Державна та приватна форми навчання: плюси та мінуси

Нині не вщухають дискусії навколо того, якою має бути форма навчання в Україні. Противники приватної форми на повен голос волають про право на існування виключно державної форми навчання. Основна їхня теза проти приватної форми — низька якість викладання та вимог студентів приватних ВНЗ.

Зазначимо, що безплатного навчання немає взагалі. За навчання хтось повинен сплачувати. У приватних ВНЗ за навчання сплачує студент (родина або організація), а у державних — держава. Державі освіта обходиться недешево.

Давайте з’ясуємо, чи є можливим повністю безплатне навчання для студентів у державних ВНЗ. Нині, зазвичай, для бюджетних ВНЗ кошти з бюджету виділяються лише на зарплатний фонд та на оплату комунальних витрат. Коштів від держави не вистачає не тільки на ремонт споруд, а й на купівлю обладнання для лабораторій. Та й зарплата викладачів у державних ВНЗ не є високою. Наявність місць для платної освіти, із залученням вільних коштів населення у вигляді оплати за навчання, дає можливість використати кошти, які надходять на ремонт, закупівлю обладнання тощо.

Які ж переваги має приватний ВНЗ? По-перше, це повне самозабезпечення та матеріальна незалежність від державних структур, що дає можливість платити викладачам вищу заробітну плату. Внаслідок цього зменшується кількість прояву хабарництва. По-друге, психологічна незалежність студента від викладача.

Маючи достатню кількість коштів, приватні ВНЗ можуть залучати висококваліфікованих викладачів та вимагати від них якісного викладання. Якість навчання вища зазвичай там, де викладачам більше платять.

Держава має можливість виробляти механізми контролю якості викладання і вживати відповідні заходи там, де якість виявилась низькою. Цей контроль повинен бути об’єктивним та прозорим, однаковим для ВНЗ усіх форм власності.

Таким чином, у державі повинні існувати державна і приватна форми навчання. Що то буде за пропорція, нехай визначає конкуренція між ВНЗ та населення.

В Україні завершився інтенсивний період створення приватних вищих навчальних закладів. Вони органічно доповнили історичну мережу ВНЗ, розширили можливості доступу до освіти, конкурують на ринку освітніх послуг з державними закладами.

Більшість приватних ВНЗ мають потужну матеріальну базу, кваліфікований викладацький склад. У приватних ВНЗ навчається майже 16 відсотків загальної чисельності студентів. Перспективи подальшого розвитку приватного сектору вищої освіти прямо корелюють із загальною соціально-політичною ситуацією в країні, здатністю конкретного вищого навчального закладу розробити та реалізувати стратегію і тактику, спрямовану на продукування якісної освіти

