Поняття, значення та види підсудності позовного провадження

Види позовів. Позови класифікуються за трьома підставами: 1) за предметом позову — процесуально-правова класифікація; 2) за об'єктом захисту — матеріально-правова класифікація; 3) за характером інтересу, що захищається.

За процесуально-правовим критерієм позови класифікуються на позови про присудження, про визнання, перетворювальні позови.

Позовом про присудження позивач вимагає від суду зобов'язати відповідача виконати певну дію або утриматися від вчинення дії.

Звернення до суду за захистом права у вигляді присудження звичайно викликано тим, що боржник заперечує право позивача, не виконуючи своїх обов'язків. Внаслідок спору право втрачає визначеність; його не можна примусово здійснити доти, доки не буде встановлено, чи існує дійсно оскаржуване право і який його зміст. Це питання вирішується судом. Примусове виконання обов'язку боржником є кінцевою метою позову про присудження. Тому позови про присудження називають також «виконавчими позовами».

Таким чином, позов про присудження — це позов, спрямований на примусове виконання підтвердженого судом обов'язку відповідача. Позивач вимагає не тільки визнання за ним певного суб'єктивного права, але і примушення відповідача до здійснення конкретних дій на свою користь.

Позови про присудження служать примусовому здійсненню матеріально-правових обов'язків, які не виконуються добровільно або виконуються неналежним чином.

Захист інтересу у визначеності права може бути досягнутий судовим визнанням того, що спірні правовідносини в тому або іншому певному змісті або обсязі дійсно існують або не існують. Цій меті служать позови про визнання.

Предметом позову про присудження є право позивача вимагати від відповідача певної поведінки у зв'язку з невиконанням ним відповідного обов'язку добровільно.

Підставами позову про присудження є, по-перше, факти, з якими пов'язане виникнення самого права; по-друге, факти, з якими пов'язане виникнення права на позов: настання строку, від-кладальної умови, порушення права.

Зміст позову про присудження виражається у вимозі позивача до суду про примушення відповідача до здійснення певних дій; вона виражена у прохальному пункті позовної заяви: стягнути зарплату, відновити на роботі, виселити та ін.

Позовом, про визнання є вимога, спрямована на підтвердження судом існування або відсутності певних правовідносин. Оскільки рішенням суду у цих позовах встановлюється існування або відсутність спірних правовідносин, дані позови називають також «установлювальними позовами».

Існує два різновиди установлювальних позовів: позитивні позови про визнання та негативні позови про визнання. Позитивний позов про визнання спрямований на встановлення факту існування спірних прав і юридичних обов'язків, тобто правовідносин, що пов'язують сторони, між якими виник спір (позивача й відповідача). Негативний позов про визнання спрямований на встановлення факту відсутності суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, тобто правовідносин, що позв'язують сторони (позивача і відповідача).

Предметом позову про визнання в більшості випадків є правовідносини між позивачем і відповідачем.

Підставами позитивного позову про визнання є факти, з якими позивач пов'язує виникнення спірних правовідносин (наприклад, проживання протягом тривалого строку як член сім'ї наймача).

Підстави негативного позову про визнання утворюють факти, внаслідок яких спірні правовідносини, за ствердженням позивача, не могли виникнути (наприклад, відсутність нотаріально оформленого договору у випадках, коли таке оформлення, відповідно до закону або за згодою сторін, необхідно для дійсності угоди).

Зміст позову про визнання — вимога до суду ухвалити рішення про визнання наявності або відсутності правовідносин, вказаних позивачем (визнати угоду недійсною, визнати право на житлову площу тощо).

Отже, між црзрвом про присудження та позовом про визнання існують значні відмінності як за змістом, предметом та підставами, так і за призначенням. Але загальною рисою для них є те, що обидва позови спрямовані на судове підтвердження прав і обов'язків у тому вигляді та змісті, в якому вони склалися та існували до процесу і незалежно від нього.

Перетворювальні позови — це позови, спрямовані на зміну або припинення існуючих з відповідачем правовідносин. Судове рішення в такому разі виступає як юридичний факт матеріального права, що змінює структуру матеріальних правовідносин, наприклад, позов про зміну умов договору.

Предметом перетворювального позову служить право позивача одностороннім волевиявленням припинити або змінити правовідносини (наприклад, вимагати розірвання шлюбу, договору).

Підстави перетворювального позову складають факти подвійного значення: а) факти, з якими пов'язане виникнення правовідносин, що підлягають зміні або припиненню; б) факти, з якими пов'язана можливість здійснення перетворювального повноваження на зміну або припинення правовідносин.

Змістом перетворювального позову є вимога до суду ухвалити рішення про припинення або зміну правовідносин (про розірвання шлюбу, розділ спільного майна).

Таким чином, розглядаючи перетворювальний позов і ухваля-ючи по ньому перетворювальне рішення, суд не створює нових прав, а захищає право позивача на зміну або припинення існуючих правовідносин, що за законом не може бути здійснене без рішення суду. При цьому можливі два випадки: 1) правовідносини можуть бути змінені або припинені тільки судом; 2) необхідність звернення до суду викликана відсутністю згоди однієї зі сторін на зміну або припинення правовідносин1.

За характером інтересу, що захищається, позови поділяються на особисті; для захисту державних і публічних інтересів; для захисту інтересів інших осіб. Дана класифікація заснована на з'ясуванні питання про вигодонабувача за позовом, характері інтересів, що захищається ним.

Особисті позови спрямовані на захист власних інтересів позивача, коли він сам є й учасником спірних матеріальних правовідносин, і безпосереднім вигодонабувачем.

Позови щодо захисту державних і публічних інтересів спрямовані на захист в основному майнових прав держави або інтересів суспільства, коли неможливо виділити конкретного вигодонабувача (наприклад, позов прокурора в інтересах держави).

Позови щодо захисту інтересів інших осіб спрямовані на захист не самого позивача, а інших осіб у тих випадках, коли позивач згідно з законом уповноважений на порушення справи в їхніх інтересах (наприклад, позови органів опіки та піклування щодо захисту прав неповнолітніх дітей).

Велике практичне значення має класифікація позовів за матеріально-правовою ознакою.

У судовій практиці прийняте виокремлення справ за окремими категоріями матеріально-правових відносин: сімейних, трудових, житлових, та ін.

Матеріально-правова класифікація позовів покладена в основу судової статистики, що показує динаміку різних категорій цивільних справ. Дані цієї статистики можуть бути використані для вдосконалення судової діяльності.

Матеріально-правова класифікація застосовується також для наукових досліджень матеріально-правових і процесуальних особливостей цивільних справ.

Залежно від того, чи є об'єктом порушеного права (інтересу) благо, що піддається грошовій оцінці, позови поділяються на майнові та немайнові. Дана класифікація позовів має практичне значення при визначенні розміру судового збору.

Майновий позов — це вимога про захист права або інтересу, об'єктом якої виступає благо, що піддається грошовій оцінці. Це означає, що будь-який майновий позов має ціну, тому розмір судового збору визначається у відсотковому відношенні до ціни позову.

Немайновий позов — це вимога про захист права або інтересу, об'єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці. Отже, немайновий позов не має ціни, тому розмір судового збору визначається в кратному відношенні до встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Стаття 152. Види забезпечення позову
1. Позов забезпечується:
1) накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

1. забороною вчиняти певні дії;

2. встановленням обов'язку вчинити певні дії;

3. забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відпові­дачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання;

4. зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про звільнення майна з-під арешту;

5. зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;

6. передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

   1. У разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення по­зову. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.

   2. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

   3. Не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов'язковому державному соціа­льному страхуванню, яка виплачується у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за ди­тиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допо­могу по безробіттю. Ця вимога не поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, про відшкодування збитків, завданих злочином.

   4. Не може бути накладено арешт на предмети, що швидко псуються.

   5. Не допускається забезпечення позову шляхом зупинення тимчасової адмініст­рації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов'язку вчиняти певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 17.11.2009р. № 1720-VI)

1. Коментована стаття називається «Види забезпечення позову». Поряд із цим у на­ступних статтях ЦПК як синонім застосовується поняття «способи забезпечення позову» і «заходи забезпечення позову».

