243.Основні етапи конституційної реформи в Україні 244 Конституційна реформа-органічна частина та основа політичного і правового реформування України

В процесі конституційної реформи в Україні умовно можна виділити три основних етапи:

формування нормативно-правової моделі конституційного ладу України (1989-1995 роки), - підготовка та прийняття Конституції України (1992 - 1996 роки),новелізація конституційного поля України, підготовка змін до Конституції України, формування політико правової системи українського конституціоналізму (сучасний етап).

Початком першого етапу стали зміни до Конституції УРСР та проголошення Декларації про державний суверенітет України.

27 жовтня 1989 року був прийнятий Закон "Про зміни та доповнення Конституції Української РСР", в якому встановлювався єдиний для всіх Рад строк повноважень, порядок створення судів тощо.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація стверджувала сучасну назву держави - Україна, підкреслювала приналежність до народу України - єдиного джерела державної влади -громадян усіх національностей, констатувала верховенство Конституції і законів республіки на своїй території, розмежовувала владу на законодавчу, виконавчу і судову, гарантувала громадянам рівність перед законом, економічну безпеку і національно-культурне відродження українського народу тощо.На основі Декларації про державний суверенітет України Верховною Радою УРСР прийнято Закон "Про економічну самостійність Української РСР" від 3 серпня 1990 року № 142-ХІ1, який визначає зміст, мету і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи Української РСР.

24 жовтня 1990 року було прийнято Закон "Про зміни та доповнення Конституції Української РСР", у відповідності до якого вносились зміни до ст.З Конституції Української РСР, замість принципу демократичного централізму вказано, що організація та діяльність держави будується на основі виборності всіх органів державної влади, підзвітності народу і т. ін.; виключена ст. 6 Конституції, що закріплювала керівну роль комуністичної партії СРСР в радянському суспільстві тощо.

18 квітня 1991 року прийнято Закон "Про внесення змін до п.4 ст. 118 Конституції Української РСР" (Голова Ради Міністрів УРСР перейменовано в Прем'єр-міністра УРСР), 21 травня 1991 року прийнято Закон "Про зміни та доповнення Конституції УРСР у зв'язку із удосконаленням системи державного управління" (Глава 13 Конституції "Рада Міністрів УРСР" була перейменована в "Кабінет Міністрів УРСР").

5 липня 1991 року прийнято Закон "Про запровадження поста Президента УРСР", за яким Конституція доповнюється главою 12-1 "Президент Української РСР", запроваджується пост Президента УРСР.

З червня 1991 року до грудня 1992 року прийнято Верховною Радою ряд законів, якими були внесені зміни та доповнення до Консгитуції РСР, згідно яких утворювалась Кримська АРСР, надані повноваження Генеральній прокуратурі України, змінено державний та територіальний устрій України, судоустрій України, створення складу Кабінету Міністрів України, переглянуті повноваження Верховної Ради України.

24 серпня 1991 року , після невдалого державного перевороту в столиці Радянського Союзу - Москві, Верховна Рада України приймає Акт проголошення незалежності України, яким оголошено про створення "самостійної української держави -України".

1 грудня 1991 року український народ підтвердив Акт проголошення незалежності України: понад 90% учасників референдуму висловились на користь незалежності України. Початком другого етапу конституційної реформи є прийняття 1 липня 1992 року Верховною Радою Постанови "Про проект нової Конституції України", якою було схвалено та винесено на всенародне обговорення проект нової Конституції України.

Після чого було внесено до цього проекту ряд змін, виносились на розгляд нові проекти Конституцій.

28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної роботи 321 голосом Верховна Рада України прийняла і ввела в дію нову Конституцію України. Цим завершився черговий етап конституційної реформи в Україні. Попереду прийняття більш як півтори сотні законодавчих актів, серед них більшість конституційних законів, десятків органічних та інших законів.

Одночасно в теорії та практиці конституційного права виникає гостра необхідність тлумачення конституційних норм Верховною Радою України (п.6 Перехідних положень Конституції України), а згодом, після створення - Конституційним Судом України.

Незадоволення змістом Конституції виникло під впливом відсутності домовленості про формування уряду парламентською більшістю, що проявилось в ході парламентських виборів 1998 року та, особливо, під час президентських виборів 1999 року, коли намітились тенденції у програмах кандидатів щодо перерозподілу влади в трикутнику: Президент-Уряд-Верховна Рада.

Конституцією України визначено порядок внесення змін та доповнень до неї.