Основи соціалізації особистості у процесі родинно-шкільного виховання Створення системи національного виховання в умовах нашої держави визначається потребами суспільства у всебічній активізації інтелектуального, духовно-творчого потенціалу національних та загальнолюдських цінностей, різноманітними формами включення особистості в соціальне життя, необхідністю забезпечення єдності, наступності та послідовності виховуючих впливів соціальних інститутів, постійного коректування виховного процесу.  Розвиток особистості здійснюється в процесі її соціалізації, виховання та саморозвитку, що є компонентами цілісного процесу, а також під впливом великої кількості обставин, які умовно можна звести до таких груп: –    макрофактори (суспільства, держав, планета, світ і навіть космос); –    мезафактори (етнокультурні умови, тип поселення, в яких живе і розвивається людина); –    мікрофактори (сім’я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, товариство ровесників, засоби масової інформації та інші інститути виховання). Звідси, суть поняття соціалізації полягає в набутті людиною статусу суспільного індивіда, включення в активне соціальне життя, засвоєння основної системи духовних цінностей, колективного досвіду. Отже, соціалізація – процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до яких він належить. А з другого – в процесі соціалізації він активно включається в систему соціальних зв’язків і набуває суспільного досвіду. В контексті нашої проблеми процес соціалізації особистості доцільно розглядати у відповідності до особливостей періодів розвитку особистості. Сучасні психолого-педагогічні дослідження проблем розвитку особистості на певному віковому періоді дозволяють виділити такі етапи процесу соціалізації особистості.  Перший етап  - забезпечує фізіологічне виживання, появу свідомості і самосвідомості. Це постнатальний (після родовий) та переддошкільний період розвитку дитини. В цей час соціалізація особистості здійснюється у трьох сферах: діяльності, спілкування, самосвідомості. Домінуючим механізмом розвитку особистості є наслідквання. У сфері діяльності відбувається поступове розширення і урізноманітнювання її видів, осмислювання результатів найбільш ефективними у вихованні на цьому етапі соціалізації є ігрові форми діяльності дитини. Основне виховне завдання ігрової діяльності дітей є створення доброзичливих гуманних взаємостосунків між членами сім’ї. Для дітей такі родинні взаємини є джерелом не тільки великого задоволення і втіхи, а й великої виховної сили. Стиль спілкування в сім’ї має бути гуманний. Особливо вагомий вклад у сферу родинного спілкування вносять контакти дітей з старшим поколінням – бабусями та дідусями. У душах онуків вони на все життя залишають незгладимий слід. В.О. Сухомлинський згадував: “… бабуся Марія – чудова людина, які я зобов’язаний усім, що ввійшло в мою душу гарного, чесного, мудрого. Вона відкрила передімною світ казки, рідного слова і людської краси … Усе найскладніше вона вміла пояснювати казкою”. В процесі соціалізації мова розглядається не тільки як засіб спілкування, а є виразником духовного акумулює в собі весь досвід людини і забезпечує їй особистісну орієнтацію. У сфері самосвідомості вирішується проблема рушійних сил саморозвитку (потреби мотиви), спрямованих на осмислення своєї соціальної ролі, формування самооцінки. На першому етапі соціалізації особистості переважаючий вплив має родина, де встановлюються перші міжособистісні зв’язки дитини започатковується формування свідомості її починається опанування мови. Виховання в родині має грунтуватися на таких засадах, щоб:  -    дитина пізнавала і засвоювала істинно людське (правдиве, справедливе, моральне, етичне, добре, корисне); -    дитина пізнавала себе як людину (для себе, для природи, для добра, творчості, праці тощо); -    дитина проявляла свою істинну індивідуальність і неповторність; -    дитина знаходила суспільний простір для розвитку своєї істинної природи; -    інтереси людини співпадали з загальнолюдськими. Реалізація цих умов передбачає задоволення потреб контакту дитину з дорослими, дає можливість отримати підтримку своїм дітям, відчуття емоційного “комфорту”, соціальної захищеності, коли життя дитини “… входить в життя дорослих як річечка, народжена в горах, набирає сили приток і виливається в море чи океан”. Отже, в родині має бути сприятливий морально-психологічний клімат для саморозвитку, самовиявлення, самоутвердження дитини. На другому етапі процесу соціалізації особистості встановлюються і розвиваються соціальні зв’язки поза межами родинних  стосунків (участь в іграх, працях, навчанні). У цьому періоді (переважно – дошкільному та молодшому шкільному віці) закладаються основи етичного та естетичного ідеалів, смаків уподобань. В цей період підвищена чутливість особистості до пізнання, навчання виховних впливів є важливою умовою соціалізації, формування здібностей, налагодження початкових соціальних стосунків. Система спільної діяльності дітей, вихователів та вчителів забезпечує стимулююче співробітництво, спрямоване на вільний вибір дітьми способів поведінки у випадку морального вибору. Тому виховання і розвиток особистості має здійснюватись на позитивних прикладах, на чітко визначених правилах, принципах, закономірностях, традиціях, має бути особистісно-орієнтованим, з широким використанням новизни, гнучкості варіативності форм різних видів діяльності. У цьому плані важливо вже з дошкільного віку вивчити розпізнавати негативні явища, виявляти їх об’єктивні та суб’єктивні причини. Включення дитини у різновиди діяльності стає тим “місточком”, через який позитивні риси соціального макросередовища трансформується у мікросередовище, а потім у індивідуальні якості особистості, які і визначають рівень соціального досвіду. Отже, виховання досягає своїх цілей, якщо спрямовує власну діяльність дитини в контексті самого дитинства, а також сприяє розвитку, формування процесі цілеспрямованого впливу. При цьому певне врахування і особливості власної діяльності дитини сприяє її соціалізації, а спроба вихователя, вчителя “дати” дитини пізнання і моральні норми, минаючи її власну діяльність, “підриває” основу здорового розумового, морального розвитку, формуванню її особистісних якостей. Соціалізація особистості дитини, таким чином, відбувається шляхом засвоєння соціальних норм діяльності, що історично склалися. Тут має місце перехід від зовнішніх, розгорнутих колективних форм діяльності, а також в особливі діяльності привласнення суспільно заданих здібностей, такій, що з самого початку розгортається через спілкування з дорослими. І якщо такому спілкуванню, діяльності надається необхідна спрямованість, виникає власне виховання, як важлива умова розвитку, соціалізація особистості. Третій етап є власне основний період соціалізації, коли школяр засвоює принципи поведінки, опановує окремі види діяльності (через ознайомлення з її різновидами), досвід людства. Потреба саморозвитку виникає через взаємодію з предметами, світом та іншими людьми як переживання власних інтелектуально-пізнавальних. Соціальні цінності, визначенні суспільством регулюють поведінку, формують почуття, які набувають ознак сенсу буття, сприяють засвоєнню певного досвіду. Ціннісні орієнтації виступають як вищий рівень готовності до сприйняття умов життя і діяльності поведінки довготривалі перспективі, а в ситуаціях морально-етичного вибору вони виступають базовими критеріями прийняття рішень життєво важливих для соціалізації особистості. Формування й утвердження ціннісних орієнтацій особистості здійснюється, як вказувалося, в процесі виховних впливів, де чільне місце займає спосіб життя як сукупність спільного досвіду. У цьому розумінні суть виховання полягає у забезпеченні переходу від вихідного етапу системи особистісних орієнтацій і соціально моральних цінностей до передбачуваних результатів, які характеризують змістом, етапами, спрямованістю, а також характером реагування вихованця. Тому, важливим є залучення учнів до самоаналізу способів діяльності, самооцінки, самопізнання, самовдосконалення відповідно до власних інтересів, можливостей, здібностей. На основі результатів діагностики рівня соціальної активності визначаються виховні завдання (впливи), планується і організовується життєдіяльність учнів, здійснюється моніторинг динаміки їх активної діяльності, аналізується й прогнозуються результати виховного впливу. Така система виховання активізує процес соціалізації особистості, вибірковий досвід, життєві цінності становлять основу, на якій формується поведінка, вчинки, система соціально важливих установок, риси характеру, впевненість у своїх цілях, готовність і здатність долати перешкоди, ставити складні завдання і виконувати їх. З другого боку – нехтування життєвизначальними закономірностями гальмує повноцінну самореалізацію особистості. Отже, період шкільного життя людини в контексті її соціалізації є надзвичайно активним і плідним. Він позначений активним втручанням суспільно-державної інституції життя дитини, що вже само собою створює низку проблем, наприклад, зміну способу, режиму життя, інтенсивне переосмислення системи цінностей тощо. Розглянуті етапи далеко не вичерпують об’єктивних характеристик і властивостей складного процесу соціалізації. Адже, соціалізація особистості – це ще й процес засвоєння кращих зразків соціальних проявів, системи цінностей, на опанування і відтворення яких орієнтована соціалізація на наступних етапах життєдіяльності.  Так, наприклад, четвертий етап – є вже самореалізації особистості – максимальне самовираження особистості, переживання процесу персоналізації, приналежності до суспільства, соціальної групи як осередка реалізації творчої потреби. Сферами самореалізації стають сім’я, фахове середовище.  На наступних етапах переважає родова діяльність людини, яка живе за принципом переважання “духовних цінностей”. Система духовних надбань, культури стає об’єктом особливої уваги, активності, що спрямовує духовні досконалості особистості.  Отже, виховання молодого громадянина України доцільне розглядати як один із компонентів системи формування і розвитку соціальної особистості. Тому формування громадянських якостей особистостей почуття свободи, честі, гідності, бажання активно сприймати дійсність, продовжувати національні традиції свого народу, прагнення вносити внесок у зміцнення і збереження національної цивілізації є  неодмінними ознаками повноцінної соціалізованої особистості.