Слід зазначити, що на відміну від ЦПК 1963 р., чинний Кодекс розширив види забез­печення позову, додавши до існуючих раніше нові, такі як встановлення обов'язку вчини­ти певні дії та передачу речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.
Необхідно мати на увазі, що крім нових видів забезпечення позову, новим є також по­ложення про їх невичерпність — у разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову, не передбачені у коментовані статті.

1. Передбачивши різні види забезпечення позову, закон не встановлює конкретно, який вид в яких судових справах застосовується. Це питання вирішується судом за заявою заявника (особи, яка бере участь у справі), враховуючи причини, у зв'язку з якими необ­хідно забезпечити позов, характер спірних правовідносин тощо.

2. Найбільш поширеним видом забезпечення позову є накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб.

Відповідно до Закону України від 21.04.99 р. «Про виконавче провадження» арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а у разі потре­би — в обмеженні права користування майном. Види, обсяги і строк обмеження встановлю­ються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обста­вин. Арешт накладається також на кошти та інших цінності боржника, що знаходяться на ра­хунках і вкладах чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах (ст. 55).
Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:
— винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, якою накладається арешт на майно боржника та оголошується заборона на його відчуження;

• винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знахо­дяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах;

• винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

• проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Державним виконавцем за постановою про відкриття виконавчого провадження або за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження може бути накладений арешт у межах суми стягнення за виконавчими документами з урахуван­ням витрат, пов'язаних з проведенням виконавчих дій на виконання на все майно боржни­ка або на окремо визначене майно боржника. У разі потреби постанова, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, надсилається дер­жавним виконавцем до органу нотаріату та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.
Копія постанови державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника не піз­ніше наступного після її винесення дня надсилається боржнику та відповідно до банків чи інших фінансових установ або органів, зазначених у частині другій цієї статті. Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена борж­ником начальнику відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосе­редньо підпорядкований, або до суду у 10-денний строк.
Про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний ви­конавець складає акт опису й арешту майна боржника. Під час проведення опису й арешту майна боржника державний виконавець вправі оголосити заборону розпоряджатися ним, а у разі потреби — обмежити права користування майном або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису й арешту. Види, обсяги і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретно­му випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володіль­ця, необхідності використання та інших обставин.
Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися май­ном, на яке накладено арешт, тягне за собою відповідальність зберігача майна, передбаче­ну законом.
Відповідно до ст. 388 КК України розтрата, відчуження, приховування, підміна, по­шкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт або яке описано, чи порушення обмеження права користуватися таким майном, здійснене осо­бою, якій це майно ввірено, а також здійснення представником банківської або іншої фі­нансової установи банківських операцій з коштами (вкладами), на які накладено арешт, — караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
Арешт застосовується:

1. для забезпечення збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стя- гувачеві або реалізації;

2. для виконання рішення про конфіскацію майна боржника;

3. при виконанні ухвали суду про накладення арешту на майно, що належить відпові­дачу і знаходиться у нього чи в інших осіб.

Якщо арешт застосований до майна, яке знаходиться у інших осіб, то копія ухвали на­правляється особі, яка володіє майном відповідача.
4. Арешт коштів регулюється додатково главою 10 Інструкції про безготівкові розра­хунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національ­ного банку України від 21.01.2004 р. № 22, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 29.03.2004 р. за № 377/8976.
Виконання банком обмеження права клієнта щодо розпорядження коштами, що збері­гаються на його рахунку/ах, у разі прийняття судом рішення про арешт коштів або при примусовому виконанні рішення суду про стягнення коштів здійснюється за постановою державного виконавця про арешт коштів (далі — постанова), прийнятою на підставі рі­шення суду.
Арешт на підставі постанови державного виконавця може бути накладений на всі кош­ти, що є на всіх рахунках клієнта банку, без зазначення конкретної суми, або на суму, що конкретно визначена в постанові. Якщо в постанові державного виконавця не зазначений конкретний номер рахунку клієнта, на кошти якого накладений арешт, але обумовлено, що арешт накладено на кошти, що є на всіх рахунках, то для забезпечення суми, визначе­ної постановою, арешт залежно від наявної суми накладається на кошти, що обліковують­ся на всіх рахунках клієнта, які відкриті в банку, або на кошти на одному/кількох рахун­ку/ах.
Банк, у якому відкрито рахунок/и (далі — рахунок) клієнта, уживає заходів щодо за­безпечення виконання постанови після отримання постанови. Якщо постанова надійшла до банку після закінчення операційного дня, то на ній ставиться штамп «Вечірня» і забез­печення виконання цієї постанови банк здійснює в межах залишків коштів на рахунку на початок наступного операційного дня.
Якщо постанова оформлена з порушенням законодавства України, то банк не пізніше наступного робочого дня повертає її державному виконавцю без виконання разом з лис­том про причину повернення (з обов'язковим посиланням на нормативний акт, який по­рушено).
Залежно від наявності/відсутності коштів на рахунку клієнта, на кошти якого накла­дено арешт, банк здійснює такі дії: якщо на рахунку є кошти в сумі, що визначена постано­вою, то банк арештовує їх на цьому рахунку та продовжує виконання операцій за рахун­ком клієнта. Постанову банк обліковує на відповідному позабалансовому рахунку; якщо на рахунку клієнта недостатньо визначеної постановою суми коштів, то банк арештовує на цьому рахунку наявну суму коштів, обліковує постанову на відповідному позабалансово­му рахунку і не пізніше ніж наступного робочого дня письмово повідомляє державного виконавця про недостатність коштів для виконання постанови; якщо на рахунку клієнта немає коштів для забезпечення виконання постанови, то банк обліковує її на відповідному позабалансовому рахунку і не пізніше ніж наступного робочого дня письмово повідомляє державного виконавця про відсутність коштів для виконання постанови.
Під час дії постанови банк протягом операційного дня арештовує всі надходження на рахунок клієнта до забезпечення суми коштів, що зазначена в постанові, або до отримання постанови державного виконавця щодо звільнення коштів з-під арешту.
Якщо на кошти накладено арешт і на рахунку арештована сума коштів менша, ніж та, що зазначена в постанові, то банк не приймає до виконання платіжні доручення клієнта і повертає їх.
Якщо під час дії постанови до банку протягом операційного дня надійшли інші поста­нови, то він виконує їх у порядку надходження.
Кошти, що арештовані на рахунку клієнта, забороняється використовувати до надхо­дження платіжної вимоги на примусове списання коштів за тим виконавчим документом суду, для забезпечення виконання якого накладався арешт, або до отримання постанови державного виконавця щодо звільнення коштів з-під арешту.
Якщо до банку надійде платіжна вимога на примусове списання коштів за іншим ви­конавчим документом, ніж той, для забезпечення виконання якого накладено арешт, і на цьому рахунку немає інших (крім арештованих) коштів, то банк повертає таку платіжну вимогу без виконання.
У разі надходження до банку платіжної вимоги на примусове списання коштів за тим ви­конавчим документом, для забезпечення виконання якого на кошти клієнта накладено арешт, банк виконує її в повній або частковій сумі в межах наявної арештованої суми на рахунку.
До арешту суми в розмірі, який визначений постановою, банк продовжує арештовува­ти кошти, що надходять на рахунок клієнта, та виконує платіжні вимоги щодо списання коштів з урахуванням тієї суми, яку раніше частково списано на підставі платіжних вимог за тим виконавчим документом, для забезпечення якого було накладено арешт на кошти на рахунку клієнта.
Після списання за платіжною вимогою суми в розмірі, який визначений постановою, банк списує цю постанову з відповідного позабалансового рахунку та, якщо немає на облі­ку за позабалансовим рахунком інших постанов, проводить операції за рахунком клієнта.
Якщо до банку надійде постанова державного виконавця про скасування арешту і на відповідному позабалансовому рахунку не обліковуються інші постанови, то банк списує постанову з відповідного позабалансового рахунку та проводить видаткові операції за ра­хунком клієнта з урахуванням суми коштів, що була арештована.

1. Заборона вчиняти певні дії застосовується, якщо потрібно обмежити право відпові­дача чи будь-якої іншої особи вчиняти певні фактичні чи юридичні дії, що стосуються предмету спору, наприклад, укладати договір, проводити платежі, передавати майно. При цьому не допускається заборона дій, вчинення яких не утруднює виконання рішення в майбутньому. Зокрема, не допускається забезпечення позову шляхом заборони органам управління юридичних осіб приймати рішення, виконувати статутні функції, здійснювати господарську діяльність.

