Розділ 2. Поняття права інтелектуальної власності Мета вивчення

Сформувати знання про право інтелектуальної власності, його правові інститути. Навчитись визначати правовий інститут, яким охороняються ті чи інші об'єкти інтелектуальної власності. Вивчити базові поняття у сфері охорони інтелектуальної власності.

Основні питання

2.1. Право інтелектуальної власності в об’єктивному розумінні та його джерела

2.2. Об’єкти та інститути права інтелектуальної власності

2.3. Суб’єктивні права інтелектуальної власності

2.4. Поняття і форми захисту права інтелектуальної власності

Ключові слова та поняття: право інтелектуальної власності, інститути права інтелектуальної власності, суб'єкти прав інтелектуальної власності, суб'єктивні права інтелектуальної власності, особисті немайнові права інтелектуальної власності, майнові права інтелектуальної власності

Після вивчення теми ви повинні вміти:

• розрізняти право інтелектуальної власності в об'єктивному розумінні та суб'єктивні права інтелектуальної власності;

• класифікувати об'єкти інтелектуальної власності за належністю їх до інститутів права інтелектуальної власності;

• визначати належність майнових та особистих немайнових прав на об'єкти інтелектуальної власності первісним та похідним суб'єктам прав інтелектуальної власності.

2.1. Право інтелектуальної власності в об’єктивному розумінні та його джерела

Об’єктами правовідносин виступають матеріальні блага, а також ті нематеріальні блага, які можуть існувати без індивіда, тобто бути об’єктивованими за допомогою певних засобів, мови, знакових систем. Тому предметом правовідносин можуть бути не тільки тілесні речі, але і результати духовної, творчої діяльності людини, які втілені в матеріальній формі і можуть бути відокремлені від людини. Об’єктивізація результатів духовної праці людини дозволяє їм бути об'єктами правовідносин, у тому числі цивільних.

Види результатів творчої діяльності можуть бути різними - твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, технології тощо. Тому усі результати творчої діяльності узагальнено називаються єдиним терміном «результати інтелектуальної діяльності».

Право інтелектуальної власності, яке сформувалось у сучасному вигляді, є результатом розвитку самостійних його інститутів: авторського права, права промислової власності, суміжних прав та інших.

Усвідомлення необхідності визнання результатів творчої діяльності людини об’єктами правовідносин відбулось в ХV столітті. Поштовхом для цього стало створення друкарського станку і поява книгодрукування, внаслідок чого з’явився новий сектор торгівлі. З метою врегулювання і контролю за діяльністю друкарів були прийняті перші законодавчі акти, які встановлювали певні привілеї, що закріплювали права на видавництво книги, встановлювали розмір штрафів для осіб, які без дозволу здійснювали передрукування книги.

У 1709 році у Великій Британії встановлюється право авторства, яке називається «copyright» - право на виготовлення копій. Право надавалося у вигляді привілеїв, що видавалися правителем, тобто, видання привілеїв не була обов’язковою - облігаторною.

Першим законодавчим актом, який найбільш повно визначив права авторів різного роду творів, композиторів, митців, вважають Декрет про авторське право і право на винахід, прийнятий у Франції в 1791 році. В ХІХ столітті із Франції ідея законодавчого захисту авторського права знаходить поширення у світі. Так, у 1832 році в Канаді приймається Закон про правову охорону літературної власності. Ним встановлювалися права автора на видання, перевидання, продаж своїх творів. Для виникнення правової охорони на твори вимагалася державна реєстрація авторського права з обов’язковим повідомленням про це на всіх примірниках творів. За порушення прав автора встановлювалися санкції у вигляді конфіскації контрафактної продукції, штрафів, відшкодування шкоди правовласникам.

У 1865 році в Лондоні була опублікована праця А.Шеффлє «Боротьба за облігаторне авторське право», в якій розкривалася теорія захисту права на книгу, захисту від механічного передрукування книг, встановлювалися заборони на друкування книг іноземців, переклад творів, публічне виконання музичних і драматичних творів. Крім того, у цій статті йшлося про механізм захисту прав на результати науково-технічної творчості

В Росії перші законодавчі акти з авторського права були прийняті на початку ХІХ століття. У 1828 і 1830 роках видаються закони про права творців, за якими авторське право визнається правом власності. У законах 1845 і 1848 років до об’єктів авторського права включають музичні твори і твори мистецтва, які також визнаються об’єктами права власності. У Зводі Законів Російської імперії авторське право належало до цензурного розділу і тільки у 1887 році було включено в цивільні закони. У 1911 році було прийнято Положення про авторське право, в якому був розширений перелік об’єктів авторського права, до якого також увійшли фотографічні твори, драматичні твори. Важливо також і те, що у цьому нормативному акті відбулась заміна поняття «літературна, художня власність» поняттям «виключні права на твори літератури, науки, мистецтва». За рівнем правової охорони цей нормативний акт відповідав нормам Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів 1886 року.