34. Для того щоб виявити дієвість освіти з позицій соціології, потрібне різнобічне оцінювання цього інституту. Дуже важливо оцінити соціальне спрямування, мету, настанови й орієнтації як тих, хто вчиться, так і тих, хто вчить, а також тих, хто є споживачем продукції професійної освіти, хто отримує професійних фахівців, що претендують на відповідність потребам народного господарства. Саме з таких позицій підходить соціологія до вивчення ключових показників освіти.

Насамперед соціологів цікавить рівень знань учнів, студентів, населення країни. Нині показник працюючих у народному господарстві, що мають середню, середню спеціальну і вищу освіту, надзвичайно високий. З кожним роком він ще збільшується. Проте якість професійної підготовки не задовольняє сучасні потреби  суспільства. Кращі традиції, які мала вітчизняна середня та вища школа в кінці 50-х рр. ХХ ст., згодом було втрачено. Вона перестала забезпечувати засвоєння справжнього багатства людської культури, загальногуманістичних моральних цінностей.

Тематика соціологічних досліджень у нашій країні змінювалась одночасно з еволюцією соціальних відносин. Соціологічні дослідження проблем освіти активізуються у 60—70-ті рр., у періоди її реформування. Аналізуються взаємодія освіти із соціальною структурою суспільства, соціально-професійна орієнтація молоді, чинники поліпшення якості освіти тощо.

Дослідження виявили брак належних зв’язків між навчально-виховною й науково-дослідною діяльністю вищої школи, порушення принципу безперервності освіти, ускладнення адаптації молодих фахівців через невідповідність якості підготовки потребам суспільства, причиною чого був здебільшого недостатній зв’язок освіти з виробництвом. Майбутні фахівці — випускники спеціальних навчальних закладів — були мало поін­формовані про зміст і специфіку майбутньої професії, умови й оплату праці. А тому значна їх частина була невдоволена тим, як складалася їхня професійна доля і періодично змінювала професію чи місце роботи.

Дослідження показали, що значний вплив на якість підготовки фахівців справляє матеріально-технічна база, науково-методичне та організаційне забезпечення навчального процесу.

Для оцінювання ефективності та якості освіти велике значення має задоволення процесом здобуття знань, методами та формами надання знань, самими знаннями і тим, наскільки вони допомагають людям у житті.

Соціологічні напрацювання свідчать, що вдоволеність освітою є дуже низькою у службовців і ще нижча у робітників. Учені пояснюють це явище обмеженими можливостями соціального статусу, а також недостатніми у свій час вимогами школи та батьків, які змусили б їх докладати більших зусиль для оволодіння знаннями.

Розвиток сучасної системи освіти в Україні також є дуже суперечливим — реальні позитивні зміни часто є набагато меншими ніж негативні тенденції. Щодо багатьох питань триває стан цілковитої невизначеності.

