс залишив більшу частину армії в Греції, а сам з флотом відправився до Малої Азії.

В 479 р. до н.е. об'єднані війська греків зійшлися у двобої із залишками перського війська поблизу міста Платеї. Саме Платейська битва відіграла вирішальну роль у греко-перських війнах. Здобувши перемогу, греки остаточно розгромили противника і вигнали його з Греції.Битви при Саламіні і Платеях поклали край походам персів у Європу. Грека настільки повірили у свої сили, що самі перейшли у наступ проти персів. У продовж наступних 30 років вони відвойовували у персів острови і береги Егейського моря, здійснювали рейди на Кіпр і в Єгипет.

Пит №15. Державний лад Афін в добу правління Перікла.

Вищим державним органом в Афінах стали народні збори — еклесія, у яких брали участь усі громадяни віком понад 20 років. Будь-хто мав право внести на зборах пропозицію чи законопроект, скаргу щодо порушення законів. Щодесять днів еклесія збиралася неподалік від Акрополя, а згодом — у Діоніса.

На еклесіях:

• оголошували війни та укладали мир;

• заслуховували посланців від інших народів;

• укладали угоди й союзи;

• обирали вищих урядовців і вислуховували їхні звіти;

• дарували й скасовували громадянські права.

Після народних зборів найважливішим органом була Рада П'ятисот — буле. Рада діяла постійно, вирішуючи поточні державні справи, керуючи фінансовими справами й торгівлею, контролювала стан флоту й арсеналу, стежила за добробутом міста й роботою посадових осіб.

Виконавча влада в державі була зосереджена в колегіях. Найвищою була колегія стратегів. Стратеги відали справами війни і командування армії, військового суду, питаннями зовнішньої політики. Стратеги не підлягали щорічному звіту. Судити стратегів мали право народні збори. Перший стратег фактично мав владу глави держави. Від 444 до 429 рр. до н. є. (крім 430) народні збори обирали на цю посаду Перікла.

Найдемократичнішою установою в Афінах був суд— гріфя. Суд складався із 6000 громадян і поділявся на 10 частин: по 500 суддів у кожній і 1000 резервних суддів.

Унаслідок таких перетворень у державі було фактично скасовано майновий ценз між громадянами на політичні права.

Громадянські права, за законом Перікла, надавалися лише тим, чиї батьки були народжені в Афінах. За його правління казну Делоського союзу було переведено до Афін, які стали використовувати її як власні кошти. За гроші союзників місто було прикрашено новими громадськими спорудами надзвичайної краси.

Пит №16. Пелопоннеська війна.

Війну почали фіванці, які напали у квітні 431 р. до н.е. на Платеї, що входили до Першого Афінського морського союзу. У червні 431 р. до н.е. спартанці вторглися в Аттику. Але завдяки Довгим стінам афіняни зуміли відстояти місто. Наступного року спартанці знову взяли в облогу Афіни, але і на цей раз довгі стіни врятували місто, незважаючи на те, що Афіни пережили епідемію хвороб, яка забрала життя багатьох афінян та їх лідера Перікла.

Вторгнення спартанців в Аттику завдало відчутного удару по господарству, а епідемія підірвала воєнну міць Афін. Смерть Періклазагострила політичну боротьбу між прихильниками укладення миру та продовження війни зі Спартою. У гострій боротьбі перемогли прихильники війни на чолі з Клеоном. Афіняни вдалися до активних дій. Їх флот та союзники встановили блокаду Пелопоннесу, а афінська армія висадилася на західному узбережжі півострова, захопивши опорний пункт Пілос. Афінян підтримали давні вороги Спарти мессенці. Спарта опинилась на межі поразки.

У таких складних умовах спартанський полководець Брасід вдався до нестандартного рішення. Він переніс центр протистояння на північ Греції (півострів Халкідіка), здійснивши туди воєнну експедицію з метою відірвати від Афін її союзників. У битві при Амфіполі (жовтень 422 р. до н.е.) спартанці перемогли афінян. Але у битві загину як провідник афінян Клеон, так і спартанців Брасід. Сили сторін були вичерпані. У 421 р. був укладений мирний договір, який передбачав повернення сторін до передвоєнного стану.

Але мир фактично став перемир`ям.

Уже в 420 р. до н.е. на чолі Афін став племінник Перікла Алківіад, прихильник війни проти Спарти. Він підтримав заколот деяких союзників Спарти і виступав за організацію воєнної експедиції на Сицилію для завоювання Сіракуз, головного опорного пункту греків у Західному Середземномор’ї. Спартанці у 418 р. до н.е. зуміли придушити заколот, а експедиція на Сицилію потерпіла повну поразку. Сам Алківіад не брав участі в експедиції, бо вже на початку експедиції був заарештований, звинувачений у релігійних злочинах і засуджений до страти. Проте на шляху до Афін він втік до Спарти.

Щоб помститися афінянам, порадив спартанцям не просто здійснювати рейди до Аттики, а закріпитися там, паралізувавши господарство регіону. У 413 р. до н.е., коли звістка про поразку афінян під Сіракузами досягла Греції, спартанці вторглися в Аттику, перетворивши місто Декелею, що у 20 км від Афін, на свій опорний пункт, з якого здійснювали набіги на околиці Афін. За назвою цього міста другий етап Пелопоннеської війни отримав свою назву –Декелейський.

У такій ситуації афіняни, що були замкнені за довгими стінами опинилися, їх заручниками. Втікачів з усією Аттики треба була кормити, надати заняття, а ресурси Афін були небезмежними. До того ж з Афін втекло 20 тисяч рабів, що підірвало ремісниче виробництво у місті і добування срібла. Щоб примусити Афіни капітулювати Спарті потрібен був флот, який мав перерізати шлях доставки в Афіни хліба, корабельного лісу тощо.

Тут Спарта знайшла собі несподіваного союзника – Персію, яка надала кошти для фінансування створення великого флоту. Також Спарта здобула право на збирання данину з багатих грецьких полісів Малої Азії, що відкололися від Першого Афінського  морського союзу. Цим успіхам Спарта теж мала б завдячити Алківіаду.

Це призвело до того, що Афіни опинились у край складному становищі. Скориставшись цим проспартанськи налаштовані великі землевласники, що терпіли величезні збитки від війни, здійснили переворот і встановили владу 400 знатних олігархів. Число афінських громадян було скорочено до 5 титсяч. Проте їх спроби укласти мир зі Спартою закінчилися провалом. Армія і флот не визнали владу „400” і звернулась до Алківіада, щоб той очолив їх. Афіни в той час опинились у скрутному становищі, спартанський флот перекрив Чорноморські протоки, через які з Причорномор`я постачалися необхідні товари. Алківіад погодився і вже у першій битві розгромив спартанський флот і розірвав блокаду. Повернення Алківіада до Афін було тріумфальним але не довгим. Після незначної поразки у морській сутичці зі спартанським флотом він був усунутий від командування.

У 406 р. до н.е. біля Аргінузських островів неподалік о.Лесбосавідбулася величезна морська битва, в якій афіняни здобули блискучу перемогу. Але ця перемога виявилась останньою. Вже наступного року видатний спартанський полководець Лісандр вщент розгромив афінський флот, що стояв у невеличкій річці Егоспотами („Козина річка”) поблизу Херсонеса Фракійського. Після цієї перемоги спартанці стратили 3 000 полонених афінян (нечувана на той час жорстокість!).

Після такою поразки від Афін відкололися всі союзники, крім Самоса. Спарта знову блокувала всі морські торгівельні шляхи Афін. Спартанська армія знову вторглася в Аттику. Спартанський флот увійшов у гавань Пірея. Щоб погіршити становище Афін, Лісандр всіх афінян, що жили колись у містах-союзниках став направляти до Афін. Це ще більше погіршило продовольче становище у місті. Зрештою у квітні 404 р. до н.е. афіняни були змушені капітулювати.

Спарта продиктувала дуже важкі умови миру. Розпускався Перший Афінський морський союз, Афіни вступали в Пелопоннеський союз. Афіни позбавлялися флоту. Ліквідовувалися укріплення Пірея, ліквідовувалися Довгі мури. Афіни мали прийняти всіх раніше вигнаних олігархів.

У результаті в Афінах встановилося олігархічне правління (правління Тридцяти тиранів), правда не на довго. У битві при Муніхії демократи розгромили військо тиранів і відновили демократичні порядки. Але Афіни вже не мали колишньої могутності.

Пит №17. Криза грецького поліса в першій половині IV ст. до н.е.

Основу кризових явищ складало масове розорення вільних землеробів і зосередження в руках відносно нечисленної групи людей, які складали олігархічну верхівку, значних статків та землі. В сфері ремесел з'являються великі майстерні, які винаймали лише кілька десятків робітників. Рабовласництво набувало величезних масштабів. Так, за переписом Деметрія Фалерського, в Стародавніх Афінах в 312 до н. е. мешкало 21 тисяча афінських громадян, 10 тисяч метеків (вільних, проте не громадян), а також 400 тисяч рабів^[2].

На цьому ґрунті в суспільстві відбувалось різке соціальне розмежування. На одному полюсі концентрувалась нечисленна верхівка, яка володіла статком в 30, 50, 70 і більше талантів, на іншому — численна біднота, позбавлена засобів до існування^[3]. Вихід зі скрути останні могли б знайти у найманій праці, проте цьому перешкоджало розповсюдження рабської праці. Іншим шляхом було найнятися в солдати. Найманців у Стародавній Греції було дуже багато, при чому греки нерідко наймались і до персів.

Ці обставини призвели до крайнього загострення соціальних протиріч. Серед бідноти поширились вимоги розподілити власність, землю та відмінити боргові зобов'язання. Під натиском збіднілих підвищувались податки, якими обкладались багатії, конфісковувалось майно, нерідко за неправдивими доносами. Подекуди спалахували вуличні бійки, організовувались змови. Таким чином було порушено внутрішньополісні зв'язки: раніше провідну роль в житті міста відігравали громадяни, тепер — метеки та вільновідпущені. Поліс більше не забезпечував економічної стабільності жодному мешканцю, і це спричиняло послаблення полісного патріотизму. Якщо раніше громадяни вважали своїм патріотичним долгом нести літургії, тепер вони не бажали утримувати дармоїдів.

Паралельно в першій половині 4 століття пожвавлювалась торгівля Греції з країнами Близького Сходу, відтак економічні інтереси виходили за межі полісу, і він вже не міг забезпечити ані безпеку на торговельних шляхах, ані можливість спокійно наживати та витрачати гроші. Положення ускладнювалось ще й тим, що еллінський світ близько 100 років поспіль розривали спустошувальні війни. На цій основі в грецьких полісах зріють тенденції до встановлення диктаторських режимів. Таку теорію, зокрема, вибудував Аристотель. Він розділив усі форми правління на правильні (монархія, аристократія, політія) та неправильні (тиранія, олігархія і демократія). Найбільш придатною та найбільш реальною Аристотель вважав політію (див. Афінська політія) — владу середніх верств суспільства. Створення такої системи та поширення її в Греції він очікував від Александра, свого учня. Демократи, серед яких найбільш яскравим був Демосфен, вбачали єдиний вихід в експансії — усі нужденні маси, вважали вони, варто відправити за межі Греції.

Пит №18.  Східний похід Александра Македонського та утворення його Імперії.

