два роки і надавали право отримати ступінь магістра. До

Асоціації приймалися тільки школи, які керувалися такими

програмами. До 1974 р. навчання, за дворічною аспірантською

програмою залишалося єдиною формою, визнаною в якості

умови атестації професійного соціального працівника. Таким

чином, критерієм професіоналізму стали вважати наявність

магістерського ступеня.

Зміст

1. 2. Науково-дослідні традиції в соціальній роботі

Перші наукові школи в соціальній роботі США

Перші практичні кроки в сфері теоретичного усвідомлення

соціальної роботи були здійснені феміністками в багатьох

країнах західного світу – Алісою Соломон в Німеччині, Марією

Галері у Франції, Єлизаветою Фрай у Англії, Джейн Адамс в

США.

Але, найбільшого успіху в сфері теоретичних досліджень

досягла М. Річмонд. Вона розробила метод індивідуальної

роботи з незаможними людьми.

Першою працею М. Річмонд в сфері теорії соціальної

роботи є фундаментальна книга “Дружній візит до бідняків:

керівництво для працюючих у благочинних організаціях”.

Допомога і підтримка усвідомлювалися нею як дружня акція

одного суб’єкта стосовно до іншого. При цьому, вплив, на думку

автора, повинен бути спрямований не лише на людину бідну,

але й на зміну ставлення соціального оточення, зазвичай,

негативного до людей, які живуть в бідності та злиднях. Ця

праця були видана в 1899 р. і стала, як було вище зауважено,

першим посібником для соціальних працівників. У 1917 р.

виходить друга праця під назвою “Соціальні діагнози”, в якій М.

Річмонд описує теоретичні і методологічні основи індивідуальної

соціальної роботи.

Практика соціальної роботи з клієнтами складає і в наш час

значну частину професійної соціальної роботи, поряд з іншими

методами, про які мова йтиметься пізніше. Але на початку

століття, коли виникла соціальна робота, метод індивідуальної

роботи з клієнтами (case-work), обмежений рамками медичної

моделі, тривалий час був домінуючим.

Адаптуючи до практики індивідуальної роботи медичні

підходи діагностики і лікування, М. Річмонд розробила метод,

який дозволяв аналізувати соціальні і психологічні проблеми

19

клієнтів. До теорії соціальної роботи вводиться термінологія з

медичної практики, така, як “діагноз”, “лікування”, “клієнт”, але з

новими семантичними значеннями.

Мері Річмонд зазначає, що в соціальній роботі важливим

моментом в кожному конкретному випадку є оцінка, постановка

діагнозу і вибір методу допомоги на основі цього діагнозу.

Оцінки повинні бути науково обґрунтовані на різницю від тих

моральнихкритеріїв,якимикористувалисяблагочинні

організації. “Вивчення, діагноз, лікування” – такий зразок,

методика роботи з клієнтом.

Соціальний діагноз, на думку М. Річмонд, передбачає

оцінку особистості клієнта і його соціальний стан. Соціальна

допомога – це комплекс заходів, внаслідок дії яких повинен

змінитися клієнт і його соціальне оточення.

Згідно концепції автора, входження (“інтервенція” в її

термінології) з боку соціального працівника може здійснюватися

директивними і не директивними лікувальними методами. В

літературіїх,зазвичай,називаютьбезпосереднімі

опосередкованим методами.

“Директивне лікування” виявляється в безпосередній

взаємодії – “розум на розум”. Під цим терміном дослідниця

розуміла складну процедуру взаємодій, які включають в себе:

довірливі взаємини, певні позитивні почуття, які повинні

виникати між соціальним працівником і клієнтом, активізація

клієнта на вирішення його особистих проблем. Домінуючими

техніками тут повинні бути переконання, навіювання, дискусія, а

також вплив особистих якостей соціального працівника, таких як

відвертість, чесність, співчуття тощо.

“Недирективне лікування” як опосередкований метод

лікування зводиться до того, що процес надання допомоги

ґрунтується на оточенні клієнта, на зміні середовища його

існування.

Мета взаємодії клієнта з соціальним працівником

виявляється в тому, щоб клієнт усвідомив об’єктивну

інформацію щодо власної ситуації, особистісних і соціальних

залежностей, стосунків в соціальних інститутах і суспільстві в

цілому, що ускладнює його соціальне функціонування.