Стара система освіти приділяла багато уваги трудовому навчанню, вихованню первинної потреби в праці. Але вона була малорезультативною, оскільки оперувала самими загальниками — працелюбність узагалі, трудове навчання взагалі без урахування конкретних запитів і побажань молоді.

Ефективність освіти, як зауважує Ж. Тощенко, багато в чому залежить від того, яку мету мають учасники цього процесу і насамперед учні та студенти, що вони хочуть реалізувати у своєму житті за допомогою освіти. У цьому контексті дуже важливо виявити залежність між соціальною і професійною орієнтацією. Соціальна орієнтація — це визначення людиною свого місця в системі суспільних відносин, вибір бажаного соціального статусу і шляхів його досягнення. Професійна орієнтація — це усвідомлення того «набору» професій, який пропонує в даний момент суспільство, і вибір із них найбільш привабливої.

Соціальна і професійна орієнтації взаємодіють, бо соціальний статус людини в суспільстві значною мірою визначається характером і змістом його професійної діяльності.

Соціологічні дослідження свідчать, що вибір професійної освіти лише частково зумовлюється інтересом до самого тільки фаху. Більше ніж на професію молодь орієнтується на своє майбутнє соціальне становище, тому соціальна орієнтація випускників шкіл формується набагато раніше зафахову. Вони мало поінформовані про зміст майбутньої професії, але свідомі того, які життєві блага, привілеї, добробут вона забезпечує. Особливо посилилась соціальна орієнтація в період ринкових перетворень. Різко збільшилась кількість бажаючих здобути економічну, фінансову, юридичну освіту, через те що саме ці види освіти дають можливість бути в майбутньому лідером, матеріально забезпеченою людиною, посісти високу соціальну позицію в структурі суспільства. Не бажає сучасна молодь фізично працювати, не корис­туються в неї повагою виробничі професії, що потребують серед­ньої спеціальної освіти.

До проблеми мети впритул примикає проблема мотивів навчання. Якщо в загальноосвітній школі інтерес до освіти дещо розмитий настановами «так потрібно», «вимагають батьки», «усі вчаться», то в професійних середніх та вищих школах він чітко проявляється в бажанні «отримати престижну професію», «працювати в інтелектуальній сфері діяльності». За ринкових відносин виявляється особливий інтерес до високої заробітної плати, економічної незалежності, майбутнього влаштування в житті.

Найбільш престижними нині є підприємницька і менеджерська діяльність, банківська і правнича справа, бухоблік і аудит тощо, натомість значно знизився престиж діяльності інженера, лікаря, учителя, науковця. Зміни, що відбуваються в суспільній свідомості, зумовлено невиправданою невідповідністю соціально-еконо­мічних умов різних видів праці, а передовсім її оплати. Звідси й низька професійна стабільність. Велика кількість випускників середніх та вищих навчальних закладів працюють не за фахом. Безробіття призводить до того, що багато фахівців змушені працювати на посадах, які не потребують такого високого рівня підготовки.

Для подолання перекосів у суспільній свідомості, в оцінці престижності професій, у формуванні професійної орієнтації та мотивації до праці велике значення має забезпечення в системі освітипоєднання навчання з продуктивною працею. Завдяки цьому молодь набуває не тільки трудових навичок, а й усвідомлює суспільну значущість цього виду праці; молоді відкриваються можливості свідомої орієнтації у трудовій сфері, а отже, економічної свободи, виникає інтерес до поповнення знань. Без цього праця, на думку видатного педагога А. Макаренка, є педагогічно нейтральною, тобто не формує духовного багатства особистості.

У цьому зв’язку надзвичайно велике значення має співпраця навчальних закладів з науковими й виробничими організаціями, участь учнів і студентів у дослідженні та розв’язанні конкретних проблем сьогодення. З переходом до ринкових умов можлива поява нових форм організації такої співпраці, наприклад, шкільних та студентських кооперативів, поєднання навчання і трудової діяльності на громадських засадах.

Криза освіти проявилася й у збільшенні її відставання від науки. У ХХ ст. наука збагатилася новими знаннями, освіта ж щодо розвитку методології і дидактики залишилася на рівні ХІХ ст., що знижує престиж знання, послаблює його мотивацію.

У цьому контексті особливо актуальним є питання формування самої концепції освіти, характеру її дальшого функціонування. Стара авторитарна система освіти, виконуючи державне замовлення, формувала не суб’єктів соціальної дії, а людину-об’єкт, якою можна було б управляти, маніпулювати. Вона протиставляла особисте — суспільному, політичне — моральному, професійне — людському. Це пригнічувало людину, принижувало її гідність. Завдання сучасної системи освіти — формувати вільну особистість, яка б самостійно робила вибір і визначала свій життєвий шлях, забезпечувала би свій добробут і сама відповідала за свій соціальний статус. Цьому може сприяти система, орієнтована на зміст освіти, на активні способи інтеграції молоді в соціальні відносини. Вона має більше зосереджувати увагу не на окремих навчальних дисцип­лінах, не на обсязі інформації, а на пошуках нових методів організації навчання, коли у свідомості людини формувалося б якомога більше прямих зв’язків із загальним світосприйняттям, суспільною свідомістю. Саме в цьому і полягає справжнє багатство, цілісність і єдність особистості, запорука її справжньої свободи.