У 336 р. до н.е. Македонію очолив син Філіппа II Александр (356-323 pp. до н.е.). Він продовжив справу свого батька. Він не лише здійснив омріяний Філіппом II похід на Персію, а й створив могутню імперію, яка простягнулася від Греції аж до Індії.У 336 р. до н.е. македонська армія через північ Греції вийшла до земель Персії на півострові Мала Азія. Похід на деякий час було перервано повстанням у підкорених Фівах. Александр жорстоко придушив повстання і 30 000 фіванців продав у рабство. У 334 р. до н.е. 35 000 македонян на чолі з Александром продовжили східний похід.Перська держава у цей час була ослаблена боротьбою за владу між сатрапами, які стали самостійними і не бажали коритися цареві Персії Дарію III. А Персії протистояла згуртована армія Александра, що складалась із збройних сил усіх великих грецьких полісів, окрім Спарти.Командувач перської армії Мемнон, розуміючи, що сили нерівні, пропонував заманювати македонців у глиб Персії, знищуючи запаси продовольства та кормів для коней, щоб потім, коли армія Александра буде знесилена, завдати їй нищівної поразки. Але Дарій боявся зради сатрапів і не погодився з планом Мемнона.Перша велика битва між супротивниками відбулася на річці Ґранік у 334 р. до н.е. Александр зіткнувся з найбільшбоєздатною частиною перського війська – грецькими найманцями. Він вишикував свої війська так, що в центрі була фаланга важкоозброєної піхоти, а з флангів – кавалерія та легка піхота. У такому порядку солдати македонського царя форсували річку та знищили перських лучників. Потім ударила кіннота, яка розбила ворожу кавалерію й грецьких найманців. Перемогу було здобуто. Військо Дарія відступило. Не зустрічаючи спротиву, македоняни захопили більшість підкорених персами грецьких колоній у Малій Азії. Лише Мілет і Галікарнас довелося брати штурмом. Александр продовжив війну з Персією. У 333 р. до н.е. на території Сирії, біля затоки Ісса, на узбережжі Середземного моря, між ним і свіжими силами Дарія відбулася нова битва. Дарій відразу кинув у бій особисту гвардію. Александр очолив атаку важкої кавалерії. Після тривалого та кровопролитного бою Дарій в оточенні охоронців залишив поле бою.Перські війська занепали духом. Грецькі найманці вважали за краще повернутися на батьківщину. Як трофей Александр захопив казну, царських придворних та особисту колісницю перського царя.Після перемоги біля Ісси македонська армія пішла до Фінікії. Більшість фінікійських міст Александру вдалося захопити без особливих зусиль. Тільки Tip здався після семи місяців важкої облоги. Македонянам довелося побудувати дамбу, що сполучила материк з островом, на якому було місто. І тільки тоді війська змогли підійти до мурів Тіра. Під час облоги Александр застосував бойові метальні машини, встановлені на кораблях. Македонський цар жорстоко помстився оборонцям після перемоги: 8 000 жителів міста було вбито, близько 30 000 продано у рабство.Далі перед Александром лежали землі Єгипту, що були підкорені персами. Єгипет здався Александру без бою. Жерці цієї країни оголосили Александра богом. Перський цар Дарій III відчув, що втрачає свою імперію, тому запропонував Александру укласти мирну угоду. Він був готовий віддати узбережжя Малої Азії та сплатити величезний викуп за полонених. Але Александр вимагав, щоб Дарій III визнав його єдиним володарем Малої Азії. Тоді перський цар пішов на відчайдушний крок. Він зібрав війська, які у нього залишилися, і навесні 331 р. до н.е. зустрівся в останньому двобої з Александром. Це сталося біля селища Гавгамели, на північ від Вавилона. Уперше перси застосували проти македонян бойових слонів і колісниці, до яких були прикріплені величезні серпасті ножі. Лучники Александра перебили більшість візничих та погоничів слонів. Некеровані, поранені та налякані тварини кинулися назад і почали топтати перську піхоту. Залишки перської кінноти прорвали ряди македонян, але загинули, наткнувшись на опір македонської піхоти – воїнів із списами. Сам Александр на чолі кінноти атакував особисту гвардію перського царя. У черговий раз Дарій змушений був відступати. Він утік у глиб імперії, де в 330 р. до н.е. був зрадницьки вбитий сатрапом, що претендував на царський престол. Військо Александра пограбувало та спалило столицю Персії Персеполь.

Завоювання Індії. У 327 р. до н.е. військо македонян увійшло до Індії і рушило в долину Інду. Йому протистояли загони царя (раджі) Таксили. В результаті переговорів Александру вдалося укласти союз із цим індійським царем і разом з ним виступити проти іншого раджі – Пора. У 326 р. до н.е. на річці Гідасп відбулася вирішальна битва. Непереможна македонська кавалерія, очолювана, як завжди, самим Александром, легко перемогла вершників супротивника. Але, коли вона наблизилася до слонів, нажахані коні зупинилися. Індійські лучники, сидячи на слонах, легко нищили македонську кінноту. Александр застосував уже випробувану в битвах з персами тактику і здобув чергову блискучу перемогу. Македоняни захопили більшість слонів, 9 000 вояків ворожої армії й самого царя Пора. Західну частину Індії було завойовано. Далі Александр планував піти до Ґанґу, але стомлені вояки та командири умовили полководця припинити похід і повернути назад. Східний похід завершився.

Дата	Подія
334 р. до н.е.	Початок Східного походу Александра Македонського. Перехід македонських військ через чорноморські протоки (Геллеспонт) до Азії
334 р. до н.е.	Битва на р. Ґранік. Перемога військ Алксандра Македонського
333 р. до н.е.	Битва при Іссі. Перемога військ Алксандра Македонського
Січень-серпень 332 р. до н.е.	Облога і взяття міста Тір македонськими військами. Місто, що знаходилося на острові неподалік берегу і було головною базою персидського флоту, вдалось захопити лише після того, як з берегу до нього було збудовано дамбу. Захоплене місто було віддано на розграбування і руйнування, а мешканці продані в рабство
Грудень 332 - березень 331 р. до н.е.	Підкорення Єгипту. Проголошення Алксандра Македонського рівного богам
1 жовтня 331 р. до н.е.	Битва при Гавгамелах стала вирішальною у подальшій долі Персії. Незабаром перський цар Дарій, що втік з поля битви після нищівної поразки, був по зрадницьки вбитий. Перська імперія фактична припинила існування
329 р. до н.е.	Підкорення Алксандром Македонським Середньої Азії
Весна 327 - липень 326 рр. до н.е.	Індійський похід Алксандра Македонського. Вирішальна битва відбулась на річці Гідасп, в який македонські війська здобули перемогу. Але македонське військо відмовилося рухатися далі на Схід
326-324 рр. до н.е.	Повернення Алксандра Македонського до Вавилона. Частина військ рухалася суходолом вздовж Перської затоки, а частина на кораблях. У результаті походу постала величезна імперія від Балкан до р. Інд

Наслідки і результати Східного походу Алксандра Македонського:

- Було знищено Перську імперію давнього ворога грецьких держав, натомість постала нова імперія Алксандра Македонського, яка включала Грецію, колишні володіння Персії та частину Індії;

- Імперія Алксандра Македонського виявилась не життєздатною і по його смерті розпалася, частина підкорених народів здобула незалежність;

- Великі багатства накопичені перськими царями і захоплені Александром Македонським були пущені в оборот, давши поштовх розвитку торгівлі між всіма відомими на той час країнами, що раніше розвивалися ізольовано;

- Сприяв поєднанню грецької і східної цивілізацій, культур, їх взаємообмін. Греки ознайомилися з досягненнями Сходу, у свою чергу схід перейняв здобутки греків.

Результатом військових походів та численних перемог Александра Македонського було створення величезної імперії. До її складу увійшли Греція, Сирія, Фінікія, Персія, Єгипет, Західна Індія. Це була одна з найбільших імперій стародавнього світу. Столицею створеної держави стало місто Вавилон. На всій території імперії засновувалися нові поліси, багато з яких називали на честь царя – Александріями (близько 70 міст). Прагнучи підкорити увесь світ, Александр почав готуватися до підкорення Риму й Карфагена. Але похід на захід так і не відбувся. У 323 р. до н.е. Александр несподівано захворів і помер. Йому було 33 роки.

Після смерті Александра його імперія проіснувала недовго. Боротьба за владу спричинила численні війни між македонськими полководцями (діадохами).

Пит №19. Природа та населення Стародавнього Риму.

Природні умови. Римська держава виникла й зміцніла на території Апеннінського півострова, названого греками Італією.  Апеннінський півострів являє собою довгу, відносно нешироку смугу землі, що глибоко врізається в центральну частину Середземного моря і ділить його на дві частини. Північною межею півострова є високий, труднопрохідний Альпійський гірський хребет, що відокремлює його від основного масиву європейського материка. Основу півострова становлять Апеннінські гори, які відгалужуються на північному заході від Альп і простягаються кількома пасмами вздовж усього півострова. Спочатку Апенніни тягнуться з північного заходу на південний схід, перетинаючи півострів від західного берега до східного, а далі на південь різко повертають на південний захід і, поступово знижуючись, досягають південного краю півострова — області Бруттій. Завдяки такому розташуванню Апеннінських гір півострів немовби поділений на три великі області: північну — низовину між Альпами і Апеннінами, по якій тече найбільша річка Італії — Падус (сучасна По) з притоками. Вона впадає в Андріатичне море; центральну, яку утворюють Апеннінські гори, що оточують її з півночі, сходу і південного сходу. Західні схили, що поступово западають, в свою чергу поділяють цю територію на кілька окремих районів: долину річки Арнус (сучасна Арно), долину річки Тібр і на півдні, в родючій низовині Кампанія, долину річки Вольтурно. Третьою областю є південно-східна низовина — Апулія, відокремлена з півночі й північного заходу від усього півострова Апеннінами. Східне узбережжя Апеннінського півострова не було сприятливим для розвитку мореплавства. На півночі воно низовинне і заболочене, в центральній частині, де Апеннінські гори сягають східного берега півострова, скелясте й малопорізане. Лише на півдні й заході береги мають невелику кількість зручних бухт і заток. Найзручнішими є Тарентінська бухта і Неаполітанська затока. Східне узбережжя Апеннінського півострова не має поблизу островів. Усі прибережні острови лежать на заході. Великий родючий острів Сіцілія є немовби продовженням материка. Трохи віддалік лежать два інші великі острови — Сардінія та Корсіка. Між ними й Апеннінським півостровом розкидано кілька скелястих острівців, з яких найбільшими є Ільва (сучасний Ельба), що лежить поблизу берега в Тірренському морі, та Капрея (сучасний Капрі) біля входу до Неаполітанської затоки. Річки Апеннінського півострова, повноводні й бурхливі взимку й особливо навесні, майже пересихають у літні жаркі місяці року, що робить їх малопридатними для судноплавства. Клімат різний залежно від розміщення тих чи інших районів. На півночі взимку випадають холодні дощі й навіть сніг. Ночами бувають приморозки. Подібні кліматичні умови і в гірських районах. А в приморських районах півдня і заходу тепло навіть у зимовий час, але випадають рясні дощі, що сприяє ростові багатої рослинності. У давнину більша частина Апеннінського півострова була вкрита густими лісами, схожими своїм типом на лісові масиви Західної Європи. В цих лісах росли дуб, в'яз, бук, каштан і особливий, характерний для Апеннінського півострова тип сосни з грибоподібною короною — пінія. З плодових дерев у Італії здавна росли яблуні, гранати. Ні характерних для італьського пейзажу пізнішого часу цитрусових дерев, ні пальм, ні навіть маслин і кипарисів не було. Всі ці рослини були перенесені на італьський грунт у наступні історичні часи. Надра Апеннінського півострова були порівняно бідні на корисні копалини. У відногах Альп добували в невеликій кількості золото і срібло. В центральних Апеннінах ламали мармур: «травертин» — сіруватий і «каррарський» — білий та кольоровий. На острові Ільва добували залізо й мідь, в інших областях Апеннінського півострова значних покладів металів не було.

