2.Реформування системи місцевого самоврядування.

На органи місцевого самоврядування покладено відповідальність за соціально-економічний розвиток територіальних громад сіл, селищ, міст, а відтак – за добробут їхніх мешканців. Тому його розбудова має якнайшвидше стати одним із пріоритетів державної регіональної політики [9].

Пошук оптимальної моделі місцевого самоврядування в нашій державі розпочався одразу після проголошення незалежності й триває досі. Умовно він поділяється на кілька етапів. Перший відображено у правових нормах Конституції України. За положеннями Основного Закону місцеве самоврядування є одним із провідних інститутів демократичного конституційного ладу. Зокрема, у статті 7 записано, що в Україні визнано й гарантовано місцеве самоврядування.

Водночас причиною конфліктів стали певні норми чинної Конституції, що регулюють відносини між органами місцевого самоврядування та місцевими органами державної виконавчої влади, коли останні фактично виведено з-під будь-якого контролю населення [8].

Ще однією складовою регламентації місцевого самоврядування є прийнятий Верховною Радою Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року, за яким працюють безпосередньо на місцях територіальні громади сіл, селищ, міст та посадові особи органів місцевого самоврядування.

Другий етап розбудови місцевого самоврядування розпочався з прийняттям Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року, яким почалося здійснення першого етапу конституційної реформи. На жаль, його не було завершено, адже наміри Верховної Ради до 1 вересня 2005 року внести зміни в Основний Закон щодо вдосконалення системи місцевого самоврядування не було реалізовано.

Це питання залишається відкритим і нині, але водночас є поширеною думка про недосконалість та неефективність самої конституційної реформи, здійсненої в Україні.

Так, унаслідок унесених до Конституції змін, що набули чинності з 1 січня 2006 року, а деякі з них – із дня набуття повноважень Верховною Радою V скликання, виникли певні колізії у правових нормах Основного Закону в частині регламентації функціонування органів місцевого самоврядування, які, на нашу думку, потребують термінового вирішення.

Зокрема, у статті 141 Конституції, яка має назву «Місцеве самоврядування», є розбіжність між 1 та 2 частинами. Ідеться про те, що до складу сільської, селищної та міської ради входять депутати, яких обирають терміном на п'ять років, а сільських, селищних, міських голів – на чотири роки. Вважаємо, цю розбіжність треба усунути й передбачити єдиний термін повноважень – п'ять років, оскільки окреме проведення виборів сільського, селищного, міського голови за один рік до проведення виборів депутатів місцевих рад потягне за собою витрачання додаткових бюджетних коштів.

Окрім того, досвід функціонування нинішньої системи місцевого самоврядування в Україні показує необхідність реформ у питаннях належного матеріального й грошового фінансування для здійснення відповідними органами покладених на них функцій і завдань.

Європейська модель парламентсько-президентської форми правління, яку було впроваджено в дію Законом № 2222–ІV «Про внесення змін до Конституції України», неможлива без європейської моделі місцевого самоврядування. Розуміючи це, Верховна Рада попередньо схвалила проект закону № 3207-1 від 8 грудня 2004 року, який стосувався саме реформування місцевого самоврядування. Його продовженням мав би стати законопроект № 0900, зареєстрований 25 травня 2006 року. У ньому пропоновано внести зміни до статті 119 Конституції у частині перегляду повноважень місцевих державних адміністрацій стосовно районних і обласних бюджетів та програм соціально-економічного розвитку [9].

Поділяючи думку про життєву потребу реформ місцевого самоврядування шляхом удосконалення Основного Закону, водночас вважаємо, що його не слід пов'язувати з переглядом адміністративно-територіального устрою. Основні зусилля необхідно спрямувати в першу чергу на розв'язання найболючіших питань самоврядування, а саме:

1) шляхом створення виконавчих комітетів районних та обласних рад запровадити повноцінне самоврядування на районному та обласному рівнях із відповідним коригуванням компетенції місцевих державних адміністрацій;

2) чітко розмежувати повноваження виконавчих органів місцевих рад та місцевих державних адміністрацій;

3) врегулювати у правовому полі питання управління об'єктами комунальної власності;

4) розширити фінансову базу місцевого самоврядування шляхом внесення змін до чинного законодавства України та створити належні фінансові умови для здійснення на території нашої держави повноцінного місцевого самоврядування [5]. Зокрема, слід щорічно збільшувати питому вагу місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України, вдосконалювати видаткові повноваження та розширювати доходні повноваження органів місцевого самоврядування, передавати до місцевих бюджетів частину податку на прибуток, удосконалити систему місцевих податків і зборів, збільшити інвестиційну складову місцевих бюджетів, що потребує спільних зусиль усіх гілок влади [6]. 

Усі керівники органів місцевого самоврядування незалежно від їхніх політичних поглядів одностайні в тому, що гальмування другого етапу конституційної реформи не дає змоги розпочати формування виконкомів місцевим радам. Але з огляду на незабезпеченість громад ресурсами нині зробити це дуже важко.

Вважаємо, для вирішення цих питань потрібно широко застосовувати принцип субсидіарності. Згідно з ним розподіл повноважень між різними територіальними рівнями влади здійснюється з огляду на те, що найнижчий рівень влади має отримувати повноваження, які наступний за ним рівень територіальної влади не може здійснити ефективніше [7].

 Під час реформування системи місцевого самоврядування основний акцент має бути зроблено на втіленні в життя ідеї децентралізації публічної влади, яка виявила свою ефективність у країнах Євросоюзу [4].

Цей принцип передбачає надання переваги громадським ініціативам порівняно з діяльністю державних органів і установ під час фінансування захо дів у сфері соціальної політики. Реалізація принципу субсидіарності дасть змогу не лише ефективніше використовувати наявні матеріальні та фінансові ресурси, а й гнучкіше реагувати на соціальні потреби й залучати самих громадян до розв'язання соціальних проблем.

Отже, завершення реформування системи місцевого самоврядування та втілення його в життя забезпечить функціонування реального місцевого самоврядування в Україні відповідно до норм і принципів Європейської хартії місцевого самоврядування, ратифікованої 15 липня 1997 року Верховною Радою. Упровадження цих змін має відіграти позитивну роль у розвитку місцевого самоврядування та сприяти утвердженню демократії у нашій державі.

Практична частина