3.1. Періодизація суспільно-економічного розвитку суспільства
Соціально-економічний розвиток суспільства — це природноісторичний процес, унаслідок якого здійснюється поступальний рух людства від менш розвинутих до більш розвинутих суспільних форм. Але у представників економічної, соціологічної, історичної науки немає єдності у визначенні критеріїв періодизації розвитку суспільства, а, отже, й у виділенні основних етапів суспільного прогресу. Один із критеріїв виділення етапів історичного розвитку — рівень індустріалізації економіки. Відповідно до нього виділяють такі етапи в історії розвитку суспільного виробництва: доіндустріальний; індустріальний; постіндустріальний; неоіндустріальний. В основі критерію — рівень розвитку продуктивних сил, насамперед засобів і зміст праці. Ручна праця характеризує доіндустріальний етап, машинна — індустріальну стадію, автоматизація виробництва, інноваційний тип розвитку виробничих сил — постіндустріальний етап. Неоіндустріальний етап називають інформаційним суспільством або технотронною ерою. Певною мірою такий підхід близький до стадійного. За основу виділення стадій Уолт Ростоу поклав рівень технологічного розвитку суспільства. Він виділяє п'ять стадій.Перша стадія. Традиційне суспільство, у якому переважає аграрна праця з використанням примітивної техніки. Низький рівень продуктивності праці перешкоджає нагромадженню капіталу. Політична й економічна влада належить класу великих землевласників.Друга стадія. Перехідне суспільство, що забезпечує умови для стадії «зрушення». Розвиток підприємництва, зростання продуктивності праці, нагромадження капіталу, хоча і з низькою нормою нагромадження.Третя стадія. Стадія «зрушення» — епоха промислової революції, машинна праця, її поділ як чинник різкого зростання продуктивності праці. Зростання норми нагромадження до 10% .Четверта стадія. Стадія «зрілості» або індустріальне суспільство. Створюється велика машинна індустрія, розгортається науково-технічна революція, швидкими темпами розвивається урбанізація, на основі зростання продуктивності праці, фондовіддачі, зниження фондо- і матеріалоємності, підвищується до 20% норма нагромадження капіталу.П'ята стадія. Стадія масового споживання, у якій провідним сектором економіки виступають галузі, що працюють для людини. Швидкими темпами розвивається сфера послуг, питома вага якої переважає над сферою виробництва. Сучасне постіндустріальне суспільство еволюціонує від держави добробуту, у якому здійснюється значна роль державних інститутів, у суспільство добробуту, коли держава вже поступається провідною роллю цивільному суспільству, що розвивається на основі асоціативності, зняття протиріч між власниками і робітниками, поглиблення процесу соціалізації власності, результату праці.. Карл Маркс виділяв три формації: Перша — первинна (архаїчна) — первісне суспільство, азіатський спосіб виробництва, залежність людини від природних чинників.Друга — вторинна формація з пануванням приватної власності, речової залежності людини, коли людина — засіб, а не мета виробництва. Третя — третинна комуністична формація, коли «царство необхідності» поступається місцем «царству волі», у якому метою виробництва стає людина. Гармонічне суспільство, де усунуті всі форми соціальної нерівності.Карл Маркс виділяв п'ять способів виробництва, поклавши за основу вирішальну роль матеріального виробництва: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний. Зміна способів виробництва здійснюється за Марксом на основі протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами внаслідок соціальних революцій. Соціальні революції розглядалися як локомотив історії. Приватна власність, соціальне гноблення трудящих, протилежність класових інтересів неминуче призводить до посилення класового антагонізму та революцій. Що ж до формаційного підходу. По-перше, лише частково п'ять способів виробництва характеризували історичний розвиток Європи. Не тільки цивілізації Сходу, а й Україна не вписується в таку схему. По-друге, не існує ніякої механічної залежності між рівнем розвитку продуктивних сил та формами власності на засоби виробництва. Приватна власність, що виникла ще в давньому світі, зберігається