Населення Апеннінського півострова в давнину.  На думку сучасних вчених, найдавнішими мешканцями Апеннінського півострова, островів Сардінія, Корсіка, а також південних районів сучасної Франції і середземноморського узбережжя Піренейського півострова були «середземноморські» народності — лігури в Італії, сикани і еліми на острові Сіцілія, корси на Корсіці, сарди на Сардінії. Одначе наприкінці II й на початку І тисячоліття до н. е. відбулися великі переміщення стародавніх племен і народностей у районі Середземноморського басейну. Зі сходу на Апеннінський півострів переселилися племена, які жили доти в Іллірії, басейні Дунаю і навіть у західній частині Малої Азії. Найдавніші племена в Італії були частково відтиснуті в альпійські гірські долини і до північно-західного узбережжя, частково винищені або асимільовані чужинцями. За історичних часів вони населяли лише острів Корсіка й північно-західну частину узбережжя Апеннінського півострова — Лігурію — і були економічно й соціальне найвідсталішими давньоітальськими народностями. На кінець першої чверті І тисячоліття до н. е. стародавнє населення Апеннінського півострова складалося з різних племен і народностей. На крайньому північному сході жило споріднене з іллірійським населенням плем'я венетів. Споріднені також з іллірійцями народності япіги й месапи займали південно-східний край Італії. Центральну частину півострова, а також острів Сіцілію населяли численні племена італіків і найбільш економічно й соціальне розвинута народність того часу — етруски. Племена італіків, які мали багато спільного щодо мови, суспільного устрою і культури, поділялись на дві групи — умбро-сабельську й латино-сикульську. Племена умбро-сабельської групи розселилися в гірських областях центральної частини Апеннінського півострова на схід від річки Тібр і далі на південь. Це були умбри, піцени, френтани і самніти, які жили у високогірній частині Апеннін і довше від усіх зберегли патріархально-родові відносини. До цієї самої групи належали і дрібні італьські племена, що просунулись до центральної частини західного узбережжя Італії: сабіни, марси, екви, герніки, вольски. Більшу ж частину лівобережної долини нижньої течії річки Тібр займало одне з найбільш розвинутих італьських племен — латини, які дали назву області — Лацію. Латини й оски, котрі розселилися по великій рівнині Кампанії, займалися землеробством і скотарством. До середини І тисячоліття до н. е. вони вже мали кілька невеликих укріплених поселень — міст, що були їхніми племінними центрами. На чолі племен стояли довічні військові вожді, які були водночас головами рад старійшин і здійснювали жрецькі обов'язки. У деяких італьських племен існував звичай «священної весни», який пояснювався відставанням зростання продуктивних сил від зростання чисельності населення. Він полягав у тому, що кожної весни серед молоді відбувалося жеребкування, і ті, кому випадав жереб, одержавши кількох тварин, вирушали шукати нові місця, щоб оселитися там. Вторгнення цих дружин, а також викрадення дівчат часто викликали сутички між сусідніми племенами, які переростали в кровопролитні війни. Процес розкладу первіснообщинних відносин у італьських племен прискорювався внаслідок їх взаємин з етрусками й греками — народами, більш розвинутими економічно й соціальне.

Пит №20. Періодизація історії Стародавнього Риму

Впродовж тривалого існування — з VI ст. до н.е. по V ст. н.е. — Римська держава і право зазнавали безперервних змін. Розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, збільшення кількості рабів і загострення соціальних суперечностей, розширення території і зростання чисельності населення та інші фактори зумовлювали зміни в системі органів державної влади й управління, у формах і методах діяльності, врешті, у формі держави, правових інститутах.

Отже, для систематизації навчального матеріалу з урахуванням тих змін, які відбувалися впродовж століть у системі державних органів, історію Римської держави дослідники поділили на такі періоди:

1. Період розкладу родоплемінних відносин і становлення держави і права (753 р. до н.е. — середина VI ст. до н.е.).

2. Період Республіки (середина VI ст. до н.е. — 27 р. до н.е.). Його можна поділити на три епохи:

а) Епоха ранньої Республіки (середина VI ст. до н.е. — 60-ті роки III ст. до н.е.);

б) Епоха розвиненої Республіки і боротьби за підкорення Середземного моря (кінець III ст. до н.е. — початок 30-х років II ст. до н.е.);

в) Епоха пізньої Республіки і громадянських воєн (початок 30-х років II ст. до н.е. — кінець 30-х років І ст. до н.е.).

3. Період монархії (імперії) (27 р. до н.е. — 476 р. н.е.). Цей період поділяється на дві епохи:

а) принципат (27 р. до н.е. — 284 р. н.е.);

б) домінат (абсолютна монархія) (284-476 рр. н.е.).

Щодо римського права, то, на думку окремих дослідників, етапи його розвитку не зовсім збігаються з періодами розвитку держави.

Перший етап — від утворення держави до середини III ст. до н.е. Його межею є закінчення першої Пунічної війни (264-242 рр. до н.е.).Тоді виробляється так зване квіритське, або громадянське, право (громадянське у тому розумінні, що воно стосувалося лише римських громадян). У праві в цю епоху ще зберігаються пережитки первіснообщинного ладу, спостерігається значний вплив релігії, складність і формалізм правових інститутів, замкнутий національний характер права.

Другий етап — від середини III ст. до н.е. — кінець III ст. н.е. Його межею є панування імператора Діоклетіана. Римське право розквітає, виходячи за національні межі. Поряд з квіритським виникає і розвивається преторське, більш гнучке, оперативне, доступне, дієве право, а з нього, у свою чергу, виділяється так зване загальнонаціональне право, або право народів 0ш §епііит), яке регулювало правовідносини римлян з чужоземцями та між самими чужоземцями (на території Римської держави). Право цього періоду добре розроблене, чітке, усунуто його попередній консерватизм, символічність, казуїстику. Розвиваються найважливіші інститути права, що врегульовують відносини приватної власності, товарно-грошові відносини.

Третій етап — з кінця III ст. до VI ст. (до кінця правління імператора Юстиніана у Візантії). Право продовжує розвиватися, удосконалюватись, починає систематизуватись, з'являються його перші кодифікації. Із зародженням феодальних відносин, визнанням християнства державною релігією відбуваються зміни і у праві. Завершується процес його розвитку появою кодифікації Юстиніана (Согрш щгі$ сіуіііз) 528-533 рр.

Пит №21.Царський період в історії Риму. Реформи Сервія Туллія.

Процес класоутворення супроводжувався протистоянням плебеїв і патриціїв, зростаючим невдоволенням клієнтів. Розвиток приватної власності сприяв примноженню багатства патриціанських сімей, які бажали перетворити плебеїв у клієнтів, а клієнтів – у рабів. Важливим етапом на шляху римської державності була реформа, яку римська традиція пов’язує з іменем шостого рекса Сервія Туллія (578 – 534 рр. до н.е.). При ньому плебеї були введені до складу римської общини, а територіальні триби дещо потіснили родоплемінні. За реформою всі патриції та плебеї чоловічої статі у військових і політичних цілях були поділені на шість розрядів. До першого увійшли найбагатші, так звані вершники, а також ті, хто мав багатства не менше ніж 100 тисяч мідних ассів (1 асс – мідна монета масою 327,5 г), до другого – ті, чиє майно оцінювалося не менше ніж у 75 тис., до третього – 50 тис., до четвертого – 25 тис., до п’ятого – 12,5 тис. ассів. Усі бідняки зараховувалися до шостого розря-ду (пролетарів). Усі військовозобов’язані залежно від майнового становища об’єднувалися у військові підрозділи – центурії (сотні). Із вершників було утворено 18 центурій кінноти, громадяни першого розряду входили до важкоозброєної піхоти (80 цен-турій). З другого, третього і четвертого розрядів формувалось по 20 центурій, а з п’ятого – 30. Таким чином, із 193 центурій найбагатші становили 98, тобто більшість. Це мало важливе значення, оскільки на центуріальних народних зборах кожна центурія мала один голос і при прийнятті законів та виборах посадових осіб тільки одностайність призводила до прийняття рішення. Таким чином, було покладено початок пануванню багатих і знатних, незалежно від того, були вони патриціями, чи плебеями. Складовою частиною реформи Сервія Туллія був поділ громадян (патриціїв, плебеїв, клієнтів) за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири територіальні триби, до яких пізніше приєднали 16 сільських. Один раз на 5 років проводився загальний перепис громадян для визначення май-нового цензу і набору ополчення. Було запроваджено постій-ний податок на утримання війська. Лад військової демократії вичерпав себе. Рим набув усіх ознак держави: публічну владу, територіальний поділ жителів, військо, суд, поліцію, податки.

Пит №22.  Боротьба плебеїв и патриціїв в Римі.