Велике значення має формування освітою національної самосвідомості, що сприятиме визначенню молоддю правильних життєвих орієнтирів. Поєднання історичної свідомості із самосвідомістю є необхідним для формування в молоді справжньої громадянської позиції в побудові демократичного суспільства.

Значний вплив на свідомість і поведінку молоді справляє система управління навчальним закладом. Додержання норм і принципів демократії, справедливе розв’язання принципових питань, що стосуються інтересів різних груп молоді, стає для тих, хто навчається, справжнім орієнтиром на майбутнє.

Удосконалення системи освіти неможливе без змін у викладацькому корпусі. За об’єктивними даними (освітою, стажем) більшість викладачів, педагогів відповідає своєму призначенню, але якість їхньої діяльності здебільшого залишає бажати ліпшого. Багато хто з учителів, викладачів вищої школи не розуміє сутності явищ, що відбуваються нині в Україні, не вболіває за її майбутнє, а отже, мимоволі передає свою розгубленість, апатію і безпорадність учням. Як свідчать соціологічні дослідження, велике занепокоєння студентів викликає несправедливість і байдужість деяких викладачів і деканів, необ’єктивність оцінювання знань, невиправдано завищений статус тих, хто платить за навчання.

Система здобуття освіти є одним із критеріїв соціальної диференціації. Роль цього критерію з переходом до ринку посилюється. З демократичної системи освіти, доступної для представників усіх соціальних груп, відкритої для контролю і дій з боку суспільства, вона перетворюється на селективну, елітарну, таку, що базується на ідеї як економічної, так і політичної автономності. За ринкових умов освіта сприймається як сфера підприємницької діяльності, яка має давати прибуток. Тому можливість платити і талант — дві головні складові селекції в освіті.

Освіту в Україні було знецінено. Про це свідчить хоча б оплата праці. По суті, зникла була її диференціація (професор отримував значно меншу зарплату, ніж державний службовець із середньою освітою). Унаслідок цього багато найкваліфікованіших викладачів вищої школи виїхали за кордон, знизився інтелектуальний рівень нації. А в США, наприклад, навіть пересічний працівник з вищою освітою отримує зарплату на 70% більшу ніж той, хто її не має.

Погіршання матеріального стану, послаблення стабільності, руйнування соціальної захищеності, обмеження прав вузівських та шкільних колективів посилили вплив вузькогрупових інтересів, активізували дезорганізаційні процеси в системі освіти. Працівники освіти своє тяжке матеріальне становище, труднощі адаптації до ринкових умов небезпідставно зв’язують насамперед з державною політикою, яка постійно відмовляється визнавати освіту пріоритетним напрямком розвитку держави.

Соціальна незахищеність породжує у викладацьких колективах почуття апатії й розчарування. За таких умов годі й сподіватися, що вони впроваджуватимуть у навчальний процес будь-які новації, виявлятимуть ініціативу та високу свідомість.

Однією з причин такої ситуації (крім непродуманої державної політики) є брак інтеграції навчального процесу і практики. Як уже наголошувалося, екстенсивний розвиток народного господарства в минулому не потребував спеціалістів високої якості. Рівень життя людини не залежав від її професійної компетенції. Знання, талант залишалися незастосованими.

Тому наприкінці 80-х і на початку 90-х рр. минулого століття соціологів цікавили проблеми, зв’язані зі входженням освіти до ринкових умов, з управлінням та реформуванням вищої та середньої школи. Саме тоді почався перехід від уніфікованого державного навчання до різноманітних альтернативних форм вищих і середніх навчальних закладів. Відбулися зміни й у державній освіті. Вона стала різноманітнішою, багатоступеневою, було запроваджено акредитацію вузів, договірну систему відносин зі споживачами, змінено правила прийому абітурієнтів тощо. Мета всіх цих змін — підвищення якості підготовки фахівців, уходження в ринкові відносини й інтеграція системи освіти України у світову систему.

Головною ідеєю реформування освіти є створення єдиної неперервної системи, яка з допомогою комплексу державних, громадських та приватних установ освіти здатна була б відтворювати інтелектуальний, духовний потенціал суспільства, задовольняти всі громадські потреби на рівні світових стандартів.

Однак практичне здійснення цієї ідеї гальмується багатьма несприятливими чинниками. На підставі соціологічних досліджень останнього часу провідні фахівці визначили основні з них:

• катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі;

• утрата інтелектуалів та зниження загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу, спричинене безперешкодною дією нецивілізованого й неконтрольованого ринку епохи «початкового нагромадження капіталу»;

• нерозвинутість соціальних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті;

• слабкість альтернативного сектору освіти як щодо організаційних форм та стабільності, так і здебільшого щодо якості належних освітніх стандартів;

• брак у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо.