й донині. Крім того, вона знайшла високу адаптивну здатність у міру необхідності перетворюватися з індивідуальної в партнерську, кооперативну, акціонерну й інші різновиди. По-третє, не витримала іспиту часом і теза формаційної теорії про соціальну революцію як найефектніший і радикальний спосіб економічного розвитку. Неминучим наслідком соціальних катаклізмів виступає руйнування значної частини виробничих потужностей, падіння економіки в глибоку тривалу економічну кризу, порушення послідовності господарських зв'язків та методів управління. Цивілізація. Різні підходи до періодизації суспільно-економічного розвитку збагачують економічну теорію, уявлення про поступальний природноісторичний процес еволюції людського суспільства. Узагальнення досвіду соціально-економічної трансформації висунуло тепер на перший план цивілізаційну теорію суспільного розвитку, яка розглядає еволюцію як зміну цивілізацій. Термін цивілізація (від латинського civils — громадський, суспільний) використовується в суспільствознавстві по-різному. В одному випадку мається на увазі ступінь розвитку культури, в іншому — різні етапи суспільного розвитку, у третьому — вища стадія розвитку суспільства, що прийшла на зміну варварству (за Льюїсом Г. Морганом людство проходить три стадії: дикість, варварство, цивілізація). Найчастіше під цивілізацією розуміють високоорганізовану систему соціально-економічних, правових, культурних та інших відносин розвиненого суспільства. Сучасна цивілізація — вищий етап розвитку людського суспільства, у якому відбуваються корінні якісні зміни в усіх сферах громадського життя. Домінуючу роль тут відіграють на відміну від нижчих рівнів не природні, а створені людьми засоби виробництва. Засоби виробництва революціонують усю сукупність соціально-економічних відносин, прискорюючи еволюційний процес. Еволюцію цивілізаційна теорія розглядає як об'єктивний процес, що породжує зрештою цивілізацію
Історичний досвід показує, що внаслідок помилкової інтерпретації високих ідей, штучного конструювання суспільних моделей, що суперечать еволюції, перенесення їх до практичної площини, коли до соціального експерименту залучають сотні мільйонів людей, суспільство потрапляє у безвихідь. У такому випадку воно двічі оплачує порушений хід еволюції: тоді, коли йде від нього, і тоді, коли повертається. Соціальна революція найчастіше призводить до руйнування виробничих потужностей, деформації економічних відносин, протистояння класів та соціальних груп. Усе разом занурює суспільство в смугу безупинної кризи. Тим часом розвиток економічно передових країн, починаючи з 30-х р. XX ст., наочно демонструє переваги еволюційного розвитку, поступового здійснення ринкових реформ, у тому числі й відносин власності. Обмеження прав власності великих власників у західних країнах здійснювалося в основному не методом націоналізації і конфіскації, а шляхом їхнього перетворення в часткових власників у ході розширення прав управління та контролю над виробництвом трудових колективів, підвищення частки акцій, що знаходяться у власності найманих робітників. Цьому ж сприяло і розширення економічних функцій держави. Такі процеси дістали на Заході назву функціональної соціалізації. Цивілізаційна теорія стверджує пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Об'єктивною основою процесу розмивання чинників, що утворюють класи, виступає технологічна революція, яка у постіндустріальних країнах спричинила формування нової соціальної структури. Цивілізаційна теорія далі характеризується усвідомленням цілісності та взаємозалежності сучасного світу. Глобалізація проблем, які поставили людство на рівень виживання, інтенсифікація економічних, політичних, культурних зв'язків між народами, сприяє добору найефективніших форм власності, механізмів господарювання, формуванню єдиної планетарної цивілізації. Найуніверсальнішими формами життя суспільства, що збереглися в процесі «природного добору», залишаються: приватне володіння чинниками виробництва й їхнє колективне використання, ринковий механізм саморегулювання суспільного виробництва з державним за необхідності підстроюванням, мотиваційні стимули трудової діяльності і т.ін.