Найдавніше поселення Рима жило родами, якими керували старійшини. Рід спочатку був згуртований колектив, пов'язаний загальним походженням, загальною власністю на землю, а також шануванням предків. З часом на території, що належить пологах, з'явилися люди, які не входять ні в один з них. Це були звільнені раби або їхні нащадки, чужоземці, ремісники і торговці, люди, вигнані за порушення родових звичаїв, насильно переселені з підкорених міст. Цих прибульців в Римі називали плебеями. Споконвічне ж населення, що жило родами, називалося патриціями. Патриції були корінним громадянством. Вони представляли собою повноправний "римський народ"; - У безпосередньому зв'язку з ними були клієнти які отримували від них землю, худобу, користувалися їх захистом на суді і пр. За це вони повинні були служити у військових загонах своїх покровителів, надавати їм допомогу грошима, виконувати різні роботи; - Плебеї стояли поза родової організації патриціїв, тобто не належали до "римському народу", не мали доступу до общинної землі і були позбавлені політичних прав. Походження плебеїв неясно і спірно. Безсумнівно лише, що вони стояли поза племінної організації і тому не могли брати участі в управлінні громадою. Зате вони безперешкодно займалися землеробством, ремеслами, торгівлею, Плебеї були особисто вільні, несли військову службу нарівні з патриціями. Торгове і промислове багатство було зосереджено головним чином у їх руках: гордий своїм походженням патрицій вважав принизливим будь-яке заняття, крім землеробства, політичної діяльності, військової служби. Патриції були повноправними громадянами. Вони розпадалися на три племені. Кожне плем'я складалося з 100 пологів. Кожні 10 родів утворювали курію. Курії утворювали загальне народне зібрання римської громади (куріатні коміції). Воно приймало або відкидало запропоновані йому законопроекти, обирало всіх вищих посадових осіб, виступало в якості вищої апеляційної інстанції при вирішенні питання про смертну кару, оголошувало війну, разом із сенатом вибирало царя, займалося найважливішими судовими справами .Спочатку римське військо було переважно патриціанським. Плебеї, знаходилися на поза патріціальной громади, також не входили у військову організацію. Внаслідок цього виникло різке невідповідність між населенням Риму і кількістю виставлених їм воїнів. А загарбницька політика вимагала збільшення військ і витрат на ведення воєн. Необхідність залучення до військової служби плебеїв стала очевидною. Тому все вільне населення Риму патриції і плебеї - було розділено по майновою ознакою (цензу) на 5 розрядів, кожний з яких був зобов'язаний виставити певну кількість військових підрозділів - центурій. Крім цих центурій, були ще 18 центурій вершників із самих багатих римлян, а цензом понад 100.000 асів (з них шість виключно патриціанських); а також п'ять неозброєних центурій: дві - ремісників, дві - музикантів і один з незаможних, яких називали пролетарями. Таким чином, всього було 193 центурії. Кожна з 193 центурій мала при голосуванні один голос. Найбагатші римляни, переважно патриції: вершники і центуріати 1 розряду, володіли 98 голосами, що забезпечувало їм перевагу у вирішенні будь-яких питань. Однак патриції переважали в центуріатних зборах не як такі, в силу своїх родових привілеїв, а як найбільш заможні землевласники. Тому й плебеї могли потрапити і вже потрапляли в ці центурії. Отже, плебеї вийшли зі свого ізольованого положення по відношенню до римської громаді. Таким чином, важливе соціальне значення реформи Сервія Тулія полягало в тому, що вона заклала основи нової організації римського суспільства не тільки по родовому, а за майновим і територіальною ознакою. Тим не менш, родовий лад ще не був знищений остаточно. Організація влади, заснована на родовому ладі, продовжувала існувати поряд з організацією, заснованою на територіальним та майновий ознаках, причому тільки поступово, протягом 200 років вона витіснила родову організацію. Це відбувалося в запеклій боротьбі плебеїв з патриціями, яка особливо загострилася після повалення останнього рекса. Військова демократія як форма організації влади в період розкладанні родового ладу зжила себе безповоротно. Розвиток ремесел і торгівлі, якими все більше і більше займалися плебеї, призвело до розшарування римського плебсу. З середовища плебеїв виділилася багата торгово-реміснича знати. З іншого боку, зросла кількість незаможних плебеїв. Плебеї, знаходячись поза патриціанської родової організації, володіли на праві приватної власності дуже невеликими ділянками землі. Війни, неврожаї, переселення в Рим частини жителів завойованих областей, природний приріст населення в умовах римського малоземелля збільшили число безземельних плебеїв. Багато хто з них передавали землю в якості застави лихварям, часто належить до родової аристократії. Неплатоспроможний боржник втрачав право власності на землю, і якщо з волі кредитора і залишався на колишньому ділянці землі, то лише в якості орендаря, під заставу своєї особистої свободи. Це розшарування плебеїв привело до загострення відносин між соціальними групами. Римський плебс у V-IV ст. до н.е. прагнув отримати доступ до розділів землі громадського поля (ager publicus), яке належало всій римській громаді. Щоб отримати право окупації завойованих земель, яким користувалися патриції, плебеї повинні були домогтися рівності з патриціями в політичних права. До першої половини V ст. до н.е. відносяться перші спроби плебеїв домогтися вирішення аграрного питання. У 486 р. до н.е. консул Спурій Кассій хотів розділити захоплені під час війни землі між плебеями .

Пит №23. Перша та Друга Пунічні війни.

Перша Пунічна війна (264-241 рр. до н.е.)Об'єднавши під своєю владою Італію, Рим прагнув до панування у Західному Середземномор'ї. Але тут він зіткнувся із своїм колишнім союзником – фінікійською колонією Карфагеном. Карфаген був величезним і казково багатим містом. Його жителі займалися торгівлею, привозили з Іспанії залізо, олово, срібло, із Сардинії – мідь і хліб. Уяву сучасників вражали шестиповерхові будинки, величні палаци та храми Карфагена. У місті на той час мешкало близько 700 000 осіб. Його оточували три ряди мурів з чотириповерховими банітами. У військових стайнях було 4 000 коней і 300 бойових слонів. У центрі міста розташовувалася фортеця – Бірса. Армія Карфагена, була найманою. Основну силу карфагенян становив флот.

 Римляни шукали приводу розпочати війну з Карфагеном. Першим кроком стало звільнення ними у 264 р. до н.е. захопленого карфагенянами міста Мессана на Сицилії. Так розпочалася перша з трьох Пунічних війн, яка тривала 23 роки.

На суходолі римляни успішно конкурували з ворогом. Вони взяли в облогу місто Сиракузи, і тиран цього міста Гієрон II змушений був укласти мирну угоду. Чимало грецьких міст також перейшли на бік Риму. Але для перемоги над Карфагеном потрібно було мати могутній флот. Наполегливі римляни за короткий час побудували 120 кораблів, навчили та підготували до битв близько 30 000 веслярів. У 260 р. до н.е. в битві під Мілами Римський флот пройшов перше бойове хрещення і здобув вагому перемогу. На її честь у Римі спорудили мармурову колону, прикрашену носами захоплених карфагенських кораблів.

Найграндіозніша битва першої Пунічної війни відбулася в 256 р. до н.е. біля сицилійського мису Екном. 330 римських кораблів, які везли до Північної Африки римських вояків, тут зустрілися з 350 карфагенськими. Римський флот знову здобув перемогу. На узбережжі Африки висадилися понад 15 000 солдатів армії консула Атілія Регула. Римляни спустошували квітучі землі узбережжя, просуваючись до Карфагена.

У 255 р. до н.е. доля відвернулася від них: союзник Карфагена, спартанський полководець Ксантипп, розбив війська Регула, полонив і стратив консула. До того ж під час вивезення з Африки залишків армії Регула флот потрапив у нищівний шторм, під час якого загинуло 256 кораблів.

Але цією поразкою римлян війна не закінчилася. Вона спалахнула з новою силою на Сицилії. Військова удача була на боці римлян, доки на острів не прибув талановитий карфагенський полководець Гамількар Барка. Під його командуванням війська перейшли в наступ і спустошили південь Італії, хоча остаточно перемогти супротивника не спромоглися. У 241 р. до н.е. виснажені війною Рим і Карфаген уклали мирну угоду. За угодою Карфаген втратив острови Сицилію, Корсику, Сардинію.

Друга Пунічна війна (218–201 рр. до н.е.)

Карфаген не змирився із втратою островів і, відновивши сили, знову готувався до війни з Римом. Карфагенську армію в цей час очолював син загиблого Г.Барки – Ганнібал. Він був талановитим полководцем і лютим ворогом Риму.

 Карфагеняни спровокували початок війни, захопивши місто Саґунт, яке було союзником Риму. Ганнібал після цього, у 218 р. до н.е. почав надзвичайно складний перехід своїх військ з Іспанії до Італії через Альпи. Не маючи підкріплення, Ганнібал з боями просувався Апеннінами до Риму. Перемігши біля Тразименськогоозера, він ще раз зустрівся з ворогом біля Канн. Це була одна з найвідоміших битв стародавньої історії. Реорганізована за римським зразком армія Ганнібала зіткнулася з військами консулів Гая Теренція Варрона таЛуція Емілія Павела.

Ганнібал, розташовуючи армію, свідомо послабив центр і посилив фланги. Він мав намір оточити ворога. Коли війська консулів атакували центр, карфагеняни поступово відступали, доки їхні ряди не утворили півмісяць. Римляни продовжували битву, не помічаючи, що їх оточили. За півдоби римляни Втратили майже 50 000 солдатів. Загинули Емілій Павел і 80 сенаторів. Втрати карфагенян становили близько 6 000 вояків. Ганнібал підійшов до Риму, але, не маючи підкріплень, змушений був повернутися до Карфагена.

Вирішальна битва другої Пунічної війни відбулась у 202 р. до н.е. біля міста Зама, неподалік від Карфагена. Сили були рівними. Ганнібал розраховував перемогти за допомогою бойових слонів. Римський полководець Сципіон Африканський розгадав його план і був готовий до удару. Бойових слонів римляни зустріли зливою каміння та дротиків. Частина слонів злякалась і повернула назад. Інші продовжували свій шлях. Але римляни, вбивши вожака, спрямували рух слонів коридором, що його утворили дві шеренги воїнів. Ганнібал, намагаючись врятувати ситуацію, кинув у бій кінноту, яку солдати Сципіона не тільки зупинили, а й змусили повернути назад. Останньою надією Ганнібала були загартовані у боях ветерани. Але битва вже була програна. За умовами миру Карфаген втратив увесь свій флот і бойових слонів та повинен був сплатити величезну контрибуцію.

Пит №24. Аграрно-демократичний рух Гракхів.

У зв'язку з розвитком рабовласництва зменшувалася роль дрібних власників, які позбавлялися землі і не мали коштів на утримання господарства навіть з невеликою кількістю невільників, тому аграрна проблема була пов'язана з відтворенням дрібної власності. Її спробували вирішити брати Тіберій і Гай Гракхи.

Тіберій Гракх був обраний плебейським трибуном у 133 р. до Р. Х. Він висунув простий законопроект: кожен громадянин не повинен мати земельною ділянкою більше 125 га. Ті, у кого немає земель, отримають їх з громадського фонду за рахунок переділу територій, окупованих великими землевласниками, оскільки землі належали державі, котрий віддав їх в оренду багатим власникам. Проект не був новим і по суті був відновленням стародавнього закону Ліцинія і Секстія. Тіберій вважав, що земельна власність не повинна бути отчуждаема в потомстві і за її користування слід ввести помірну плату: ділянки не дробляться зі смертю власника, але залишаються у його синів. Була створена спеціальна комісія, що займалася переділом громадських земель і наділенням ділянками дрібних власників.

Другий трибун, обраний на 133 р., наклав вето на законопроект. Тиберій переступив закон і усунув від влади колегу, крім того, почав домагатися переобрання на другий рік, що теж було правовим порушенням. Проект викликав бурхливу полеміку в сенаті та римському суспільстві. Сенатори заявили, що якщо народ не хоче рятувати республіку, то вони самі врятують її. Озброївшись відламаними від крісел ніжками і ручками, вони спровокували бійку в середовищі народу і вбили Тіберія.

Новий підйом аграрного руху розпочався за молодшого брата Тіберія - Гай, обраному трибуном у 123 р. до Р. Х. Він керувався двома ідеями: помста за смерть брата і введення нової конституції. Гай, намагаючись залучити на свій бік плебс, видав закон про продаж хліба за незначною ціною. У Рим почали стікатися бідняки, які не бажали працювати, але отримували дешевий державний пайок - два пуди зерна на місяць (бл. 32 кг).

Відновилася роздача земельних ділянок, проте в Італії ділити було нічого, і Гай запропонував на місці зруйнованого Карфагена заснувати колонію, але не був підтриманий сенатом і народом.

У Гая була широка програма реформ, спрямована на оновлення республіканської конституції, але його діяльність виявлялася досить суперечливою: з одного боку, він відтворював дрібне землеволодіння, а з іншого, за рахунок майже безкоштовної роздачі хліба підтримував плебс, який не мав ніякого відношення до земельної власності.