В індивідуальній роботі з клієнтом, зазначено в

“Соціальних діагнозах”, відслідковується відхід М. Річмонд від

метода морального переконання і етичних альтернатив і

20

визначається перехід до методів соціально-психологічного

впливу і взаємодії. Вперше тут поданий процес взаємодії

соціального працівника і клієнта. Процес відбувається як певна

послідовність дій, як процедура, що підпорядкована визначеній

логіці. В подальшому ця процедура була оформлена в метод

індивідуальної роботи, що стало основоположним в технології

соціальної роботи.

Принципи індивідуального підходу, які були розроблені М.

Річмонд, рекомендувалися до використання в роботі з різними

категоріями населення, а також почали застосовуватися в

роботі з групами і загалами.

Теоретичні розробки М. Річмонд мали провідне значення

не лише для практики, вони також знайшли своє відображення в

розвитку теоретичних шкіл і концепцій соціальної роботи. В

історичному плані до найбільш відомих шкіл в теорії соціальної

роботи належать діагностична і функціональна.

Діагностична школа (напрям) була пов’язана з коледжем

Сміта в Нью-Йорку, в якому готували соціальних працівників для

роботи в психіатричних службах. Потреба в таких фахівцях була

значно велика, оскільки була значна кількість клієнтів –

ветеранів війни, які мали різного чину психологічні проблеми.

В якості теоретичної основи навчання була запозичена

модель Мері Річмонд. Але вона трактувалася не таким чином, як

її висвітлювала М. Річмонд, тому що мова йшла не про клієнтів,

які мали психологічні проблеми. Соціальна ситуація клієнта

відходила на другий план. Акцент ставився на діагноз хвороби

клієнта.

У практичній взаємодії соціального працівника і клієнта, як

зазначали теоретики цього напрямку, доцільно приділяти

особливої уваги набутому досвіду клієнта, його дитячим

переживанням, схильностям. Оцінці особистості. То був час,

коли була утворена теорія психоаналізу З. Фрейда, і

представники діагностичної школи, порівняно з представниками

інших напрямків, відчували на собі її найзначніший вплив.

Взаємини між клієнтом і соціальним працівником визначалися як

авторитарні. Завдання соціального працівника – лікування

клієнта, розумілося як зміна його особистості, допомога в

адаптації до навколишнього середовища.

Функціональна школа. Цей напрямок починає розвиватися

в 30-х рр. в Пенсільванії. Клієнт знаходиться в центрі уваги

21

соціальнихпрацівників,алеметодикуіндивідуальної

психотерапії представники цієї школи створюють на процесі

допомоги, на тому, як цей процес доцільно організувати. В цей

час в США зростає зацікавленість до соціального середовища і

процесу надання допомоги, але не як до лікувального процесу,

а, скоріш, як до послуг, які надаються в межах соціальної

служби.

На погляди функціональної школи також значний вплив

здійснив психоаналіз, але більш пізній. Зокрема, були сприйняті

ідеї О. Ранка, австрійського психоаналітика, який зазначав на те,

що клієнт сам бажає змінити свою власну ситуацію, і він здатен

сприймати допомогу. З теорії Дж. Дьюі було запозичене поняття

“самовизначення”, так би мовити, право клієнта вирішувати за

себе особисто.

Тому функціональна школа менше уваги приділяла раннім

дитячим враженням і визначенню діагнозу. Для них став більш

важливим початок процесу зміни клієнта. В межах цієї школи

була запропонована методика щодо організації допомоги: її

подання і сприйняття. Акцент визначався на створенні

правильних взаємин клієнта та соціального працівника.

Функціональна школа ґрунтувалася на принципі “тут і

зараз”, коли під час процесу взаємодії соціального працівника і

клієнта актуалізується наявний досвід клієнта, його почуття та

емоційні переживання. Звідси провідне завдання визначалося в

тому, щоб допомога була усвідомлена і прийнята клієнтом. Для

цього між соціальним працівником і клієнтом встановлювалися

партнерські взаємини. Вони обидва несуть рівноцінну

відповідальність за зміну ситуації. Провідне, як зазначав

теоретик функціональної школи Дж. Тафт, усвідомлення і

розвиток технік і методик надання допомоги клієнту.

Таким чином, відбувається, так би мовити, перехід до

сучасного розуміння сутності соціальної роботи і відмова від

формальних і авторитарних стосунків між соціальним

працівником і клієнтом. Представники функціональної школи

вважали також, що на розвиток людини здійснює вплив і

соціальне оточення, котре перешкоджає або сприяє цьому

процесу. Окрім соціального оточення, значну роль мають і

економічні, культурні фактори. Разом з тим, індивід має

особисто прагнути власної самореалізації. Йому доцільно

досягти балансу між особистим індивідуальним розвитком і тим,

22

що він одночасно є членом певного суспільства або групи. При

взаємодії з оточенням індивід створює певні моделі поведінки,

які мають тенденцію зберігатися протягом життя. Вивчення цих

моделей необхідно для розуміння того, як може зростати і

розвиватися індивід. Соціальний працівник, вибираючи ті, або

інші форми роботи, повинен забезпечити рух в тому напрямку, в

якому клієнт прагне змінитися.