3.2. Економічна система: сутність. Типи економічних систем
Економі́чна систе́ма — сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на виробництво, обмін, розподіл, споживання товарів і послуг, на регулювання економічної діяльності. Типи економічних систем: Економічна система первісної общини базувалась на спільній власності. Засоби праці були спільною власністю, а вироблений продукт розподілявся в інтересах всієї общини в цілому. Найбільшу долю отримували вожді, мисливці, воїни. Між всіма іншими членами общини продукт розподілявся порівну. Рабство означало перехід до приватної власності в її абсолютній формі. Власністю рабовласника є не тільки земля, засоби виробництва, але і сама людина, яка на нього працює. Раб не має сім'ї, будинку, господарства. Феодалізм розвинув приватну власність в абсолютній формі і в той же час послабив її абсолютний характер. Кріпак виступає і як суб'єкт, і як об'єкт власності. Як суб'єкт власності він має землю, сільськогосподарський реманент, худобу тощо. За звичаєвим правом в його рішення в межах його власності та сім'ї поміщик не втручався. Як об'єкт власності кріпак був змушений до відробіткового оброку (панщини), натурального (продукти виробництва) та (або) грошового оброку. Капіталізм При капіталістичному господарюванні, щоб організувати виробництво матеріальних благ, власник засобів виробництва повинен купити робочу силу, а не людину. Без цього немає виробництва. Отже, здійснюється купівля-продаж робочої сили (наймання на роботу) і починається капіталістичне виробництво. При цьому стрімко розвиваються ринкові відносини. Сучасні форми: Чистий капіталізм Характерними рисами та особливостями "чистого" капіталізму епохи вільної конкуренції є: 1) Приватна власність на фактори виробництва. 2)Ринкова система координації і управління господарської діяльності людей. 3)Свобода підприємництва і вибору діяльності. 4)Мета господарюючих суб'єктів - отримання максимального прибутку і діючи на свій страх і ризик. 5)Банкрутство чи прихід окремих нових виробників суттєвого значення для ринку немає. 6)Діє чиста або досконала конкуренція і отримується максимум прибутку при мінімумі витрат. 7)Забезпечується панування споживачів над виробниками, тобто виробляється тільки те, що купується. Командна економіка Командна економіка, або адміністративно-господарська система має такі характерні риси: Суспільна власність на фактори виробництва. Панування централізованого планування і розподілу економічних ресурсів. Колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності. Відсутність будь-якої конкуренції і монополізм виробників. Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників. Панування виробника над споживачем. На ринках при такій системі купується тільки те, що виробляється. Вибору у споживача немає. Традиційна економіка Вона існує близько в 100 країнах. Основними специфічними рисами традиційної системи є: 1)Панування приватної власності. 2)Низький рівень економічного і соціального розвитку. 3)Багатоукладність економіки. 4)Залежний характер соціально-економічного розвитку. 5)Виробництво, розподіл і обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах. 6)Технічний прогрес різко обмежений. 7)Неписьменність населення, перенаселеність, високий рівень безробіття, низька продуктивність праці. 8)Темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва. 9_Велика зовнішня фінансова заборгованість. 10)Виключно висока роль держави і силових структур в економіці і політиці. Країни традиційної системи є постачальниками сировини і матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукції. Змішані системи. Характерними рисами змішаних систем є: Приватна власність у її різноманітних формах. Переплітання, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Людина стає головною цінністю в такій системі. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої ролі держави, а з іншого боку, повинні проявлятись умови ринкового саморегулювання. У такому випадку держава не повинна втручатися в діяльність господарських структур. Для змішаних систем характерне поєднання саморегулювання і державного регулювання економіки. Демократична форма управління спроможна забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації можливостей кожної людини.
Також іноді виділяють цифрову економіку - економічну систему постіндустріального суспільства, в якій основним продуктому виступає інформація. Необхідно підкреслити те, що жодна з названих вище основних економічних систем не існує нині в чистому вигляді. Отже, Україна мусить скористатися кращими світовими надбаннями господарювання і, враховуючи власні особливості, побудувати економічну систему, засновану на різноманітності форм власності і видах господарювання.
4.1.