Із встановленням на території Росії, України радянської влади почався процес поступової мінімізації правової охорони інтересів автора і переходу авторських прав до держави: Декрет РНК від 26.11.1918 р. «Про визнання наукових, літературних, музичних, художній творів державною власністю», Закон 1928 року «Про авторське право». Відповідно до останнього авторські права належали творцеві довічно, а спадкові права – 15 років після смерті автора, що не відповідало положенням Бернської конвенції 1886 року. Режим використання творів встановлювався договорами, в основному видавничими договорами, відповідно до яких автор відчужував свої виключні права на видавництво і розповсюдження свого твору. Постанова ЦВК і РНК УСРР 1929 року затвердила перший Закон «Про авторське право».

У Цивільному кодексі УРСР 1963 року встановлювалося два види авторських договорів: авторський договір про передачу творів для використання і авторський ліцензійний договір. Предметом цих договорів ставали як самі твори літератури, науки, мистецтва, так і права на них. У 1973 році СРСР стає учасником Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 року. Це зумовило внесення змін до чинного на той час законодавства в сфері авторського права, які стосувалися права автора на переклад твору і збільшували строк охорони авторських прав після смерті автора до 25 років. Після приєднання СРСР у 1973 році до Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 року було закріплено право автора на переклад твору

Правова охорона об’єктів промислової власності виникла значно раніше. Привілеї на об’єкти, створені в результаті ручної праці, видавалися на підставі патентів. Вважається, що перший патент був виданий у Флоренції у 1421 році, а перше законодавче закріплення патентних правовідносин мало місце у Статуті Венеціанської республіки 1474 року та Законі Англії про монополії 1623 року.

У 1791 році у США був прийняти патентний закон, відповідно до якого закріплювався облігаторний, тобто необов’язковий, принцип видання патентів.

В середині ХІХ століття патентні закони були прийняті в більшості європейський країн.

В Росії першим патентним законодавчим актом був Закон Російської імперії 1812 року «Про привілеї на різні винаходи і відкриття в мистецтві та ремісництві». Привілеї видавалися міністерством внутрішніх справ, строком на 3, 5, 10 років без перевірки новизни винаходу. Законами 1830, 1833, 1864, 1896 років рішення про видання привілеїв були обов’язком урядовців. Закон 1896 року закріпив необхідність встановлення новизни винаходів, обов’язковість проведення експертизи, вимоги до якої деталізувалися Положенням про привілеї на винаходи і вдосконалення 1896 року. Останні нормативні акти були значним кроком вперед в регламентації правової охорони об’єктів промислової власності, але не відповідали в належній мірі положенням Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 року.

Відповідно до Паризької конвенції 1883 року до об’єктів промислової власності відносилися промислові малюнки і моделі, права на фірму, на товарний знак. Першим законодавчим актом, який встановлював правовий статус промислових малюнків і моделей в Росії було Положення про право власності на фабричні малюнки і моделі 1864 року. Охорона товарних знаків почалася тільки в кінці ХІХ століття Законом про товарні знаки 1896 року.

За радянських часів правовий режим охорони об’єктів промислової власності декілька разів змінювався в залежності від економічних інтересів держави. Так, Декретом про винаходи 1919 року винаходи підлягали націоналізації, за автором залишалися тільки право авторства, право на ім’я та право на винагороду, які підтверджувалися авторським свідоцтвом. Виключні права за авторами винаходів Декретом не визнавались.

Положення про винаходи і технічні вдосконалення 1931 року відроджують інститут правової охорони об’єктів промислової власності та закріплює виключні права на запатентовані об’єкти. Протягом недовгого часу ці закони діяли на практиці.

В Основах цивільного законодавства СРСР та Цивільному кодексі УРСР 1963 року встановлювалася правова охорона авторського права, права на відкриття, права на винахідництво. Відповідно до ЦК УРСР 1963 року автор винаходу мав отримувати патент, яким він мав право розпоряджатися на власний розсуд, але механізм такого розпорядження в законодавстві закріплений не був. У 1965 році Рада Міністрів СРСР прийнята Постанову про промислові зразки під якими розуміли нові придатні для виготовлення промисловим способом художні рішення, пов’язані із зовнішнім виглядом промислового виробу, які демонструють єдність технічних та естетичних якостей.

На сьогоднішній день основні положення правової охорони прав інтелектуальної власності в Україні закріплені в книзі ІV Цивільного кодексу України 2003 року.