У 30-40 рр. теоретики діагностичної та функціональної шкіл

продовжуютьрозвиватиметодіндивідуальноїроботи,

відбуваються дискусії щодо пріоритетів і методів підтримки

незаможних, формуються підходи до групової роботи і роботи в

общині (коммьюніте).

Розвиток наукових досліджень в 1945—1970 рр.

Розвиток теорії соціальної роботи в повоєнні роки

здійснювавсявконтекстіподальшоїполемікиміж

представниками діагностичної та функціональної шкіл. Х.

Перлманздійсниласпробусинтезуватиціпідходи,

запропонувала в якості нової моделі індивідуальної роботи

“Метод вирішення проблем”. Підхід Х. Перлман ґрунтувався на

тому, що допомога клієнту складається з двох провідних

компонентів: процесу допомоги і особистісних ресурсів індивіда.

Розглядаючи рішення проблеми клієнта у вузькому сенсі, на

рівні його запиту, дослідник пропонує розвивати мотивацію

клієнта, його здібності до діяльності, збільшувати його

особистісні ресурси. Таким чином, істотним поняттям її

теоретичного підходу є такі, як проблема, процес, ресурси.

Під проблемою розуміється ситуація, за якої індивід не

здатний реалізувати особисті потреби і це ускладнює його

функціонування. Під процесом – повторювана послідовність

діяльності, котра приводить до змін в доцільному напрямі

проблем клієнта. Процес здійснюється в суб’єкт-суб’єктній

взаємодії соціального працівника та клієнта. На рівні технології

цей процес взаємодії зводиться до таких основних процедур:

1. ідентифікації проблеми клієнта і тих подій, які її

викликали;

2. взаємне переконання клієнта і соціального працівника в

правильності попереднього розуміння проблеми;

3. огляд і аналіз інформації;

4. складання плану взаємодії, його реалізація і еволюція.

23

У 60-ті рр. розгорнулася дискусія щодо реального внеску

соціальної роботи в суспільну ситуацію. Критика стосувалася як

індивідуалізованого підходу до допомоги в окремих випадках,

так і напрямків у роботі в цілому. Йшлося про так звану “нову

предметність”, мету, інституціональних і політичних межах

соціальної робочим та її внеску в гармонізацію суспільства.

Класичні теорії буличасткововідсунуті вбік

психологічними теоріями і прийомами. Набір технологій було

доповнено діагностичними і лікувальними методами і

збагачений за допомогою залучення терапевтичної роботи.

Поряд з методами короткострокового лікування кризового

втручання при наданні одноразової допомоги дискутувався і

метод підтримуючого довготривалого контакту, який ґрунтується

на концепції системної роботи з сім’єю. Таким чином, соціальна

робота набула все більш структурованого характеру.

Наприклад, розвиток теорії соціальної роботи в США

відбувався за трьома напрямками: теоретичний розвиток

традиційних методів; розвиток комплексного підходу, що

поєднує теорію і практику в єдину систему; розробка

спеціальних підходів до специфічних груп клієнтів.

Дж. Конопка, Х. Нортон, Р. Перлман починають пошук

загальних основ, що б дозволило усвідомити практичні

установки всіх видів соціальної роботи. Дискусії, які відбувалися

в цей час, ввели до понятійного ряду теорії процесу допомоги

поряд з такими поняттями, як “лікування”, “діагноз”, поняття

“оцінка” та “інтервенція”.

В той же час активізується розробка теорії соціальної

роботи, котра безпосередньо виходить на практику; були

висвітлені різноманітні аспекти підготовки спеціалістів,

формуються базові підходи до бажаних умінь і навичок,

розглядається зв’язок теорії та практики. Набувають

подальшого розвитку такі проблеми соціальної роботи, як

соціальне функціонування, професійна оцінка, акції інтервенції,

процеси індивідуалізації та інші.

Саме в цей час починають складатися інтегровані підходи

до теорії і практики соціальної роботи, в тому числі адаптуються

підходи, які були розроблені в трансактному аналізі,

раціональній терапії, в підходах модифікації поведінки. Саме

тоді підводяться підсумки розвитку теорії і практики соціальної

роботи, які були досягнуті до цього часу, здійснюється

24

відповідний аналіз основних концепцій і методів. З 70-х рр. у

світовійлітературізпроблемсоціальноїроботи

загальновизнанимвважаютьсятакіметоди:метод

індивідуальної роботи; метод групової роботи; суспільна робота

(з загалом); соціальне адміністрування і планування.