Отже, соціологія повинна сприяти системному реформуванню освіти згідно з найновітнішими досягненнями сучасної світової науки й адекватним урахуванням умов ринку.

Спроби подолання кризи освіти в нашій державі сконцентровані у Державній національній програмі "Україна XXI століття: стратегія освіти", що визначила інноваційні цілі, напрями й антикризові завдання модернізації національної освіти. Цей комплекс дій та заходів концептуально відповідає світовій практиці, що понад 10—15 років впроваджує реформацію освітянських систем, як найважливіший засіб подолання глобальної кризи: міжнародні проекти "Освіта для 2000року" (ФРН); "Освіта американців для XXI сторіччя" та "Нація у небезпеці" (США); "Освіта майбутнього" (Франція); "Модель освіти для ХХІ ст." (Японія) та ін.

Серед загальних тенденцій, що характеризують вихід освіти Ь кризи, спеціалісти називають такі:

1) Демократизація всієї змістовної системи навчання і виховання та інституційної структури освіти.

2) Структурне оновлення.

3) Прагнення змістовно оновити освіту підвищенням фундаменталізації, гуманізації та гуманітаризації, посиленням екологічного й психологічного компонента в освіті, впровадженням комплексної інформації.

4) Використання провідних, найновітніших технологій навчання.

5) Інтеграція та глобалізація освіти як на національному, так і на світовому рівні.

6) Нарешті, провідною ідеєю модернізації освіти є її розвиток за принципом безперервності, створення єдиної системи неперервної освіти, що становитиме органічний комплекс державних і громадських (приватних) освітніх установ.

Спеціалісти вважають, що в сучасній Україні реалізація наведених провідних тенденцій поки що гальмується дією визначальних об'єктивних і суб'єктивних факторів.

Для формування зрілого суспільства, до якого ми прагнемо, потрібний високий економічний і освітній потенціал. Хоча ми й говоримо про наш освітній потенціал, він нижчий, ніж у високорозвинених країнах. Наприклад, у них середні терміни навчання становлять 18-20 років, а в нас — 14, а можливо, і 13 років.

Вважається, що неможливо раз і назавжди створити постійно діючу ефективну систему освіти. Вона має безперервно вдосконалюватися, розвиватися, змінюватися під впливом вимог часу. А все це неможливо забезпечити без належного соціологічного аналізу, в тому числі без розробки соціальних прогнозів розвитку освіти і діагностики негативних явищ, які гальмують процес поступу освіти. Це завдання повинно розв'язуватися диференційовано соціологією загальноосвітньої школи, соціологією професійної школи і соціологією вищої школи.

Розв'язання проблем, що постали у вітчизняній освіті, вимагатиме від соціології ще більших зусиль по всебічному аналізу її реального стану, визначених тенденцій і проблем розвитку і участі в забезпеченні інтеграції України з Європейською спільнотою.

Ключовим елементом розвитку освіти України в XXI ст. є розробка національної концепції освіти. Вона має включати систему взаємопов'язаних принципів розвитку на найближчі 20-30 років початкової і середньої освіти, професійної підготовки, розвитку вищої школи, системи підготовки наукових кадрів з відповідними організаційно-правовими формами установ і організацій. Розробка саме такої концепції, визначення пріоритетів і напрямків діяльності окремих підсистем та контроль за забезпеченням конституційних прав громадян України на отримання освітніх і наукових послуг має бути, на думку спеціалістів, головною формою державного регулювання системи освіти і науки.

Необхідно сприйняти модернізацію та адаптацію освіти до нових ринкових умов як складну соціокультурну дію, що вимагає впровадження особливої політики, державної та громадської підтримки, програмування новацій, соціальних проектів, експериментів у цілому комплексі безпосередніх соціальних дій.

