Т. Шевченко «Сова»

За словами Г. Неділько, однією з провідних тем, порушених Шевченком є соціально-побутова – доля дівчини-покритки, жінки-матері. Одним із центральних у соціально-побутових поемах є образ матері, розкриває її становище у кріпосницькому суспільстві. Такою є поема «Сова», написана у Петербурзі в травні 1844 року. У творі показується злиденне життя бідної вдови. Стисло, але виразно простежується її життя, починаючи від того часу, коли в неї появилась дитина і до безрадісної старості. Твір побудовано за принципом контрасту світлих і темних тонів. Прийом цей добре знайомий Шевченкові із живописної практики, зазначає Г Неділько.

Починається поема описом радості матері, в якої народжується син. Для матері він найкращий «на всім світі, на всій Україні». Мати співає йому пісні, мріє про те, що син буде щасливим, веселим,що вона йому долю роздобуде. Мати пишається сином, як «квіткою в гаї». Але ці світлі тони змінюються на похмурі. Умирає батько, мати залишається вдовою, йде в найми, живе тепер «з горем та нудьгою», день і ніч працює, щоб і її удовина дитина до школи ходила.

І ось син виростає. Він тепер «і письменний, і вродливий – квіточка дитина». Знову світлі картини. Але і на цей раз світлі картини змінюються темними, ще навіть густішими – настав час

Є і вдовиного сина забирають у солдати. Так Шевченко малює картину набору:

Ой  привезли  до  прийому   Чуприну  голити;   Усе  дрібні,  усе  малі,   Все  багатих  діти.   Той  каліка  недоріка,   Той  не  вміє  стати.   Той  горбатий,  той  багатий,   Тих  чотири  в  хаті.   Усі  невлад,  усіх  назад,   В  усіх  доля  мати.   А  у  вдови  один  син,   Та  й  той  якраз  під  аршин.  

Цей уривок є переробкою початку народної пісні «Ой привезли до прийому». Але Шевченко не просто бере початок пісню, а обробляє його, загострюючи соціальний мотив і урізноманітнюючи поетичну форму. Якщо у пісні констатується те, що вдовиний син «пішов під аршин», то у поета він підійшов «якраз під аршин», саме сина вдови треба брати до війська, бо в селі панують багаті, а за бідних нема кому заступитись. Як наголошує Г. Неділько, говорячи про синів багатих, поет з іронією перераховує їхні вади, які є «причиною», щоб не взяти до війська. Причому тут майстерно використовується анафора: повторюється займенник той-тих. А потім йде узагальнююче: «У всіх доля мати». Урізноманітнюється і звучання пісенних рядків. У пісні маємо одноманітне суміжне римування, у Шевченка ж є і суміжне, перехресне, і кільцеве. Зустрічається і внутрішнє римування.

Після того, як вдовиного сина взяли у військо, починається справжня трагедія матері. Вона стає жебрачкою і божеволіє.

Отож, наголошує Г. Неділько, у поемі Шевченко розробляє і мотив соціальної нерівності:

Тече  вода  і  на  гору   Багатому  в  хату.   А  вбогому  в  яру  треба   Криницю  копати.   У  багатих  ростуть  діти  —   Верби  при  долині;   А  у  вдови  одним  одно,   Та  й  те,  як  билина.  

Наймичку, яка постаріла і залишилась самотньою, багаті не хочуть брати на роботу, лають за те, що вона «страшно голосить» вночі і не дає їм спати, за те, що кропиву та бур’ян під їхніми тинами топче. Про взаємини між бідними і багатими в поемі говориться так: «не дай Боже в багатого і пить попросити».

Образ сови як символ горя вже не раз зустрічався у творах Шевченка. Тут цей образ набуває особливого значення. Г. Неділько пише, що він винесений в заголовок твору, що підкреслює роль у змалюванні долі солдатської матері, бідної вдови. Цим образом і закінчується поема:

Діти  бігали  з  паліччям   Удень  за  вдовою   По  улицях  та,  сміючись...   Дражнили  Совою.