Законом не визначається коло осіб, яким можна заборонити вчиняти певні дії щодо предмету спору. Тому, за загальним правилом, заборонити вчиняти певні дії щодо предме­ту спору можна й тим, хто зобов'язаний вчинити ці дії за іншим судовим рішенням. На практиці мають місце випадки, коли в порядку забезпечення позову суд забороняє держа­вним виконавцям або іншим особам (наприклад, відповідачам) вчиняти дії, спрямовані на виконання іншого судового рішення.
Так, наприклад, на виконання наказу господарського суду виконком міської ради зо­бов'язаний оформити позивачеві свідоцтво про право власності на нерухоме майно. Однак зацікавлена особа звертається до суду з позовом про право власності на це майно і суд в порядку забезпечення позову забороняє виконкому міської ради видавати свідоцтво про право власності на спірне майно або ще більше — забороняє вчиняти будь-які дії щодо цього спірного майна. Обидва судових рішення підлягають примусовому виконанню через державну виконавчу службу. Постає запитання: виконувати чи утриматися від виконан­ня? Адже як би виконавець не вчинив, він порушить судове рішення.
Така правова ситуація є наслідком конфлікту судових рішень, тобто рішень судових органів, які суперечать або виключають одне одного. Це може використовуватися юриста­ми для нейтралізації невигідних судових рішень, створення потрібної преюдиції, затягу­вання та унеможливлення виконання рішення, уникнення кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення.
На нашу думку, у разі виникнення такої ситуації державний виконавець повинен звер­татися за роз'ясненням до суду або обох судів на підставі ст. 28 Закону України «Про ви­конавче провадження» і керуючись п. 1 ч. 1 ст. 35 цього Закону, зупиняти провадження.

1. Якщо заборона вчинення дій обмежує активну поведінку, то встановлення обов'язку вчинити певні дії має на меті обмежити пасивну поведінку особи, щодо якої вживаються заходи забезпечення позову.

При цьому ухвалою про забезпечення позову суд не може вирішувати спір по суті. Так, якщо предметом позову є виселення відповідача зі спірного житлового приміщення, то суд не може виселити відповідача з цього приміщення в порядку забезпечення позову, адже це було б вирі­шенням спору по суті і у разі відмови у цьому позові, породило б новий спір — про вселення.

1. Заборона іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання стосується не відповідача, а осіб, які, які як пра­вило, не є учасниками спору. Неможливість виконання рішення суду в майбутньому може бути зумовлена тим, що відповідач розтратить або знищить одержане.

2. Зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на це майно або про виключення його з опису є спеціальним способом забезпечення, який за­стосовується лише у справах за позовами про виконання права власності або про виклю­чення майна з опису.

Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з- під арешту (ст. 59 Закону «Про виконавче провадження»).

1. Ще один спеціальний засіб забезпечення позову — зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» серед виконавчих документів, які можуть бути оскаржені в судовому порядку, є:

• виконавчі написи нотаріусів;

• посвідчення комісій по трудових спорах;

• постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адмініс­тративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

• рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

• рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках;

• постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на про­ведення виконавчих дій та накладення штрафу;

• рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на Державну виконавчу службу.

Поширеною є практика оскарження виконавчих документів для стримування приму­сового виконання. Гарантована затримка — не менше 2 місяців.
Відповідно до п. 42 постанови № 6 Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 р. «Про судову практику в справах про виключення майна з опису», прийнявши заяву про виключення майна з опису, суддя має зупинити виконання рішення, по якому звернено стягнення на майно. Якщо виконавче провадження знаходиться в іншому суді, необхідно по­відомити цей суд про пред'явлення позову для зупинення виконавчого провадження.
На наш погляд, суд зобов'язаний застосовувати спеціальні заходи забезпечення позову в усіх випадках, коли про це найшла відповідна заява від позивача.

1. Новим способом забезпечення є передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам. Цей спосіб може виявитися ефективним, коли особа, яка володіє спірною річчю, умисно затягує розгляд справи. Вигода для неї очевидна: до тих пір, поки рішення суду не набере сили, вона користується спірною річчю і її захищає презумпція правомір­ності володіння. Коли ж річ вилучать, то затягування втрачає сенс.

2. Коментована стаття передбачає, що судом можуть бути застосовані інші види за­безпечення позову, надаючи право суду визначити які саме. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову одночасно або послідовно. Разом з тим, виходячи з принципу змагальності та вимог до змісту заяви про забезпечення позову, а також враховуючи те, що у зв'язку із забезпеченням позову виникає право на відшкодування завданої цим шкоди, вважаємо, що саме заявник повинен обґрунтувати, які саме заходи забезпечення позову слід застосувати суду, а суд не має права застосовувати інші заходи.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження», виконав­че провадження підлягає обов'язковому зупиненню у випадках зупинення судом стягнен­ня на підставі виконавчого документа. Таким чином, зупинення стягнення на підставі ви­конавчого документа є спеціальним видом забезпечення позову.

1. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимо­гами. Співмірність, зокрема, полягає в тому що б засіб забезпечення відповідав предмету позову за вартістю. Так, арештовуючи грошові кошти на рахунку, суд повинен обмежува­тися сумою, що не перевищує ціну заявленого позову та судових витрат.

2. Застосування деяких видів забезпечення позову обмежується законом. Так, не до­пускається забезпечення позову шляхом:

а) накладення арешту на заробітну плату, соціальні виплати, допомогу, яка виплачу­ється касами взаємодопомоги, благодійними організаціями;
б) накладення арешту на предмети, що швидко псуються;
в) зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов'язку вчиняти певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Націона­льному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку (додат­ково див. Закон України від 07.12.2000 р. «Про банки та банківську діяльність», Розділ V).
 Стаття 175. Мирова угода сторін

1. Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.

2. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спі­льну заяву. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи.

3. До ухвалення судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений пред­ставник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчи­нення.

4. Уразі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про за­криття провадження у справі.

5. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постано­вити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать зако­ну чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

6. Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її закон­ний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

1. Мирова угода є двостороннім волевиявленням, спрямована на врегулювання спору шляхом взаємних поступок.

Мирова угода укладається сторонами (позивачем і відповідачем) і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.

1. Процесуальне законодавство зобов'язує суддю (суд) роз'яснити сторонам можли­вість укладення мирової угоди і сприяти примиренню сторін. Можливість закінчення спо­ру шляхом примирення повинна з'ясовуватися суддею ще в процесі підготовки справи до розгляду. Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 05.03.77 р. № 1 «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» суддя вправі викликати по­зивача повторно, якщо відповідач виявив згоду добровільно виконати вимоги позивача чи укласти мирову угоду.

2. Сторони можуть укласти мирову угоду як в суді, так і поза судом. Сторони зо­бов'язані повідомити суд про укладення мирової угоди, зробивши спільну заяву, тобто за­яву, яка підписана обома сторонами. Ця заява приєднується до справи.

Мирова угода укладається з урахуванням загальних правил вчинення правочинів у письмовій формі. В мировій угоді доцільно зазначити: найменування документа «Мирова угода», місце та дата її укладення, найменування та місце знаходження сторін, їх предста­вників, цивільну справу, за якою укладається мирова угода, конкретні умови мирової уго­ди, точний розмір грошових сум, що повинні бути виплачені за мировою угодою, строки виконання зобов'язань, підписи сторін.

1. Суд зобов'язаний перевірити, чи не суперечить мирова угода закону, а також, чи не порушує вони прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтере­си інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. Так, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України ска­сувала ухвалу Шепетівського міського народного суду про затвердження мирової угоди в справі за позовом про визнання права власності на частину жилого будинку, оскільки за цією угодою позивачам були виділенні тільки господарські будівлі, які не можуть бути са­мостійним об'єктом права власності, що суперечить закону.
Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє. Цим поло­женням законодавець захищає інтереси осіб від імені, яких діє їх представник, оскільки представники не завжди діють добросовісно.

1. Затвердження судом мирової угоди як форма вирішення спору є спрощеною проце­суальною процедурою, в якій не передбачено обов'язку доказування та оцінки доказів. По- становлення судового рішення на умовах досягнутої домовленості про мирову угоду є по­рушенням закону, оскільки таке рішення не містить обов'язкових його складових — визначеності щодо встановлення обставин і фактів), їх правової оцінки, наявності пору­шення прав і свобод тощо.

