11. Дайте загальну характеристику куртуазної літератури Середньовіччя (лицарська поезія та роман). Проаналізуйте жанрову своєрідність та тематику куртуазної літератури.

Куртуазна література — світська, лицарська література європейського Середньовіччя з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод лицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності.

Значним явищем середньовічної культури є рицарська література, розквіт якої припадає на XII-XIII ст. Ідеальний рицар повинен бути вже не тільки хоробрим, стійким у захисті честі, щедрим, а й вишукано ввічливим, вміти поводитись у товаристві, особливо в оточенні жінок, здатним на ніжні почуття. Помітну роль у придворно-рицарському колі починає відігравати жінка, котра, наприклад, у Франції користувалась досить великою свободою, а також правом успадкування. Виникає культ «Прекрасної Дами» - складна куртуазна етика, згідно з якою рицар ідеалізує, звеличує даму і васально служить їй. На честь благородної дами вершаться ратні подвиги, влаштовуються турніри. Любов до неї, краса її та чесноти оспівуються у віршах.

З'являється тип мандрівного рицаря, який, шукаючи подвигів і слави в ім'я своєї дами, блукає по країнах Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям на устах.

Лірика трубадурів і труверів. Рицарська лірика виникла на півдні Франції, у Провансі, на межі XI-XII ст. Провансальські поети називались трубадурами*. Вони цілеспрямовано прагнули досягти професійної майстерності і оригінального стилю. Змагаючись між собою, поети наполегливо працювали над метрикою, строфікою, римою, мелодією.

Центральною в ліриці трубадурів є тема кохання. Любов сприймається поетами як найвище благо, а здатність кохати - як обов'язковий показник душевної досконалості та куртуазної доблесті.

Образи дами та закоханого в неї рицаря позначені рисами традиційності. Це звичайно знатна заміжня жінка, вишукано люб'язна, привітна, красива, розумна. Рицар, згідно з куртуазними засадами, повинен поклонінням переконати даму в щирості своїх почуттів, заслужити її прихильність. Для куртуазної літератури характерне заглиблення у внутрішнє життя. У провансальській ліриці відображено різні психологічні етапи у розвитку любовного почуття. Трубадури також часто оспівували платонічне поклоніння. Куртуазне кохання переважно виступає таємним. Можливо, що дама - персонаж нерідко вимислений. Але якщо оспівувалась і реальна особа, то рицарська честь вимагала збереження таємниці. У цьому проявлялась не тільки данина поваги до жінки, а й намагання захистити своє щастя від «зависників». Тому дама виступає під умовним, «кодовим» іменем, а частим персонажем у піснях є чоловік-ревнивець чи підглядачі-донощики. Кохання, оспіване трубадурами, часто невіддільне від «страждань», «недугу» (ідею кохання-хвороби куртуазні автори запозичили в Овідія).

Жанри лірики трубадурів. Найвищим ліричним жанром була канцона - вишуканий та оригінальний за будовою вірш, головним чином на любовну тему. Видатним майстром канцони був Бернарт де Вентадорн (близько 1140- 1195) - один із найталановитіших поетів Прованса. Його натхненна творчість пронизана темою служіння вельможній та неприступній дамі. Ще один ліричний жанр тенсона є віршованим диспутом на любовну, поетичну або філософську тему. Платонічний тип кохання відхиляє альба - пісня ранкової зорі. Ця пісня прославляє щасливу взаємну любов. В альбах відображені справжні щирі почуття, земне кохання майже без куртуазної ідеалізації. Пізніше виникає серена - вечірня пісня кохання (прототип серенади). Хоч трубадури переважно оспівували кохання, однак у їхньому поетичному фонді є й пісні на політичні та суспільні теми - це сирвентес пісня прихильника). Відомим майстром сирвентес був Бертран де Борн (близько 1140-1215), якому приписують помітну роль у політичних подіях того часу. Близькою до народної поезії є пасторела -лірична пісня, яка зображує зустріч рицаря з простою дівчиною - пастушкою. Іноді дівчина піддається вмовлянням рицаря і потім гірко плаче. Але здебільшого це дуже дотепний поетичний діалог, в якому пастушка, вірна своєму другові (простому селянину), глузливо відхиляє залицяння рицаря. Добре відомі пасторели Маркабрюна (близько 1140-1185), трубадура-плебея, який, зневажливо ставлячись до платонічного схиляння перед дамою, оспівував красу і скромність простої дівчини.

На півночі Франції куртуазна лірика розвивалась дещо пізніше, в другій половині XII ст., її представники називались труверами. Вони зазнали великого впливу провансальської лірики і в основному використовували жанри трубадурів. Оригінальні жанри труверів - ткацькі пісні, пісні про нещасливе заміжжя і про хрестові походи. Відомими труверами були знатні феодали Канон де Бетюн, Тібо, граф Шампанський.