У 122 р. Гай вдруге вступив на посаду плебейського трибуна і висунув законопроект про надання римського громадянства італікам, перша помилка, з якої почалося його падіння, але з іншого боку, правильна і логічна ідея, яку реалізує Цезар.

Пит №25. Розвиток Римської Республіки в першій половині І ст. до н.е. Союзницька війна.Диктатура Луція Корнелія Сулли.

1.Соціально-політична боротьба в Римі наприкінці 90-х років І ст. до н. е. . Після загибелі Аппулея Сатурніна та Сервілія Главція політичну перевагу в Римі здобули оптимати, об'єднані довкола сенату. Популяри здебільшого виходили також із нобілітету, їхні ряди поповнювали вихідці знаті, ображені або невдоволені сенатською більшістю. Вожді популярів у першу половину 90-х років І ст. до н. е. виявилися безсилими в боротьбі з сенатською олігархією.Союз між оптиматами і вершництвом, який склався в процесі боротьби проти Сатурніна і Главція, був нетривким. Панування вершництва в судових комісіях, що розглядали справи про зловживання провінційних намісників, набрало форми засилля публіканів, які засуджували навіть чесних і безкорисливих людей, якщо ті чимось їм не подобались. Це не могло не викликати незадоволення серед сенаторів.З іншого боку, італьські союзники, які виставляли велику частину воїнів у римські армії, дедалі наполегливіше вимагали надання їм прав римського громадянства.На кінець 90-х років І ст. до н. е. суспільні суперечності настільки загострилися, що для багатьох політичних діячів ясною стала загроза нових соціальних заворушень.Наприкінці 92 р. до н. е. на посаду народного трибуна був обраний Марк Лівій Друз. Цей далекоглядний політичний діяч, незважаючи на тісні зв'язки з вождями оптиматів, дійшов висновку про необхідність провести деякі реформи для того, щоб уникнути нових спалахів соціальної боротьби.У 91 р. до н. е. Лівій Друз вніс на розгляд сенату ряд законопроектів. Він пропонував передавати справи про зловживання провінційних намісників сенатським судовим комісіям, але поповнити сенат 300 вершниками. Одночасно Лівій Друз пропонував розширити роздачу хліба по зниженій ціні, вивести колонії римських громадян на не поділені ще громадські поля Кампанії і Сіцілії. Проте найважливішою була пропозиція Друза дарувати всім італьським союзникам Риму права римського громадянства. Становище союзників після відхилення законопроекту Гая Гракха різко погіршилося. Римські магістрати дозволяли щодо союзників всіляке самоправство, знатні почали захоплювати громадські землі союзних племен і міст. Особливо добивалися зрівняння в правах з римлянами торговці й лихварі міст південної Італії, що були зацікавлені в комерційних і фінансових операціях у римських провінціях.Деякі з представників знаті союзних общин зав'язали таємні стосунки з Лівієм Друзом, який вважав, що дарування громадянських прав союзникам зміцнить становище Римської республіки. Водночас союзники створили й таємну організацію для підготовки до збройної боротьби в тому разі, якщо законопроект про дарування їм прав римського громадянства буде відхилено.Наприкінці 91 р. до н. е., коли в народних зборах обговорювали законопроекти Лівія Друза, проти них виступив консул Марцій Філіпп. Використовуючи свої права народного трибуна, Лівій Друз вивів консула із зборів, і його законопроекти було прийнято. Однак, коли в сенаті стало відомо про стосунки Лівія Друза з союзниками, Марцій Філіпп добився оголошення ухвали народних зборів недійсною. Слідом за цим Лівія Друза було вбито.Звістки про відхилення законопроекту Лівія Друза та його вбивство викликали обурення серед населення більшості союзних общин і стали приводом до повстання союзників проти Риму, відомого в історії під назвою Союзницької, чи Марсійської, війни (91—88 рр. до н. е.).

2. Союзницька війна в Італії і міжнародне становище в середземноморському світі наприкінці ст. до н. е. Повстання проти римлян почалося в місті Авскулі. Жителі міста, прочувши про загибель Лівія Друза, зібралися в театрі. Туди ж прийшов і римський претор, якому стало відомо про збори. Звернувшись до зборів з брутальною промовою, він викликав обурення. Жителі Авскула розправилися з кривдником та його воїнами, після чого вони закликали до повстання інших союзників. Повстання охопило велику частину середньої та південної Італії. Зберегли вірність Риму тільки Умбрія та більша частина Етрурії, в яких розвинуті були великі рабовласницькі господарства. Крім того, воєнними твердинями римлян були їхні колонії, розкидані по різних областях Апеннінського півострова. Найбільш енергійними учасниками повстання були самніти, лукани і невелика гірська народність середньої Італії — марси. Організували військові сили й стали військовими вождями повсталих марс Квінт Помпедій Сілон і самніт Гай Папій Мутіл. Вони створили армію повсталих, запозичивши римське озброєння і військову організацію.Війна набула важкого й напруженого характеру. Щоб поповнити ряди римського війська, сенат дав розпорядження приймати до легіонів вільновідпущеників і викликати допоміжні загони, набрані в провінціях. В Римі було припинено роздачі хліба, розгляд судових справ. На допомогу консулам для командування військами були залучені найбільш досвідчені воєначальники, серед них Гай Марій і Луцій Корнелій Сулла.В перший період війни успіх супроводив повсталих, їхні загони здобули ряд міст у південній Італії. Римські війська зазнавали тяжких поразок. Захоплюючи міста, повсталі розправлялися з місцевою рабовласницькою знаттю. До повстання приєднувалася біднота, а в деяких місцях навіть раби. Поразки викликали заворушення плебсу в самому Римі. Вагалися етруски і умбри, які залишалися поки що вірними римлянам.Повсталі італіки спробували створити державну організацію. Столицею вони оголосили місто Корфіній, перейменований на Італію. В ньому зібрався «сенат» з 500 членів, обраних від різних міст і племен, які взяли участь у повстанні. Сенат обрав двох консулів і 12 преторів. Було викарбувало монету, на якій зображено італьського бика, що коле рогами римську вовчицю.Серйозні воєнні невдачі змусили римлян переглянути політику щодо союзників. Наприкінці 90 р. до н. е. Луцій Юлій Цезар провів закон про дарування прав римського громадянства тим із союзників, які зберегли вірність Риму. На початку 89 р. до н. е. з'явився новий закон, яким було обіцяно римське громадянство всім повсталим союзникам, які складуть зброю протягом двох місяців з моменту його опублікування.Ці поступки римлян викликали вагання і відхід од повстання більш заможних груп повсталих. Однак самніти, лукани, марси та деякі інші союзні общини боролися далі. Проте поступово воєнна перевага перейшла до римлян. Подолавши героїчний опір повсталих, римляни оволоділи Корфінієм (89 р. до н. е.).Основні сили повсталих союзників було розбито (88 р. до н. е.), але в окремих гірських районах війна тривала ще якийсь час. Проте, незважаючи на поразку, більшість союзників все ж таки дістали права римського громадянства. Щоб послабити вплив цих нових громадян у народних зборах, сенат постановив включити їх тільки у 10 триб, а не у всі 35.Ще не скінчилася Союзницька війна в Італії, як на Східному Середземномор'ї Римська республіка змушена була вступити в тяжку війну з Понтійським царством, де енергійний і сміливий цар Мітрідат VI Євпатор створив могутні збройні сили й великий військовий флот.Мітрідат уклав союз і поріднився з царем Вірменії Тіграном II. Використовуючи внутрішні чвари й цілковитий розпад селевкідської монархії, тимчасове послаблення Парфянської держави, яка зазнала нападу кочових народностей Середньої Азії, загострення соціально-політичної боротьби в Італії, Мітрідат і Тігран почали агресивні війни, прагнучи перетворити свої царства у великі багатоплемінні держави.У 92 р. до н. е. римський сенат, занепокоєний захопленням військами Мітрідата Каппадокійського царства, послав на схід Корнелія Суллу. Римський посол зустрівся в Каппадокії не тільки з представниками понтійського й вірменського царів, а й з послом Парфії, якого він образив зневажливим ставленням.Використовуючи ворожі стосунки між римлянами й парфянами, а також внутрішні утруднення в Римській республіці, Мітрідат знову захопив Каппадокію і дружню римлянам Віфінську державу. Більше того, агенти понтійського царя підняли на повстання проти Риму населення провінції Азія. В той час як війська понтійського царя вступали на територію римської провінції і населення зустрічало їх як визволителів, тисячі римських торговців, адміністраторів, а особливо лихварів і публіканів було перебито з наказу Мітрідата. Тільки нечисленні багаті елліністичні рабовласники співчували римлянам, але вони виявились безсилими, оскільки Мітрідат наказав звільнити всіх боржників, захоплених у рабство римськими публіканами.Оволодівши Малою Азією та Егейським архіпелагом, Мітрідат поширив свій вплив на європейську Грецію і Македонію. На бік понтійського царя перейшли Афіни. Водночас союзник Мітрідата Тігран II зайняв північну Месопотамію, Сірію і Палестину (88 р. до н. е.).

