6.«Філософія підприємства».

Суттєва зміна умов підприємницької діяльності й особливо соціально-політичного середовища існування фірми (компанії) привела до усвідомлення доцільності й корисності розробки корпоративної місії. Корпоративна місія (девіз корпорації), яку іноді називають господарською місією або концепцією бізнесу, характеризує можливість фірми (компанії) займатися бізнесом з урахуванням ринкових потреб, характеру, смаків, традицій, моди, психології покупця, особливостей продукції і наявності конкурентних переваг. Місія -— це сформульована вищим керівництвом і обнародувана загальна стратегічна (генеральна) мета організації, сенс її існування з погляду інтересів громадськості (суспільства). При такому підході ієрархія мети корпораційної господарської структури буде підпорядкована її місії.

Корпоративна місія має бути виражена в порівняно простих визначеннях і в зручній для сприйняття формі; в основі цієї місії мають лежати завдання задоволення інтересів і потреб споживачів через ринок; наявність чіткої відповіді на запитання, чому споживачі будуть надавати перевагу товарам і послугам цієї, а не іншої фірми.

Роль, яку відіграє корпоративна місія (як колегіальна концепція діяльності) в процесі розвитку корпорації, в узагальненому вигляді можна звести до таких положень:

Місія деталізує статус фірми і визначає напрям та орієнтири для визначення мети і стратегії на різних організаційних рівнях. Розроблені й сформульовані на її основі завдання служать критерієм для прийняття рішень. Якщо керівники не уявляють для себе основної мети їхньої організації, то в них і не буде, скоріш за все, логічного критерію для вибору найкращої альтернативи діяльності.

Розуміння корпоративної місії допомагає одержати широку панораму бізнесу, що дає змогу менеджерам і службовцям організації подивитися на все, що відбувається, з позиції підприємства в цілому, без чого довгострокова конкурентоспроможність немислима.

Корпоративна місія має величезне значення для комунікацій як усередині організації (оскільки дає змогу краще зрозуміти завдання бізнесу її співробітникам), так і поза нею (оскільки сприяє доведенню інформації до акціонерів, постачальників, споживачів, громадськості).

Визначаючи корпоративну місію, необхідно починати з відповіді на запитання: хто наші клієнти; яку користь можна принести нашим споживачам? Необхідність вибору місії було усвідомлено давно. Так, ще Генрі Форд визначив місію своєї компанії дуже просто: "Надання людям дешевого автомобіля". Він думав, що якщо хтось це робить, то прибуток навряд чи зможе пройти повз підприємця. За словами засновника і глави корпорації "Омрон" Кадзуми Татеісі, девіз "Підприємство — слуга суспільства" створив ідеальну основу діяльності компанії і став джерелом сили при розширенні її ділової активності. Близькими за змістом до місії є поняття політика і філософія підприємницької діяльності.

Так, під політикою діяльності підприємства розуміють сукупність усіх нормативних вимог і способів здійснення їх, що формують структуру та хід подій у зв'язку з діяльністю підприємства або окремих його підрозділів.

Філософія підприємницької діяльності включає вищі основні принципи діяльності, зокрема такі головні вимоги:

уявлення про зміст підприємницької діяльності;

ставлення менеджерів до учасників підприємницької діяльності, зокрема їхня готовність відповідати за працівників підприємства і вкладників капіталу;

ставлення менеджерів до навколишнього середовища, у тому числі їхня готовність відповідати за ставлення до партнерів по ринку, громадськості, екології;

ставлення менеджерів до соціально-технологічних змін, зокрема до швидкого сприйняття технічних і соціальних новацій;

ставлення менеджерів до підприємницького ризику, зокрема їхня готовність або неготовність до ризику.

Філософія підприємства визначається загальними формулюваннями, покладеними в основу мети діяльності. Філософія підприємств є власне поясненням існування і діяльності підприємства, дає картину його управління й основоположні уявлення про те, чим підприємство має бути. Філософія підприємства описує підприємство (хто ми?); вищу мету підприємства (чого ми хочемо?) — місію; норми поведінки (що ми робимо?) — політику.

Політика — це конкретизована філософія стосовно конкретних ситуацій, тобто щодо того, що є керівництвом до відповідних дій персоналу фірми.

