13. Відродження в Італії. Доведіть, що ф. Петрарка є засновником італійського гуманізму. Проаналізуйте художнє значення «Книги пісень» ф. Петрарки.

Італії належить особлива роль в історії європейського Відродження. Завдяки ранньому і швидкому розвитку міст тут найраніше зародилася і досягла класичної довершеності ренесансна культура. Тому Італія справила величезний вплив на розвиток гуманістичного руху та культури в усіх країнах Європи, які знайомилися з античністю значною мірою через італійське посередництво. Розвиток літератури Відродження в Італії припадає на XIV-XVI ст., але передумови для її становлення склалися раніше: в другій половині XIII-на початку XIV ст. Це був період переходу від середньовіччя до нової доби, так зване Передвідродження - переломний період в історії країни. Державної єдності в країні не було, вона залишалася економічно і політично роздрібленою, що зумовлювало внутрішні чвари, боротьбу між окремими містами й областями та всередині їх. Роздрібленість гальмувала розвиток країни, життя висувало вимоги її національного об'єднання. У таких складних умовах розвивалася література. Вона не становила єдності, а поділялася на кілька літератур, які існували в окремих частинах Італії. Найбільшого розвитку досягла література Тоскани з центром у Флоренції. На грунті цієї літератури і зріс великий письменник Данте, творчість якого була найвищим художнім вираженням Передренесансу. «Божественною комедією» Данте завершилася доба Передренесанс в італійській літературі. На XIV ст. припадає новий її період- раннє Відродження. Соціально-політичне життя на цьому етапі характеризується загостренням протиріч, властивих уже Передренесансу. Продовжується розвиток міст, посилюється в них класова боротьба, намічається розпад вільних міських комун. У культурному житті все більшого значення набуває нова міська інтелігенція, інтенсивніше формуються нова свідомість та індивідуалістичне світосприйняття, активізується процес звільнення людського розуму від диктатури церкви й догматичного середньовічного мислення. На цьому грунті створюється якісно нова література, яка спирається на античність та народну літературну традицію, набуває народно-демократичного характеру. Провідне місце в культурі і літературі цього часу займають Петрарка і Боккаччо.

Франческо Петрарка був першим видатним гуманістом, поет, котрому вдалось побачити цілісність течії думок, що передували Відродженню, і об'єднати їх у поетичному синтезі, котрий став програмою наступних європейських поколінь. Петрарка - засновник нової сучасної поезії, людина, яка наважилася в мороці середньовіччя запалити полум'я не так божественного, як земного, людського почуття. Франческо Петрарка посів важливе місце в італійській та європейській літературі Відродження як засновник гуманізму, перший теоретик і поет. Він заклав основи класичної філології, виступив неперевершеним майстром жанру сонету.

«Канцоньєре» (Книга пісень)- збірка віршів італійською мовою, справа всього творчого життя поета. Працю над нею він розпочав ще в 30-ті роки, а закінчив незадовго до смерті. Налічується дев'ять редакцій збірки, здійснених у різні роки. Перша редакція (1336-1338) містила всього 25 віршів, дев'ята - остаточна й найповніша (1373- 1374) відкривається вступним сонетом і містить 365 віршів (скільки днів у році) різних ліричних жанрів: 317 сонетів, 29 канцон, а також секстини, балади, мадригали. Поет поділив збірку на дві частини: перша - «На життя мадонни Лаури», друга (починається з CCIXIV канцони)- «На смерть мадонни Лаури».

Головна тема «Канцоньєре» - любов поета до Лаури: їй і присвячена більшість віршів. При написанні їх Петрарка використав досвід любовної лірики своїх попередників - поезії трубадурів, італійської лірики поетів «солодкого нового стилю», Данте. На грунті традиції він створив поезію нового типу, розпочавши розвиток гуманістичної лірики. Як ніхто з його попередників, він наблизився до реального земного життя людини.

По-новому зображено в «Канцоньєре» жіночий образ і кохання. Хоча Лаура безмірно ідеалізується, згідно з попередньою традицією, вона постає вже як , жива жінка, з реальними, земними рисами. Уяву поета найбільше хвилює її зовнішній вигляд, її краса. Все це вносить у любов поета відтінок чуттєвості.Ще виразніше новаторський характер поезій «Канцоньєре» проявляється в зображенні ліричного героя, якому належить центральне місце в збірці. О. Веселовський влучно називає «Канцоньєре» ліричною сповіддю Петрарки. Основу змісту збірки становить напружений інтерес поета до своєї особистості, до свого внутрішнього світу, сповненого протиріч. Поет страждає від незгод між розумом і почуттям, ідеальним платонізмом і чуттєвим коханням; земне існування здається йому суєтним, і водночас він усвідомлює неможливість подолати реальні земні пристрасті. Поет, заглиблений в аналіз свого внутрішнього світу, уважно прислухається до своїх почуттів, роздумує над їхньою суперечливістю.

«Канцоньєре» містить не тільки любовну лірику - це перша в літературі різнотемна лірична збірка. Крім любовних поезій, до неї входять вірші на теми політичні та моральні, є. вірші, в яких оспівуються дружба і природа, передаються філософські й естетичні роздуми. Одним із кращих віршів збірки є патріотична канцона «Італія моя», в якій Петрарка виступає від імені Італії як вітчизни, виражає любов до неї, почуття своєї невіддільності від неї.Доля батьківщини тривожить Петрарку, він вболіває над її злигоднями, засуджує феодальних князів за міжусобні війни, за те, що допустили в країну найманців:

У віршах різної тематики в «Канцоньєре» вимальовується образ нової людини з її складним внутрішнім світом. Вона ще вагається, не легко розстається з християнсько-аскетичною мораллю середньовіччя, в неї ще остаточно не сформувалася нова система найвищих моральних цінностей, але вона вже цілком пов'язана з життям, з його земними радощами і болями.

Петрарка свідомо і продумано створював власний індивідуальний стиль. Він володів великим даром слова і вірив у силу художньої мови. Безперервно працював поет над удосконаленням своїх поезій, переробляв їх, змінював, прагнучи довершеності. Він домагався краси форми, відточеності вірша, вишуканої образності. Петрарка надав сонету класичної викінченості, і він набув значення взірця жанрової форми і ліричної мови для багатьох поетів, його наслідування породило в європейській поезії цілу течію петраркізму. Впливом петрарківського сонету позначена творчість найвидатніших поетів Франції, Іспанії, Англії, а також слов'янських країн епохи Відродження.