Менеджмент — система, що передбачає здійснення способів, методів, принципів управління, уміння досягати поставлених цілей, направляти працю людей, їх знання, досвід, інтелект. Система не стала, а така, що постійно змінюється. Це процес узгодження діяльності людей, об'єднаних в організацію для досягнення загальної мети. І тут без мистецтва управління не обійтися. Існує два підходи в оцінці людини з погляду її ставлення до праці. Один з основоположників теорії сучасного менеджменту Мак Грегор поділяв людей на дві групи — «X» та «У». Люди групи «X» — споконвічно ліниві, безініціативні, їхнє бажання ухилитися від роботи, уникнути відповідальності. І це не міфічна, вигадана група. Як направляти діяльність такої групи людей на досягнення загальної мети? Адміністративними методами. Суворий контроль їхньої діяльності, ретельна регламентація робочого часу, особливо якщо у фірмі переважає погодинна форма оплати праці. Отже, без ієрархічного апарату управління не обійтись. Люди групи «У» — радше працьовиті, ніж ліниві. Серед них чимало трудоголіків. Вони цілком віддаються трудовому процесу, особливо, якщо він творчий, не рутинний, бо головне для них — реалізувати свій творчий потенціал, свої здібності. Для таких важливо створити атмосферу максимальної самостійності, ініціативи, виключити дріб'язкову регламентацію. І віддача для фірми не забариться. Така суто умовна класифікація немов спричиняє і два стилі управління. Два стилі управління. Перший — адміністративно-командний. Його характерні риси: сувора ієрархія управлінського апарату; контроль та регламентація діяльності організацій нижчого підпорядкування; відповідальність їх перед вищими; людина — простий виконавець команд вищого органу. Ініціатива є караною. Пріоритети такого стилю — виконання планів виробництва за будь-яку ціну, а плани — це, насамперед, обсяги. Якість, умови праці — вторинні. Такий стиль управління породжував особливий шар керівників, для яких головне — план. Інший стиль — демократичний (його називають партисипативним) орієнтується на максимальну самостійність усіх ланок структури управління. Працівник — це творча особистість, що реалізує себе у праці. Зацікавленість і відповідальність — дві сторони одного процесу. Спонукальні мотиви — матеріальні та моральні стимули, відданість фірмі, суспільна значущість виконуваної роботи. Пріоритети — якість діяльності і продукції, а отже,— орієнтація на споживача. Фундамент демократичного принципу — настанова на людину, що знаходить свій вираз у тенденції «Головне багатство фірми — її люди». Але найчастіше кожна людина — це одночасно і «X і «У». У цьому й полягає складність. Без мистецтва управління вирішити проблему спрямування таких людей на працю неможливо. Отже, менеджмент — це уміння визначити стратегічні і тактичні цілі фірми, організувати персонал на їхнє виконання, використовуючи чинники виробництва та мотиви поведінки людей. Об'єктивною основою менеджменту стало відокремлення управління від власності. Звідси і відмінності підприємництва від менеджменту.
Система менеджменту складається з блоків: механізм управління; структура управління; процес управління. Тісний взаємозв'язок елементів кожного блоку, їхня взаємодія утворюють цілісну систему управління, де кожен елемент виконує свою роль, без якої система стає неефективною. Механізм включає основні принципи, тобто закономірності, обов'язкові у практиці управління. Скажімо, за верхніми ешелонами управління — стратегічні рішення, делегування повноважень, прав, відповідальності нижчим структурам у межах їхньої компетенції, з'єднання інтересів організації та індивіда тощо. Визначення цілей управління — інший елемент цього механізму. Здоровий глузд, реальні цілі, розуміння їх робітниками та службовцями фірми — запорука ефективної діяльності. У фірмі має бути ієрархія цілей, котрі порівнюють із деревом (дерево цілей), зі стовбуром, гілками та листям. У системі управління важливу роль виконує її організаційна структура. Це, насамперед, розподіл формальних ролей в організації, що є об'єктом управління, визначення компетенції керівників різних рівнів. Формування апарату управління — найвідповідальніший момент. Тут головне — характер взаємин, що складаються між керівником і апаратом Диктат керівника чи апарату — згубний для фірми. Також неефективною стає структура управління, якщо кожен її підрозділ приречений діяти за суворими, розробленими на всі випадки життя інструкціями. А оскільки в будь-якій системі бувають збої, виникають «нештатні» ситуації, то формальне виконання інструкції прирікає фірму на невдачу. Погано, якщо фірма має надміру ускладнену структуру. Інформація, що проходить через багато ланок структури, нерідко надходить до координуючого органу перекрученою. Це називається «шумом» в інформаційній системі. Рішення, прийняте центром, уже не є оптимальним. Деформується самий механізм зв'язку між підрозділами, не працює ефект зворотного зв'язку, А це може призвести до того, що відносини, які складалися між різними структурами виробництва й управління, перестануть бути тією сполучною ниткою, без якої фірма втрачає керованість.