32. До сфери освіти належать різні за формою компоненти навчальної діяльності. Водночас вона є полем взаємодії навчальної діяльності з іншими формами і видами життєдіяльності суб'єктів у процесі функціонування освіти. Тому предметом аналізу сфери освіти повинні бути не тільки процеси навчання, соціокультурного розвитку людини, а й усе те, що впливає на них, супроводжує їх. Таким чином, у широкому сенсі сфера освіти охоплює всю життєдіяльність людей, соціальних груп — тих, хто навчається, навчає, обслуговує навчальний процес. Соціологи у сфері освіти визначають предмет своїх досліджень по-різному. Одні головну увагу приділяють вивченню суті та основних функцій системи освіти в різних країнах, взаємозв'язку системи освіти з різними елементами суспільства. Інші звертають увагу на практичні проблеми навчальних закладів, застосовуючи соціологічні підходи і методи дослідження спочатку для виявлення проблем, а потім і для сприяння їх вирішенню. Якщо на попередніх етапах розвитку соціології освіти переважав абстрактний підхід до вивчення сфери освіти, то в останнє десятиріччя переважає прагматичний. З середини 50-х до 80-х років на Міжнародних соціологічних конгресах з проблематики освіти більшість доповідей присвячували аналізу взаємодії освіти і соціальної структури суспільства. Так, на III Міжнародному соціологічному конгресі 1956 р. було заслухано 16 доповідей «Освіта і мобільність в індустріальному суспільстві та слаборозвинутих країнах». У матеріалах IV конгресу з аналогічної тематики опубліковано 12 доповідей. На V конгресі — 9 доповідей про роль освіти у формуванні еліт. Освіту розглядають як один з найважливіших чинників соціального розвитку, що методологічно пов'язано з відомими концепціями «єдиного індустріального суспільства», «постіндустріального суспільства», «технотронної ери» тощо, Висновок американського соціолога Даніела Белла (нар. 1919), автора теорії «постіндустріального суспільства», про те, що рівень здобутої людьми освіти є вирішальною передумовою їх соціального становища, став досить поширеним у західній соціології. Навчальні заклади, на думку прибічників функціонального підходу, стають своєрідними фільтрами, що допомагають молоді зробити вибір діяльності на майбутнє. Представники «моралізуючих» концепцій західної соціології освіти, розвиваючи ідею Е. Дюркгейма про те, що рівність в освіті принципово неможлива в сучасному, заснованому на розподілі праці суспільстві, розглядають систему освіти як хранителя і передавача «системи цінностей». Вони вважають, що соціальна структура зберігається й утримується школами через прийняття і прищеплення молоді панівної системи цінностей. У 1980 р. американський дослідник М. Арчер спробував модернізувати соціологію освіти, перетворити її на соціологію систем освіти, зосередившись на дослідженні їх походження і функцій. Соціологи активніше почали вивчати різні типи цих систем: масове й елітарне навчання; державну і приватну освіту; централізоване і нецентралізоване навчання; технічну і загальну освіту. Американські соціологи досягають значних успіхів у вирішенні проблеми переходу від «валових» показників до критеріїв, що дають змогу оцінити якість освіти у вертикальному зрізі, діагностувати реальний її стан, простежити тенденції. У сучасній соціології освіти однією з центральних є проблема кризи освіти, що має всесвітній характер. Національні служби аналізу освіти ще в 60—70-ті роки констатували значний спад загальноосвітньої підготовки молоді, масовість функціональної безграмотності, зростання кількості безграмотних, збільшення розриву в рівні освіти між розвинутими і відсталими країнами, вимивання з навчальних програм гуманітарних дисциплін. Це зумовило активні пошуки шляхів виходу з кризи, серед яких помітне місце належить виробленню національних і міжнародних проектів: «Освіта для 2000 р,» (ФРН), «Освіта майбутнього» (Франція), «Модель освіти для XXI століття» (Японія), «Україна XXI століття. Державна національна програма «Освіта» та ін. Основними тенденціями в оновленні освіти визнано: демократизацію всієї системи навчання і виховання; підвищення фундаментальності освіти; гуманізацію і гуманітаризацію освіти, використання найновіших технологій навчання; інтеграцію різних форм і систем освіти як на національному, так і на світовому рівнях.. Провідна ідея реформи освіти — розвиток її за принципом безперервності, Одним з найактуальніших дослідницьких напрямів соціології освіти стало вивчення проблеми безперервності освіти, Виникнення і розвиток ідеї безперервності освіти як процесу постійного поповнення і оновлення знань людини, її духовного вдосконалення від раннього дитинства до старості пов'язують з науково-технічним прогресом, який поставив перед працівниками науки і виробництва підвищені вимоги, спонукає їх до оволодіння новими знаннями, методами, навичками, Одночасно він вимагає широкоосвіченого працівника, який опанував у теорії і на практиці найважливіші закони природи, основи техніки, технології та організації виробництва. Такому працівникові необхідна і ґрунтовна гуманітарна підготовка — розвинуте логічне мислення, мовна культура тощо. Однак суть не тільки в науково-технічному прогресі та його вимогах. Безперервна освіта пов'язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовлених новим становищем людини у світі, який швидко змінюється. Перша міжнародна зустріч вчених з проблем безперервної освіти відбулася в 1967 р. в Оксфорді. В 1974 р, у Москві відбулася зустріч експертів ЮНЕСКО, присвячена дослідженням безперервної освіти. Того ж року у Варшаві був організований симпозіум на тему «Школа і перманентна освіта», на якому йшлося про соціальне значення безперервної освіти для «поточних» контактів людини із засобами масової інформації, про підготовку учнів до післяшкільної освіти, підвищення кваліфікації професійно підготовлених кадрів