14. Охарактеризуйте літературу доби Відродження у Франції. Покажіть наявність ідей гуманізму в романі Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель. Проаналізуйте систему образів роману (Гаргантюа, Пантагрюель, брат Жан, Панург). Проілюструйте наявність гротеску у творі.

З кінця XV ст. у Франції почався процес централізації країни і зміцнення держави. Незабаром король ліквідував політичну незалежність Бургундії, Бретані і Бурбонського герцогства. Великі родові феодали, втративши могутність і значення в господарському житті країни, перетворювались на придворну знать, яка існувала на подачки короля і цілком залежала від нього. Змінювався характер економіки країни. З розвитком торгівлі й промисловості величезні багатства зосереджувались у руках великої буржуазії. Вона вкладала капітали в сільське господарство, купувала феодальні замки і титули. З її середовища виділився значний прошарок бюрократії в суді та адміністрації. Таким чином створювалося нове дворянство. Прибічниками прогресивних ідей у Франції були в основному представники передової частини дворянства, у формуванні світогляду яких значну роль відіграла гуманістична культура Італії. Під час цих походів перед дворянством відкривався новий світ високої гуманістичної культури Італії і разом з тим мистецтва античності, уже досить глибоко вивченого італійськими гуманістами. Невдовзі у Франції почала широко розповсюджуватись антична книга. Сам король Франціск І претендує на роль керівника [235] гуманістичного руху в країні. Усе це зумовило розквіт гуманізму протягом перших десятиліть XVI ст. Перший етап охоплює першу половину століття. У цей час формувалася і досягла розквіту гуманістична література. Вона відзначалася оптимізмом, вірою в можливість утвердження кращого, розумнішого устрою, гостротою і сміливістю критики феодальної дійсності. Хоч наступ реакції, розпочатий у 30-х роках, і ускладнив становище гуманістів, але не змусив їх відступити. У 40-50-ті роки їхня діяльність активізувалась, посилилось вільнодумство, література набула войовничого, гостро сатиричного характеру. Визначні діячі гуманістичної літератури першого етапу [237] - Маргарита Наваррська, Бонавентюр Депер'є, Клеман Маро; найвидатнішим письменником, чия творчість набула світового значення, був Франсуа Рабле. Наступний етап розвитку гуманістичної літератури припадає на другу половину XVI ст. В цей час література також створила величезні цінності, але вона вже несе на собі відбиток кризи гуманізму. Найвидатнішим явищем цього етапу була творчість поетів «Плеяди», особливо Ронсара, та останніх представників гуманізму Монтеня й д'Обінье.

У першій книзі «Пантагрюель» (1532 р.) Рабле описує історію велетня Пантагрюеля, сина Гаргантюа: його народження, виховання та героїчні подвиги. Друга книга «Гаргантюа» (1534) присвячена батькові Пантагрюеля, Гаргантюа, його гуманстичному вихованню велетнем Ґранґозьє. Третя (1546 р.) й четверта книги (1552 р.) присвячені мандрам Пантагрюеля та його супутника Панурга в пошуках дивовижного оракула «Dive bouteille». П'ята частина (1564), за останніми дослідженнями, також належить перу Рабле. Один спритний видавець, знаючи про популярність попередніх книжок Рабле, вирішив опублікувати чернетки другої та третьої книги, які випадково потрапили йому до рук, представивши їх як заключну частину роману.

У своєму романі Ф. Рабле дотепно викривав вади середньовічного виховання й навчання. Король Грангузьє доручив навчання свого сина Гаргантюа схоластам і богословам, людям старої культури й старої науки. Вони змушували його зубрити так, щоб він, починаючи від абетки й закінчуючи серйозними трактатами, міг відтворювати все без запинки напам’ять, не цікавлячись змістом. Про те, чим займався Гаргантюа за розкладом, складеним його вчителями-сорбонщиками, Ф. Рабле пише, що він просипався він звичайно між 8 і 9 годинами ранку. Якийсь час він для припливу тваринних струмів бовтав ногами, стрибав і валявся в ліжку; ...потім він зачісувався альменівським гребінцем; ...щільно поснідавши, Гаргантюа йшов до церкви, ...там він вистоював від 26 до 30 мес; ...гуляючи по монастирському дворику, по галереях і по саду, Гаргантюа прочитував стільки молитов, скільки не могли б прочитати 16 самітників; ...потім на які-небудь нещасні півгодини він утикався в книгу, але, за висловом одного коміка, душа його була на кухні. Тим часом батько став помічати, що син його, точно, робить великі успіхи, що від книг його не відірвеш, але що на добро йому це не піде й що на довершення всього він дурніє, тупіє й час від часу стає більш розсіяним і нетямущим. Тоді королю порадили запросити людей іншого напряму думок. Навчання Гаргантюа було віднято в схоластів і доручено гуманістам. У главах, які присвячені навчанню Гаргантюа гуманістами, Рабле в дуже яскравій формі розкриває свої ідеали гуманістичної педагогіки. Новий вихователь піклується про те, щоб зробити з Гаргантюа сильну, різнобічно виховану й освічену людину. План занять Гаргантюа був складений таким чином, що він не втрачав даремно ні години: весь його час ішов на придбання нових корисних знань. Наступний принцип, що був покладений в основу нової гуманної освіти й виховання, полягав в обов’язковому вивченні таких наук, як математика, астрономія, природознавство, ознайомлення з різними видами людської діяльності. Як бачимо, особливого значення філософ надавав методам навчання: навчання, на його думку, повинно проходити в ігровій формі. Він думав, що найкраще будувати систему освіти так, щоб той, кого виховують, не розрізняв, де починається навчання й де закінчується відпочинок, і найкраще, коли відпочинок і навчання так чергуються між собою, що й те й інше сприймається з великою радістю для того, кого виховують. Це було точкою зору всієї нової культури виховання й освіти в епоху Відродження у Франції. Ф. Рабле також наполягає на тому, що людина повинна отримувати не тільки розумову освіту, але й фізичне виховання: розум і тіло повинні розвиватися одночасно, паралельно й гармонійно.