В подальші десятиріччя дослідниками різних країн, як було

уже зазначено, здійснювалися численні спроби інтегрувати ці

різноманітні методи роботи, підвести під них єдину практичну

базу. Складна дійсність, в якій доводиться здійснювати роботу

соціальному працівнику, вимагала такої науково-обґрунтованої

методики, яка б дозволяла комбінувати різноманітні методи

роботи. Не вузька спеціалізація в одному методі, а

універсальність, уміння погоджувати різноманітні методи,

наприклад, в періоди спаду економіки, коли соціальні проблеми

торкалися значної кількості людей. Саме комплексний підхід до

практики дозволяв соціальним працівникам впоратися з

багатьма проблемами членів суспільства. Навпаки, в періоди

стабілізації, як зазначається в літературі, потреба в соціальних

службах зменшується, соціальні працівники обмежувалися

приватною практикою і вузькою спеціалізацією.

Нам необхідна теорія, зазначали шведські вчені Г.

Берндлер і Л. Юнссон, здатна інтерпретувати як аналіз, так і

зміни зовнішніх і внутрішніх факторів в життєвих ситуаціях

клієнта і завдяки якій можливо було б поєднати індивідуальну

точку зору з сімейною і суспільною.

Сучасні теоретичні моделі соціальної роботи

У соціальній роботі в наш час не існує єдиної теорії, її

теоретичне знання висвітлено різноманіттям суспільно-

соціальних наукових шкіл, в межах яких розвиваються домінуючі

дослідницькі традиції, які пропонують практичній соціальній

роботі різноманітні наукові та науково-практичні парадигми.

В різних країнах фахівці-практики віддають перевагу тим

або іншим теоретичним моделям соціальної роботи в

залежності від сталих традицій і суспільних потреб. У США,

наприклад, соціальна робота, зазвичай, орієнтується на

психоаналіз, оскільки, за традицією основний акцент визначався

на індивідуально-особистісному рівні. Хоча в останні

десятиріччя в цій країні було створено значну кількість

технологій, які використовують в якості свого підґрунтя

теоретичні напрямки соціальних наук.

25

Відсутність єдиного теоретичного обґрунтування практики

соціальної роботи, на думку вчених, не означає, що в ній панує

анархія. Набуті знання, напрацьовані уміння та навички

дозволяють практикам відібрати з багатьох соціальних ресурсів

найнеобхідніші і найефективніші для вирішення конкретної

соціальної проблеми.

Існує навіть думка, що соціальні працівники мають значні

переваги перед працівниками схожих професій, оскільки

спираються на плюралістичну наукову концептуальну основу,

яка постійно розвивається, поширюється і вдосконалюється по

мірі накопичення наукових знань щодо суспільства і людини.

Загальний міжнародний досвід соціальної роботи свідчить

про використання декількох груп теоретичних моделей:

психодинамічних,моделейкризовоговтручання,

біхевіористських,системнихіекологічних,соціально-

психологічних, комунікаційних, гуманістичних, когнітивних,

моделей правозахисної діяльності. З переліку видно, що

соціальні працівники, використовують як психолого-орієнтовані

моделі, так і соціологічні моделі.

Психодинамічні системи, які ґрунтуються на психоаналізі

З.Фрейда. Як було зазначено вище, психоаналіз тривалий час

був провідною роботою з певним випадком. На різницю від

класичного психоаналізу, психодинамічні моделі переважно

фокусуються на сучасному, а не минулому людини, при цьому

аналізується сприйняття ним реальної ситуації.

Гуманістичні моделі, наведені в працях Дж. Маслоу, К.

Роджерса. Вони розроблені, найшвидше, з філософської

позиції, а не з практико-психологічних. Методи психотерапії К.

Роджерса не передбачають проведення експериментів з метою

доведення істинності того або іншого положення або

практичного правила. Доцільно пам’ятати, що його ідеї з

моменту свого зародження протиставлялися психоаналітичній і

біхевіористській системам у вигляді третьої сили. Тим не менше,

принципи гуманістичної моделі є універсальними, світоглядними

і сприймаються як очевидні в сучасній теорії і практиці

соціальної роботи навіть тими, хто заперечує цю модель, або є

прибічником вузькоспеціальної теорії.