8 грудня 2004 року, під впливом організованих опозицією політичних акцій, разом з звичайними законами, було прийнято в парламенті Закон № 2222-1У про несення змін до Основного Закону, за яким повноваження глави держави значно зменшувались, а відповідно збільшувались повноваження Кабінету Міністрів та парламенту. Так як жорсткість Конституції та політична ситуація 1999-2004 років робила це неможливим.

Новелізація Конституції не припиняється. Рішенням Конституційного Суду України від 30.09.2010 року № 20-рп/2010 р. скасовано Закон України № 2222-ІУ від 08.12.2004 року, яким були внесені перші зміни і доповнення до Конституції України, так як при прийнятті даного Закону порушено було конституційну процедуру його розгляду і прийняття. У зв'язку з чим, чинною стала редакція Конституції України в її первісній редакції - редакції 1996 року. Це підштовхнуло Верховну Раду України переглянути низку законів, прийнятих у 2006-2010 роках, для приведення їх у відповідність Конституції України.

Верховною Радою України продовжується робота щодо прийняття нових законодавчих актів з організації діяльності Кабінету Міністрів України, органів місцевого самоврядування, судоустрою, порядку обрання Президента України. Головним, за будь-яким політика-правовим визначенням шляху конституційної реформи, є орієнтація на те, щоб створити діючий механізм політичної відповідальності.

Мета сучасного етапу конституційної реформи знаходиться поза сфери самої Конституції, її змін. Мета реформи - створення системи вітчизняного конституціоналізму, що достойна ПІ-го тисячоліття цивілізації людства, та визначення найбільш ефективних засобів досягнення мети.

245.Демократична правова держава: принципи формування та функціонування. Сучасні ідеї про правову державу, їх відбиток в конституційному законодавстві та реалізація у практиці державного будівництва

Громадянське суспільство не можна представити як щось таке, що існує та функціонує незалежно від держави. Світосприйняття та свідомість громадян у значній мірі залежать від їх відносин з державою, від того, який вплив мають вони на розвиток своєї країни. Події у нашій державі свідчать, як складно формувати демократичне мислення, світобачення, звикати до іншої ідеології, сприймати поняття, які мають відношення до становлення справжньої правової держави, коли протягом десятиріч тоталітарний режим викоренював усі зародки свободної думки. Формування та розвиток громадянського суспільства та політичних інститутів відбувалися одночасно та у тісному зв"язку, при цьому відокремлювання тих чи інших інститутів супроводжувалося розмежуванням громадянського суспільства та політики як самостійних частин супільства.

Про нерозривний зв"язок громадянського суспільства та правової держави говорить існування ряду інститутів, які можна віднести як до політичної сфери, так і до громадянського суспільства.

Система цих органів та інстітутів, які гарантують й охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства, -це і є правова держава. Така держава грунтується на принципах верховенства права, дотримання закону, поважання особистості й недоторканості її прав, свобод та законних інтересів. Це держава, в якій панує закон, єдиний для влад усіх рівнів, партій та громадських організацій, посадових осіб й окремих громадян. Існування людей у такій державі грунтується не на простій опіці з боку держави, а на захищеності законом, коли не держава нав"язує громадянину права та обов"язки, а громадянин дотримується встановлених державою правил через те, що вони відповідають його особистим інтересам.

Сучасною версією ідеології правової держави є неоліберальна концепція політики, протиставлення держави й суспільства, розуміння уряду як надпартійної, нейтральної регулюючої сили, сповідування реагуючого стилю політики.

Процес формування правової держави характерізується певною ознакою - рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність. У правовій державі має бути офіційно визнаним принцип підлеглості меншості більшості а також рівноправ"я усіх громадян; політичні права, які було вказано в законодавстві. Загальна Декларація прав людини 1948р. проголосила, що кожен громадянин повинен наділятися всіма правами і свободами. Їх здійснення обмежується тільки законом з метою забезпечення прав і свобод інших громадян.

Похідними від головних признаків правової держави є : вибірність головних органів держави та посадових осіб, їх відповідальність перед виборцями; підконтрольність та відповідальність органів (та службовців) держави, що формуються шляхом назначення, перед вибірнини закладами; гласність у діяльності держави тощо. Розрізняються інститути представницької (прийняття основних рішень повноважними вибірними закладами) та безпосередньої демократії (прийняття основних рішень безпосередньо громадянами, наприклад, шляхом референдуму).

Цілісний політико-правовий механізм, який забезпечує ефективний вплив громадянського суспільства на структури влади і соціальне життя країни, складає, по суті, зміст поняття демократизму, демократія — це свобода, вкладена в норми. Саме тому, можна визначити випробувані часом основи конституційного уряду, прав людини і принципу рівності перед законом, що їх повинно дотримуватися будь-яке цивілізоване суспільство, щоб могти називатися демократичним.