Стратегію варто розглядати незалежно від політики підприємства і вважати її окремою функцією в системі управління фірмою. У практиці господарювання стратегія підприємства підпорядковується нормам і принципам його політики. Однак за стратегією багато фірм визначають принципи і норми поведінки, що служать для досягнення стратегічної мети. У такому разі політика підприємства підпорядковується досягненню стратегічної мети.

Політика — це можливе рішення, тоді як стратегія — правило ухвалення рішень. Реалізація політичних рішень іде вниз по організаційних сходинках, чого не можна сказати про стратегію. Справа в тому, що стратегія вимагає прийняття рішень в останній момент. Висловлюючись науковою мовою, розробка стратегії неминуче відбувається в умовах неповної інформації, коли неможливо передбачити всі можливі події та альтернативно необхідні дії як реакцію на події.

Якщо мова йде про політику, то керівництво фірми бере до уваги можливість деякої події, для якої добре відомо, що необхідно робити в такому випадку, бо відомі з досвіду найбільш імовірні наслідки цієї події. Мова йде про повторювані події, але час наступної появи вказати неможливо. Тому доцільно завчасно спланувати процедуру, котра визначає, як реагувати на ту чи іншу подію. Для цього письмово викладаються відповідна політика і порядок (процедури) її здійснення. Менеджмент, завчасно приймаючи певні рішення, створює модель поведінки для більш низького рівня управління.

Важливим завданням управління підприємством є визначення політики та філософії діяльності підприємства (6). "Зверхні принципи діяльності" (філософія підприємництва) включають такі головні вимоги відносно відношення менеджерів до учасників підприємницької діяльності, зокрема, їх готовність нести відповідальність за працівників підприємства та вкладників капіталу; оточуючого середовища, зокрема, відповідальність за відношення до громадськості та екологічного середовища; соціально-технологічних змін; підприємницького ризику, зокрема, їх готовність або неготовність до ризику.

Розрізняють структурну політику (підприємства) та політику процесу (6). До структурної відносять політику: створення перспективного та діє спроможного підприємства; правової форми; політику, що визначає відношення власника до підприємства; коопераційну політику, що займається співробітництвом різних підприємств; політику концентрації та розукрупнення; політику ліквідації.

Політика процесу включає цілі, засоби та шляхи функціонування окремих сфер діяльності підприємства. Зокрема, сюди входять: політика придбання (розпорядження сировиною, допоміжними і необхідними для виробництва матеріалами та запасними частинами, а також платними послугами); інвестиційна політика відносно обладнання (використання, утримання та відбраковка обладнання); кадрова політика (набір, зайнятість, оплата праці, підвищення кваліфікації та звільнення зайнятих у виробництві); фінансова політика (виплата та покриття необхідних витрат); виробнича політика (організація системи виробництва, розміри партій виробів, послідовність їх обробки); політика звітності про діяльність підприємства.

"Філософія підприємства" визначається загальними формулюваннями, що положенні в основу цілей його діяльності. Філософія підприємства пояснює його існування і діяльність, дає характеристику його управління і основні уявлення про те, чим, власне, підприємство повинно бути.

Філософія підприємства описує господарську одиницю (хто ми?); мету (що ми хочемо?); сферу діяльності (що ми робимо?) та норми поведінки. У філософії підприємства концентруються основні цінності, які для співробітників повинні слугувати орієнтирами в їх діяльності. При цьому підприємство розглядають як:

1) соціальну організацію, в якій працівники можуть вільно проявляти та розвивати свої здібності;

2) виробник продуктів, що знаходять попит;

3) конкурент іншим виробникам продуктів, що переслідує мету утримувати, розширяти та розвивати власний ринок;

4) соціальний інститут, що враховує інтереси всього суспільства;

5) частину вільного господарчого укладу, прибічником якого воно являється;

6) творця екологічно чистих товарів та способів виробництва.

Принципи підприємства - це його основний закон (устав), що чітко і ясно формулює загальні директивні положення про бажану поведінку всіх його членів. Принципи підприємства включають в себе наступні положення:

1) загальні термінові цільові установки - цілі, пов'язані з підприємством, працівниками, оточенням (склад і розвиток підприємства, забезпечення ринку, соціальні цілі);

2) концепції, пов'язані з ринком - види продукції та послуг, що плануються до виробництва; перевід конкурентної продукції на освоєні ринки; можливі ринки; ринкові сегменти (споживчі групи) яким необхідно надати перевагу;

3) принципи, пов'язані з управлінням — розробка мети, прийняття рішень, планування, розв'язання конфліктів, інформування, мотивація; види контролю і його виконавці, оцінка досягнень, підвищення кваліфікації, стилі управління;