На початок XX століття в світі сформувалися такі основні правові конструкції інтелектуальної діяльності: «інтелектуальна власність» та «виключні права інтелектуальної власності». Терміну «інтелектуальна власність» в українському законодавстві не відповідає певна власність. Він використовується як синонім терміну «право інтелектуальної власності», який використовується в чинному законодавстві України. Вважаємо, що поява такого терміну обумовлена міжнародними обов’язками України, а саме Стокгольмською конвенцією 1967 року про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, норми якої використовують поняття «інтелектуальна власність».

На практиці і в теоретичних дослідженнях під інтелектуальною власністю розуміють сукупність прав, які виникають щодо ряду нематеріальних об’єктів – результатів інтелектуальної діяльності і засобів індивідуалізації⁹ . Перелік таких об’єктів закріплюється законодавством кожної держави відповідно до особливостей національних або регіональних підходів, але з обов’язковим врахуванням положень міжнародних договорів.

В юридичній літературі неодноразово висловлювалася позиція щодо некоректності використання терміну «інтелектуальна власність» для визначення правовідносин в досліджуваній сфері, оскільки він призводить до змішування з терміном «право власності». Дійсно, класичний зміст права власності включає три правомочності: володіння, користування, розпорядження майном. Дана тріада не забороняє іншим особам бути власниками такої ж речі. В той час як суть терміну «інтелектуальна власність» полягає у встановлені монополії автора на результат його творчої інтелектуальної діяльності, унікального становища в економічному і правовому розумінні.

Законодавство ряду країн світу авторські і патентні права відносить до права власності, а самі об’єкти інтелектуальних прав – до рухомого майна.

Поява іншої правової конструкції – виключні права інтелектуальної власності обумовлені виникненням ринкових відносин в сфері творчої інтелектуальної діяльності і закріплення правового режиму в цій сфері. Це викликало необхідність закріпити за конкретною особою монополію на використання результату і випуску об’єкта в економічний обіг. Тобто, закріпити монопольне право власника. Інші особи при цьому не мають права здійснювати таке ж використання, не дивлячись на їх можливості. Тому засоби захисту права власника результатів інтелектуальної діяльності називаються виключними правами інтелектуальної власності.

Поняття «інтелектуальна власність» і «виключне право інтелектуальної власності» відповідають сформованим правовим теоріям інтелектуальної власності. Класифікація цих теорій проводиться за декількома критеріями. Наведемо основні з них.

Так виділяють публічно-правові та приватно-правові теорії. Публічно-правові теорії підтримуються тими країнами, законодавством яких передбачалось відчуження всіх майнових прав творців на користь держави. До них відносять теорію виключних прав, теорію праці та творчості. Приватно-правові теорії підтримувалися законодавством тих держав, в яких всі права на результати інтелектуальної діяльності зберігалися за автором, а держава мала право на примусове відчуження цих майнових прав у визначених законом випадках. До приватно-правових відносять пропрієтарну теорію, концепцію особистості, концепцію привілеїв.

За групами суб’єктивних прав теорії (підходи) поділяються на: теорію виключних прав, пропрієтарну теорію, теорію особистості та теорію інтелектуальних прав.

Розглянемо основні правові теорії інтелектуальної власності, які домінують в світі.

Пропрієтарна теорія. Виникла у Франції, яка перша в світі на рівні законів про авторське право і про право на винахід (1791 р.) закріпила право власності автора на винахід чи відкриття. Суть зазначеного підходу зводиться до того, що твори літератури, науки, мистецтва, винаходи, тощо розглядаються як майно особливого роду, різновиди приватної власності. Майнова група прав відповідає тріаді права власності: володіння, користування, розпорядження майном. Особисті немайнові права належать виключно авторові. Дана теорія відображена в міжнародно-правових актах.

Теорія виключних прав. Отримала основний розвиток у Німеччині. Суть підходу полягає в тому, що виключне право – є правом на нематеріальні блага, які виконують роль товару в цивільному обороті. Результати творчої діяльності втілені в матеріальних предметах, які є предметом товарно-грошових відносин. Тому особи, які виробляють такі матеріальні предмети, зацікавлені в тому, щоб забороняти копіювання або виготовлення цих предметів іншими особами . Цього можна досягти шляхом встановлення заборон на адресу інших осіб. Таке право заборон і є виключним правом автора або власника таких прав.

Зміст виключних прав складають особисті немайнові та майнові відносини. Визнання особистого немайнового права закріплено у міжнародно-правових актах. Основні принципи теорії відображені в законодавстві Німеччини, Росії.

Теорія особистості відносить права на результати інтелектуальної діяльності до особистих прав.