4.2. Маркетинг
Сутність маркетингу. (market (англ.) – ринок).
Маркетинг – це теорія і практика прийняття управлінських рішень відносно продуктово-ринкової стратегії організації на основі дослідження факторів зовнішнього маркетингового серидовища з метою якомого повнішого задоволення потреб споживачів і реалізації інтересів виробника.
Офіційне визначення Американської маркетингової асоціоації:
- Маркетинг являє собою процес планування і здійснення концепцій ціноутворення, прочування і розподілу ідей, товарів та послуг для проведення обміну, який задавольнить мету окремих людей і підприємств.
- Маркетинг охоплює всі аспекти діяльності бізнесу – від створення продукту до його післяпродажнього сервісного обслуговування.
Зміст маркетингової діяльності реалізує мету маркетингу в таких напрямах:
- визначення потреб споживачів;
- перетворення потреб на продукцію;
- визначення ціни продукції для покупця;
- доставка товару;
- інформування покупця, стимулювання і підтримка збуту.
Отже, основні елементи маркетингової діяльності: вивченя ринку, вивчення споживача, вивчення конкурентів, товарну політику, рекламу.
6.1. Попит.
Попит — це форма вираженння потреби в життєвих засобах, що визначається певною кількістю товарів і послуг, які споживачі можуть придбати за цінами, що склалися на ринку, та наявністю коштів.
Рух попиту об'єктивно регулюється законом попиту. Він відображує причинно-наслідковий зв'язок між зміною ціни і зміною величини попиту, який має зворотний характер: підвищення ціни зумовлює зменшення попиту, зниження ціни — його зростання.
У законі попиту виявляється суперечність між ціною і платоспроможністю, точніше — між ціною та існуючою на цей час величиною платоспроможного попиту населення.
Якщо ціна зросла, то за незмінного платоспроможного попиту населення зменшуються можливості здійснення покупок, причому не в номінальному грошовому, а в натуральному вираженні.
Наприклад, замість 5 кг певного харчового продукту покупець зможе придбати тільки 3—4 кг або змушений буде купувати дешевший замінювач звичайного для нього продукту (замість вищого сорту чаю купувати нижчий, замість кави — чай).
Засобом розв'язання цієї суперечності є зменшення попиту на товари, ціна на які зросла. Протилежна ситуація спостерігається при зниженні ціни. Споживач має можливість придбати ті товари, які раніше були недоступні для нього через низьку купівельну спроможність. У цьому випадку зростає попит на дорожчі товари.
Існують різні форми вияву закону попиту. Серед них відзначимо таку форму вияву, як ефект заміщення. Він полягає у переміщенні попиту на дешевший товар — замінювач.
Інша форма вияву закону попиту — ефект доходу — спостерігається тоді, коли відбулося зниження ціни. Це зумовлює появу у споживача вільної суми грошей, яка може бути спрямована на придбання додаткових життєвих засобів.
Найважливіший фактор впливу на попит – ціна на одиницю товару. Функція попиту може бути виражена рівнянням: QD = f(P) де QD – обсяг попиту, або кількість одиниць товару, яка може бути придбана покупцем; Р – ціна одиниці товару. Крім ціни на попит впливають й інші, нецінові фактори. До нецінових факторів (детермінантів) попиту можна віднести наступні:
доходи споживачів;
місткість ринку;
ціни і доступність споріднених товарів (товарів-субститутів);
ціни і доступність доповнюючих товарів (товарів-комплементів);
смаки і уподобання;
сподівання щодо майбутніх економічних умов;
особливі фактори (погода і т. ін.).
