Питання №93 Проблема спрямованості історії

За довгі часи обговорення проблеми спрямованості історії склались концепції, які її або не визнавали, або визнавали. До перших відносяться концепції локальних культур і цивілізацій (напр., О.Шпенглер, А.Тойнбі), концепції історичного круговороту (Д.Віко). Концепції, що визнають спрямованість історії, представлені регресистськими і прогресистськими варіантами. З точки зору першого (напр., Гесіод), кращі часи людства позаду, а хід історії – то є етапи деградації суспільства. З точки зору другого (німецьке й французьке просвітництво), історія уявляє собою безперервний послідовний процес руху у напрямку позитивних змін, покращання життя й моральності людей на основі розвитку розумного начала, науки й техніки. У межах цього варіанту складається думка (Гегель, марксизм, Фукуяма) про можливість вичерпання логіки руху історії, її завершення через досягнення кінцевого смислу (напр., свободи, рівності, справедливості). Існує й протилежна думка (Хантінгтон) про постійну незавершеність історії при загальному її прогресивному русі. Врешті-решт проблема спрямованості історії відноситься до ряду трансцендентних проблем, які не мають остаточного й однозначного рішення доки живуть і діють люди, бо тут ідеться про пошук шляхів від сущого в сьогоденні або в минулому до належного в майбутньому, але ж відносно змісту сущого й належного індивіди, соціальні групи й навіть епохи, що охоплюють ряд поколінь людей, виробляють безліч уявлень в залежності від своїх інтересів і потреб.

Питання №94 Само розуміння, його значення для життєвого шляху

Саморозуміння суб'єкта є проблемою філософії людського буття. Саморозуміння спрямоване не на пошук суб'єкта нових знань про себе, а на осмислення, породження сенсу того, що людина дозналася про себе – того, що можна назвати особистісною правдою. Іншими словами, саморозуміння містить у собі не відповідність знання про себе об'єктивної реальності, а співвіднесення цього знання  із внутрішніми критеріями розвитку особистості, із власними поданнями про належне, які потрібно актуалізувати.

Отже, для більше плідного самопізнання необхідним фактором є наявність у суб'єкта внутрішньої волі, що допомагає одержати осмислений результат спостереження людиною своїх думок і почуттів, мотивів поводження. Внутрішня воля думки допомагає виявляти зміст вчинків: відповідати на питання про свій характер, відношення до себе, до інших людей.

якщо ми приймаємо себе з усіма сильними і слабкими сторонами, то краще контактуємо з людьми. Ми припиняємо боятися, що наші недоліки стануть помітними, позбавляємося невпевненості, ніяковості, самооцінка зростає – а разом з нею і наші успіхи.

Питання №96 Добро і зло як філософська проблема.

Уявлення про добро і зло як нормативно-оцінні категорії моральної свідомості, що існували в дохристиянському світогляді й античній філософії, у період середньовіччя зазнали трансформації. Релятивістський, споглядальний підходи античних філософів, особливо неоплатоніків, християнські апологети замінили однозначно власним розумінням. Воно полягало в необхідності залучення цих категорій для розв´язання не лише космогонічних та онтологічних проблем, а й проблем пізнання, етики, естетики, філософії історії. Усе оцінювалося такими універсальними категоріями, як «добро» і «зло», між якими немає середини, жодних проміжних ланок і неможливі жодні компроміси. Добро розглядалось як сукупність факторів, що сприятливо впливає на індивіда або спільноту. Базовою настановою мислення слугувала ідея добра, іманентного Богу, і зла як позабуттєвого, не сущого, протилежного сущим добру і благу. Джерело зла вбачалось у біблійному відверненні від Бога перших людей, гріхопадінні людини, деяких ангелів, всього людства, у волі людства до гріха. Добро породжує лише добро, зло не існує саме в собі, а локалізується в чомусь іншому. Воно не закономірне для буття, випадкове і не самодостатнє. Зло є зіпсованим благом. Кінцева мета людства і людини — подолання зла, спокута першородного гріха, спасіння себе й інших.