3.Громадянська війна в Римській республіці наприкінці 80-х років І ст. до н. е. Диктатура Луція Корнелія Сулли. Перебуваючи в Малій Азії і Греції у 85—83 рр. до н. е., Сулла готувався до боротьби з популярами, які укріпилися в Італії та Римі.Він жорстоко покарав тих жителів провінції Азії і островів Егейського архіпелагу, які брали участь у винищенні римлян і італіків. На провінцію Азію було накладено величезну контрибуцію. В ній були залишені як гарнізони легіони з колишньої армії Фімбрії. Місцеве населення було зобов'язано постачати їм все потрібне і сплачувати щоденну платню.Водночас Сулла відправив багато уповноважених в Італію, щоб добути відомості про готовність своїх противників до боротьби і провадити агітацію на свою користь серед воїнів армії популярів.Вирушивши з військами з Азії, Сулла із Афін надіслав римському сенатові послання, в якому заявляв, що йде помститися своїм кривдникам.Навесні 83 р. до н. е. армія Сулли без перешкод висадилась у Брундізії. Сили його противників були значно більші, проте вони були менш підготовленими і не могли зрівнятися із загартованими в боях легіонами переможця Мітрідата. На чолі армії популярів після смерті Цінни стояли Гней Папірій Карбон і Гай Марій Молодший (син Марія), але спочатку їхньою армією командували бездарні у воєнному відношенні консули, які не змогли як слід організувати оборону.Невдовзі після того як армія Сулли висадилася в Італії, вона значно поповнилася. На бік Сулли почало переходити багато знатних оптиматів, приводячи з собою цілі загони, навербовані з клієнтів та залежних орендарів землі — колонів. До Сулли приєдналися син Метелла, колишній консул Луцій Марцій Філіпп, молодий багатий вершник Марк Ліціній Красс і дуже багатий землевласник Гней Помпей, який привів три легіони. Сулла рушив на Рим через Кампанію. Тут йому вдалося розбити війська одного з консулів і переманити на свій бік воїнів другого.Однак самніти, лукани та інші італіки рішуче підтримували вождів популярів. У ряді битв вони вчинили серйозний опір наступові військ Сулли. Центром опору спершу було місто Пренесте, в якому оборонявся Марій, що несподівано перейшов до Рима. Тут, біля мурів Рима, Коллінських воріт, і відбулася битва, яка вплинула на результат громадянської війни (перше листопада 82 р. до н. е.). Здобувши перемогу, Сулла звелів перебити всіх полонених. Деякі вожді популярів (серед них і Гай Марій Молодший) загинули в боях, інші (Карбон, Квінт Серторій) втекли в провінції, Африку та Іспанію.Сенат на вимогу прибічників Сулли оголосив його диктатором на необмежений час. Опинившись при владі, Сулла почав нещадну розправу із своїми противниками. Оскільки він не міг запам'ятати імена всіх своїх ворогів, то наказав своїм прибічникам скласти списки осіб, яких оголошували ворогами республіки. Ці списки — «проскрипції» — вивішували на римському форумі. Пойменованих у проскрипціях римських громадян засуджували на смерть, а їхнє майно конфісковували, рабів оголошували вільними. Кожен, хто вбивав проскрибованого, діставав як нагороду частину його майна. Це призвело до масових убивств і пограбувань. Часто прибічники Сулли вносили до проскрипційних списків своїх особистих ворогів, кредиторів і просто заможних людей, яких вони збиралися пограбувати. В результаті проскрипцій багато прибічників Сулли награбували величезні багатства. Особливо розбагатів Марк Ліціній Красс.Використовуючи диктаторські повноваження, Сулла повністю реорганізував римський державний устрій, прагнучи забезпечити цілковите панування оптиматів. Керівним державним органом за його розпорядженням було зроблено сенат у складі 600 членів. В основному сенат було поповнено з воєначальників сулланської армії.Для розширення судових функцій сенату з нього виділили різні судові комісії. Було різко збільшено кількість магістратур, особливо квесторів (з 8 до 20). Магістратурні посади могли займати лише люди, яким минуло 30 років. На посаду магістрата можна було висувати кандидатів за умови, що попередні посади вони займали не менш як за десять років до того.Права народних зборів було значно обмежено. Народні збори могли приймати лише ті закони, які перед цим затвердив сенат. Права народних трибунів звелися до захисту окремих громадян.Право інтерцесії було настільки урізано, що майже перестало існувати. Крім того, особу, яка займала посаду народного трибуна, позбавляли права займати яку-небудь іншу магістратурну посаду. Цією постановою Сулла прагнув перешкодити появі нових вождів популярів із нобілітету. Нарешті, плебс було позбавлено роздач хліба.Опорою диктатора були його воїни, а також звільнені ним раби проскрибованих, які дістали назву «корнеліїв» (до 10 тис. чоловік). Вони підтримували пропозиції Сулли та його прибічників у народних зборах. Воїни Сулли одержали земельні наділи в різних частинах Італії після поділу конфіскованих земель.Сулла обмежив територію Італії, підвладну римському сенатові, невеликою річкою Рубікон, що впадала в Адріатичне море. Північ Італії, долина річки Падус та її приток до Альпійських гір, було оголошено провінцією — Цізальпінською Галлією. Решту території Апеннінського півострова було поділено на невеликі міські округи — «муніципії», які дістали права місцевого самоврядування. Ряд італьських міст, в яких Сулла організував поселення своїх ветеранів, дістали права колоній римських громадян.У 79 р. до н. е. Сулла заявив про свій відхід од політичної діяльності. Проте через своїх прибічників він і далі справляв вирішальний вплив на хід державних справ. Сулла помер 78 року до н. е.Панування Сулли та його прибічників завдало нищівного удару по республіканському устрою в стародавньому Римі. Хоч на словах зберігалася республіка, диктаторські повноваження Сулли робили його єдиновладним володарем Римської держави.Створений ним державний лад забезпечував панування не всьому римському нобілітетові, а обмеженій його частині, тобто створював політичну олігархію. Панування Сулли та його прибічників було результатом не закономірного розвитку або рішення законодавчих органів, а наслідком грубого, насильного захоплення, здійсненого за допомогою професійної вояччини. Наймана армія, яку створив Гай Марій, виявилася знаряддям у політичній боротьбі, що й стало прикладом для наступних претендентів на захоплення влади в Римській державі.

Пит №26. Перший тріумвірат. Диктатура Юлія Цезаря.

Ситуація в державі значно загострилася, коли закінчився строк правління Цезаря в Галлії. Відбулося зіткнення інтересів окремих угруповань римської аристократії. Республіканський лад переживав гостру політичну кризу.  Юлій Цезар мав повернутися до Італії, розпустити на кордоні військо й уже приватною особою податися до Рима для звітування перед сенатом. Політичні вороги на чолі з Помпеєм чекали на це, щоб віддати Цезаря під суд. Але той розумів, що такий перебіг подій зруйнує всі його мрії про верховну владу. Тому він приймає несподіване для всіх рішення: 10 січня 49 р. до н. е. він з одним легіоном перейшов річку Рубікон, яка була кордоном, і опинився на землях Риму. Це було порушенням закону й означало початок війни.

У серпні 48 р. до н. е., у битві під Фарсалом (Греція), Цезар розбив армію Помпея, якому вдалося втекти до Єгипту. Там, разом із родиною, він сподівався знайти притулок і захист у царя Птолемея XII. Але на той час цар Єгипту вже помер, і за його трон сперечалися син і дочка — Птолемей і Клеопатра. Переміг Птолемей. Щоб не сваритися з Цезарем, він наказав убити Помпея.

Цезар, прибувши з військом до Єгипту слідом за Помпеєм, утрутився в боротьбу за трон на боці Клеопатри. Під час війни Птолемей ХІІІ загинув, а Клеопатру було проголошено царицею Єгипту. Цезар провів в Александрії кілька місяців. Згодом йому довелося вирушити до Сирії, проти сина Мітридата VI Фарнака, який загрожував римським володінням в Азії. Війна тривала всього сорок днів. У дивовижно короткий строк Цезар розбив Фарнака, про що надіслав звіт до сенату в трьох словах: «Прийшов, побачив, переміг!»

Криза республіканського ладу Риму досягла найвищого напруження. Фактично народовладдя зійшло нанівець. Настали часи одноосібних диктаторів.

Повернувшись до Риму, Цезар відсвяткував чотири великих тріумфи: галльський, єгипетський, азіатський та африканський. А в Іспанії тим часом зібралася велика армія на чолі з двома синами Пом-пея — Гнеєм і Секстом. Цезареві довелося знову воювати. У 45 р. до н. е. біля міста Мунда відбулася битва. Сини Помпея зазнали поразки. Гней загинув, Секстові вдалося врятуватися. На певний час він зник із виру історичних подій.

Громадянська війна закінчилася. Цезар залишився диктатором.

Ставши диктатором, Цезар утримував у своїх руках величезну владу, обійнявши одночасно кілька магістратур: народного трибуна, консула, цензора, претора. До того ж ще із 63 р. до н. є. він був верховним нонтифіком Риму.

У 44 р. до н. е. його було проголошено одвічним диктатором. Як цензор, він мав право визначати склад сенату. Як народний трибун — накладати «вето» на сенатські декрети. Народні збори за таких умов утратили реальну силу, хоча скликали ся час від часу. За кілька місяців правління Цезар здійснив певні реформи: упорядкував систему управління  та збирання податків, збільшив кількість магістратур, що послабило роль кожної з них. У 45 р. він запровадив новий, сонячний календар замість місячного, який було названо «юліанським календарем».

Прагнучи примиритися з політичними противниками, Цезар підкреслював свою поблажливість і доброзичливість до всіх. Гасло «милосердя та злагода» ним неухильно дотримувалося. Він дарував помилування всім ворогам, запобігав перед міським плебсом,  щоб здобути його прихильність.

Але серед оптиматів проти Цезаря визрівала змова понад 60 сенаторів на чолі з Брутом і Кассієм. Змовники вважали, що Цезар єдиний становить загрозу для Республіки; варто його усунути й обрати на кожну магістратуру окремих осіб, як повернуться старі добрі часи розквіту держави. Заколотники неспроможні були зрозуміти, що республіканський лад вичерпав свої можливості.

Криза Республіки полягала в тому, що Рим з невеликого полісу перетворився на величезну державу, яка володіла половиною світу, підкоривши інші народи. Республіканська форма правління вже не відповідала такому становищу. Часи Республіки завершувалися.

15 березня 44 р. до н. е. під час засідання в сенаті Цезаря було вбито заколотниками на очах сенаторів.

ІСТОРИЧНА   ЦІКАВИНКА Цезар був від природи обдарований здібностями до красномовства, але турбувався найбільше про те, щоб стати першим завдяки владі та силі зброї.

Усіх дивувало, як він переносив труднощі... Був Цезар слабкої статури, з білою й ніжною шкірою, страждав на головні болі й падучу. ...Намагався безперервними переходами, убогим харчуванням, постійними перебуваннями на свіжому повітрі перемогти слабкість і зміцнити тіло. Спав він здебільшого на підводі чи на ношах.

Верхова їзда з дитинства була звичною справою. Він умів, заклавши руки за спину, пустити коня галопом.

У Галії ...він узяв штурмом понад вісімсот міст, підкорив триста народностей... В Іспанії, читаючи на відпочинку щось із написаного про Александра (Македонського), Цезар надовго замислився, а потім навіть заплакав. Коли здивовані друзі запитали його про причину сліз, він відповів: «Невже вам здається недостатньою причиною для смутку те, що в моєму віці Александр уже правив стількома народами, а я й досі не здійснив ще нічого прекрасного!»

Тріумвірат

В політичному житті Рима на 60 р. до н.е. найяскравіше виділялися три постаті: Гай Юлій Цезар, Гней Помпей і Марк Ліциній Красс. Незважаючи на свій вплив ніхто з них не міг протистояти сенату. Юлій Цезар хоч і належав до патриціанського роду, вів боротьбу проти сенатської аристократії. За це він накликав на себе ненависть багатьох видних політиків з табору оптиматів як то Марк Порцій Катон, Марк Кальпурній Бібул та ін. Не маючи змоги вказати на політичні помилки свого ворога, вони намагалися зобразити Цезаря як розпусного властолюбця, втім ці спроби були настільки абсурдними і очевидно направлені на очорнення Гая Юлія, що викликали зворотній результат. Марк Ліциній Красс і Гней Помпей були давніми противниками. Причин на те було багато: присвоєння слави за перемогу над Спартаком Помпеєм, боротьба за першість в римському політикумі, тощо. Але для обох Цезар був особистим другом і вигідним партнером. Укладення тріумвірату стало, як казали свого часу "союзом слави Помпея, грошей Красса і розуму Цезаря". Разом вони змогли провести ряд важливих для себе рішень: Помпей отримав земельні наділи для своїх ветеранів, Крассу дісталася війна з парфянами, а Цезар отримав намісництво у Галії. Перший триумвірат розпався 53р. до н.е., коли у битві з армією Парфії загинув Марк Ліциній Красс. Баланс впливу було порушено і почалося протистояння двох найвпливовіших людей держави: Цезаря і Помпея. Зі смертю Юлії Цезаріс, дочки Гая Юлія і дружини Гнея Помпея, їх неприязнь переросла у протистояння. Сенат мав обирати кого підтримати у цьому суперництві. Цезар здавався їм небезпечним, оскільки мав більш тонкий розум, армію, славу, гроші і високе походження. Помпей був провінціалом з великими але нічим не підкріпленими амбіціями, що давало змогу легко маніпулювати ним. Цезаря оголошено ворогом Республіки. 13 грудня 49р. до н.е. Марцелл в супроводі кількох сенаторів вручає Помпею меч "для захисту вільного ладу". Саме ця дата офіційно вважається початком громадянської війни.

