Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «Одеська юридична академія»

Івано-Франківський факультет

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

«Господарське процесуальне право»

на тему:

ДОСУДОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

Підготував:

К.ю.н., доц. Ковальчук С.О.

Івано-Франківськ – 2011

1. Загальні положення щодо порядку досудового врегулювання господарських спорів

Ст. 5 ГПК України встановлює загальні положення досудового врегулювання господарських спорів. Сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою.

Рішенням Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа № 1-2/2002 про досудове врегулювання спорів) встановлено, що обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду та здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб’єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб’єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Відповідно, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Із дати оприлюднення зазначеного рішення Конституційного Суду України місцеві господарські суди мають у порядку, передбаченому ГПК України, приймати до свого провадження як позови з вимогами, що грунтуються на визнаних претензіях позивача, так і позови, щодо вимог яких не подано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору.

Виходячи зі змісту вказаного рішення Конституційного Суду України, можна виділити два юридичні факти, з яких випливає необхідність досудового врегулювання спору, – договір і норма закону. В останньому випадку потрібно враховувати, що Господарський кодекс України і деякі підзаконні акти (наприклад, Статут водного транспорту, Статут залізниць, Статут автомобільного транспорту) зберегли таку процедуру.

Ч. 2 ст. 5 ГПК України закріплює, що порядок досудового врегулювання спорів визначається цим Кодексом, якщо інший порядок не встановлений діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин. Таким чином, сторони у господарських відносинах можуть використовувати порядок досудового врегулювання спору, встановлений як ГПК України, так і іншими спеціальними нормами, встановленими чинним законодавством, які регулюють специфічні господарські правовідносини.

Ч. 3 ст. 5 ГПК України встановлює коло спорів, до яких сторони у господарському правовідношенні позбавлені права застосовувати вимоги досудового врегулювання спору. Зокрема, порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству та порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій (далі – акти), спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно.