4. Забезпечення позову
Складність вжиття заходів до забезпечення позову полягає в необхідності дотримання балансу прав та інтересів учасників процесу, виходячи з того, що вони є рівними перед законом і судом. Необхідність зваженого підходу у цих питаннях обумовлена тим, що вжиття заходів до забезпечення позову може завдати збитку відповідачу, а невжиття таких заходів – заподіяти збитки або призвести до неможливості виконання судового рішення позивачем.
На практиці зустрічаються ситуації, коли судове рішення з тих або інших причин не виконується, що не сприяє авторитету судової влади та органів виконання судових рішень. При цьому не досягається мета позивача при його зверненні до суду – не відновлюються його порушені права та інтереси.
Заходи до забезпечення позову вживаються господарським судом з метою:
1) гарантування можливості реалізації позовних вимог (виконання судового рішення);
2) збереження існуючого становища між сторонами до винесення судового акту.
Актуальність вжиття заходів до забезпечення позову зростає з урахуванням тривалості судового розгляду справ у суді першої та апеляційної інстанцій до набрання рішенням законної сили. Забезпечення позову є важливим і, перш за все, дієвим засобом запобігання ухиленню недобросовісним контрагентом від відповідальності, а також ефективним засобом забезпечення реального виконання судового рішення. Необхідність такого інституту є цілком очевидною, оскільки коли відповідачу стає відомо про пред’явлення до нього позову, він може вжити заходів для того, щоб рішення не було виконане: приховати грошові кошти, продати нерухомість або інше майно, передати майно на зберігання іншим особам тощо. Разом з тим, це достатньо жорсткий механізм впливу на діяльність підприємства, який може заподіяти збитки конкретному суб’єкту господарювання.
Вичерпний перелік заходів до забезпечення позову визначений ст. 67 ГПК України, відповідно до якої позов забезпечується:
1) накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачу;
2) забороною відповідачу вчиняти певні дії;
3) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;
4) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку;
5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Деякі законодавчі акти України передбачають більш конкретизовані заходи до забезпечення позову, які відображають специфіку відповідної сфери діяльності. Зокрема, ст. 53 Закону України «Про авторське право та суміжні права» від 23 грудня 1993 року № 3792-XII передбачає такі заходи забезпечення позову у справах про порушення авторського права та суміжних прав: заборона відповідачу, відносно якого є достатні підстави вважати, що він є порушником авторського права та/або суміжних прав, вчиняти до винесення постанови або ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, відтворення, продаж, передачу в майновий найм, прокат, ввезення на митну територію України тощо передбачене цим законом використання, а також транспортування, зберігання або володіння з метою введення у цивільний обіг екземплярів творів, зокрема, комп’ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм, відеограм, програм віщання, відносно яких допускається, що вони можуть бути контрафактними, і засобів обходу технічних способів захисту.
Господарське процесуальне законодавство України допускає одночасне вжиття декількох заходів до забезпечення позову за умови, що таке забезпечення не перевищує суми заявлених позовних вимог. У процесі судового розгляду можлива заміна одного заходу забезпечення іншим. Це питання вирішується в тому самому порядку, що й первинна заява про вжиття заходів до забезпечення позову.
Згідно зі ст. 66 ГПК України, заходи до забезпечення позову вживаються господарським судом за заявою сторони, прокурора або його заступника, який подав позов, або за ініціативою господарського суду як гарантія реального виконання вирішення суду. Клопотання про забезпечення позову може бути подане також третіми особами з самостійними вимогами на предмет спору, оскільки ці особи користуються правами позивача у процесі (ч. 3 ст. 26 ГПК України). Перелік осіб, які мають право ставити питання про забезпечення позову, приведений в ст. 66 ГПК України, є вичерпним.
Забезпечення позову як засіб запобігання можливим порушенням майнових прав або інтересів юридичної або фізичної особи, що охороняються законом, може застосовуватися як за основним, так і за зустрічним позовом на будь-якій стадії процесу, включаючи стадії з перегляду рішень в апеляційному та касаційному порядку.
Умовою вжиття заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення про те, що майно (зокрема, грошові суми, цінні папери тощо), наявні у відповідача на момент пред’явлення позову до нього, може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршати за якістю до моменту виконання рішення. Тому доцільніше вирішувати питання забезпечення позову у стадії підготовки справи до розгляду (ст. 65 ГПК України).
Заява про забезпечення позову, яка раніше була відхилена повністю або частково, може бути подана повторно, якщо змінилися певні обставини. Тобто на заяви про забезпечення позову, в задоволенні яких було відмовлено, не розповсюджується заборона повторного звернення до господарського суду.
Про забезпечення позову господарський суд виносить ухвалу, яка направляється органам державної виконавчої служби, особам, яким заборонено вчиняти певні дії, або податковим органам, установам банків, кредитно-фінансовим установам, в яких знаходиться виконавчий документ. Судовий наказ про вжиття заходів для забезпечення позову не видається.
При обранні способу забезпечення позову у тій або іншій справі господарський суд повинен виходити з того, що у позовному провадженні при накладенні арешту на грошові суми відповідача потрібно обмежувати арештовувані кошти розміром суми позову і можливих судових витрат. Накладення господарським судом арешту на рахунки боржника чинним законодавством не передбачено. За позовами про визнання права власності або витребування майна арешт може бути накладений тільки на індивідуально визначене майно.
У провадженні справ про банкрутство арешт може бути накладений на все належне боржнику (закріплене за ним) майно незалежно від поділу його на основні або оборотні засоби. Арешт на майно громадянина-підприємця може бути накладений на загальних підставах за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернене стягнення.
За позовами про витребування майна в ухвалі про накладення арешту на майно боржника господарський суд повинен чітко охарактеризувати ознаки, за якими той або інший предмет відрізняється від подібних. Не можна, наприклад, накладати арешт на автомобіль, не вказавши його марку, модель, державний реєстраційний номер, номер двигуна, номер кузова тощо, що відрізняло б саме цей автомобіль від будь-якого автомобіля взагалі.
Приймаючи ухвалу про заборону відповідачу вчиняти певні дії, господарський суд повинен точно визначити, які саме дії забороняється вживати. Помилковими потрібно визнати ухвали, якими боржникам забороняється користуватися їх майном, якщо внаслідок особливостей цього майна користування ним не тягне за собою знищення або зменшення його цінності. За наявності підстав для вжиття такого заходу до забезпечення позову господарський суд може заборонити витрачання майна на власні потреби, відчуження його будь-яким способом, зокрема здійснення тих або інших платежів або перерахування авансом певних сум тощо.
Таке правило повинно застосовуватися і до інших осіб, яким на підставі ст. 67 ГПК України забороняється вжиття дій щодо предмету спору.
Судова практика щодо вжиття заходів до забезпечення позову, яка мала місце раніше, свідчить, що при вирішенні спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій і пов’язаних з цим спорів господарські суди нерідко виносили ухвали про забезпечення позову шляхом заборони господарським товариствам, державним реєстраторам та іншим особам вживати будь-які дії, пов’язані зі скликанням і проведенням загальних зборів. Серед заходів, які вживалися господарськими судами у порядку забезпечення позову, зустрічаються такі: заборона господарському товариству проводити загальні збори; заборона проводити реєстрацію акціонерів для участі у загальних зборах; заборона реєстратору видавати виписки і витяги з реєстру; зобов’язання особи реєструватися для участі у загальних зборах; заборона органам державної влади здійснювати перереєстрацію підприємства або реєструвати зміни до засновницьких документів; заборона органам управління державним майном видавати довіреність на представництво інтересів держави на загальних зборах акціонерів; заборона будь-яких дій, пов’язаних з виконанням рішень загальних зборів; заборона реєстрації випуску акцій; заборона на відчуження акцій або частки; накладення арешту на майно і кошти господарського товариства тощо.
У зв’язку з поширенням такої практики були внесені доповнення до ст. 67 ГПК України, якими передбачено, що не допускається забезпечення позову шляхом заборони:
1) проводити загальні збори акціонерів або учасників господарського товариства та приймати ними рішення;
2) надавати емітентом, реєстратором, зберігачем, депозитарієм реєстр власників іменних цінних паперів, інформацію про акціонерів або учасників господарського товариства для проведення загальних зборів товариства;
3) участі акціонерів або учасників у загальних зборах товариства, визначення правомочності загальних зборів акціонерів або учасників господарського товариства.
Ухвала про забезпечення позову може бути оскаржена (ст. 67 ГПК України). Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання. У разі відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову суд вказує про це в ухвалі про відкриття провадження у справі або в ухвалі про відмову у задоволенні клопотання про вжиття заходів до забезпечення позову. Проте, оскарження такої ухвали нормами ГПК України не передбачене.
Незважаючи на те, що можливість оскарження ухвал суду про відмову в задоволенні клопотання про забезпечення позову не передбачена ГПК України, судова практика свідчить про інше. Так, Вищий господарський суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фонду державного майна України на ухвалу господарського суду Луганської області від 09 вересня 2004 року та постанову Луганського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2004 року у справі 21/342 про позов ТОВ з іноземними інвестиціями «Лісойл» до ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез», ЗАТ «Нафтова інвестиційна компанія «Лисичанська», третя особа – Фонд державного майна України про стягнення 1.432.869.566,15 гривень і зобов’язання надати можливість користуватися устаткуванням, встановив, що ТОВ «Лісойл» в серпні 2004 року звернулося до господарського суду Луганської області з позовом до ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез» і ЗАТ «Нафтова інвестиційна компанія «Лисичанська» про стягнення 1.432.869.566,15 грн. і зобов’язання ЗАТ «Нафтова інвестиційна компанія «Лисичанська» надати можливість позивачу використовувати до 31 грудня 2008 року устаткування. Одночасно позивачем була подана заява про вжиття заходів до забезпечення позову у вигляді накладення арешту на рахунки відповідачів у межах суми позовних вимог, а також забороні будь-яким особам вчиняти дії, направлені на укладення угод, об’єктом яких є вказане устаткування устаткування, та заборону внесення до нього будь-яких змін: ремонту, демонтажу, поліпшення, погіршення тощо, що може послугувати причиною зміни якісних характеристик, а також з метою запобігання псуванню та прискореній амортизації вказаного устаткування заборонити будь-яким особам його використання. Ухвалою господарського суду Луганської області від 09 вересня 2004 року у справі № 21/342, залишеною без змін постановою Луганського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2004 року, у задоволенні клопотання про вжиття заходів до забезпечення позову відмовлено. Непогоджуючись з ухвалою та постановою господарських судів першої та апеляційної інстанцій, Фонд державного майна України звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив прийняті у справі ухвалу та постанову скасувати, заяву позивача про вжиття заходів до забезпечення позову задовольнити. В обґрунтування своїх вимог скаржник посилався на те, що судами першої та апеляційної інстанцій порушені норми процесуального права, що привело до ухвалення незаконних судових актів. Колегія суддів Вищого господарського суду України, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи і повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим і апеляційним господарськими судами норм матеріального і процесуального права, дійшла до висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню по наступних підставах. При цьому колегія суддів вказала, що місцевий господарський суд наведені позивачем і третьою особою докази існуючого ризику подальшого утруднення або неможливості виконання рішення суду не розглянув, належну оцінку цим доказам не дав, обмежився посиланнями на те, що позивачем не доведена наявність підстав вважати, що спірне устаткування та грошові суми, які є предметом забезпечення, можуть зникнути, зменшитися за кількістю або погіршати за якістю до моменту виконання рішення, а потім передчасно і безпідставно відмовив у задоволенні заяви. Апеляційний господарський суд допущене місцевим господарським судом порушення норм процесуального права не усунув, внаслідок чого залишив незаконну ухвалу без змін. На підставі цього колегія суддів Вищого господарського суду України касаційну скаргу Фонду державного майна України задоволила, ухвалу господарського суду Луганської області від 09 вересня 2004 року та постанову Луганського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2004 року у справі № 21/342 скасувала, а справу передала на новий розгляд до господарського суду Луганської області. Постановою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 30 червня 2005 року було відмовлено у порушенні провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 01 червня 2005 року у справі № 21/342.
Як видно з цього прикладу, з урахуванням вимог ст. 106 ГПК України відсутність у ГПК України посилання на можливість оскарження ухвал суду про відмову в задоволенні клопотання про забезпечення позову не є перешкодою для судів апеляційної та касаційної інстанцій у розгляді відповідно апеляційних і касаційних скарг на такі ухвали (постанови).
Враховуючи, що забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача, господарський суд не повинен скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих або інших причин відпала або змінилися певні обставини, які послугували причиною вжиття заходів до забезпечення позову. Досить часто підставою для скасування заходів до забезпечення позову стає невідповідність таких заходів обсягу позовних вимог.
Збитки, заподіяні забезпеченням позовних вимог, можна розглядати як частину відповідальності відповідача за вчинення певних порушень норм законодавства. Сучасна судова практика свідчить про те, що забезпечення основного або зустрічного позову часто застосовується до сторони, яка, згідно з чинним законодавством, ніяких протиправних дій не здійснювала та є добросовісним суб’єктом господарських відносин, що з часом підтверджується судовим рішенням. За таких обставин інститут забезпечення позову може перетворитися на механізм недобросовісної боротьби з конкурентами або тиску на контрагентів.
Найчастіше питання забезпечення позову розглядається у той момент, коли суду доступна позиція лише однієї сторони – позивача у конкретній справі. У стадії підготовки справи до розгляду досить важко розібратися у правомірності вимог позивача, або, принаймні, в достовірності доказової бази, на яку посилається позивач на обґрунтування позовних вимог. Як наслідок, тривале забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно або грошові суми чи заборона вчиняти певні дії можуть зіграти важливу роль у функціонуванні господарюючого суб’єкта, привести до невиконання контрактів, втрати ділової репутації, прямих фінансових збитків тощо.
Норми Цивільного процесуального кодексу України передбачають право особи, відносно якої вжиті заходи до забезпечення позову, на відшкодування збитків, заподіяних забезпеченням позову, у разі скасуванні заходів до забезпечення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні позову або ухвали про припинення провадження у справі або залишенні заяви без розгляду. ГПК України не передбачає відповідальності за збитки, заподіяні забезпеченням позову відповідачу за умови необґрунтованості або безпідставності позовних вимог.
Безперечним досягненням нововведень до ГПК України є встановлення юридичної відповідальності за безпідставне вживання запобіжних заходів. Проте, законодавець залишив без уваги інститут забезпечення позову, передбачений розділом X ГПК України. Аналогічного положення немає в розділі X Господарського процесуального кодексу України, який позбавляє відповідача в господарському процесі можливості відшкодувати збитки за безпідставне забезпечення позову.