Для прикладу, П. звернувся до суду із позовом до С. про визнання права власності на 3/4 будинку в с. Логачівці Харківського району та визнання частково недійсним заповіту його дружини. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 28 вересня 1999 р. позов задоволено частково: за П. та С. шляхом затвердження мирової угоди визна­но право власності на 1/2 будинку за кожним. Свідоцтво про право на спадщину за запові­том визнане частково недійсним. При цьому підставою для задоволення позову суд визнав досягнуту сторонами мирову угоду.
У касаційній скарзі П. просив скасувати зазначене судове рішення, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вирішила, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 103 ЦПК УРСР сторони мають право на укладення мирової угоди на будь-якій стадії процесу. Заява про укладення мирової угоди між сторонами згідно зі ст.
179 ЦПК УРСР долучається до справи, про що зазначається у протоколі судового засі­дання. До затвердження мирової угоди між сторонами суд роз'яснює їм наслідки відповід­них процесуальних дій. Про затвердження мирової угоди суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі. Затвердження судом мирової угоди як форма вирішення спору має свою спрощену процесуальну процедуру, в якій не передбачено обов'язку доказування та оцінки доказів.
У зв'язку з цим постановлення судового рішення на умовах досягнутої домовленості про мирову угоду є порушенням вимог статей 202, 202[1], 203 ЦПК УРСР оскільки таке рі­шення не містить обов'язкових його складових — визначеності щодо встановлення обста­вин (фактів), їх правової оцінки, наявності порушення прав і свобод тощо.
За таких обставин Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дій­шла висновку, що зазначене порушення судом норм процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, тому, керуючись статтями 336, 341 ЦПК УРСР, каса­ційну скаргу П. задовольнила, рішення Харківського районного суду від 28 вересня 1999 р. скасувала, справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.

1. Коментована стаття передбачає можливість постановлення судом двох ухвал у зв'язку із розглядом мирової угоди:

   1. ухвали про закриття провадження у справі (ч. 4). Ухвала про закриття провадження у справі постановляється в усіх випадках, коли сторони уклали мирову угоду і повідомили про це суд спільною заявою;

   2. ухвали про визнання мирової угоди (ч. 5). Ухвала про визнання мирової угоди по­становляється лише за клопотанням сторін і якщо умови мирової угоди не суперечать за­кону, не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб. В іншому випадку суд поста­новляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

Вимога закону про процесуальне оформлення наслідків укладення мирової угоди дво­ма різними ухвалами, на наш погляд, є необґрунтованою і штучно розділяє одну дію на дві. Тим більше, що у разі, якщо суд не визнає мирової угоди, він і провадження закрити не має права, а повинен продовжувати судовий розгляд.
Разом з тим, з метою виконання вимог закону, сторонам доцільно одночасно з повід­омленням суду про мирову угоду, просити і про її визнання.

1. Ухвала про визнання мирової угоди повинна містити усі умови мирової угоди.

[1]   Суд, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підста­ву своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунто­вуються.

Мирова угода в процесі виконання рішення

Укладати мирову угоду закон дозволяє на будь-якій стадії розгляду справи. Стаття 372 ЦПК передбачає можливість укладення мирової угоди навіть у процесі виконання рішення. Кредитор має право відмовитися від примусового виконання або укласти мирову угоду, яка підтверджується судом. Дана стаття передбачає процесуальний порядок розгляду справи про відмову або укладення мирової угоди. Заява кредитора про відмову від примусового виконання або мирову угоду подається у письмовій формі державному виконавцю, який у триденний термін передає її в місцевий районний суд за місцем виконання рішення. Однак стаття не передбачає ні виклику сторін, ні можливості розгляду заяви чи мирової угоди без участі сторін.

Очевидно, що у всякому разі потрібно повідомити сторони про дату слухання справи. У певних випадках явка сторін може бути визнана обов'язковою, тому суду необхідно роз'яснити слідства цих процесуальних дій. Так, частина 3 статті 372 ЦПК передбачає, що за результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд виносить відповідну ухвалу. Як зазначено в пункті 8 статті 293 ЦПК, визначення за вказаними питань можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

Суд має право не прийняти відмови кредитора від примусового виконання і не визнати мирову угоду сторін, якщо такі дії суперечать закону або порушують чиї-або права чи свободи. В даному випадку обмежується принцип диспозитивності сторін. З іншого боку, якщо мова йде про інтереси неповнолітніх, тяжкохворих, які не можуть самостійно захищати свої інтереси, то це виправдано.

Крім того, кредитор, замість відмови від примусового виконання, може просто не передавати виконавчий документ до стягнення або просити видати його на руки. Однак як бути в такій ситуації ЦПК не передбачив. Також передбачена можливість оскарження ухвали суду в апеляційному порядку.

Поняття і сутність окремого провадження

Окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно зі ст.234 ЦПК суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; 4) усиновлення; 5) встановлення фактів, що мають юридичне значення; 6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; 7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; 8) визнання спадщини відумерлою; 9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 10) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; 11) розкриття банком інформації, що містить банківську таємницю, щодо фізичних і юридичних осіб.

У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про відновлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.

Особливостями справ даного виду провадження є:

а) у порядку окремого провадження може вирішуватися тільки спір про факт, про стан, але не спір про право;

б) справа порушується за заявою, а тому немає позовної заяви, немає позову;

в) немає сторін, оскільки відсутній спір про право, а є заявники, заінтересовані особи;

г) коло заявників чітко визначає закон;

д) немає інститутів і категорій, властивих позовному провадженню (співучасть, мирова угода, тощо);

є) справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами ЦПК, але з доповненнями та виключеннями, обумовленими особливостями цих справ;

ж) предметом окремого провадження є підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових прав або підтвердження наявності або відсутності неоспорюваних прав1.

Загальний порядок розгляду справ окремого провадження закріплений у ст.235 ЦПК. Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи. З метою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб. Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 234. Окреме провадження

1. Окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтве­рдження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

2. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:

   1. обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи не­дієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

   2. надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

   3. визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

   4. усиновлення;

   5. встановлення фактів, що мають юридичне значення;

   6. відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;

   7. передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

   8. визнання спадщини відумерлою;

   9. надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

   10. обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

   11. розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юри­дичних та фізичних осіб.

3. У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, про вста­новлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випа­дках, встановлених законом.

4. У випадках, встановлених пунктами 1, 3, 4, 9, 10 частини другої цієї статті, розгляд справ проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 01.07.2010р. № 2398-VI)

1. Розділ 4 присвячено правовому регулюванню такого виду непозовного проваджен­ня, як окреме провадження. Правова природа справ окремого провадження у теорії проце­суального права визначається по-різному. Одні вчені вважають, що в справах окремого провадження відсутній спір про право, інші виділяють мету процесуальної діяльності су­ду, що спрямована на захист охоронюваних законом правових інтересів громадян і органі­зацій, а треті основну увагу звертають на предмет окремого провадження, який полягає в установленні юридичного факту чи певної обставини.

Окреме провадження — це самостійний вид цивільного судочинства, у якому суд при розгляді безспірних справ встановлює юридичні факти або обставини з метою захисту охоронюваних законом інтересів громадян і організацій.

1. Кожна із перелічених категорій справ має певні особливості, але для них характерні спільні ознаки:

• у порядку окремого провадження може вирішуватися спір про факт, про стан, але не спір про право цивільне;

• мета судового розгляду — встановлення наявності або відсутності факту;

• факт, що встановлюється судом у порядку окремого провадження, повинен мати юридичне значення;

• факт повинен мати безспірний характер. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК);

• закон у більшості випадків точно встановлює коло осіб, які можуть порушити спра­ву (статті 237, 260, 269, 274 ЦПК);

• справи окремого провадження розглядаються судом за участю заявника, заінтересо­ваних осіб або організацій (справи порушуються заявою, а тому — немає позовної заяви, немає і позову; немає сторін, тому що не вирішується спір про право, а є заявники, заінте­ресовані особи).

• немає окремих інститутів і категорій, властивих позовному провадженню (співучас­ті, зустрічного позову, забезпечення позову, мирової угоди, третіх осіб і т. д.).

У новому ЦПК істотно збільшено кількість категорій справ у порівнянні з ЦПК УРСР 1963 року. Судовий розгляд кожної категорії справ окремого провадження має свої істотні особливості.

1. У порядку окремого провадження суд розглядає і вирішує такі справи: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та понов­лення цивільної дієздатності фізичної особи (глава 2); надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (глава 3); визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголо­шення її померлою (глава 4); усиновлення (глава 5); встановлення фактів, що мають юри­дичне значення (глава 6); відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та ве­кселі (глава 7); передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність (глава 8); визнання спадщини відумерлою (глава 9); надання особі психіатричної допомоги в при­мусовому порядку (глава 10); обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закла­ду (глава 11); розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юри­дичних та фізичних осіб (глава 12).

У порядку окремого провадження розглядаються також справи:

1. Про надання права на шлюб. За заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням су­ду їй може бути надано право на шлюб, якщо суд встановить, що це відповідає її інтересам (ч. 2 ст. 23 СК України). За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були уси­новлені ним (ч. 4 ст. 26 СК України).

2. Про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей. Подружжя, яке має ді­тей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним пра­ва на особисте виховання дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чо­ловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу од­ного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу (ст. 109 СК України).

3. Про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя. За заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Режим окремого проживання припиняється у разі по­новлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя (ст. 119 СК України).

4. За загальним правилом всі справи окремого провадження розглядаються суддею одноосо­бово. Що стосується справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фі­зичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізи­чної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, усиновлення, надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, обов'язкову госпіталізацію до протитуберку­льозного закладу, то вони розглядаються судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

Судові рішення у справах окремого провадження не підлягають примусовому вико­нанню. Вони є підставою для оформлення майнових або особистих немайнових прав гро­мадян.
Таким чином, окреме провадження — це один з трьох видів проваджень у суді першої інстанції, де розглядається визначене судом коло справ, загальною рисою яких є відсут­ність у них спору про право і метою яких є встановлення юридичного факту або стану.

Поняття та характерні риси наказного провадження

У цивільному судочинстві існують різні спрощені процедури. Одним з таких інститутів є наказне провадження, що надає процесу динамізму і підвищує ефективність судового захисту.

Інститут судового наказу в цивільному судочинстві має довгу і складну історію розвитку. Він існував у римському праві, праві Англії, Австрії, Німеччини, Росії та інших країн. Радянське законодавство, ґрунтуючись багато в чому на дореволюційних правових ідеях, зберегло в цивільному процесі судовий наказ. Так, у ЦПК 1923 року передбачалося наказне провадження, що здійснювалося без участі сторін. Боржник був позбавлений можливості подати свої заперечення і докази, а сам судовий наказ міг бути оскаржений тільки в касаційному порядку. В 50-х роках у процесуальному законодавстві України мали місце відхід від начал дис-пбзитивності та змагальності, ріст процесуальної активності суду, тверда регламентація всіх сфер цивільного обороту. Значимість судового наказу була втрачена. Не знаходячи застосування на практиці, цей інститут не був закріплений в ЦПК 1963 р. Зміни, які відбуваються в житті, знайшли відбиття і у процесуальному законодавстві. Як один з ефективних засобів захисту прав кредиторів у новому ЦПК України 2004 р. відроджений інститут наказного провадження (розділ II ЦПК).

Наказне провадження — це спрощена форма захисту прав і інтересів кредитора, чиї вимоги до боржника засновані на беззаперечних документах.

Характерні риси наказного провадження:

1) наказне провадження — спрощене порівняно з позовним цивільне судочинство в суді першої інстанції;

2) наказне провадження— специфічна форма захисту прав і інтересів кредитора як особи, яка посилається на письмові докази, що мають високий ступінь вірогідності, проти сторони, що не виконує зобов'язання;

3) наказне провадження служить для вирішення в спрощеному порядку спорів про право, що виникають з ряду правовідносин, які складаються з приводу коштів або рухомого майна. За допомогою судового наказу не може бути стягнене нерухоме майно;

4) наказне провадження має на меті забезпечити механізм примусового виконання зобов'язань, достовірно підтверджених документами, і тим самим захистити права і законні інтереси осіб. Доказова сила письмового доказу визначається його об'єктивною формою, доступною для безпосереднього сприйняття, а також відомостями, які воно містить і юридична експертиза яких не представляє для судді складності;

5) наказне провадження обумовлене правовою природою матеріально-правових вимог, що підлягають захисту. Перелік вимог, по яких може бути виданий судовий наказ, закріплений у ЦПК України;

6) передумовами, що визначають можливість вирішення спірних правовідносин у порядку наказного провадження, є особливий характер вимог, встановлюваних ЦПК України, наявність у кредитора письмових доказів, які містять високу доказову силу, згода сторін на вирішення спору в порядку наказного провадження;

7) сторонами у наказному провадженні є кредитор і боржник, між якими існує спір про матеріальне право, який повинен вирішити суд;

8) наказне провадження характеризується відсутністю: а) виклику боржника і кредитора та заслуховування їх пояснень; б) судового розгляду; в) протоколювання процесуальних дій;

9) вирішенню справи передує дослідження суддею поданих письмових доказів і повідомлення боржника про настання строку платежу;

10) наказне провадження є альтернативним по відношенню до позовного. Вибір провадження, у якому буде вирішена справа, є ви ключним правом особи, яка звертається до суду за захистом своїх прав.

Варто звернути увагу на докази у наказному провадженні, які мають свої особливості порівняно з доказами в позовному провадженні:

1) докази повинні підтверджувати не тільки факт настання права вимоги стягувача, але і обсяг зобов'язань боржника;

2) відсутність їх вивчення та аналізу в сукупності з дотриманням принципів гласності і повноти дослідження судом всіх матеріалів справи;

3) докази, подані заявником, повинні бути вагомими й переконливими, оскільки тільки такі докази можуть свідчити про безперечність стягнення та відсутність потреби в їх дослідженні;

4) докази повинні бути тільки письмовими, що випливає з п.5 ч.2 ст.98 ЦПК, відповідно до якої в заяві необхідно вказати перелік документів, доданих до заяви;

5) процес доказування для заявника закінчується з прийняттям судом заяви про видачу наказу1.

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

18.12.2009 N 14

Про судове рішення у цивільній справі

З метою забезпечення правильного й однакового застосування

судами норм цивільного процесуального законодавства при ухваленні

рішення суду Пленум Верховного Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є

дати судам такі роз'яснення:

1. Судові рішення викладаються у формі ухвали або рішення

(частина перша статті 208 Цивільного процесуального кодексу

України ( 1618-15 ); далі - ЦПК). Судовий наказ і заочне рішення є

різновидами судового рішення.

Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті,

закінчується ухваленням рішення суду іменем України, в тому числі

при відшкодуванні шкоди відповідно до Закону України від 1 грудня

1994 року N 266/94-ВР ( 266/94-ВР ) "Про порядок відшкодування

шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання,

досудового слідства, прокуратури і суду", в якому вирішуються

питання, що складають його зміст (статті 214 - 218 ЦПК)

( 1618-15 ). Інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема,

закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду)

оформляються постановленням ухвали.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для

всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування,

підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та

громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у

випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на

обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її

межами (частина перша статті 14 ЦПК) ( 1618-15 ).

2. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане

забезпечити захист гарантованих Конституцією України

( 254к/96-ВР ) прав і свобод людини та здійснення проголошеного

Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з

цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і

обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша

статті 213 ЦПК) ( 1618-15 ).

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги

цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК ( 1618-15 ),

вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають

застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК

( 1618-15 ), а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні

правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що

регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за

відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства

(аналогія права).

Якщо є суперечності між нормами процесуального чи

матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та

вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано

відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК ( 1618-15 ) норми, що

мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між

нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу,

застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При

встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають

застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також

необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України,

що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року N 9

( v0009700-96 ) "Про застосування Конституції України при

здійсненні правосуддя".

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і

всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на

підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які

були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам

закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не

підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні

висновки суду, що відповідають встановленим на підставі

достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення

справи.

3. Відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК ( 1618-15 ) суд

розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та

зазначених і доведених ним обставин.