Особливого значення набуває розповідь про виховання й навчання розумного й обдарованого від природи Гаргантюа схоластом, ученим-богословом Тубалом Олоферном. Згідно з його педагогічною системою, Гаргантюа навчався за старими, нікому не потрібними книжками середньовічної школи, довгі роки заучував безглузді наукові трактати, відстоював щодня у церкві від двадцяти шести до тридцяти мес, грав у карти, випивав і поглинав неймовірну кількість різноманітної їжі. Король Грангузьє побачив, що така наука не тільки не пішла його синові на користь, а й зробила Гаргантюа дурнішим, тупішим і безтолковішим. Король прогнав вчителя-схоласта і доручив виховання сина гуманісту Понократу. Середньовічній науці, схоластичному методу в педагогіці, що, як показано у творі, калічить людину, Рабле протиставив новий, [245] гуманістичний метод виховання. За системою Понократа, Гаргантюа не марнував жодної години, а весь час витрачав на те, щоб набувати корисні знання й розвиватися фізично. Він вивчав різні науки й мистецтво, властивості природи, ознайомлювався з різними видами ремесла, професіями, відвідував публічні лекції, диспути і змагання в мистецтві риторики. У процесі навчання обов'язковими були безпосередні спостереження, практичний досвід. Інтелектуальний розвиток поєднувався з розвитком фізичним. У систему виховання входили різноманітні фізичні вправи, види спорту, полювання, оволодіння військовою справою. Внаслідок всього Гаргантюа здобув широкі уявлення про світ, став всебічно розвинутою людиною.Образ Пантагрюел -, в ньому найвиразніше проявляється пафос боротьби гуманістів за розкрі-пачену людину, роздуми Рабле над людським ідеалом. Пантагрюель - ідеальний король ідеальної Утопії, взірець високої і стійкої моральності, допитливий учений, гармонійна, багатогранна натура, мислитель, який у своєму сприйнятті світу виходить з віри в розум, у здатність людини до самовдосконалення. Виразно помітна в цьому образі еволюція, зумовлена розвитком світогляду самого автора. Спочатку, у другій книзі, Пантагрюель в основному виступав як володар, людина рішуча, швидка на розправу з усім потворним і у великому, і в малому. Він воював з дипсодами короля Анарха, які напали на Утопію, і переміг їх; він не міг слухати зіпсованої, псевдовченої мови лімузинського студента - схопив його за горло і не відпустив, доки той не заговорив чистим рідним лімузинським діалектом. Дієвими є і промови Пантагрюеля, він одержує перемоги на диспутах, у суді.В останніх книгах в образі Пантагрюеля втілені риси ідеального мудреця, філософа, який перебуває в стані душевної рівноваги, у всьому виходить з нової філософії життя - «пантагрюелізму», що означає «глибоку і незламну життєрадісність, перед якою все скороминуще є безсиле». Образ Жана Зубодробителя - ченця, який покинув монастир і став постійним супутником спочатку Гаргантюа, а потім Пантагрюеля. Жан веселий і бешкетний, швидкий на фізичну розправу з супротивниками. Він висміює монастирські звичаї, пояснює, що рясу ж носить тому, що в ній добре п'ється, псалмами користується як снотворним, а требник служить йому як блювотне. Як і його друзі, Жан зневажає монахів, бо чернець, на відміну від селянина, не обробляє землі, на відміну від воїна, не охороняє батьківщини, на відміну від лікаря не лікує хворих, на відміну від купця, не постачає необхідних корисних державі предметів (кн. І, гл. 40). Сам Жан не святенник і не голодранець; життєрадісний, сильний і сміливий, він обробляє землю, заступається за скривджених, допомагає страждаючим, охороняє монастирські виноградники .Стійкість і твердість характеру Жана сформувалися в народному селянському середовищі. Він людина тверезого розуму, працьовитий і діловий, добрий без сентиментальності, надійний товариш, його не лякають труднощі й небезпеки. Жан позбавлений витонченості, іноді примітивний до грубості, але нічого нездорового чи спотвореного в його натурі немає. Навпаки, він відстоює все природне, будь-яка брехня чи прикидання йому огидні, він знає ціну радощам і насолодам життя. Показово, що саме Жанові належить ідея створення Телемського абатства, що вчені-гуманісти Гаргантюа і Пантагрюель дружать з ним, цінять його розум та моральні устої. Рабле зображує Панурга як людину розумну, освічену і допитливу, що не визнає гнітючого авторитету догматичних, усталених істин, нічого не бере на віру, хоче до всього дійти своїм розумом. «Панург- це веселі історії, винахідливі вигадки, дотепні здогадки, обурливі репліки, сміливі гіпотези, несподівані парадокси, вічно інтенсивна гра розуму і почуття, вільне, сміливе, глузливе, гостре слово»(1). Панург вільний у прояві своїх почуттів, непідвладний умовностям. Він увесь час перебуває в русі, в ньому немає нічого застиглого і постійного. Залежно від зовнішньої ситуації, по-різному проявляється його характер: з представниками бюрократії він поводиться зухвало, з самозакоханим і нерозумним купцем Дендено - жорстоко, з лицемірними і манірними жінками - брутально, а в оточенні пантагрюельців він буває ввічливий, витончено дотепний і добрий. В цьому образі письменник-гуманіст втілив критичне, чуттєве начало в людині, її жагу знань, прагнення до нових форм життя.

Як один із найважливіших гротескових засобів створення комічного ефекту в романі дослідники творчості Рабле відзначають зображення несумісності поведінки персонажа і обставин, в яких він діє. Характерним, наприклад, є такий епізод твору. Брат Жан під час військового походу, проїжджаючи верхи на коні під горіховим деревом, зачепився забралом свого шолома за сучок. Силкуючись відчепити забрало, Жан випустив поводи, кінь стрибнув уперед, і Жан повис на дереві. У той час, коли він висить і кличе на допомогу, Гаргантюа і Евде-мон неспішно оглядають з усіх боків, як саме повис Жан, і сперечаються, чи схожий він на Авессалома, що, за біблійним переказом, повис на волоссі. Жан спочатку обурюється «Найшли час теревені розводити!», але при цьому, висячи на гіллі, починає просторікувато порівнювати своїх друзів з проповідниками-декреталістами, які говорять, що перед тим, як допомогти ближньому в момент смертельної небезпеки, його спочатку треба переконати в необхідності висповідатися.Сміховий ефект у романі Рабле значною мірою досягається широким використанням чисел гротескного характеру. За спостереженням М. Бахтіна, у Рабле всі кількісні цифрові визначення безмірно перебільшені, гротескні, подані зі смішною претензією на точність у таких ситуаціях, коли точний підрахунок загалом неможливий та й не потрібний. Наприклад, у розповіді Панурга про його турецькі пригоди є фраза: «...З міста, рятуючись від вогню, вибігло шістсот - та ні, які там шістсот! - більше тисячі трьохсот одинадцяти псів...» (кн. II, гл. 14). «Тут є і гротескове перебільшення, та ще з різким стрибком (від шестисот відразу до тисячі трьохсот), і знижуючий предмет підрахунку (пси), і цілковита непотрібність і надмірність точності, і неможливість самого підрахунку». За гротескним принципом Рабле часто будує і «чудну» фразу, сполучаючи поняття взаємовиключаючі або різного ряду. Скажімо, про книжку, в якій міститься генеалогія Гаргантюа, він пише так: «Товста, пухла, велика, сіра, красива, малесенька, запліснявіла книжиця, яка пахне сильніше, але не солодше ніж троянди» (кн. І, гл. 1).