тощо, Актуальність проблематики безперервної освіти особливо зростає у зв'язку з радикальними реформами освіти, що відбуваються у багатьох країнах світу. У країнах колишнього соціалістичного табору соціологія освіти основну увагу зосереджувала на її зовнішніх зв'язках і відносинах, А в лоні педагогічних наук формувалася «педагогічна соціологія», якій властивий «інтроспективний» підхід, тобто вивчення соціальних процесів всередині системи освіти і окремих ЇЇ ланок. Саме такий підхід був властивий, наприклад, працям Р. Гуровоі в СРСР, І. Штайнера — в Німеччині, М. Шиманьського — в Польщі. Особливу увагу соціологія освіти приділяла вивченню взаємодії системи освіти з виробництвом, Це питання досліджувалося за такими напрямами: — аналіз виробничо-необхідного рівня загальної і професійної освіти для різних видів праці в суспільному виробництві; — вивчення протиріччя між освітою (її змістом і рівнем) і реальним змістом праці, а також шляхів подолання цього протиріччя; — аналіз ролі освіти як чинника, що сприяє доступу до різноманітних видів праці, залучення молоді в професійну структуру суспільства; — дослідження освіти як чинника зростання продуктивності праці, підвищення ефективності виробництва та якості продукції; — дослідження освіти як чинника підвищення трудової активності громадян, з'ясування їх ставлення до праці, ідентифікації з трудовим колективом; — вивчення взаємозв'язку освіти і рівня задоволення працею; — аналіз ролі освіти як чинника професійної мобільності людей; — вивчення ролі освіти у професійно-кваліфікаційному зростанні працівників; — вивчення взаємодії загальної і професійної освіти, взаємозв'язку політехнізму і професіоналізму в навчанні, їх впливу на формування особи; — вивчення ціннісних орієнтацій учнівської молоді і студентів, механізмів формування професійної орієнтації та реалізації життєвих планів випускників навчальних закладів. Соціологічні дослідження початку 60-х років обґрунтували прямий зв'язок між рівнем освіти людей і зростанням продуктивності їх праці, творчим ставленням до праці, участю в раціоналізаторській і винахідницькій діяльності. Водночас було виявлено і реальне протиріччя: рівень освіти трудівників, особливо молоді, часто не відповідає складності виконуваної ними роботи, що зумовлює невдоволення працею, стимулює прагнення до зміни роботи, професії. Наприкінці 60-х на початку — 70-х років було проведено дослідження з питань професійної орієнтації, життєвих планів учнівської і студентської молоді (В. Шубкін, М. Тітма, В.Чор-новоленко). Одним з наймасштабніших було дослідження «Вища школа як фактор зміни соціальної структури радянського суспільства» (1973—1975). У другій половині 70-х років за аналогічною програмою було проведено міжнародне порівняльне дослідження за участю соціологів Болгари, Угорщини, НДР, Польщі, СРСР і Чехословаччини. Вивчали соціальні джерела поповнення студентства; роль різних форм середньої освіти для підготовки молоді до вступу в вузи; вплив місця проживання на вступ до вищої школи і навчання в ній; співвідношення соціальної і професійної орієнтації в життєвих планах молоді, щодо вищої освіти; характерні риси суспільної активності студентства; задоволеність обраною професією і майбутньою роботою; структуру ціннісних орієнтацій студентської молоді та ін. У 80-ті роки широко розгорнулося дослідження різних сторін життєдіяльності студентства, в тому числі мотивації навчання, впливу сфер позанавчальної діяльності на формування спеціаліста, організації самоуправління. В Україні центрами таких досліджень стали соціологічні лабораторії Київського і Харківського університетів. На початку 90-х років із розбудовою Української держави і необхідністю радикального реформування системи національної освіти зросла актуальність проектування і наукового прогнозування системи освіти та її складових. Відчутними були спроби побудови загальних концептуальних моделей соціології освіти, які б інтегрували різні напрями досліджень. Розроблялися проектні моделі діяльності, кваліфікаційні характеристики спеціаліста. Однак вітчизняні вчені майже не приділяють уваги прогнозуванню освіти як спеціальної наукової проблеми. Натомість зарубіжна західна соціологія має значний досвід у сфері прогнозування освіти. Практично усі зарубіжні футурологи приділяють особливу увагу системі освіти як головному чиннику вирішення глобальних проблем. Члени знаменитого Римського клубу Д. Медоуз і Л. Перельман, наприклад, вважають, що курси всіх традиційних дисциплін повинні бути переглянуті і складені на основі програм, які б відображали особливості глобальних проблем сучасності. Етика «екологічної освіти» повинна здійснюватись не у формі викладу готових формул з наступною перевіркою якості їх засвоєння, а бути акцентованою на розвиток пізнавального інтересу до самостійного наукового пошуку, тобто слід вчити, як треба вчитися. На зміну «підтримуючому навчанню» повинно прийти «інноваційне». Адже, як зазначив засновник Римського клубу А. Печчеї, «тільки якісний стрибок у людському мисленні й поведінці зможе допомогти нам прокласти новий курс, розірвавши порочне коло, в якому ми опинилися». Нині соціологія освіти вирішує такі завдання*: 1. Теоретико-прогнозуючі — вироблення теоретичних схем, програм освіти, в т.ч. і національних. Іншими словами, дослідження впливу розвитку суспільства на вимоги до людей як працівників, громадян, особистостей; прогнозування цих вимог на основі аналізу тенденцій науково-технічного і соціального прогресу в умовах просування до ринку і демократії. 2. Дослідження впливу освіти на соціальне середовище, соціальну структуру, соціальну мобільність та ін. 3. Вивчення поведінки людини в системі освіти: її ставлення до інститутів освіти, наміри і запити, інтереси і мотиви щодо освіти. Дослідження в цій сфері дають змогу визначити ефективність, проблеми освіти, шляхи їх вирішення.