Відповідно до статті 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ),

статті 1 ЦПК ( 1618-15 ) та з урахуванням положення частини

четвертої статті 10 ЦПК ( 1618-15 ) вийти за межі заявлених вимог

(вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у

більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у

випадках, прямо передбачених законом. Наприклад, суд має право

вийти за межі заявлених вимог і з власної ініціативи вирішити

питання про стягнення аліментів на дитину одночасно з позбавленням

батьківських прав (частина друга статті 166 Сімейного кодексу

України) ( 2947-14 ); застосувати наслідки недійсності нікчемного

правочину (частина п'ята статті 216 Цивільного кодексу України

( 435-15 ); далі - ЦК).

При цьому суди повинні мати на увазі, що справи окремого

провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил,

встановлених ЦПК ( 1618-15 ), за винятком положень щодо

змагальності та меж судового розгляду (частина третя статті 235

ЦПК) ( 1618-15 ).

4. Правила частини третьої статті 209 ЦПК ( 1618-15 )

застосовуються лише у виняткових випадках, коли внаслідок

складності справи складання повного рішення потребує багато часу

та може бути відкладено на строк не більше ніж п'ять днів з дня

закінчення розгляду справи. В іншому разі суд має ухвалити повне

рішення і проголосити його негайно після закінчення судового

розгляду. Якщо складання повного рішення відкладається, його

вступна і резолютивна частини викладаються у письмовому вигляді,

підписуються всім складом суду, відразу проголошуються; цей

процесуальний документ приєднується до справи і суд повідомляє,

коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з

повним рішення суду, що має бути зафіксовано в журналі судового

засідання.

Відкладення проголошення вступної і резолютивної частин

рішення після закінчення розгляду справи не допускається.

Суди повинні суворо дотримуватися визначеного строку

складання повного рішення.

5. При заочному розгляді справи складання повного рішення,

яке слід називати заочним, може бути відкладено, проте в силу

статті 227 ЦПК ( 1618-15 ) повний текст рішення відповідачеві у

будь-якому випадку має бути направлено не пізніше п'яти днів з дня

проголошення рішення суду або його вступної та резолютивної

частин. Суд повинен ухвалити заочне рішення, яке за своїм змістом

має відповідати вимогам статті 215 ЦПК ( 1618-15 ) (містити в собі

вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини у визначеній

послідовності). При цьому в описовій частині заочного рішення

необхідно вказати, що заочний розгляд справи відбувся за

відсутності відповідача (усіх відповідачів); у резолютивній

частині цього рішення має бути зазначено, крім загального порядку

оскарження, також строк і порядок подання відповідачем заяви про

його перегляд.

Повторне заочне рішення, в тому числі ухвалене тим же складом

суду, оскаржується в загальному порядку, встановленому ЦПК

( 1618-15 ), про що має бути зазначено в резолютивній частині

рішення (частина третя статті 232 ЦПК) ( 1618-15 ).

Виправлення описок чи арифметичних помилок, ухвалення

додаткового рішення чи роз'яснення рішення при заочному розгляді

справи здійснюються за загальними правилами, передбаченими

статтями 219 - 221 ЦПК ( 1618-15 ). При цьому додаткове до

заочного рішення не може бути оскаржене відповідачем до суду, що

його ухвалив, у порядку статті 228 ЦПК ( 1618-15 ).

6. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду

(стаття 159 ЦПК) ( 1618-15 ), рішення може бути обґрунтоване лише

доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими

в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на

підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення.

Якщо докази у справі зібрані в порядку, передбаченому

статтями 132, 133, 140 та частиною четвертою статті 191 ЦПК

( 1618-15 ), суд може обґрунтувати ними рішення лише за умови,

якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні, пред'явлені для

ознайомлення особам, які беруть участь у справі, та досліджені в

сукупності з іншими доказами. При ухваленні рішення суд відповідно

до статті 212 ЦПК ( 1618-15 ) оцінює докази з урахуванням вимог

статей 58 та 59 ЦПК ( 1618-15 ) про їх належність і допустимість.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними

засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами

доказування.

7. Відповідно до частини четвертої статті 61 ЦПК ( 1618-15 )

при розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи,

стосовно якої ухвалено вирок, що набрав законної сили, або

постанову суду у справі про адміністративне правопорушення, цей

вирок або постанова обов'язкові для суду лише з питань, чи мали

місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тому, розглядаючи

позов, який випливає з кримінальної справи чи зі справи про

адміністративне правопорушення, суд не вправі обговорювати вину

відповідача, а може вирішувати питання лише про розмір

відшкодування. Інші прийняті в рамках кримінальної справи чи

справи про адміністративне правопорушення постанови оцінюються

судом згідно з положеннями статті 212 ЦПК ( 1618-15 ). На

підтвердження висновку суду щодо розміру відшкодування збитків у

рішенні, крім посилання на вирок у кримінальній справі чи

постанову у справі про адміністративне правопорушення, необхідно

також зазначати докази, подані сторонами при розгляді цивільної

справи (наприклад, врахування матеріального становища відповідача

або вини потерпілого).

Оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній,

господарській або адміністративній справі, що набрало законної

сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі,

коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої

встановлено ці обставини, чи їх правонаступники (частина третя

статті 61 ЦПК) ( 1618-15 ), то в інших випадках - ці обставини

встановлюються на загальних підставах.

Під судовим рішенням, зазначеним у частині третій статті 61

ЦПК ( 1618-15 ), мається на увазі будь-яке судове рішення, яким

справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного

судочинства (рішення, в тому числі й заочне, або ухвала, а також

судовий наказ), у порядку господарського судочинства - відповідно

до Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), у

порядку адміністративного судочинства - відповідно до Кодексу

адміністративного судочинства України ( 2747-15 ).

За змістом частини третьої статті 14, частини третьої

статті 61, частини другої статті 223 ЦПК ( 1618-15 ) особи, які не

брали участі в цивільній, господарській або адміністративній

справі, в якій судом ухвалено відповідне судове рішення, мають

право при розгляді іншої цивільної справи за їх участю оспорювати

обставини, встановлені цими судовими рішеннями. У даному випадку

суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні

доказів.

8. Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним,

чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК

( 1618-15 ), і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну

та резолютивну частини.

Разом з тим рішення не повинно містити зайвої деталізації,

яка не має правового значення в даній справі, а також незрозумілих

словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення

фактичних обставин важко сприймається.

9. У вступній частині рішення зазначаються: час та місце його

ухвалення; повне найменування суду, що його ухвалив; прізвище та

ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді) і секретаря

судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які

брали участь у справі; предмет позовних вимог.

При цьому вказуються всі ті особи, які згідно зі статтею 26

ЦПК ( 1618-15 ) належать до складу осіб, які беруть участь у даній

справі, а не лише ті, які фактично брали участь у розгляді справи.

Якщо сторонами є юридичні особи, то найменування такої особи слід

наводити відповідно до документів про реєстрацію юридичної особи.

Предмет позовних вимог (у тому числі первісного, зустрічного

позову та позову третьої особи із самостійними вимогами)

зазначається виходячи з вимог закону, який підлягає застосуванню

до спірних правовідносин, та підстав заявленої вимоги.

10. В описовій частині рішення необхідно, зокрема, вказати:

зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; про

внесені зміни підстав чи предмета позову, розміру позовних вимог,

якщо вони мали місце, і узагальнено викласти позицію відповідача:

чи визнає він позов, а якщо визнає, то повністю чи частково; у

разі заперечень - у чому суть заперечень проти позову; пояснення

осіб, які беруть участь у справі, висновки органів державної влади

або місцевого самоврядування, якщо вони брали участь у справі, а

також зазначити докази і обставини, для встановлення яких вони

досліджувалися. При цьому пред'явлення відповідачем зустрічного

позову чи третьою особою самостійних вимог не змінює

процесуального статусу цієї особи.

11. У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про

встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх

юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а

також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при

задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи

наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи

заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої

дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися

на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК) ( 1618-15 ).

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена

особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав,

свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та

осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших

осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга

статті 3 ЦПК) ( 1618-15 ), то суд повинен встановити, чи були

порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих

осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач

відповідальним за це.

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без

поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з

цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено

стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім

випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для

цього.