15. Охарактеризуйте Відродження в Англії. Визначте проблематику трагедій У. Шекспіра. Проаналізуйте художню своєрідність трагедії «Гамлет». Доведіть, що образ Гамлета – «вічний» образ світової літератури.

Хронологічні межі англійського Відродження - кінець XV- початок XVII ст. Але підготовка грунту для виникнення гуманістичної культури розпочалася раніше, ще в XIV ст. Це був час значних соціальних змін: розпочався розклад феодалізму, відбувався швидкий розвиток міст, ремесла, торгівлі. Особливо тісні зв'язки встановилися з Фландрією та Італією, звідки й почали проникати в Англію гуманістичні ідеї. Великі соціальні зрушення були зумовлені Столітньою війною (1337-1453). Вона активізувала боротьбу за зміцнення королівської влади; принесла багато злигоднів народу, але водночас сприяла його єднанню, розвитку його свідомості і почуття своєї соціальної значимості. В 1381 р. в південних частинах Англії спалахнуло Велике селянське повстання на чолі з Уотом Тайлером. Виник реформаційний рух лоллардів, що виступили проти папства і католицької церкви. Представники лоллардів Джон Уїкліф і Джон Болл, який був також одним із вожаків селянського повстання, мали великий вплив на народ.Усі ці процеси створили передумови для формування англійської нації, культури, мови. У середньовічній Англії після норманського завоювання (XI ст.) офіційною державною мовою була французька, нею користувалися в аристократичному середовищі і при дворі. Населення міста і села розмовляло англосаксонськими діалектами. Тільки на початку другої половини XIV ст. на основі лондонського діалекту почала формуватися англійська літературна мова. (Представники: Чосер, Т. Мор, Шекспір).

Трагедії. В трагедіях Шекспіра зображена доля людини в суспільстві жорстокості та егоїзму. Головним героєм у них є людина високої самосвідомості, яка вступає в конфлікт із світом, проходить через жорстокі випробування, зазнає величезних страждань, тяжких переживань і неминуче гине. В розкритті характеру такого героя увага зосереджується на кардинальних, визначальних проблемах життя людського суспільства, що надає трагедіям глибини змісту і сили величезних узагальнень. Дія трагедій розвивається не у вузькій сфері приватного життя, а виводиться на широкий простір історичних, соціальних конфліктів, охоплює різноманітні явища дійсності. Характерною жанровою особливістю шекспірівської трагедії, як зазначав К. Маркс, є «химерна мішанина високого і низького, страшного і смішного, героїчного і блазенського». З цим пов'язане і властиве трагедіям Шекспіра вільне змішання стилів, чергування віршової і прозової мови. Найповніше геній Шекспіра проявився у великих трагедіях «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Мак-бет».

«Гамлет». Скориставшись сюжетом середньовічної легенди про Амлета, записаної вперше Саксоном Граматиком близько 1200 p., а потім відомої в різних літературних обробках, Шекспір створив трагедію, сповнену величезного соціально-філософського змісту. У центрі сюжету - образ Гамлета, датського принца - з ним найтісніше пов'язані всі події і всі персонажі трагедії. Принц Гамлет, студент Віттен-берзького університету, щойно повернувся до датського двору в Ельсінор у зв'язку з наглою смертю короля Гамлета. Батька він не лише любив, а й глибоко шанував як взірець людини, тому втрату його переносить дуже тяжко. Болісні переживання посилюються вчинком матері, королеви Гертруди, яка, не встигши «стоптати черевиків», що в них ішла за гробом чоловіка, поквапилась стати під вінець з братом короля Гамлета Клавдієм, який тепер сідає на трон. Така поспішність вражає Гамлета, він сприймає її як щось не гідне людини. Весільна атмосфера при дворі, самовпевненість неприємного йому Клавдія роблять перебування Гамлета в Ельсінорі нестерпним, і він залишається в замку тільки тому, що така воля матері і Клавдія. Та чекає Гамлета набагато страшніший удар: він дізнається, що батька отруїв Клавдій. Тепер він уже не може не діяти. Принц клянеться помститися «усміхненому негіднику», і це стає метою його життя.У ході подій розкривається уся гнилість і жорстокість датського двора. Братовбивця на троні замислює знищити принца. На боці злочинця-короля діють його придворні: міністр Полоній - майстер підступних інтриг, шпигуни Розенкранц і Гільденстерн, «нікчемна комаха» Озрік, з яким навіть бути знайомим ганебно. В інтригу проти Гамлета втягнуто й прекрасну Офелію. Чиста й беззахисна, вона не може протистояти злу, божеволіє і гине.Усій цій зграї змушений протидіяти Гамлет. Він убиває Полонія, викриває зрадництво Розенкранца і Гільденстерна, відмовляється від Офелії, карає гнівом і обуренням свою матір, вступає в поєдинок з Лаертом. У такій атмосфері завдання Гамлета - помститися за батька,- яке здавалось ясним і простим, безмірно ускладнюється і не тільки зовнішніми обставинами, а й розвитком свідомості Гамлета, на яку ці обставини впливають. За своєю вдачею герой трагедії - людина діяльна й багатогранна, з розвинутим духовним світом. Гамлет володіє високим інтелектом, йому властивий філософський склад мислення. За окремим і випадковим він уміє розрізнити сутність, загальне й характерне. Події, що відбуваються при дворі, приводять Гамлета до узагальнюючих висновків щодо людини і світу загалом.. Якщо в світі можливе таке зло, якщо в ньому гинуть чесність, любов, дружба, гідність людини, тоді він «розладнався», хворий, «час звихнувся». Отже, Гамлет вражений не тільки злочинністю Клавдія, а й усією системою чужих йому принципів життя й моральних понять. Герой знає, що він не може обмежитись лише помстою, бо вбивство Клавдія не змінить світу. Гамлет не відмовляється від помсти, але разом з тим усвідомлює, що завдання його набагато ширше - протидіяти злу загалом. Особливо характерним для стану свідомості Гамлета є його монолог на початку третьої дії трагедії: Бути чи не бути - ось питання. В чім більше гідності: терпіти мовчки Важкі удари навісної долі, Чи стати збройно проти моря мук І край покласти їм бронею? У поведінці Гамлета, в його міркуваннях багато непослідовного, суперечливого. Але він ніколи не відступить від свого завдання, від дії й боротьби, бо це суперечить усьому складу його натури, його свідомості. Образ Гамлета був художнім узагальненням долі гуманістів кінця епохи Відродження. Гамлет загинув, але не схилився перед злом і насильством. Правда і моральна перемога на його боці. Твір сповнений обурення проти злочинного егоїстичного світу, пройнятий вірою в гуманістичні ідеали.