Пит №27.  Принципат Октавіана Августа.

З правлінням Октавіана громадянські війни припинилися. Сенат, що був захисником Республіки, тепер радісно вітав одноосібного володаря, руйнівника республіканського ладу. Сенатори навперейми дарували Октавіанові почесні звання й титули. У 29 р. до н. е. Октавіан відсвяткував тріумф за перемогу в Єгипті й отримав від сенату та коміцій почесний титул імператора довічно. Усунувши із сенату прибічників Марка Антонія, він роздав легіонерам землі з конфіскованих маєтків політичних ворогів. У 27 р. до н. е. Октавіан удавано забажав відмовитися від влади. Та сенат догідливо «наказав» йому залишитися володарем і дарував на все життя титул Августа. Так, з 13 січня 27 р. до н. е. до самої смерті в серпні 14 р. н. є. Октавіан Август правив Римською державою  згідно з постановою сенату. Офіційна посада Августа — принцепс сенату — надала назву формі його правління — принципат. Насправді, саме Октавіан став першим римським імператором, бо за його правління Римська держава перетворилася на імперію. Перебуваючи при владі, Октавіан Август прагнув зміцнити рабовласницький лад. Усіх рабів за його наказом було повернено до їхніх господарів. За правом принцепса Август першим висловлював свою думку в сенаті. Призначення на посади залежали від  власного розсуду та особистих симпатій принцепса. Головнокомандувач збройних сил Август тримав у руках усю військову й політичну владу в Римі. Октавіан Август дуже боявся повторити долю Юлія Цезаря, тому всіляко маскував своє справжнє стано-  вище в державі. Він прагнув не відрізнятися від аристократів одягом, під тогою завжди носив панцир і меч, бо остерігався замаху. Для своєї охорони він створив гвардію імператора  —  преторіанців.Щоб дати можливість заробляти плебсу, Август, за прикладом Цезаря, розпочав по всій Італії будівництво шляхів, акведуків. Рим прикрасився новими храмами, базиліками, цирками, він перетворився на справжню столицю великої імперії. Республіканський устрій, за якого влада належала урядовцям, обраним народом, остаточно зник. Тепер уся влада була надана верховному правителю, який мав титул імператора. Система державного управління була пристосована до величезних територій імперії. Тепер усі посадові особи не обиралися, а призначалися на розсуд імператора. Кількість сенаторів зменшилася з 900 до 600 осіб. Коміціям доводилося лише обговорювати проекти законів, які пропонував правитель. Провінціями управляли прокуратори, призначені Августом. їм надавалася воєнна й адміністративна влада. У цілому влада Октавіана спиралася на стан вершників — римських багатіїв, становище яких було найшанованішим у державі. Октавіан Август не мав таланту полководця, але міг розпізнати обдарованих людей, якими оточував себе. Тому всі його перемоги на війні були здобуті іншими командирами. Тепер, ставши імператором, Август воював дуже обережно. Римський історик Светоній свідчив: «Він був настільки далекий від прагнення поширювати свою владу чи примножувати воєнну славу, що деяких варварських вождів змушував у храмі Марса Месника присягати на вірність миру, якого вони самі просили». Хитрим поводженням Октавіан привабив до себе правителів сусідніх держав. Навіть парфяни на його прохання повернули прапори легіонів Красса, які вони здобули в 53 р. до н. е. Октавіанові вдалося приєднати до Римської держави землі в долині Дунаю, західну частину Піренеїв і землі германців до річки Альби (сучасна Ельба). Він також підкорив Аквіта-нію (у Галлії), яка від'єдналася після смерті Цезаря. Ним були створені нові провінції, зокрема Паннонія і Далмація. Окрім перемог, римляни зазнали й кількох поразок. Так, у 6 р. н. е. під час повстання германців був розбитий легат Лолій. У 9 р. н. е., під час підготовки до свят, у Рим надійшла страшна звістка: вождь германського племені Арміній заманив три легіони намісника Квінтилія Вара в Тевтобурзький ліс і знищив їх. Август очікував великої війни, але загони германців, здобувши перемогу, розійшлися по домівках. Галлія залишилася покірною Римові. У цілому ж правління Августа привело до зміцнення рабовласницького ладу.

Пит №28. Правління династії Юліїв-Клавдіїв та Флавіїв.

Октавіан Август, який належав до роду Юліїв (бо його всиновив Юлій Цезар), започаткував династію Юліїв. Після його смерті імператором став Тиберій (14-37 pp.). Надзвичайно жорстокий і мстивий, він усе життя боявся замаху сенаторів. За найменшою підозрою будь-хто, особливо із сенаторів, підлягав знищенню. За таких умов дуже поширилися доноси. Тиберій ухвалив закон Про образу величності', за яким піддавали покаранню кожного, хто зневажливо проказав хоча б слово про імператора. Такі безглузді вчинки Тиберія сильно розхитали його владу. Серед сенаторів дійсно виникла змова, готувався державний заколот, розпочалися бунти легіонів у Германії та Іллірії. Тиберій, ошаленівши від жаху, зосередив у Римі преторіанські когорти, збудував для них табір на околиці міста. Народні збори зовсім не скликав. Відтак Тиберій сховався у своєму маєтку, де згодом і помер.

У 37 р. імператором було проголошено Гая Цезаря, усиновленого Тиберієм. Його батько Германік був військовим начальником, і майбутній імператор усе дитинство провів у таборах поміж солдатами. Легіонери дали йому прізвисько калігула (чобіток).

Новий імператор правив лише 4 роки (37-41 pp.). Калігула влаштовував нескінченні свята і пригощання для міської бідноти задля її прихильності, іноді перевдягався рабом, тинявся вулицями й пиячив з люмпенами. Він швидко розтринькав гроші, заощаджені Тиберієм. Відчуття необмеженої влади довело його майже до божевілля. Себе ж він вважав земним божеством і вимагав від усіх відповідного ставлення.

Завдяки вилученню розкішних маєтків римської знаті, Калігула прагнув відновити спустошену державну скарбницю. Аристократів і багатіїв піддавали страті за найменшим приводом, а їхнє майно потрапляло до рук імператора. Так не могло тривати довго — сенатори й офіцери вчинили заколот. Імператора було вбито в його палаці.

Преторіанці, які нишпорили, шукаючи вбивць імператора, в одній з кімнат під ліжком знайшли переляканого Клавдія, який був родичем Октавіана Августа. Як єдиного нащадка імператорського роду його проголосили імператором. За часи правління Клавдія (41-54 pp.) система влади й управління значно зміцніла. Імператорська влада жорстоко придушувала найменші спроби відновити республіканський лад.

Розлючені сенатори не бажали миритися зі свавіллям і жорстокістю Клавдія. Вони вже не прагнули відновити республіканський лад, а мріяли тільки про заміну Клавдія новим імператором.

Клавдія було отруєно, а імператором став усиновлений ним 17-річний Нерон (54-68 pp.). Розбещений, вередливий юнак більше цікавився поезією та акторською грою. Державними справами замість нього переймалися його мати Агрипина, вихователь і філософ Сенека й Афраній Бур — командир преторіанців. Вони сподівалися, що Нерон буде слухняним знаряддям їхньої волі. Певний час так і було. Та поступово опікуни Нерона в боротьбі за владу знищили один одного. У 58 р. було вбито Агрипину, у 62 р. — Афранія Бура.

У 64 р. у Римі сталася пожежа, яка тривала 6 днів. Половина міста згоріла дотла. По Риму поповзли чутки, нібито місто було підпалено за наказом Нерона, який хотів помилуватися видовищем. Щоб чутки вщухли, імператор піддав тортурам і стратам іноземців, шанувальників східних релігій, у тому числі й християн.

У 68 р. проти Нерона спалахнуло повстання. Нерон змушений був тікати. Залишений усіма, він укоротив собі віку наказавши рабові вбити себе, і, вмираючи, Нерон вигукнув: Який великий актор умирає!. На цьому завершилося правління династії Юліїв-Клавдіїв.

Повсталі проголосили імператором Сервія Сульпіція Ґальбу — представника давньої римської знаті. Новий імператор уступив у Рим і відразу ж почав знищувати прибічників Нерона, відбирати дарунки, надані солдатам. Невдовзі він розчарував своїх прихильників, і в 69 р. його було вбито. Отон, який очолював змову, пробув імператором лише кілька місяців. Його легіони були розбиті легатом Германії Авлом Віттелієм. Той, у свою чергу, утримався при владі менше року. Його місце посів Флавій Веспасіан (69-79 pp.). За його тривалого правління в імперії панував відносний спокій. Імператор налагодив відносини і зі своїм сенатом, і з сусідніми народами. Стримані грошові витрати Веспасіана дали змогу поліпшити фінансові справи держави.

Його син — Тит Флавій (79-81 pp.) продовжував політику батька, укріплюючи римську владу в провінціях. Правління Флавія позначилося значним будівництвом у римській столиці. У серпні 79 р. в Італії сталося страшенне стихійне лихо — виверження вулкана Везувія, від якого загинуло кілька квітучих італійських міст (Помпея, Геркуланум, Стаббії). Під час археологічних розкопок, які проводились у XX ст., Помпея була звільнена з-під великого нашарування попелу й постала перед очима наших сучасників майже в неушкодженому вигляді.

На імператорському троні Тита змінив його брат — Доміціан (81-96 pp.), якого посадили на трон преторіанці. Протягом усього правління Доміціан спирався тільки на підтримку своєї гвардії. Із сенатом у нього були напружені відносини, усе життя Доміціан боявся заколотів і повстань. Боротьба із сенатом за владу маскувалася святкуваннями в цирках, роздачами дарунків міській бідноті та преторіанцям. Великі витрати спустошили державну скарбницю. Авторитет імператора похитнувся через численні воєнні невдачі. У 96 р. унаслідок сенаторської змови Доміціана вбили. З його смертю припинилася династія Флавіїв.

На початку нашої ери розпочався занепад рабовласницького ладу. Використання праці рабів гальмувало розвиток техніки та господарства, що перешкоджало зростанню продуктивності праці. Раби не були зацікавлені в результатах своєї праці. Усе, що вони виробляли, належало господарю. Тому раби прагнули завдати збитку господарству пана: потайки псували знаряддя праці й вироби, калічили робочу худобу тощо. Для контролю за ними були потрібні численні наглядачі, не залучені до виробничої праці, на їхнє утримання також витрачалися кошти. Праця рабів ставала невигідною. У пошуках виходу рабовласники прагнули економічно зацікавити рабів. Дехто з них надавав рабам землю, залишаючи їм певну частку виробленого продукту. Раби могли збудувати собі житло й вести господарство для власних потреб. їх називали рабами з халупами. У провінціях найманих робітників перетворювали на колонів. Іноді раби, які накопичили гроші у власному господарстві, могли купити собі волю. Тоді вони ставали вільними селянами або йшли в місто, щоб жити з ремесла чи торгівлі.

Пит №29. Виникнення християнства. Перші християнські громади.

Виникнення християнства

Християнство виникло в умовах, коли численні верстви вільних землевласників перетворювалися на залежних орендарів, поповнювали наймане військо або лишалися без засобів існування і переселялися до великих міст, сподіваючись на якісь подачки.