Якщо сторона (її представник, повноваження якого не обмежені)

визнавала обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги

або заперечення, суд посилається на це в рішенні як на підставу

звільнення від доказування цих обставин (частина перша статті 61

ЦПК) ( 1618-15 ), а при прийнятті згідно зі статтею 178 ЦПК

( 1618-15 ) відмови сторони від визнання обставини - зазначає про

його відхилення.

У цій частині рішення має міститися обґрунтування щодо

кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою

частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод ( 995_004 ) (РИМ, 04.XI.50; далі -

Конвенція).

За змістом частини четвертої статті 174 ЦПК ( 1618-15 ) у

разі визнання відповідачем позову, яке не суперечить закону, не

порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд у мотивувальній

частині рішення може вказати лише про визнання позову та прийняття

його судом.

12. У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено

також посилання на закон та інші нормативно-правові акти

матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт,

підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції

України ( 254к/96-ВР ), на підставі яких визначено права та

обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на статті 10, 11, 60,

212 та 214 ЦПК ( 1618-15 ) (статті 224 - 226 ЦПК ( 1618-15 ) - при

ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права,

керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов'язки

сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію

( 995_004 ) та рішення Європейського суду з прав людини, які

згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV

( 3477-15 ) "Про виконання рішень та застосування практики

Європейського суду з прав людини" є джерелом права та підлягають

застосуванню в даній справі.

У необхідних випадках суд зазначає про урахування:

рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення

Конституції ( 254к/96-ВР ) та законів України, які підлягають

застосуванню в даній справі та при вирішенні питання про

відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів,

перелічених у пункті 1 частини першої статті 150 Конституції

України ( 254к/96-ВР ), якими сторони доводять свої вимоги чи

заперечення;

постанов Пленуму Верховного Суду України, прийнятих

відповідно до статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) і

статті 55 Закону України від 7 лютого 2002 року N 3018-III

( 3018-14 ) "Про судоустрій України", з питання застосування норм

процесуального та матеріального права, які підлягають застосуванню

в даній справі.

Пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання

свідків, пояснення експерта, спеціаліста наводяться в рішенні суду

від третьої особи. У тексті рішення не допускається використання

скорочень і слів, які не прийнято застосовувати в офіційних

документах, а також внесення виправлень, не застережених перед

підписом судді.

13. Резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі,

безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних

обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від

характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у

статтях 215 - 217 ЦПК ( 1618-15 ).

У ній, зокрема, має бути зазначено:

висновок суду про задоволення позову або відмову в позові

повністю чи частково (при відмові в позові слід точно зазначити,

кому, відносно кого та в чому відмовлено);

висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача

визнано або поновлено;

розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні;

вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при

виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде;

конкретні дії, які відповідач повинен вчинити та на чию

користь, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного

права;

розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 88 ЦПК

( 1618-15 );

строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його

оскарження;

у яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд

зобов'язаний або має право його допустити.

При об'єднанні в одне провадження кількох вимог або прийнятті

зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні

вимоги, має бути сформульовано, що саме ухвалив суд щодо кожної

позовної вимоги.

Вирішуючи за позовами про визнання питання про наявність або

відсутність тих чи інших правовідносин, суд при задоволенні позову

зобов'язаний у необхідних випадках зазначити в резолютивній

частині рішення і про ті правові наслідки, які тягне за собою таке

визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію

шлюбу в разі визнання його недійсним, анулювання свідоцтва про

право власності в разі задоволення позову про витребування майна

від добросовісного набувача тощо).

З метою запобігання виникненню неясності при виконанні

рішення у його резолютивній частині зазначається точне та повне

найменування юридичної особи, прізвище, ім'я та по батькові

фізичної особи, відносно яких суд вирішив питання.

Суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки

осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням

норм процесуального права, які тягнуть за собою безумовне

скасування рішення суду (пункт 4 частини першої статті 311,

пункт 4 частини першої статті 338 ЦПК) ( 1618-15 ).

14. Згідно з частиною першою статті 192 ЦК ( 435-15 )

законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за

номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця

України - гривня. У зв'язку з цим при задоволенні позову про

стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній

частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і

словами у грошовій одиниці України - гривні. При стягненні

періодичних платежів суд має вказати період, протягом якого

проводиться виконання.

У разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в

іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести

розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом,

встановленим Національним банком України на день ухвалення

рішення.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в

іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні

валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом

(частина друга статті 192 ЦК ( 435-15 ), частина третя статті 533

ЦК ( 435-15 ); Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого

1993 року N 15-93 ( 15-93 ) "Про систему валютного регулювання і

валютного контролю").

15. Рішення суду ухвалюється, оформлюється письмово і

підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального

розгляду - суддями, які розглядали справу; воно може бути

написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набране на

комп'ютері в одному примірнику. Рішення суду проголошується

негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім

випадків, установлених ЦПК ( 1618-15 ).

Вимоги статей 209, 215 та 218 ЦПК ( 1618-15 ) щодо порядку

ухвалення рішення суду, його змісту, а також проголошення рішення

суду як єдиної процесуальної форми вирішення справи є

обов'язковими для позовного та окремого провадження.

Датою ухвалення рішення у справі є день його проголошення.

16. Згідно з положеннями статті 196 ЦПК ( 1618-15 ) суди

повинні суворо дотримуватися таємниці нарадчої кімнати. Під час

ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в

нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Вихід

судді з нарадчої кімнати до проголошення судового рішення може

мати місце під час перерви для відпочинку (протягом робочого часу

та після його закінчення). Тому, наприклад, вихід до нарадчої

кімнати у п'ятницю та проголошення рішення в понеділок є

порушенням її таємниці. При цьому обмін суддею думками з

ким-небудь із приводу судового рішення, що ухвалюється, не

допускається.

Порушення правил про таємницю нарадчої кімнати є порушенням

норм процесуального права і може бути підставою для скасування

рішення суду, якщо це порушення призвело до неправильного

вирішення справи, зокрема в разі доведення факту спілкування судді

поза межами нарадчої кімнати з учасником процесу чи іншими особами

з приводу справи, що розглядається (частина третя статті 309 ЦПК

( 1618-15 ), частина друга статті 338 ЦПК) ( 1618-15 ).

17. Відповідно до статті 217 ЦПК ( 1618-15 ) суд, який

ухвалив рішення, не звернуте до негайного виконання, за

клопотанням осіб, які беруть участь у справі, може забезпечити

його виконання, про що зазначає в резолютивній частині рішення, за

правилами забезпечення позову, встановленими статтями 151 - 153

ЦПК ( 1618-15 ). Проте таке забезпечення виконання рішення

підлягає застосуванню лише після набрання ним законної сили.

18. За статтею 215 ЦПК ( 1618-15 ) у формі рішення

ухвалюється той судовий акт, яким справа вирішується по суті.

Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення

висновків з процесуальних питань, не пов'язаних з вирішенням

справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання

про виділення частини вимог у самостійне провадження або про

закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо.

Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (частина друга

статті 208 ЦПК) ( 1618-15 ), які постановляються у вигляді

самостійного процесуального документа і можуть постановлятися

одночасно з рішенням.

19. Вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних

помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не

має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі

неточності, які впливають на можливість реалізації судового

рішення чи його правосудності. Проте якщо неправильне визначення

стягнутої суми було наслідком, наприклад, застосування закону,

який не підлягав застосуванню, то підстав для виправлення

арифметичних помилок немає.

Питання про внесення виправлень може бути вирішено судом, що

ухвалив рішення, як із власної ініціативи, так і за заявою осіб,

які беруть участь у справі, і незалежно від того, чи виконано

рішення, але в межах установленого законом строку, протягом якого

воно може бути пред'явлено до примусового виконання. Внесення

виправлень у судове рішення, яке не підлягає примусовому

виконанню, строком не обмежено.

Після внесення виправлень чи арифметичних помилок текст

рішення змінювати не можна, проте у виконавчому листі наводяться

формулювання резолютивної частини рішення в тій редакції, яку воно

отримало у зв'язку з постановленням відповідної ухвали.

20. Додаткове рішення може бути ухвалено лише у випадках і за

умов, передбачених статтею 220 ЦПК ( 1618-15 ); воно не може

змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про

права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи

вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні.