16. Охарактеризуйте Відродження в Іспанії. Поясніть, чому «Дон Кіхот» М. Сервантеса вважається пародією на лицарський роман. Проаналізуйте образи Дон Кіхота та Санчо Панси. Традиції М. Сервантеса в світовій літературі.

Література Відродження в Іспанії розвивалася в складних і своєрідних суспільно-політичних умовах. Від самого початку формування іспанського королівства в країні існували обставини, що сприяли обмеженню королівської влади. Передовсім країна була роздріблена на окремі королівства, які створювалися в різний час у міру відвоювання іспанської території від маврів. Особливо розвинутими були торговельні міста на узбережжі Іспанії, оскільки вони підтримували тісні зв'язки з Італією. Уже в XVI ст. представники міст становили наймогутнішу частину кортесів - дорадчого органу, що створився в Іспанії ще в XI ст. і складався з представників дворянства, міст і духівництва. Серйозним кроком на шляху до централізації країни було об'єднання в другій половині XV ст. Кастілії і Арагона внаслідок шлюбу Ізабелли Кастільської і принца Арагона Фердінанда (1469). На початку XVI ст. рішучу спробу централізувати країну і замінити феодальну монархію абсолютною здійснив Карл І. Спочатку він повів наступ на кортеси, що викликало численні повстання, *а в 1520 р.- війну Священної ліги - об'єднання повсталих [276] кастільських міст. Королівській владі за допомогою дворянства вдалося розгромити повстання міст і скасувати їхні старовинні вільності, обмежити муніципальні привілеї..Розправившись з містами, король повів наступ на дворянство, а у відповідь на його опір розпустив кортеси. В Іспанії остаточно утвердилася королівська влада. Духівництво, що становило третю складову частину кортесів, відразу приєдналося до абсолютистської влади, і церква завдяки інквізиції «перетворилася в зовсім незламне знаряддя абсолютизму».Головною опорою абсолютизму були армія і католицька церква. Сотні тисяч священиків і ченців боролися з усіма проявами свободи і вірно служили інтересам монархії. Перехід від Середніх віків до Відродження охоплює в Іспанії кінець XIV- перші три чверті XV ст. У цей час інтенсивно розвиваються народна поетична творчість і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належить романсу. Це ліричний або ліро-епічний вірш, який розвинувся переважно на грунті реконкісти і пройнятий духом патріотизму і незалежності. Згодом романс засвоюється також аристократичною поезією, йому належатиме помітна роль у розвитку літератури Відродження. Наприкінці XV ст. іспанська література вступила в період Відродження. В своєму розвитку вона спиралася як на досвід античної і гуманістичної літератури європейських країн, особливо Італії, так і на національну літературну традицію і народну творчість. Від самого початку в ній визначилися два напрями: один із них основувався на традиціях народної літератури, а другий, «учений» - на використанні античності. Перший напрям був провідним, у ньому найповніше проявився характер ренесансної літератури, визначений тими силами, що існували в іспанському народі і були [278] породжені його героїчною історією. Багатовікова боротьба проти арабського загарбання, завойована ще в середні віки незалежність міст, селянські повстання, розмах військових і політичних дій держави, далекі морські подорожі - все це визначило високий рівень народної свідомості, виховувало почуття гідності й честі, відвагу, допитливий розум. Звідси й характерні риси іспанської літератури: демократизм, багата уява, пристрасність, органічне засвоєння й збереження народних поетичних форм. Водночас у своєрідних обставинах країни рано визначився розрив між ідеями Відродження і реальністю, що зумовило й раннє розчарування в гуманістичних ідеалах, і гострокритичне зображення реальної дійсності в літературі. Раннє Відродження в Іспанії припадає на кінець XV- першу половину XVI ст., зріле і пізнє Відродження охоплює другу половину XVI- перші десятиліття XVII ст.

Одним з найбільш помітних реалістів в літературі середньовіччя вважається і іспанський письменник-гуманіст Мігель Сервантесу Великий внесок у світову літературу становить роман Сервантеса «Хитромудрий ідальго Дон-Кіхот Ламанческій »(1605, 1615) ідейний зміст цього твору являє пародію на лицарський роман. У міру мандрів героїв в романі розгортається широка реалістична картина побуту і звичаїв Іспанії. Автор викриває паразитизм і жорстокість аристократів, правдиво і співчутливо зображує він простих людей, їх тверезий розум і серце. Значення «Дон Кіхота» виходить далеко за рамки того чи іншого літературного жанру.Мігель де Сервантес Сааведра задумував роман про Дон Кіхота як пародію на лицарські романи, що заполонили середньовічну Іспанію. Але пародії, як вважають критики, не вийшло. Вийшов роман, не схожий ні на один з існуючих у ті часи — роман про наївну, шляхетну людину, яка напівзійшла з розуму і уявила себе лицарем, роман про те, як до фантазера і дивака, що живе у нереальному світі, ставляться реальні люди і як їм в реальному житті. Перед нами — Дон Кіхот, людина, що начиталася романів про лицарів, їхні подвиги і прекрасних дам. Злегка зійшовши з розуму саме через ці книги, ідальго надягає збрую, шолом, які дісталися йому від предків, називає свого старого коня Росінантом, а себе — Дон Кіхотом Ламанчським, вибирає своєю дамою серця якусь Дульсінею Тобоську і, як щирий лицар, їде верхи на своїй шкапі назустріч пригодам. Пригоди не змусили себе довго чекати: над витіюватими фразами ідальго сміються на заїжджому дворі, де він зупинився переночувати; купці, яких лицар переконує визнати Дульсінею Тобоську найвродливішою жінкою на світі, б'ють його. Повернувшись до рідного села, Дон Кіхот знаходить собі «зброєносця» — орача Санчо Пансу, і пригоди продовжуються. Лицар бився з вітряними млинами, яких прийняв за велетнів; ледь не покалічив багатьох баранів з череди, що привиділися йому ворожим військом; звільнив каторжників; почав писати вірші і присвятив їх своїй дамі... Багато ще «подвигів» зробив Дон Кіхот. І помер не на полі битви, а в будинку, у своєму ліжку, у здоровому розумі, лаючи ті самі романи, що «зробили» його лицарем. Смішний? Так, зовні герой дуже смішний. Комічні його мова, його вчинки, його зовнішність. Але найчастіше він викликає жалість і добрий смуток. У душі ідальго безкорисливий, він гуманний і шляхетний. Він вірить у те, що може викорінити зло, і це зовсім не смішно. Як засмучується Дон Кіхот, коли, зустрівши хлопчиська-пастуха, за якого він заступився перед злим селянином, довідується, що цього підпаска хазяїн усе-таки побив — і саме через утручання лицаря! Дон Кіхот часто бував ображений у своїх кращих почуттях. Усе, що не намагався він зробити гарного, завдавало людям тільки неприємності. Заради інших він жертвував собою, але ніякої подяки за це не одержував. І махнув на всіх рукою. Образ цього безглуздого самовідданого лицаря, який викликає посмішку, став одним із вічних образів світової літератури. А якщо так — то не настільки вже він і смішний, цей добрий, чесний і наївний захисник пригноблених!