6.2. Пропозиція
Пропозиція – це обсяг товарів та послуг, який виробники хочуть і можуть поставити на ринок за різною ціною за певний проміжок часу.
Крива пропозиції показує співвідношення між ринковими цінами і кількістю товарів, які виробники бажають запропонувати.
Крива пропозиції. Р — це ціна, Q — кількість пропозиції.
Коли пропозиція зростає - крива SS зміщується праворуч. Коли пропозиція спадає - крива SS зміщується ліворуч.
Закон пропозиції
Сталий причинно-наслідковий зв'язок між ціною та обсягом товарів (послуг), який товаровиробник здатний поставити на ринок, виражається законом пропозиції.
Закон пропозиції – чим вища ціна (за інших однакових умов), тим більше товару за такою ціною товаровиробники готові запропонувати на ринок упродовж певного проміжку часу, і навпаки, чим нижча ціна, тим менше товарів виробник бажатиме і зможе поставити на ринок.
Нецінові фактори впливу на пропозицію
Технологічний прогрес: застосування нових технологій дозволяє зменшити собівартість одиниці продукції.
Зміна цін на ресурси: зростання цін на ресурси (за інших однакових умов) призводить до збільшення витрат на виробництво, зростання собівартості одиниці продукції, що змушує підприємця скорочувати пропозицію свого товару.
Зміна цін на спорідненні товари: якщо ціна на споріднений товар спадає, то попит на нього зростає, за попитом зростає пропозиція, а пропозиція на наш товар буде спадати.
Зміни у бюджетно-податковій політиці: у випадку зростання ставки оподаткування, то при інших однакових умовах пропозиція зменшиться (крива SS зміститься ліворуч), а якщо зростатимуть трансферти бізнесу, то пропозиція збільшиться (крива SS зміститься праворуч).
Очікування підприємців: оптимістичні прогнози сприятимуть зростанню пропозиції, а песимістичні – падінню.
6.3. Конкуренція.
Конкуренція – економічне суперництво, боротьба між суб’єктами господарської діяльності за кращі умови виробництва і реалізації товарів та послуг з метою отримання якомога більшого прибутку. Завдання конкуренції – суперництво ринкових суб’єктів за реалізацію власних інтересів шляхом набуття економічних конкурентних переваг порівняно зі своїми суперниками. Основні умови виникнення та існування конкуренції:
наявність на ринку необмеженої к-ті незалежних виробників і покупців товарів або ресурсів
свобода виробників щодо вибору господарської діяльності
абсолютно вільний доступ економ. суб’єктів до ринку та вільний вихід з нього
певна відповідність між попитом та пропозицією
відсутність угод між постачальниками та споживачами ресурсів, які можуть обмежити конкуренцію.
Негативні риси конкуренції полягають в тому, що дрібні виробники витісняються великим капіталом: одні збагачуються, інші розоряються, посилюється соціальне і майнове розшарування населення, зростає безробіття, посилюється інфляція. Позитивні риси конкуренції. Вона є рушійною силою ринкової економіки. В умовах конкуренції перемагає той, хто створює якісну продукцію при найменших витратах виробництва завдяки використанню науково-технічних досягнень, передової організації виробництва. Конкуренція корисна для суспільства, вона стимулює економію матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, спонукає постійно оновлювати асортимент продукції, що випускається, стежити за досягненнями науково-технічного прогресу і швидко впроваджувати їх у виробництво.
Види економічної конкуренції
За галузево-територіальною ознакою Внутрішньогалузева Міжгалузева Міжнародна
За кількістю суб'єктів ринку та ступенем їх конкурентної сили: Досконала (чиста) Недосконала (монополія, монополістична конкуренція, олігополія)
За методами конкурентної боротьби цінова нецінова чесна нечесна
Роль конкуренції у ринковій економіці:
Функція регулювання. Щоб перемогти у конкурентній боротьбі, підприємець має виготовляти товар, якому надає перевагу споживач. Звідси під впливом ціни капітали спрямовуються в ті галузі, де можливий найбільший прибуток.