У Німеччині рицарська лірика розвивається наприкінці XII-XIII ст. Для визначення її у XVIII ст. німецькі вчені ввели термін «мінезанг»- любовна пісня. У мінезангу рано проявилися два напрями: «народний» і куртуазний. «Народному» напряму властиві простота, природність у відтворенні почуттів. Він близький до народної любовної пісні та майже не позначений куртуазним поклонінням дамі; стиль його більш архаїчний. Головні представники «народного» напряму - фон Кюренберг та Дітмар фон Айст. їм ближче фольклорне трактування кохання, коли жінка чекає коханого і тужить за ним. Куртуазний напрям мінезангу розвивався у прирейнських областях країни під безпосереднім впливом провансальських зразків. Поети куртуазного стилю (Генріх фон Фельдеке, Фрідріх фон Хузен, .Генріх фон Морунген, Рейнмар фон Хаге-нау та ін.) оспівували «високе» кохання зі всім його куртуазним ритуалом: вихвалянням дами, «томлінням», «стражданням» та страхом здійснення своїх бажань.

Лицарський роман. Батьківщиною рицарського роману є Північна Франція. Типовим персонажем роману є мандрівний рицар, який іде на подвиги та «авантюри» (пригоди) заради слави, морального вдосконалення та на честь своєї дами. Як і в куртуазній ліриці, велике місце в романі відводиться жінці і темі кохання, а також морально-етичному аспекту, проблемі виховання молодої людини та деяким іншим.

Велике значення для розвитку роману мало посилення у XII ст. інтересу до античності. Твори Овідія, Вергілія, Стація, латинські переклади Гомера та ін. стали сюжетними джерелами та взірцем розповідної техніки, стилістики. Могутній вплив на роман здійснили народні джерела - екзотичний фольклор східних країн (наслідок хрестових походів) і місцевий - кельтський (бретонський) з його надзвичайно своєрідною фантастикою. У романі чимало детальних описів (замків, придворних свят, турнірів, битв, багатолюдних полювань, міських ярмарок тощо), тобто проявилось прагнення до конкретизації обстановки. Але головною ознакою рицарського роману є поглиблення психологічного аспекту, розкриття внутрішнього світу людини, показ душевних переживань, глибини почуттів, боротьби страстей. Це зумовило тяжіння до індивідуалізації характеру, спробу створити портрет (поки що жіночий), а також пейзажні зарисовки. Спочатку виникає роман у віршах, потім - у прозі.

Одним з творців лицарського роману був Кретьєн де Труа (30-90-е рр. XII в.). Сюжети його численних творів надійно ввійшли до арсеналу європейської словесності, але це найбільш знаменитий «Ивейн, чи Лицар зі левом». Світ, створений фантазією Кретьєна де Труа, - втілення лицарства, і дії героїв, що у цьому світі, спрямовані скоєння подвигу, «авантюри». У цьому кохання штовхає лицаря на «авантюру», хоча любов до дамі грає у романі олень великій ролі, бо спроможність до любові - неодмінна якість справжнього лицаря, - їм рухає пристрасть до пригод, у ході він відгранює військове майстерність, виховує волю, демонструє мужність. У той самий час у романі «Ивейн» Кретьєн показав, що сам собою подвиг безглуздий, що «авантюри» неодмінно має бути внутрішньо виконані сенсу, цілеспрямованими: то є захист оклеветанной дами, порятунок родичів друга, звільнення від багаття дівчини. Шляхетність і самозречення Ивейна алегорично підкреслено у романі його дружбою зі левом, царем звірів, порятунок якого є у формуванні характеру героя. І показово, що ні військові звершення, а корисні цілеспрямовані дії наводять героя до моральному досконалості, роблячи його істинним лицарем, як сміливим і спритним, а й які мають душевної широтою і благородством. Зовсім інша тональність в іншого прославленого роману Середньовіччя - «Трістана й Ізольди», основою якого лягли ірландські сказання про нещасного кохання двох молодих прекрасних сердець. У сюжеті роману відсутня лицарська «авантюра» і першому плані висунуть нерозв'язний конфлікт між індивідуальними спонуканнями героїв і загальноприйнятими нормами. Пагубна пристрасть юнаки Трістана та королеви Ізольди штовхає їх у попрання васального і подружнього боргу, на ланцюг притворств і обманів. Тому загальна тональність книжки набуває трагічний відтінок: герої гинуть не під ударами сильніших противників, вони стають жертвою долі, року. І якщо куртуазної ліриці трубадурів конфлікт між силою великого почуття та її незаконністю свідомо знімався, то лицарському романі акцент робився у тому, що справжня любов неминуче незаконна, тому трагична.