У літературознавстві існують три погляди на образ Дон Кіхота. І. Дон К. — комічний образ. Адже герой увесь час потрапляє у комічні ситуації, приймає помилкові рішення. Йому притаманні риси дивака, який бачить дійсність крізь призму ілюзії. ІІ. Д. К. — це трагічний образ, герой, далекий від реального життя. Нездійсненність мрій та бажань. ІІІ. Д. К.— трагікомічний образ. У ньому поєднуються риси зовнішнього комізму (комічні ситуації, неправильність суджень, надмірне захоплення фантазіями) та внутрішній трагізм (поступове усвідомлення складності боротьби зі злом)

Зовсім інший ракурс — конфлікт між ідеальним і реальним розкривається у ситуації, коли заради розваги герцога зброєносця Дон Кіхота Санчо Пансо роблять на деякий час нібито справжнім губернатором. Звичайний селянин, людина з народу, Санчо Панса в цій ролі є мудрішим суддею і кращим, ніж справжній губернатор: безкорисливим, милосердним і справедливим. Саме це і завершило жарти: подібні особи були непотрібні для реального ладу. Санчо Панса вірить деяким обіцянкам свого пана не через зайву начитаність, а швидше за все через звичайну необізнаність. У повсякденних справах він постає як весела і твереза людина. Так, до розриву з реальністю призводить не тільки зайва романтичність, але і недостатній рівень освіченості. Поза сумнівом, обидва героя викликають щиру симпатію. Образ Дон Кіхота почав символізувати прояв кращих і благородніших намірів при повному відриві від дійсності. Утвердився новий термін «донкіхотство», який має реальне значення і прояв цього явища, виявленого Сервантесом, можна спостерігати у реальному житті. Людям варто час від часу замислюватися над тим, чи немає розбіжностей між їх бажаннями та можливостями, між реальним та ідеальним. Тому популярність роману Сервантеса переживає сторіччя.

17. Бароко як літературний напрям XVII століття. Охарактеризуйте філософську основу й естетик, систему жанрів. Покажіть риси бароко у драмі П. Кальдерона «Життя є сон».Бароко – напрям у мистецтві та літературі XVII – XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Бароко прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Художня система бароко надзвичайна складна, їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних, контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору.

Напрям у мистецтві та літературі XVII—XVIII ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Барокова етика є значною мірою індивідуалістичною. Людина виявляє готовність самостійно приймати рішення і нести персональну відповідальність за вчинок, навіть якщо участь її власної волі мінімальна. Основою прийняття рішення і вчинку стає напружена рефлексія на раціональній основі, а не емоційне поривання чи природний імпульс, як у добу Відродження. Головна парадигма бароко – це усвідомлення світу як набагато складнішого і загадковішого ніж його уявляли в добу Відродження. Основним принципом світу стає не особистість, а сама реальність, що лежить за межами особистості й наділена самодостатнім змістом і рушійною силою.. Бароко тяжіє до панорамності описів, монументальності зображень, які поєднуються з увагою до найдрібніших деталей, як побутовоописового, так і психологічного характеру. Для бароко властива контрасність. Представники: Кальдерон, Донн, Гонгора, Кеведо, Мільтон та інші.