Функція мотивації. Підприємства, що пропонують кращу за якістю продукцію, або виготовляють її з меншими виробничими витратами, одержують винагороду у вигляді прибутку (позитивні санкції). З іншого боку, ті підприємства, що не реагують на уподобання клієнтів або порушують правила конкуренції зі своїми суперниками на ринку, виявляються покараними шляхом збитків або виштовхуються з ринку (негативні санкції).
Функція розподілу. Конкуренція не тільки активізує стимули до вищої продуктивності, а й дозволяє розподіляти прибуток серед підприємств і домашніх господарств відповідно до їхнього ефективного внеску. Це відповідає панівному в конкурентній боротьбі принципу винагороди за результати.
Функція контролю. Конкуренція обмежує і контролює економічну силу кожного підприємства. Наприклад, підприємець може призначити високу ціну, та конкуренція надає покупцеві можливість вибирати серед декількох продавців. Чим досконаліша конкуренція, тим справедливіше ціна.
8.1. Циклічність економічного розвитку
Коливання в русі суспільного виробництва, що регулярно повторюються протягом певного періоду часу означають циклічний характер його розвитку. Тривалість циклу визначають від однієї кризи до наступної або від одного піку підйому до наступного. Види циклів:
річні або сезонні коливання ділової активності. Вони в основному пов'язані з сільськогосподарським виробничим циклом, але, безумовно, не обмежуються лише сферою сільського господарства, оскільки попит на сільськогосподарську техніку, збут сировини для промисловості, зрештою, і споживацький попит мають досить виражений сезонний характер;
короткострокові економічні цикли - 3-3,5 роки (3-4 роки). Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбуваються в сфері грошових відносин. Існує два різновиди грошових криз - загальні та специфічні. Загальні грошові кризи пов'язані з середньостроковим відтворювальним циклом і є складовою частиною загальних економічних криз. Специфічні грошові кризи розвиваються на основі суперечностей, притаманних грошово-кредитній системі;
торгово-промислові цикли - 7-11 років. Історія цих циклів починається з кризи надвиробництва 1825 р., що охопила Англію. Через 12 років у 1836 р. подібне явище охопило економіки Англії, США, Франції та Німеччини. Криза 1857 р. стала першою світовою циклічною кризою і відтоді цикли цього типу повторюються з періодичністю в 7-11 років;
великі економічні цикли або "довгі хвилі", тривалість яких становить 40-60 років.
Кожен економічний цикл складається з 4 фаз: криза, депресія,пожвавлення,піднесення.
Криза - це порушення рівноваги в економіці, результатом чого є зниження або зупинка виробництва. Під час найбільш глибоких криз відбувається руйнування продуктивних сил суспільства. Розрізняють два види криз - "криза надвиробництва" та "криза недовиробництва".
За кризою наступає депресія або застій. Протягом цього періоду скорочуються товарні запаси (частково реалізуються за низькими цінами, частково псуються). Реалізація товарів відновлюється, падіння цін припиняється. У період депресії обсяг виробництва дещо збільшується порівняно з кризою. Однак маса капіталів, що не знаходить застосування ані у виробництві, ані у торгівлі відтак зосереджується в банках. Пропозиція грошей перевищує попит на них, норма позичкового відсотку спадає до мінімуму.
Фази пожвавлення і піднесення ознаменовуються зростанням виробництва. На фазі пожвавлення відновлюється докризовий рівень промислового виробництва. В ході піднесення докризові показники економічної активності перекриваються, виробництво сягає нового максимуму в межах даного циклу. Цикл завершується, готуючи умови нового надвиробництва і наступної кризи.
8.2. Безробіття.
Безробіття - це соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.
Безробіття в ринковій економіці - це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Безробіття має циклічний характер.
Безробітними за класифікацією Міжнародної організації праці є особи, зареєстровані на біржі праці, які активно шукають роботу. Тимчасово звільнені й ті, хто має намір приступити до роботи протягом 30 днів, вважаються безробітними, якщо вони і не виконують другої вимоги щодо активних пошуків роботи.