Теорія інтелектуальних прав відносить права на результати інтелектуальної діяльності до окремої групи, яка не входить в класичну групу об’єктів цивільного права.

В законодавстві України відображені принципи пропрієтарної теорії та теорії виключних прав.

Сучасна система інтелектуальної власності являє собою складну правову систему, яка ґрунтується на певних принципах. Ці вихідні положення дозволяють розкрити суть системи інтелектуальної власності. В деяких країнах ці принципи прямо закріплені в законодавстві, в інших – в законодавстві не закріплені, але використовуються на практиці.

По-перше, об’єкти права інтелектуальної власності існують тільки в матеріалізованій формі – річ (книга, пристрій), звукові (звукозапис на диску, виконання пісні, декламування віршів) та електромагнітні хвилі (телепередача). Основна вимога до матеріалізованої форми - здатність до відтворення і сприйняття іншими особами. Даний принцип закріплений в ст.419 ЦК України і складається з двох аспектів:

• перехід права на об’єкт інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ, в якому втілений об’єкт інтелектуальної власності;

• перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності, втілений у ній.

Тому розрізняють використання товару та використання об’єкта інтелектуальної власності, втіленого в товарі. Наприклад, художник намалював серію ілюстрацій для оформлення музичного альбому групи. Об’єкт творчої діяльності втілений у формі малюнків. Відповідно до правових норм, право інтелектуальної власності у художника виникло з моменту матеріалізації своїх ідей. Художник є власником інтелектуальних прав на ці ілюстрації та власником матеріальних об’єктів у формі малюнків. В подальшому, відповідно до умов договору, художник передає право власності на малюнки та виключні майнові права на них музичній групі, але особисте немайнове право інтелектуальної власності ( право авторства та право на захист репутації автора) залишається у художника. Тобто, власність на матеріалізований об’єкт творчої діяльності не є повною. Значить, власник матеріалізованого об’єкта творчої діяльності повинен використовувати товар так, щоб не порушувати право інтелектуальної власності, яке належить художникові. Якщо художник продав малюнки без передачі виключних майнових прав на них, то копіювання малюнку без попередньої домовленості з художником також заборонено. Копіювання або інше використання малюнку як об'єкта інтелектуальної власності дозволяється лише за згодою художника і лише в обсягах, визначених такою згодою.

По-друге, після випуску об’єкта в цивільний обіг, товар, в якому втілений цей об’єкт, може вільно розповсюджуватися.

Відсутність цього принципу в міжнародних договорах та в національному законодавстві ускладнило б торгівлю. Тому законодавець визначає способи розповсюдження об’єктів інтелектуальних прав: на підставі закону або на підставі цивільного договору. Наприклад, художник, який передав свої ілюстрації для оформлення альбому музичній групі, не може заборонити їй розповсюджувати даний альбом у вигляді дисків з відповідними ілюстраціями.

По-третє, вільне використання об’єкта права інтелектуальної власності без згоди власника таких прав допускається лише у визначених законодавством випадках.

Законодавство більшості країн встановлює умови, за яких допускається використання об'єкта інтелектуальної власності без дозволу їх власника. Як правило, це пов'язано з використанням результатів творчої діяльності для цілей навчання, наукових досліджень, інших цілей, не пов'язаних з комерційним використанням. Щодо об'єктів авторського права випадки вільного використання передбачені статтями 23 - 25 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Цей принцип проявляється по-різному для об’єктів авторських і суміжних прав та для патентних прав. Ст.ст. 21-24, 42,43 Закону України «Про авторське право і суміжні права» встановлюють вичерпний перелік випадків використання творів та об’єктів суміжних прав без згоди носія цих прав та без нанесення шкоди його законним інтересам. Перш за все, шкода може бути нанесена матеріальним інтересам власників прав.

Обмеження прав патентовласників може допускатись для забезпечення законних інтересів третіх осіб, зокрема, можуть передбачатись обмежені винятки з виключних прав, які надаються патентом, за умови, що такі винятки не будуть суттєво суперечити нормальному використанню патенту та завдавати суттєвої шкоди законним інтересам власника патенту, з огляду на інтереси третіх сторін (ст. 30 Угоди ТРІПС). В ст.31 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» визначено дії з використання винаходу або корисної моделі, які не вважаються порушенням прав патентовласника. Відмінність від обмежень в галузі авторських і суміжних прав полягає в тому, що в патентному праві не вказується перелік конкретних дій вільного використання та враховуються законні інтереси третіх сторін.

Вільне використання засобів індивідуалізації не визнається ані міжнародними договорами, ані національним законодавством України, оскільки з цими об'єктами пов’язана репутація суб'єкта господарювання та якість його продукції.