4. Норми для основного складного тексту
Формули
Оскільки формули використовують лише в деяких видах літератури, то очевидно, що ця тема стосується редагування галузевої літератури, зокрема наукової, технічної та частково навчальної. Тому розглянемо лише найзагальніші норми контролю формул.
• У формулах символьні позначення величин повинні відповідати стандартам, міжнародним позначенням.
При відсутності стандартів слід користуватися традиційно прийнятими в галузі науки символами.
Прості формули можна подавати впідбір із текстом без нумерації.
Складні формули слід подавати в окремому рядку з обов'язковою нумерацією.
5. Ілюстрації
Особливості ілюстрацій як об'єкта редагування
Розрізняють два основні види ілюстрацій: художньо-образні (вони "перекладають" для реципієнтів вербальні образи повідомлення на візуальні) та науково-пізнавальні (вони передають реципієнтам ті візуальні образи, які принципово неможливо створити і передати вербальними засобами). За жанрами ілюстрації поділяють на фотографії, малюнки (художні), рисунки (технічні), креслення, схеми, карти, графіки та діаграми. За ступенем абстрагування вказані види ілюстрацій поділяють на типи1: реально-предметні (фотографії, рисунки з натури), умовно-предметні (креслення, схеми, карти), абстрактні (графіки, діаграми тощо). Описані три типи можуть об'єднуватися й утворювати комбіновані ілюстрації.
Ілюстрації обов'язково потрібні в тих випадках, коли вони описують нові для реципієнтів предмети, вимагають їх відтворення реципієнтами
Передмови, післямови та додатки
Передмови, післямови та додатки належать до числа доповнюючих компонентів видання.
Передмова — це стаття, яку поміщають перед основним текстом і яка попередньо інформує реципієнтів про те, що слід мати на увазі, читаючи видання.
Передмова може описувати: завдання і характер видання; коло реципієнтів, на яке воно розраховане, та вимоги до них; принципи добору й групування матеріалу; порядок публікування і відмінностей від попередніх видань; особливості довідкового апарату; використані джерела; спосіб отримання описаних видань тощо.
Передмова не може описувати об'єкт, предмет, мету й методи дослідження, оскільки це тема вступу до повідомлення.
Передмова повинна містити засоби, які б збуджували інтерес й викликали увагу реципієнта до повідомлення.
Післямова — це стаття, яку поміщають у кінці основного тексту і яка пояснює і доповнює основний текст. Післямова часто подає відомості про автора, про цей твір, про інші його твори тощо. Вона може доповнювати те, що було невідомим авторові під час написання повідомлення.
Написати післямову може сам автор, дослідник його творчості, працівник ЗМІ.
•Післямови повинні закликати реципієнтів продовжити ознайомлення з іншими повідомленнями цього ж автора або повідомленнями інших авторів на цю ж тему.
Додатки — це матеріали, які частково відхиляються від основної теми повідомлення, але в багатьох випадках можуть викликати в реципієнтів окремий інтерес.
Джерела інформації
Джерела інформації та їх типи. У повідомленні цю групу компонентів використовують, щоби вказати джерело будь-якої запозиченої інформації (цитат, даних тощо). У повідомленнях вказівки на використані джерела оформляють у вигляді джерельних приміток — внутрітекстових, посторінкових чи позатекстових.
Виділяють такі типи джерел інформації: поліграфічна продукція (книги, журнали, газети тощо), архівні матеріали, фонограми (на платівках, магнітних стрічках, оптичних дисках), твори образотворчого мистецтва, фільми (на кіноплівках, магнітних плівках, оптичних дисках). Усі ці джерела в повідомленні подають у вигляді описів бібліографічних, архівних, фонограмних, фільмових та описів творів образотворчого мистецтва. Звичайно, в повідомленнях можуть використовувати й інші джерела інформації, наприклад, радіо- чи телепередачі, усні розмови, записки, листи, факси тощо. Проте вказівки на такі джерела не є обов'язковими, а їх описи поки що не підлягають регламентації. Обмеженнями тут виступають лише вимоги дотримання авторського права й етичні норми.
Враховуючи, що бібліографічні примітки є найпоширенішим видом джерельних приміток, розглянемо їх детальніше.
У бібліографічних примітках кожен опис — це запис, що складається з полів, розташованих у строго визначеному порядку (позиції). Серед полів розрізняють два типи: обов'язкові й необов'язкові (факультативні). Тому описи одного й того ж документа можуть містити частково різні поля, а, отже, мати різну довжину.
Бібліографічний опис містить такі поля (обов'язкові виділені курсивом):
заголовок опису;
основна назва,
паралельна назва;
інші назви та відомості, що стосуються назви;
відомості про колективних та індивідуальних авторів;
відомості про інших осіб — учасників готування видання;
відомості про повторність видання;
місце видання;
видавництво,
рік видання;
відомості про кількість сторінок та ілюстрацій;
формат (розмір) книжки;
відомості про серію, в тому числі ISSN (Міжнародна стандартна нумерація серійних видань);
примітки;
ІSBN (Міжнародна стандартна нумерація книжкових видань).