Додаткове рішення може ухвалити лише той склад суду, що

ухвалив рішення в даній справі. В іншому разі особа має право

звернутися до суду з тими ж вимогами на загальних підставах.

При порушенні питання про ухвалення додаткового рішення з

інших підстав суд ухвалою відмовляє в задоволенні заяви.

У порядку, визначеному статтею 220 ЦПК ( 1618-15 ), може бути

ухвалено додаткове рішення й щодо заочного рішення.

Оскарження додаткового рішення провадиться на загальних

підставах. Якщо на рішення суду подано апеляційну чи касаційну

скаргу і разом із цим порушено питання про ухвалення додаткового

рішення, суд повинен спочатку ухвалити додаткове рішення, а потім

надсилати справу для перегляду до суду вищої інстанції.

У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення

втрачає силу.

21. Відповідно до статті 221 ЦПК ( 1618-15 ) роз'яснення

рішення суду, а не ухвали, можливе тоді, коли воно не містить

недоліків, що можуть бути усунені лише ухваленням додаткового

рішення, а є незрозумілим, що ускладнює його реалізацію. Зазначене

питання розглядається судом, що ухвалив рішення, і в ухвалі суд

викладає більш повно та ясно ті частини рішення, розуміння яких

викликає труднощі, не вносячи змін у суть рішення і не торкаючись

питань, які не були предметом судового розгляду. Роз'яснення

рішення не допускається, якщо воно виконане або закінчився

установлений законом строк, протягом якого рішення може бути

пред'явлене до виконання.

Якщо фактично порушено питання про зміну рішення або внесення

в нього нових даних, у тому числі й роз'яснення мотивів ухваленого

рішення, суд ухвалою відмовляє в роз'ясненні рішення.

22. Передбачений статтею 222 ЦПК ( 1618-15 ) обов'язок суду

надсилати протягом п'яти днів з дня проголошення судового рішення

його копію рекомендованим листом з повідомленням про вручення

особам, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому

засіданні, стосується як позовного, так і інших видів провадження.

В останньому випадку копію судового рішення слід надсилати

заявникові або заінтересованій особі, за відсутності якої

розглянуто справу. У зазначеній статті йдеться про рішення суду, а

також ухвали суду, які можуть бути оскаржені в апеляційному

порядку окремо від рішення суду.

Сутність і значення стадії касаційного провадження

Касаційне провадження — це стадія цивільного процесу, яка передбачає перевірку судом касаційної інстанції законності судових актів, що набрали законної сили.

Стадія характеризується наступними ознаками:

1) об'єктами касаційного оскарження є судові акти, що набрали законної сили, у тому числі апеляційної інстанції;

2) касаційне провадження порушується тільки по скаргах, у яких повинно бути зазначене, в чому полягає порушення або неправильне застосування закону;

3) мета касаційного провадження — перевірка законності судових актів;

4) касаційний суд не зв'язаний межами скарги, а перевіряє законність судових актів у цілому;

5) касаційне провадження здійснюється тільки Верховним Судом України;

6) касаційний суд не розглядає справу по суті, не перевіряє обґрунтованість судових актів, а перевіряє їх законність, тобто правильність застосування норм матеріального і процесуального права судом першої та апеляційної інстанції.

Касаційне провадження складається з наступних етапів:

1) порушення касаційного провадження;

2) підготовка справи до касаційного розгляду;

3) попередній розгляд справи;

4) розгляд справи і ухвалення рішення.

Підставою для порушення касаційного провадження, так само як і для реалізації судом касаційної інстанції відповідного повноваження, є юридичний склад, сукупність процесуальних юридичних фактів. У теорії цивільного процесу цю сукупність процесуальних фактів підрозділяють на дві групи: передумови і умови права касаційного оскарження.

До передумов права касаційного оскарження можна віднести наступні факти:

1) наявність об'єкта касаційного перегляду, тобто рішення, що набрало законної сили, або ухвали суду першої або апеляційної інстанції;

2) наявність у касатора статусу особи, яка бере участь у справі;

3) волевиявлення касатора.

Умовою права касаційного оскарження є активний процесуальний юридичний факт — дія: подача касаційної скарги особою, яка бере участь у справі, що приводить до реалізації права касаційного оскарження,

Право касаційного оскарження і порядок його здійснення

У відповідності зі ст. 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку. 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Отже, можна виділити наступних суб'єктів права подачі касаційної скарги: 1) сторони; 2) треті особи; 3) особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки.

Об'єктами касаційного оскарження можуть бути: 1) рішення і ухвали суду першої інстанції, що набрали законної сили; 2) рішення і ухвали суду апеляційної інстанції.

Згідно зі ст. 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. У разі пропущення зазначеного строку з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.

Касаційна скарга, подана після закінчення строку на касаційне оскарження, повертається особі, яка її подала, якщо вона не порушує питання про поновлення цього строку, а також коли у відновленні строку відмовлено.

Питання про відновлення строку на касаційне оскарження і про повернення касаційної скарги вирішується суддею-доповідачем, про що постановляється відповідна ухвала.

Касаційна скарга подається у письмовій формі і повинна містити:

1) найменування суду, до якого подається скарга;

2) ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;

3) ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;

4) рішення (ухвала), що оскаржується;

5) в чому полягає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права;

6) клопотання особи, яка подає скаргу;

7) перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги.

Касаційна скарга підписується особою, яка подає скаргу, або її представником.

До касаційної скарги, поданої представником, повинна бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника.

До касаційної скарги додаються копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, а також копії оскаржуваних рішень (ухвал) судів першої та апеляційної інстанцій (ст.326 ЦПК).

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції, де вона реєструється і передається в порядку черговості судді-доповідачу, який перевіряє її відповідність вимогам, встановленим ЦПК.

У разі надходження касаційної скарги, не оформленої відповідно до вимог, встановлених ЦПК, або у разі несплати суми судового збору чи неоплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи суддя-доповідач постановляє відповідну ухвалу, в, якій вказуються підстави залишення заяви без руху або повернення заяви.

Одержавши касаційну скаргу, суддя-доповідач протягом десятиденного строку вирішує питання про відкриття касаційного провадження, про що постановляє відповідну ухвалу, витребовує справу, надсилає копії касаційної скарги та доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі, і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на касаційну скаргу. За наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суддя-доповідач у разі необхідності вирішує питання про призупинення виконання рішення (ухвали) суду.

Суддя-доповідач повертає касаційну скаргу, подану після закінчення строку на касаційне оскарження, особі, яка її подала, якщо вона не порушує питання про відновлення цього строку.

Суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо:

1) справа не підлягає касаційному розгляду у порядку цивільногосудочинства;

2) справа не переглядалася в апеляційному порядку;

є ухвала про закриття касаційного провадження у зв'язку з відмовою цієї особи від касаційної скарги на це саме рішення чи ухвалу;

є ухвала про відхилення касаційної скарги цієї особи або про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме рішення чи ухвалу;

касаційна скарга є необгрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права є підставою для відкриття касаційного провадження незалежно від обгрунтованості касаційної скарги.

Копія ухвали про повернення касаційної скарги або про відмову у відкритті касаційного провадження разом з доданими до скарги матеріалами направляються особі, яка подавала касаційну скаргу, а касаційна скарга залишається в суді касаційної інстанції (ст.328 ЦПК).

Особи, які беруть участь у справі, мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися особи, які не брали участі У справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов'язки.

Заява про приєднання до касаційної скарги може бути подана протягом десяти днів з дня одержання копії касаційної скарги. За подання заяви про приєднання до касаційної скарги судовий збір не сплачується (ст.329 ЦПК).

Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.

Особа, яка подала касаційну скаргу, має право відкликати її до початку розгляду справи у суді касаційної інстанції. При відкликанні касаційної скарги суддя, який готує справу до розгляду в суді касаційної інстанції, постановляє ухвалу про повернення скарги.

Особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення касаційного провадження. Про прийняття відмови від скарги та закриття касаційного провадження суд постановляє ухвалу.

При відкладенні касаційної скарги суддя, який готує справу до розгляду в суді касаційної інстанції, постановляє ухвалу про повернення скарги.

У разі закриття касаційного провадження у зв'язку з відмовою від касаційної скарги повторне оскарження цих рішень, ухвал цією особою не допускається (ст.ЗЗО ЦПК).