4) принципи, пов'язані з працівниками - вимоги при запрошенні на роботу, мотивація, кооперування, творче, підприємницьке мислення, розкриття індивідуальних можливостей, прийняття на себе відповідальності, оцінка працівників і допомога їм;

5) принципи зовнішніх зв'язків - клієнтура, постачальники, вкладники капіталу, конкуренти, суспільство, держава. Зокрема, принципи, що торкаються чесних помірних дивідендів, якості, сервісу, тривалості зв'язків, захист зовнішнього середовища, суспільних зобов'язань, інформації.

Дотримання принципів підприємства може забезпечуватися тим, що вони приймаються до уваги при оцінці працівників, визначенні окладів і плануванні пересування по службі. При порушенні цих принципів можуть бути винесені догани або попередження, а при багаторазових порушеннях - пересування на нижчу посаду аж до зняття з керівної посади або звільнення.

7. Тенденції розвитку сучасної світової економіки.

Сучасний розвиток світової економіки відзначається цілою низкою тенденцій, які, у свою чергу, безпосередньо впливають на розвиток міжнародних фінансів.

По-перше, сучасна світова економіка характеризується підвищенням ролі науково-технічного прогресу, інформатизацією та комп’ютеризацією. Використання новітніх інформаційних технологій стало визначальним фактором розвитку міжнародної фінансової системи. Учасники фінансових ринків користуються глобальними базами даних, інтегрованими системами управління та здійснення платежів. Нині прийняття фінансових рішень базується на складному економіко-математичному моделюванні, статистичному аналізі, методах математико-статистичного прогнозування. Розширюються можливості застосування інформаційних технологій у різних секторах міжнародних фінансів, а саме в торгівлі фінансовими деривативами та цінними паперами, у фінансовому менеджменті та управлінні ризиками учасників ринків та ін. Вже можна говорити про існування “віртуальної економіки”, оскільки зараз поширеними є Інтернет – магазини, платежі через комп’ютерні мережі тощо.

По-друге, загострюються проблеми оточуючого середовища. Останнім часом питання світової економіки стає все більш актуальним. Промислово розвинені країни, провідні транснаціональні компанії вже певний час намагаються розв’язувати екологічні проблеми, але до цього часу вони вирішувалися, в основному, за рахунок перенесення шкідливого виробництва у віддалені регіони світу. Сьогодні постає питання створення нових технологій виробництва, очищувальних споруд тощо, що, безсумнівно, є дорогим та тривалим процесом.

По-третє, міжнародна економіка зараз знаходиться під вагомим впливом геополітичних змін. Сьогоднішній політичний та економічний устрій світу характеризується домінуючою роллю США, процесом створення Європейського Союзу, посиленням ролі міжнародних організацій тощо.

Однією з основних характерних сучасної світової економіки є інтернаціоналізація та глобалізація світового господарства. Під інтернаціоналізацією розуміють зближення національних економік шляхом посилення промислової співпраці та взаємозалежності міжнародного товарообігу, руху капіталів, робочої сили, взаємного впливу на економічні процеси в країнах та регіонах. Глобалізація – це процес накопичення структурних зрушень та поетапного формування органічно цілісного, взаємопов’язаного та взаємозалежного всесвітнього господарства, окремі ланки якого органічно поєднані фінансово-економічними, виробничо-технічними, інформаційними та іншими зв’язками, значно, глибшими, ніж на попередніх етапах. Основою глобалізації стала інтернаціоналізація не обміну, а виробництва. Тобто глобалізація – це вищий етап інтернаціоналізації всіх факторів виробництва, коли система міжнародних економічних відносин охоплює всі національні економіки, зміцнюючи економічну цілісність світу.

Виділяють декілька сфер економічної глобалізації: міжнародна торгівля товарами, послугами та технологіями, міжнародний рух факторів виробництва (прямі інвестиції та робоча сила) та міжнародні фінансові операції (позики та кредити, валютні операції, операції з цінними паперами та похідними фінансовими інструментами).

Глобалізація характеризується поєднанням вільного руху фінансового капіталу та врегульованого руху трудових ресурсів. Конкуренція держав на міжнародних ринках капіталу призводить до поступового зниження рівня контролю та оподаткування іноземного капіталу з боку.