До незайнятого належить те населення, яке відмовляється від пропонованої йому роботи. Сукупність зайнятого і безробітного населення називається самодіяльним населенням.
Безробіття зумовлене комплексом причин:
структурними змінами в економіці;
нерівномірністю розвитку продуктивних сил у народному господарстві, в окремих регіонах;
постійним прогресом техніки, особливо його революційної форми - НТР;
пошуком працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша робота;
диспропорційністю розвитку економіки;
обмеженістю попиту на товари і послуги тощо.
Розрізняють такі види безробіття:
Фрикційне безробіття - виникає тоді, коли частина людей добровільно змінює місце роботи, частина шукає нову роботу через звільнення, частина тимчасово втратила сезонну роботу, а частина, особливо молодь, вперше шукає роботу.
Структурне безробіття є продовженням фрикційного. Воно виникає тоді, коли в результаті НТП відбуваються важливі зміни в техніці, технології та організації виробництва, які змінюють структуру попиту на робочу силу.
Циклічне безробіття виникає за циклічних спадів, коли відбувається скорочення обсягів виробництва. Внаслідок цього падає сукупний попит на робочу силу і зайнятість скорочується, а безробіття зростає.
Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з другого - великим суспільним лихом. До негативних наслідків безробіття можна віднести:
зменшення рівня життя;
поява невпевненості в майбутньому;
морально-психологічної травми (зайва людина);
виникнення почуття власної неповноцінності;
зниження кваліфікації працівників;
ріст злочинності та ін.
8.3. Інфляція.
Інфляція (від лат. inflatio — роздування) — збільшення кількості емітованих грошей, що має наслідком зростання цін, виражених у даній грошовій одиниці.
Рівень інфляції вимірюють за допомогою індексів цін (найчастіше споживчих та виробників, тощо). Причини інфляції. В економічній науці існувало багато підходів щодо причин інфляції: Австрійська школа та вільний ринок. За визначенням Мюррея Ротбарда, випуск банками (нині, центральним банком) банкнот в обсягах, більших за накопичений резерв «твердої валюти» (золото, срібло, монети з коштовних металів) може називатись інфляцією.[6] Друк нових грошей може призводити до зростання цін, однак, через складну природу ціноутворення, співвідношення між кількістю надрукованих грошей та цінами не лінійне. Зростання цін може бути викликане багатьма іншими чинниками окрім інфляції. За визначенням Йорга Гюльсмана, інфляція — це збільшення номінальних обсягів будь-якого засобу обміну більше, за те, яке б відбулось в умовах вільного ринку. Оскільки вільний ринок має широке тлумачення, то інфляцію можна звузити до «збільшення пропозиції грошей через порушення прав власності». Згідно монетарної концепції американського економіста Фішера, одна із головних умов виникнення інфляції полягає в швидшому зростанні грошової маси у порівнянні з ростом об'єму реального продукту, внаслідок чого виникає надлишок грошей, який призводить до їх знецінення та зростання цін. Немонетарний підхід (кейнсіанський) пояснює причини інфляції надлишком сукупного попиту (інфляційного попиту) або також ростом витрат виробництва, що тягне за собою зростання цін і зростання заробітної плати
Уряду кожної країни, що знаходиться в кризі, слід проводити антиінфляційну політику. Засоби боротьби з інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі. Частіше всього проявляється наступна закономірність - чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.
Непрямі засоби включають:
Регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком.
Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком.
Обов'язкові резерви комерційних банків.
Операції центрального банку на відкритому ринку цінних паперів.
Регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком.
Непрямі засоби не можуть працювати в нашій економіці на повну потужність по причині її недостатньої "ринковості". Повноцінний ринок цінних паперів, в тому числі ринок державних зобов'язань у нас відсутній, а відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу крізь куплю - продаж цінних паперів.
Прямі засоби регулювання покупної спроможності грошової одиниці, тобто боротьби з інфляцією, включають в себе:
Пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим - грошової маси.
Державне регулювання цін.
Державне (по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати.
Державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютного курсу.