Особливості джерельних приміток різних типів. Позитивною властивістю внутрітекстових джерельних приміток є те, що вони не відволікають уваги реципієнта від сприймання основного тексту, прості для введення і дають максимальну економію місця на сторінці. Недоліки внутрітекстових посилань полягають у тому, що вони роблять сторінку строкатою, а, крім того, їх важко віднайти при повторному читанні.
Посторінкові джерельні примітки використовують найчастіше. Вони роблять текст візуально "гладким" і дають змогу переглядати джерела окремо від основного тексту. Недоліком посторінкових приміток раніше була складність їх заверстування; зараз завдяки настільним поліграфічним системам цю складність ліквідовано. На посторінкові примітки посилання можна давати за допомогою зірочок, літер або цифр. Найоптимальнішими і традиційно найуживанішими є посилання за допомогою цифр, оформлених у вигляді верхнього індексу (нумерація зірочками, як уже зазначалося, займає багато місця, а літерами — не є загальноприйнятою). Нумерація джерельних приміток може бути в межах сторінки, розділу чи навіть усього видання.
Позатекстові джерельні примітки — найскладніші для сприймання реципієнтами, а тому в такій формі їх подають найрідше. Такі примітки можуть бути укладені: в порядку появи в тексті, згідно з алфавітним, систематичним, тематичним, хронологічним принципом, а також за видами видань. Посилання на джерельні примітки роблять, користуючись цифрами (згідно з порядковими номерами приміток) або прізвищем автора (іноді, коли в одного автора кілька робіт, додають ще й рік, а, якщо в автора впродовж року опубліковано кілька робіт, — ще й літеру).
Нумерацію звичайних і джерельних посторінкових і позатекстових приміток, як правило, завжди роблять спільною. Одночасне використання кількох способів посилань істотно ускладнює сприйняття повідомлення, а тому його слід уникати.
Покажчики
Будова і види покажчиків. Покажчик — це список розсортованих за певним принципом ключових слів (вокабул) повідомлення, біля коленого з яких вказана його абсолютна адреса.
Покажчики належать до пошукових компонентів повідомлення. Ці компоненти апарату видання — порівняно з іншими пошуковими компонентами, наприклад змістом і колонтитулом, — дають змогу відшукати в повідомленні не окрему тему, а потрібні дані всередині цієї теми. Порівнюючи можливості змісту й покажчика як пошукових систем, слід відзначити, що зміст дає змогу ефективно здійснювати широкий (тематичний), а покажчик — вузький (аспектний) пошук.
Норми редагування покажчиків.
Покажчики треба укладати для офіційної (ділової), наукової, інформаційної, виробничої (технічної), навчальної та довідкової літератури.
Покажчик є обов'язковим у виданні, обсяг якого перевищує 15 авт. арк.3.
15.6.8. Колонтитули
Колонтитул — це відділений від основного тексту (наприклад, лінійкою) один рядок угорі чи внизу сторінки, що включає її абсолютну адресу та коротко описує тематичне наповнення.
У такому рядку, як правило, подають номер сторінки, а іноді ще й текст чи навіть ілюстрацію. Як текст у колонтитулі можуть використовувати: у словникових виданнях — перше і/чи останнє слово на сторінці; у несловникових виданнях — прізвище автора, назву видання, назву розділу видання, назву статті, оповідання, дату виходу періодичного видання тощо. Тексти колонтитулів можна скорочувати (замість повних слів подають їх перші літери, а замість повних назв—їх скорочені варіанти).
В апараті повідомлення колонтитули належать до пошукових компонентів.
Розрізняють такі типи колонтитулів:
—змінні (тобто такі, що змінюються на кожній сторінці) та постійні (не змінюються в межах видання чи розділу);
—текстові (тобто такі, що мають, крім номера сторінки, ще й ланцюжок символів) та ілюстровані (мають у своєму складі, наприклад, крім тексту, ще й ілюстрацію);
—ліві та праві (наприклад, на лівій сторінці номер розділу, на правій—його назва).
Норми редагування колонтитулів такі.
• Колонтитули потрібно ставити на всіх сторінках видання.
Виняток: спускові сторінки, а також ті, де розташовані посторінкові таблиці чи ілюстрації. Цей виняток не розповсюджується на газетні й журнальні видання.
Номер сторінки слід розташовувати в колонтитулі.
У кінці колонтитула ставити крапку не потрібно.
У словниках у лівих колонтитулах слід писати перше, а в правих — останнє слово, яке є заголовком словникової статті на цій сторінці.
Іноді замість цілого слова пишуть кілька його перших літер.