В естетиці бароко посилюється інтересне тільки до досконалих проявів буття, а й до дисгармонійного, фантастичного, гротескного, навіть потворного. За допомогою ілюзій, снів, марень митці бароко відтворювали загадковість світу. Вони завжди відчували, що в житті діють сили, вищі за людське розуміння. Ці сили сприймалися досить серйозно, тому у творах часто поряд із реальними персонажами діють міфічні істоти, а дійсне і фантастичне, реальне та ірреальне настільки тісно переплітаються, що нерідко неможливо відділити одне від одного. Усе це -- єдиний світ, такий, яким бачили його люди бароко: реальний і загадковий водночас. Створюючи нову естетику, митці прагнули вийти за межі видимого світу, за грань можливого.Одним із важливих виявів динамізму в літературі бароко є тема швидкоплинності життя, марності, існування, нетривкості всього сущого на землі. Вона зумовлює мотиви відчаю й песимізму, але нерідко викликає і новий, гедонізм -- прагнення наповнити кожну мить повнотою відчуттів, насолодами, красою. Тема швидкоплинності людського життя поєднується з філософськими роздумами про сенс існування. Митці надають великого значення моменту «духовного прозріння», коли людина, відчувши себе піщинкою у Всесвіті, відкриває саму себе, збагнувши одкровення, послане від самого Бога. Представники бароко уникали міметичних засобів письма, тобто відтворення життя у формах самого життя. Вони хотіли не стільки відтворювати дійсність, скільки перетворювати її з допомогою уяви. Велику роль у мистецтві бароко відігравали гостра думка, дотеп, несподіваний ефект. Особливістю барокового стилю є його пристрасність, рвучкість, артистизм форм, підкреслене особистісне начало, декоративність, пишність, витіюватість засобів. Тут не варто спокійної рівноваги, гармонії композиції та образів. Усе у творах бароко підкреслювало думку проте, що мистецтво істотно відрізняється від науки. Художній дар у розумінні митців того часу дається Богом, і жодна теорія не здатна допомогти його здобути. Літературне бароко відзначається поліфонізмом, ускладненням форм, поєднанням релігійних і світських мотивів і образів, тяжінням до різних контрастів, алегоризму й емблематичності, намаганням уразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. Бароко багато взяло від стилю маньєризму, що сформувався наприкінці XVI -- на початку XVII ст. (відтворення стихії ірраціонального, метафорична насиченість тексту, актуалізація тропів, мотиви самотності людини в безмежному космосі, та ін.). Прикладами бароко є преціозна література у Франції, гонгоризм в Іспанії, марінізм в Італії, «метафізична поезія» в Англії та ін. Яскравими представниками бароко в Західній Європі були Л. Гонгора, П. Кальдерон, Т. де Моліна (Іспанія), Т. Тассо і Дж. Маріно (Італія), Дж. Мільтон і Дж. Донн (Англія), Г. Гріммельсгаузен (Німеччина). Бароко розцвіло пишним квітом і в українській літературі.П'єса «Життя -- це сон» є взірцевою драмою барочного мистецтва; в ній образи та мотиви бароко знаходять яскраве й оригінальне втілення. “Життя - це сон” - саме той твір, який акумулював усю складність та багатозначність проблем, які завжди поставали перед людиною і які вона будь-що прагнула осягнути. Одна з важливих філософських проблем доби бароко - чи здатна людина перемогти в собі зло (звіра) і як це зробити? -- прямо пов'язана з вирішенням провідного філософсько-морального конфлікту драми «Життя -- це сон» -- конфлікту між, з одного боку, пророцтвом про долю Сехисмундо, а з іншого -- його справжньою долею. Саме тут і криється одна з головних причин надзвичайно інтенсивного використання Кальдероном метафори-антитези «людина-- звір». Так, цікавим є питання про еволюцію образу Сехисмундо.Сехисмундо на початку і наприкінці твору -- це взагалі дві різні людини. Спочатку це напівдикий самітник, який зріс у вежі поміж диких звірів і сам нагадує звіра як внутрішньо (дика вдача, нестриманість, намагання задовольняти перший ліпший свій інстинкт або бажання), так і зовнішньо -- не випадково він постійно з'являється у звірячій шкурі. Отже, постійне прагнення робити добро є необхідною умовою того, щоб людина була людиною, здолала шлях від зла до добра -- ось перший «рецепт» Кальдерона й одна з провідних думок твору. Друга філософська проблема доби бароко -- чи здатна людина перемогти долю, фатум? Ця проблема також тісно пов'язана з конфліктом драми Кальдерона: пророцтво про долю Сехисмундо не відповідає його справжній долі. Час від часу герої (хай побіжно й несміливо), але припускають, що долю можна здолати, принаймні на неї можна вплинути. І правда, як мовилося, пророцтво, яке почало збуватися, «відмінилося»: син пробачив батькові й повернув йому владу, а сивина Басиліо не стала килимом для його ніг. Здолав пророцтво саме той, проти кого воно віщувало, -- Сехисмундо. Однак усе-таки Кальдерон вважав, що на долю вплинути можна, що й утілив у філософській драмі «Життя -- це сон».Третя провідна проблема бароко, утілена в драмі, -- як свобода волі людини співвідноситься з волею Бога (долі)? Мистецтво бароко буквально пронизане алегоріями, символами та емблемами. Згадаймо ланцюги й в'язницю (символи неволі), які постійно супроводжують Сехисмундо майже до фіналу твору. Він - невільник, це вже спочатку підкреслено Кальдероном. Саме прагненням до свободи просякнутий знаменитий монолог закутого принца з першої хорнади. Він ставить риторичні запитання (на які нікому дати відповідь у страшній вежі), порівнюючи свою неволю зі свободою, яку мають тварини й навіть струмок.Звісно, тут є також алегорія -- «неволя Сехисмундо -- це модель неволі людини і людства взагалі». Нехай Басиліо, доки був у змозі, ув'язнював свого сина, але хіба він уник своєї долі? Ні, адже його таки скинуто з трону, він схиляє голову до ніг Сехисмундо. Отже, доля, фатум, усе одно торжествує! Ні, позбавляти людину свободи (зокрема -- свободи вибору) не можна -- це чітко підкреслює Кальдерон. До слова, це збігається з християнською доктриною: Бог хоче, щоб людина вибрала дорогу добра сама, а і програмує її, як комп'ютер, активуючи режим «шлях добра». Інакше людина буде не людиною, а якимось робото) машиною. Сехисмундо зробив свій вибір сам -- відмовився «топтати батькову сивину» і так здолав присуд долі.Отже, кожна людина має обрати дорогу добра самостійно -- це третій «рецепт» Кальдерона й одна з провідних думок твору. Четверта проблема доби бароко (надзвичайно важлива в умовах тогочасної монархії) -- яким має бути ідеальний монарх? У драмі стрижневим є мотив самовиховання принца Сехисмундо як ідеального монарха.

18. Класицизм як літературний напрям XVII століття. Дайте характеристику класицизму у Франції, його естетичним засадам. Покажіть риси класицизму у трагедії П. Корнеля «Сід» (проблематика, художня організація тексту та образна система).

Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ. ДЛЯ класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним; підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формування принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне»,(1674).

Визначальні риси класицизму:

- раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);

- наслідування зразків античного мистецтва;

- нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);

- обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);

- у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;

- аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

- встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Класицисти вважали, що призначення літератури —виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.

Франція дала класичні зразки літератури цього напрямку.Франц. классицисти зуміли сполучити досвід античної літ-ри з національними традиціями свого народу, що не вдалося зробити классицистам інших країнКЛ у Франції став офіційним художнім методом, визнаним урядом. Король і пануючий стан заохочували поетів і художников-классицистов. Ришелье, а пізніше Кольбер заснували систему одноразових або довічних пенсій талановитим мастерам-классицистам. Ришелье жорстоко припиняв усяке антидержавне свавілля, сам стежив, щоб поети не відступали від установлених «правил». Створив Академію для спостереження за художньою дисципліною письменників. Друга причина, що обумовила розквіт у Франції КЛ, є те надзвичайно важлива обставина, що філософська основа його художнього методу знайшла підтвердження у філософії Декарта (вершина філософської думки фр. народу). Декарт – головний філософський наставник фр. классицистов. Раціоналізм став чільною якістю классицистического мистецтва. Декарт – засновник раціоналізму, тобто такого напрямку у філософії, що шукало істину не в досвіді, а в розумі. Розум – єдине джерело істини. Думка – пануючий Эл-т иск-ва.

«Сід» у перекладі з арабської означає «пан». Це прізвисько знаменитого іспанського полководця XI ст. Родріґо Діаса, про якого йдеться у «Пісні про мого Сіда», поемі «Родріґо» та численних середньовічних іспанських романсах. Близько 1618 р. в Іспанії з'явилася драматична дилогія про молоді літа цього героя — «Юність Сіда». її автором був відомий драматург, суперник Л. де Веґа, автор понад 400 п'єс Г. де Кастро. «Юність Сіда» — основне джерело «Сіда» Корнеля. Сюжет перероблявся відповідно до класицистичної настанови: він був значно спрощений, усунені персонажі, які не беруть участі в головній дії (приміром, брати Родріґо). Дві п'єси, що входили до дилогії, перетворилися в одну. Події були гранично сконцентровані.

На цьому матеріалі Корнель розкриває новий конфлікт — боротьбу між обов'язком та почуттям — через систему більш конкретних конфліктів. Перший із них — конфлікт між особистими прагненнями і почуттями героїв і обов'язком перед феодальною сім'єю чи родинним обов'язком. Другий — конфлікт між почуттями героя й обов'язком перед державою, перед своїм королем. Третій — конфлікт родинного обов'язку й обов'язку перед державою. Ці конфлікти розкриваються у певній послідовності: спочатку через образи Родріґо та його коханої Хімени — перший, потім через образ інфанти (доньки короля), котра приборкує своє кохання до Родріґо в ім'я державних інтересів, — другий і, зрештою, через образ короля Іспанії Фернандо — третій. На основі розкриття системи конфліктів будується сюжет.

Юний Родріґо та Хімена кохають одне одного. Але поміж їхніми сім'ями спалахує сварка. Батько Хімени — дон Гомес і батько Родріґо — дон Дієґо посперечалися про те, хто з них має більше прав стати вихователем спадкоємця престолу. У розпалі сварки дон Гомес дає донові Дієґо потиличника. Це страшна образа, яку іспанські феодали могли змити тільки кров'ю. Але дон Дієго — старий, він не зможе перемогти в поєдинку молодшого та сильнішого дона Гомеса. І дон ДІЄҐО просить відімстити за себе свого сина Родріґо.

Так виникає конфлікт між почуттями та феодальним обов'язком в душі Родріґо. Він кохає Хімену, але мусить відімстити її батькові за образу свого батька. Щоб особливо підкреслити цю суперечність, Корнель приймає сміливе художнє рішення: він вводить монолог Родріґо (зазвичай, герої розкривають свої думки не в монологах наодинці, а в розмові з персонажами-«повірниками»; є декілька таких персонажів-«слухачів» і в «Сіді»). Монолог виділяється ще й тим, що написаний не александрійським віршем, а у формі стансів зі складною побудовою та римуванням строф.

Сід убиває дона Гомеса на дуелі. Ця подія не показується. Про неї розповідають, як і про більшість інших подій. Таким чином, у трагедії значне місце посідає епічний елемент. Тепер Хімена опиняється в тій самій ситуації, у якій щойно був Родріґо: вона теж повинна вибрати між почуттям кохання до Родріґо й обов'язком перед родиною, загиблим батьком. Хімена, як і Родріґо, ставить обов'язок вище за почуття. Вона вимагає смерті Родріґо.

Необхідна третя сила, що стоїть вище за Родріґо та Хімену, аби розв'язати трагічне протиборство закоханих. Такою силою повинен стати король Кастилії Фернандо. Але перед ним постає особливо складна проблема. Нехтуючи правдоподібністю, Корнель у 30 годин сюжетного часу вмістив події кількох місяців: поки король розмірковує над вимогою Хімени, поки інфанта кастильська донья Уррака зізнається своїй виховательці Леонор у коханні до Родріґо, котрий стоїть нижче за неї з народження, Сід встигає врятувати країну від вторгнення маврів і з перемогою повернутися додому. Тепер король повинен вирішити, чому віддати перевагу: родинному обов'язку — і тоді Родріґо мають стратити, чи державним інтересам — і тоді Родріґо має бути прославлений як рятівник вітчизни. Король не може дати відповіді. Необхідна нова сила, яка стоїть понад королем. І герої вдаються до «Божого суду» — властивого для Середньовіччя способу вирішення суперечок з допомогою сили. Хімена оголошує: той, хто переможе у поєдинку з Родріґо, стане її чоловіком. На боці Хімени виступає кастильський шляхтич дон Санчо, котрий давно і безнадійно кохає її. Родріґо перемагає дона Санчо. Отже, згідно з уявленнями героїв, Бог на боці Родріґо. Король Фернандо радісно оголошує про шлюб Родріґо та Хімени. Послідовна вірність обов'язку дозволила закоханим героям поєднати свої долі. Корнель створює характери інакше, аніж у мистецтві ренесансного реалізму та бароко. їм не властива різнобічність, кричуща конфліктність внутрішнього світу, суперечливість у поведінці. Характери в «Сіді «не індивідуалізовані. Не випадково обрано такий сюжет, в якому одна й та ж проблема постає перед кількома персонажами, при цьому всі вони вирішують її однаково. Для класицизму було властиво під характером розуміти якусь одну рису, яка ніби притлумлює всі інші. У Корнеля в «Сіді», цьому ранньому творі класицизму, характер — це щось ще вужче. Характером наділені ті персонажі, хто може свої особисті почуття підпорядкувати велінню обов'язку. Створюючи такі характери, як Родріґо, Хімена, Фернандо, інфанта, Корнель надає їм величавості, героїзму. До цих двох характерів слід додати й двох батьків — дона Гомеса та дона Дієґо, які у своїй суперечці прагнули відстояти честь власних феодальних родин, тобто керувалися родинним обов'язком.

Величність характерів, їх громадянськість в особливий спосіб забарвлюють найособистіше почуття, якого вони зазнають, — почуття кохання. Корнель заперечує ставлення до кохання як до темної, згубної пристрасті чи до галантної, легковажної розваги. Він бореться з преціозним уявленням про кохання, вносячи раціоналізм у цю царину, освітлюючи кохання глибоким гуманізмом. Кохання можливе лише тоді, коли закохані поважають одне в одному шляхетну особистість, тому кохання стає чеснотою поряд з найвищими громадянськими почуттями.Твір Корнеля відразу прийняли глядачі. Але в нього знайшлися і критики, які стверджували, що драматург не знає правил, за якими слід писати трагедію. Дійсно, в «Сіді» чимало відступів від правил: сюжет узятий з легенд середньовічної Іспанії, а не з історії Стародавніх Греції чи Риму. Не дотримано принципу «чистоти жанру»: трагічний конфлікт знаходить щасливий розв'язок, що виразилось і в означенні жанру п'єси, даному Корнелю — «трагікомедія». Драматург на кілька годин перевищив «єдність часу». «Єдність місця» він розуміє занадто широко, розгорнувши події «Сіда» у різних палацах, а не в одному.