Фінансова глобалізація – це найвагоміша складова світової економічної глобалізації. Дослідники ще й досі не дали чіткого визначення фінансової глобалізації. До позитивних наслідків фінансової глобалізації відносять можливість для індивідуальних підприємців захистити себе від валютних та процентних ризиків, швидке пристосування до фінансових, що виникають у результаті, наприклад, нафтових криз, гарантованість певної фінансової дисципліни в економічній поведінці, шляхом запобігання проведенню урядами інфляційної політики та політики нарощування фінансової заборгованості. Всесвітньо відомий фінансист Джордж Сорос вважає, що глобалізація є бажаною подією в багатьох відношеннях, оскільки створювати багатство приватному підприємництву вдається краще, ніж державі, глобалізація пропонує такий ступінь індивідуальної свободи, що його не здатна гарантувати жодна окрема держава. Глобалізація примусила певні країни поліпшити ефективність своїх економік чи зменшити роль уряду в економіці. Але деякі фахівці вважають, що фінансова глобалізація може призвести до руйнівних процесів через те, що криза в одній країні миттєво переходить на певні регіони світу або світову економіку в цілому. Існуючий рівень світових ринкових механізмів недосконалий та нестабільний, він не може виконувати роль глобального регулятора, оскільки спекулятивні методи дії ринкових гравців – це властивість ринку. Наднаціональні методи регулювання фінансових потоків неадекватні можливостям впливати на них носіями глобалізації, а саме ТНК (транснаціональними корпораціями), міжнародними фінансовими організаціями, крупними індивідуальними, дії яких можуть призвести країну або регіон до фінансового хаосу. Крім того, велика кількість людей постраждала від глобалізації, не отримавши соціального захисту. Ринкам добре вдається створювати багатство, проте вони не призначені для задоволення інших соціальних потреб. Нераціональна погоня за прибутком може завдати шкоду довкіллю і вступити в конфлікт з іншими соціальними цінностями. Міжнародна торгівля та глобальні фінансові ринки не здатні перейматися такими соціальними потребами, як збереження миру, зменшення рівня бідності, захист довкілля, умови праці, права людини, – тим, що зазвичай називається “суспільним товаром”.

Світова фінансова мережа, що виникла внаслідок фінансової глобалізації, зараз пов’язує провідні фінансові центри світу, такі як Лондон, Нью-Йорк, Токіо, Цюріх, Амстердам, Париж, Франкфурт, Гонконг, Багамські острови і деякі інші. Лондон є провідним євровалютним ринком, Токіо та Цюріх мають активні ринки іноземних облігацій, інші міжнародні фінансові центри виконують різноманітні функції, що пов’язані зі світовими потоками капіталу. Зміцнення зв’язків між цими центрами сприяло фінансовій революції, ключовими аспектами якої є: глобальна присутність міжнародних фінансових інститутів, міжнародна фінансова інтеграція та швидкий розвиток фінансових інновацій.

Глобалізація сприяє підвищенню конкуренції, у тому числі й фінансової конкуренції між країнами. Ця конкуренція тисне на уряди країн, сприяє зменшенню втручання держави в економіку та лібералізації міжнародного руху капіталу. Міжнародна фінансова інтеграція пов’язана з уникненням бар’єрів між внутрішніми та міжнародними фінансовими ринками та розвитком численних зв’язків між цими секторами ринку. Крім того, прискоренню та посиленню процесу глобалізації сприяють технологічні інновації. Так, за допомогою засобів зв’язку зріс темп реалізації міжнародних угод, потоки капіталу та інформації проходять швидше, телекомунікації допомагають банкам залучати заощадження з депозитних пулів усього світу, банки можуть укладати угоди через систему СВІФТ.

Тобто нині сучасний розвиток світової економіки та міжнародних фінансів характеризується низкою тенденцій, у тому числі поширенням використання інформаційних технологій у фінансовому секторі, загостренням екологічних проблем, посиленням впливу геополітичних змін, постійним розвитком та поглибленням процесів інтернаціоналізації та глобалізації. Такий розвиток міжнародних фінансів зумовлює зростання попиту та пропозиції на нові ефективні міжнародні фінансові інструменти. Фінансовий ринок та банківська система України не можуть лишатися осторонь, оскільки ефективність їх роботи на міжнародних фінансових ринках багато в чому буде залежати від здатності українських установ, підприємств, органів регулювання економікою оперативно реагувати на стрімкі, постійні зміни ситуації на цих ринках.