Утримання армії, численних чиновників, підтримання розкоші імператорських палаців – усе це вимагало додаткових коштів і призводило до збільшення податків.

Основна маса населення в умовах імперії не лише втратила будь-яку можливість впливати на життя держави, а відчувала себе беззахисною перед всевладдям імператора й чиновників, чужою у своїй державі.

Ще складнішим було становище в підкорених Римом провінціях, де народ потерпав від сваволі чужих і своїх правителів. Саме в одній з провінцій Римської імперії – в Палестині – і зародилася нова релігія – християнство. Християнство проголошувало єдинобожжя (в основу його покладено віру євреїв у єдиного бога), рівність перед богом, братерство всіх народів. Засновником нової релігії був Ісус Христос.

 

Ісус Христос

Тривалий час точилися дискусії щодо того, чи існував Ісус Христос як реальна історична особа. Вивчення різних джерел, зокрема Біблії, яка розповідає про його життя, свідчення сучасних йому і пізніших істориків дали підстави стверджувати, що Ісус Христос – реальна особа. Він народився, можливо, бл. 7 - 3 р. до н.е. у місті Віфлеємі, на півдні Іудеї. За біблійною легендою, він був сином Бога, хоча мав і земних батьків. Його батька звали Йосипом, а маму – Марією. Дитинство Ісуса пройшло у Назареті. Його сприймали як Сина Божого, месію, тобто виконавця рятівної місії, посланця Бога на Землі. У своїх проповідях Ісус Христос проголошував необхідність пошуків Царства Божого, оскільки найвище благо і найвища мета людини не в земному житті, а за його межами. Він закликав до свідомого зречення земних, матеріальних уподобань. Таке зречення є необхідною умовою духовного очищення й оновлення життя, що в свою чергу дасть змогу людині увійти до Царства Небесного (Божого). Отже, до Царства Небесного можуть увійти прості, бідні люди, здатні духовно оновитися. Проповіді Ісуса знайшли відгук у найбідніших верств населення.

Успішність проповідей Ісуса Христа викликала невдоволення фарисеїв – послідовників релігійної течії, що виражала інтереси заможних іудеїв і відзначалася особливим фанатизмом. Один з учнів Христа – Іуда – видав його фарисеям, які засудили Ісуса на смерть. Вирок затвердив римський прокуратор Понтій Пілат. Ісуса Христа після численних тортур розіп'яли на хресті. Поховали його у печері за межами міста у п'ятницю, а на третій день – опівночі в неділю Ісус воскрес. Коли на третій день жінки пішли вклонитися Сину Божому, то їх зустрів ангел, який повідомив про воскресіння Христа. Пізніше Ісус являвся своїм учням і близьким, зміцнюючи їхню віру.

 

 

Перші християнські громади

Після загибелі вчителя його учні – апостоли – у своїх проповідях роз'яснювали суть і значення того, що відбулося. Вони сформували основні символи християнської віри – віри у спокутну смерть Ісуса Христа та його воскресіння. Апостоли були й авторами перших описів життя Ісуса –Євангеліїв.

Звістка про жертовну смерть Ісуса Христа, розповіді про його воскресіння і вознесіння, які поширювалися по всій території Римської імперії, сприяли збільшенню віруючих. Прихильники нової віри – християни й християнські громади. Члени громади збиралися разом читати молитви, спілкуватися. На таких зібраннях вони долали свою самотність, знаходили розуміння і допомогу, адже перші громади підтримували сиріт, незаможних, людей, знесилених старістю. Перші громади з'явилися в Єрусалимі, пізніше – в багатьох інших містах імперії.

Володарі Риму, жорстоко переслідували перших християн, бо вони заперечували існування багатьох богів та відмовлялися вшановувати імператора. Влада звинувачувала християн у тому, що вони готують змову проти імператора і що вони підпалили Рим у 64 р. За імператора Діоклетіанахристиян, які відмовлялися зректися віри, спалювали живцем. Щоб здійснювати обряди, християни збиралися таємно, зазвичай уночі. Першим притулком християн у Римі були катакомби – підземні ходи природного або штучного походження. Та, незважаючи на переслідування, християнство швидко поширювалося.

Пит№30.Велике переселення народів. Утворення варварських королівств на території Європи та Африки.Падіння Західної Римської імперії.

Велике переселення народів — у вузькому сенсі під В.п.н. в сучасній історіографії розуміють рух племен і народів у 4-6 ст. н.е. в різних напрямках Європи, що розпочався з вторгнення племен гунів у північну частину Imperium Romanum в 375 році н.е.

Міграція народів в II-V століттях.

Починаючи з нижнього Дунаю і території сьогоднішньої Західної України, цей процес привласнення землі захопив також інші, більшою частиною германські племена і поширився у напрямку Західної і Південної Європи. Беспосереднім наслідком цього процесу вважається загибель Римської імперії.

В широкому сенсі - Велике переселення народів розпочалось з кінця 3-го тисячоліття до Р.Хр, про що свідчать древні китайські та єгипетські джерела, - з причини зростання населення, нестачі вільної землі, зміни клімату, тощо. Наслідком Великого переселення племен стало й виникнення на теренах Європи нових народів і нових держав.Зміст [сховати]

Передісторія Великого переселення народів

Перші зафіксовані рухи племен на території Європи розпочалися між 230-200 роками до нашої ери з приходом бастарнів і скірів (до Чорного моря), згодом у 113 році до нашої ери з півночі (Ютландії) в Римську імперію почали вторгнення кімври, тевтони і амброни. У 58 році до нашої ери Цезар дає відсіч свевам, що вторглися до Галії під командуванням Аріовіста. Успіхи римлян під проводом Августа зводяться нанівець внаслідок поразок Квінтілія Вара від герусків (9 рік до нашої ери), проте кордони вздовж Рейну - Дунаю римляни втримують,пізніше навіть здобувають і забезпечують лімесами райони між Дунаєм і верхнім Рейном (Декуматські поля, 74 рік). Після перших боїв римлян з маркоманнами (166-180 роки) починається вторгнення до Римської імперії хатттів (171 рік), алеманів (з 213 року), готів (236 рік) і франків (257 рік). Після відмови від верхньорейнського-реційського лімесу у 260 році починається вторгнення алеманів на кордоні вздовж Рейну, після залишення римлянами провінції Дакія у 270 році починаються напади готів на дунайському кордоні.

Причини і привід

Серед основних причин переселення племен IV-VI столітті дослідники називають зміну клімату, збільшення населення і нестачу земель. Не в останню чергу рух племен могло спонукати прагнення до війни та пригод. Приводом до Великого преселення народів став наступ гунів, які у 375 році знищують державу остготів.

Історія

У IV-му столітті римляни розселяють германців як федератів (союзників) на своїх кордонах, вони одержують щорічне утримання (annonae foederatae) і беруть на себе захист кордонів. У V-му столітті виникають германські народні поселення на римському терені. Східні германці стають рушіями переселення народів котре за часом обмежене роками 375 рік (вторгнення гунів до остготів) і 568 роком (захоплення земель лангобардами в Італії). Велике переселення народів почалось поступовим пересуванням готів (що належали до східних германських племен) з Прибалтики в Українське Причорномор'я. Готські племена осіли в пониззі Дніпра (остготи) та між Дністром і Дунаєм (вестготи). У 375 році гуни, розбивши племінний союз готів на чолі з Германаріхом, покорили більшу частину остготів та інші племена. Восени 376, під тиском гунів, вестготи, перейшовши Дунай, оселились, з дозволу Риму, на території римської провінції Мезії (територія між Нижнім Дунаєм і Балканами). У 377 році, внаслідок постійних утисків римських чиновників, вестготи підняли повстання, до якого приєднались раби і колони. У серпні 378 повсталі розгромили римську армію під Андріанополем. Лише в 382 імператору Феодосію вдалося придушити повстання і переселити готів до Мезії і Фракії. За Аларіха, який стае королем вестготів, вони починають шукатинових місць проживання. Після розбійного походу Балканським півостровом і Пелопоннесом Аларіха призначають воєводою Ілліріки (Magister militum per Illyricum). Близько 400-го року бургунди пересуваються в райони річок Рейну - Майну і засновують державу на середньому Рейні (столицею, за легендою, був Вормс) за правління Гундагара (Гунтер). У 401-403 роках вестготи на чолі з Аларіхом І розпочали похід в Італію. Спочатку його відкинув Стіліхон поблизу Полленції (402 рік) і Верони (403 рік). 406 року вандали, квади, свеви і алани претинають рейнський кордон, звільнений Стіліхоном від римських легіонів. По смерті Стіліхона (408 рік) відбувається облога готами Риму, після сплати величезної контрибуції готи відступають. 409 року вандали, пройшовши через Галлію, досягають Іспанії, де їх поселяють як федератів. Після марної облоги іператором Гонорієм Равенни, вестготи 24 серпня 410 року здобули і розорили Рим. У цьому ж році перед переправою до Африки Аларіх помирає в Козенці. Спадкоємцем і швагером Аларіха був у 410-415 роках Атаульф, який пізніше одружується полонянкою Галлою Плацідією, сестрою Гонорія. Під керівництвом Атаульфа вестготи захопили значну частину Галії, а пізніше — Іспанії. 419 року король вестготів Валлія заснував на цих землях Тулузьке королівство (419-507). 429 року вандали переправляються під приводом Гейзеріха до Африки. 436 року Бургундську державу знищує гунське допоміжне військо, закликане римським воєначальником Аецієм. 439 року вандали утворюють у Африці свою державу. 443 року бургунди розселяються на річках Сона і Рона, де вони утворюють свою державу. До середини V століття германські племена (вандали, алемани, бургунди, франки, англи, сакси) заселили територію Західної Римської імперії та створили в кінці VI-VII століття свої королівства.

Гуни, які утворили величезну державу на чолі з Аттілою, намагалися захопити Галлію та Італію. Проте після поразки на Каталаунських полях (451) та смерті Аттіли їхня держава розпалась. Існує легенда про те, як імператор послав римську красуню до Аттіли. Аттіла закохався в неї і вони вирішили одружитися. Та римська красуня сказала, що спочатку він повинен випити келих вина. Потайки красуня підсипала туди сильну отруту. Випивши це Атілла помер.

У 455 році Рим зайняли і зруйнували вандали. У 476 вождь племені скирів, Одоакр, скинув останнього імператора Ромула Августа — і Римська імперія перестала існувати. У VI-VII столітті почався завершальний етап великого переселення народів. У цей період племена антів, гепідів, болгар, хорватів, сербів, аварів та ін. вступили на територію Східної Римської імперії (Візантії).

З 527 року анти, склавіни разом з гунами здійснювали часті походи на Константинополь. У 577 слов'яни зайняли землі на території Фракії і Македонії, а на початку VII століття Далмацію та Істрію. З кінцем VII століття слов'яни займали майже весь Балканський півострів і деякі області Малої Азії. Велике переселення народів стало однією з причин падіння рабовласницької Західної Римської імперії.

Наслідки

Західна Римська імперія перестає існувати. На її місці виникають держави германців. Германців навертає до аріанського християнства гот Вульфіла (жив близько 310-382383 років), котрий переклав Біблію на готську мову. Залишену германцями місцевість на схід від Ельби заселяють слов'яни.