Такі постулати, як необхідність забезпечити клієнту

сприятливий психологічний клімат, використовувати принципи

довіри, емпатії, повсюди згадуються в науковій літературі різних

26

напрямків, навіть без посилання на джерело. Таким чином,

соціальна робота в межах гуманістичної орієнтації необхідна

для ефективної роботи з клієнтом. Але гуманістична модель не

передбачає необхідного набору технологій для роботи,

наприклад, з особами з ухильною поведінкою. Тому більш

широко використовуються біхевіористські моделі.

Біхевіористські методи акцентують увагу на поведінці

клієнта, яку можна спостерігати, що розглядається як реакція на

зовнішніподразники.Особливийвнесокбіхевіоризму

виявляється в тому, що в соціальній роботі почали здійснювати

емпіричні дослідження як необхідний і початковий етап цієї

роботи.

Біхевіоризм, зазвичай, піддається критиці за механічну

орієнтацію у вивченні особистості, яка розглядається як об’єкт

впливу зовнішніх факторів. Але це не характерно для теорії в

межах необіхевіоризму, зокрема, теорії соціального научіння

американського психолога Альберта Бандури.

Провідна ідея його праць виявляється в тому, що люди,

набуваючи стереотипів соціальної поведінки, схильні до імітації

таких моделей, які позитивно підкріплюються, моделі соціальної

поведінки, які набуваються внаслідок імітації, відрізняються

стійкістю, складно змінюються. Практичне значення ідей

Бандури набуває особливого сенсу, коли соціальний працівник

повинен сформувати у клієнта певні навички при його

реабілітації.

На думку зарубіжних вчених, методи біхевіорально-

орієнтованої соціальної роботи більш ефективні, ніж інші

психолого-орієнтовані методи.

Системні моделі є найпопулярнішими соціологічними

моделями. Їх дуже багато. Одну з них теоретично обґрунтували

американські фахівці А. Пінкус і А. Мінахан. Вони визначили в

житті індивіда найбільш значущі системи: неформальні (сім’я,

сусіди, друзі та ін.); формальні (політичні партії, профспілки та

ін.), соціетальні (основні соціальні інститути – школа,

правоохоронні органи та ін.).

Проблемні ситуації в житті людини виникають у випадку

порушення або викривлення зв’язків між нею та її оточенням:

- відсутній той або інший вид системи;

- людина не знає стосовно існування системи, яка може їй

допомогти (або не бажає скористатися її допомогою);

27

- включення людини до тієї або іншої системи створює для

нього проблеми (наприклад, залежність);

- конфлікт різних систем.

Завдання соціального працівника, який використовує дану

модель, – виявити ті ознаки стосунків між клієнтом і системами,

які є джерелами проблем, і надати йому допомогу в подоланні

цих проблем.

У практиці соціальної роботи використовуються також інші

варіанти системних моделей. Одна з них – системно-екологічна

модель. Вона здобула широку популярність і стала провідною

“модною” в наш час концепції “життєвої моделі”. Згідно з цією

моделлю люди постійно адаптуються до оточуючого

середовища шляхом взаємозмін: індивіди змінюють середовище

і, в свою чергу змінюються під її впливом. Поняття “взаємна

адаптація” є тут центральним при аналізі стосунків “особистість-

середовище”. Наявні у суспільстві соціальні проблеми,

“забруднюють” соціальне середовище, зменшуючи, при цьому,

взаємнуадаптацію.Порушенняадаптивногобалансу

виявляється в невідповідності між потребами людини і

можливостями середовища.

Провідними причинами стресів є життєві трансформації

(зміна статусу, ролі, вікові зміни та ін.), вплив середовища

(соціальна нерівність), міжособистісні процеси (наприклад,

експлуатація). Протягом власного життя людина, зазвичай,

одночасно стикається з ускладненнями різноманітного чину, які

необхідно долати за допомогою адаптаційно корекційних технік.

Загальним для всіх системних моделей є фокусування

уваги на змінах навколишнього середовища; аналіз переважно

безпосереднього впливу однієї особистості на іншу, а не

прихованих думок і почуттів, визнання можливості досягнення

бажаних результатів різноманітними шляхами. З методологічної

точки зору системна модель є інтегрованою, оскільки

передбачає одночасну роботу і з окремими індивідами, і

соціальними групами, і загалами, до яких вони залучені. В

зв’язку з цим системна модель виявилася складною для

застосування в конкретній практичній діяльності, але вона є

одним з провідних методологічних принципів і виводить теорію

соціальної роботи на принципово новий рівень аналізу.

Системна, і в тому числі системно-екологічна, моделі ще

раз стверджують висновок про те, що теоретичні протиріччя

28