Особливості змісту топографічних карт

Топографічні карти – це загальгеографічні великомасштабні карти, що відображають розміщення і властивості основних природних і соціально-економічних об'єктів місцевості. Особливістю топографічних карт є наявність великого обсягу інформації на одиницю площі у порівнянні з оглядовими та оглядово-топографічними. Це досягається перш за все завдяки тому, що вони зображені у великому масштабі. На них показано рельєф, гідро­графію, населені пункти, шляхи сполучення, межі країн, областей, а також рослинний покрив, ґрунти. При цьому географічні об’єкти відображаються у багатьох випадках на топографічних картах зовсім інакше, як на оглядових. Для них розроблена своя специфічна система умовних знаків.

Рельєф на топографічних картах показують за допомогою горизонталей — ліній, що з’єднують точки з однаковою абсолютною висотою. Для їх відображення на топографічних картах великих масштабів були проведені спочатку висотні вимірювання місцевості. Комплекс вимірювальних робіт з визначення висот точок земної поверхні називається нівелюванням, а найпростіший прилад, яким можна визначати висоти – шкільним нівеліром.

Найпростіший шкільний нівелір складається з двох планок: вертикальної, яка має висоту 1 м, та горизонтальної — меншої (20-25 см). За зовнішнім виглядом прилад нагадує букву Т. На перетині планок до цвяшка прикріплюється тягарець на нитці (висок). Він необхідний для точного встановлення нівеліра у вертикальному положенні.

Щоб виміряти висоту горба, встановлюють нівелір біля підніжжя горба. Виском перевіряють, чи вертикально стоїть прилад. Потім один з учнів "прицілюється" і фіксує те місце на схилі горба, куди спрямована горизонтальна планка нівеліра. Інший забиває в цю точку кілочок.

Я кщо висота нівеліра один метр, тоді точка, куди забито кілочок, буде на один метр вища від того місця, де стоїть прилад. Після цього його треба перенести туди, де забито кілочок, і знайти другу точку, яка буде вже на два метри вища від підніжжя горба. Пройшовши весь схил, можна досить точно визначити відносну висоту потрібного місця. Вона показує перевищення однієї точки над іншою по прямовисній лінії. У даному випадку відносну висоту вершини горба над його підніжжям.

При створенні топографічних карт використовують оптичні нівеліри високої точності. Встановивши відносні, а за відомою абсолютною висотою однієї точки на місцевості, абсолютні висоти інших точок земної поверхні, за допомогою горизонталей відображають рельєф.

Суцільні гори­зон­талі проводять на топографічних картах через чітко визначену кількість метрів висо­ти (10 м, 25 м), вка­зую­чи цю величину у нижній частині кожного аркуша карти. Абсолютні висоти основних горизонталей підписують у спеціальних розривах. Цифри спрямовані у бік підвищення схилу. Крім того, напрями схилів показують бергштрихами (короткими рисочками, перпендикуляр­ними до гори­зонталей, що спрямовані вниз). За допомогою бергштрихів і напряму цифр визначають форму рельєфу (гора, улоговина). Крім того поблизу характерних точок місцевості (найбільших підвищень, знижень, перетинів шляхів) підписують числові значення абсолютних висот. Часто на найбільших підвищеннях місцевості розміщені бетонні стовпчики чи металеві споруди, які мають виг­ляд пірамід. Це пункти державної геодезичної мережі, географічні координати яких та абсо­лютні висоти визначені з дуже великою точністю. У цьому випадку на карті записана не тільки абсолютна висота верхньої точки знака, але і зображено умовний знак, що має вигляд рівностороннього трикутника з точкою посередині. Умовні знаки природного рельєфу мають корич­невий колір, а змінені людиною форми поверхні — чорний.

Щоб визначити висоту конкретної точки (наприклад джерела Голубе, що розміщене південніше озера Чорного на фрагменті навчальної карти в атласі) потрібно встановити насамперед три моменти: 1) яка абсолютна висота найближчої підписаної горизонталі; 2) через скільки метрів проведені горизонталі, що подається під масштабом; 3) напрямок зниження. У нашому прикладі найближче ми бачимо горизонталь 150 м над рівнем моря, суцільні горизонталі проведені через 5 м, а струмок від джерела тече у протилежному напрямку відносно підписаної горизонталі. Отже його абсолютна висота становить дещо менше 145 м.

З водних об'єктів показують річки, струмки, джерела, колодязі, озера, болота, ставки, берегові лінії морів. Водні об’єкти зафарбовують у голубий колір, контури яких показані за рівнем води у наймаловодніший період. Для річок вказують ширину, напрям і швидкість течії, характер дна. У багатьох місцях даються врізи води — абсолютні висоти водної поверхні над рівнем моря. В обов’язковому порядку показані пороги, водоспади, греблі, шлюзи, броди, поромні переправи.

Болота мають два види позначень: прохідні і непрохідні. Прохідні — мають трав’яний або моховий покрив.

Дикорослу рослинність зображають контурними умовними знаками, які зафар­бовують у зелений колір. На фоні зеленуватого відтінку вказують життєві форми рослин (дерева, кущі, трави). Просіки показують переривчастими лініями.

Особливими знаками позначають землі, що використовуються у сільсь­кому госпо­дарстві та групи культурної рослинності (городи, сади, парки тощо).

Досить детально на топографічній карті зображають населені пункти. Їх розріз­няють за типом поселень, числом мешканців і політико-адміністра­тивним значен­ням (столиця, обласний чи районний центр). Все це відображають при допомозі написів різним шрифтом. На карті збережені риси планування населеного пункту. Будівлі з вогнетривких матеріалів мають оран­жевий колір, дерев’яні — жовтий. Окремо виділяють школи, лікарні, вокзали, вузли зв’язку. Промислові об’єкти: фабрики, заводи, електростанції і т. ін. показують позамас­штабними умовними знаками.

Шляхи сполучення зображають лінійними знаками, вказуючи тип і характер доріг. Наприк­лад, автомобільні дороги з твердим покриттям, ґрунтові. Обов’язково відображають усі залізниці. Особливими знаками показують мости, насипи, станції тощо.