4. Ідеї становлення вчителя-методиста

У творі «Сто порад вчителеві» Сухомлинський розкрив ідеї становлення вчителя-методиста, технологію його власної творчості. Крім ерудованості, педагог мав неабияку силу волі, вирізнявся поміркованістю, надзвичайною скромністю, працездатністю (вставав щодня о четвертій годині ранку й писав власні твори до восьмої), людяністю. Крім цього, володів кількома іноземними мовами. У багатьох напрямах педагогічної науки він випередив свій час. Він вважав, що професія учителя є особливою, близькою до науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника. Хороший педагог повинен любити дітей, відчувати радість від спілкування з ними, має добре знати свій предмет, педагогіку і психологію, досконало володіти методикою викладання навчального предмета, педагогічною майстерністю.

Вважав, що джерелом творчої індивідуальності вчителя є книга, особиста бібліотека. Її призначення полягає в тому, щоб вводити учнів у світ книги, перечитувати її. Бібліотеку називав найважливішою складовою своєї педагогічної системи.

Василь Олександрович Сухомлинський – провісник педагогіки добра і людяності, гігант педагогічної думки, найвідоміший сучасний педагог-гуманіст, людина зі світовим іменем. Його теоретична, літературно-педагогічна творчість і практична діяльність увійшли до історії вітчизняної педагогічної думки помітною сторінкою, значно вплинули на практичну діяльність школи, відображають провідні тенденції розвитку педагогічної науки, збагатили педагогіку України новими положеннями і думками.

Метою дослідження є теоретичне обґрунтування проблеми гуманістичного виховання у педагогічному доробку В.О.Сухомлинського, визначення методів її здійснення.

У цілісному вигляді гуманістичні педагогічні погляди В.О.Сухомлинського вперше були розкриті в „Етюдах про комуністичне виховання” (1967), де педагог основну увагу зосередив на довірі й повазі до особистості, на навчальній діяльності школярів як на сповненому творчими відкриттями процесі пізнання та самопізнання, на обмежені сфери впливу колективу на особистість, на вихованні без покарань, на вагомому значенні слова та особистості вчителя для дитини.

Висловлені ідеї на виховання викликали обурення з боку офіційної педагогіки, а Василя Олександровича почали звинувачувати у проповідуванні абстрактного добра і заборонили друкувати статті в пресі. Але, не дивлячись ні на що, Сухомлинський продовжує відстоювати свої позиції у таких відомих творах, як „Серце віддаю дітям” (1969), Павлиська середня школа” (1969), „Народження громадянина” (1970). У них педагог стверджує ідеї служіння людині й людяності, піднімає проблеми розвитку емоційного сприйняття в процесі навчання, демократизації структури управління навчально-виховним процесом у школі, розвитку творчих сил кожної особистості в умовах колективної співдружності, культу природи як найважливішого засобу виховання почуття прекрасного і гармонії.

Ці положення були підпорядковані ідеї комуністичного виховання. При цьому комунізм виступає у Сухомлинського ”як суспільство щасливих, гармонійно розвинених людей», де панують високоморальні відносини, утверджується соціальна справедливість, розвивається висока духовність. Разом з тим педагог звертає увагу і на суспільні суперечності, які називає „педагогічним дисонансом”. Вони виникають між запланованими виховними впливами і стихійним впливом навколишнього середовища та створюють відповідні труднощі у формуванні совісті людини.

Педагог упевнено стверджує, що гуманістичне виховання учнів полягає у спонуканні їх до постійної віддачі душевних сил конкретній живій істоті – людині, тварині, рослині, в перетворенні турботи про людину на найважливішу душевну потребу, у виявленні гуманного ставлення до людей через конкретні вчинки і здійснюється через творення людям добра, через повагу до їх індивідуальної свободи і гідності.

Сухомлинський вважав, що треба присвячувати своє життя іншим, дбати про них, „по-справжньому вимагати і по-справжньому поважати” та вірити в те, що добро в людині обов’язково переможе. Важливо, щоб людина робила добро й чинила справедливо за покликом серця, а не задля похвали і зберегла у своїй душі ідеали добра й справедливості. Інакше можливі її духовне падіння і моральна загибель.

Сухомлинський В.О. був переконаний у тому, що людина починається з доброти, з переживання краси в усьому. „Добра дитина не впаде з неба, її треба виховати. Гуманність неможлива без чуйності до людини”. Чуйність до людських радощів і горя можна виховати тільки змалку, а інтелектуальна й емоційна сфери духовного життя взаємопов’язані і взаємозумовлені в житті кожного незалежно від віку, переконував педагог.

Обов’язок народного вчителя, на думку Сухомлинського, „помітити в кожній людині її золоту жилу, її живинку, допомогти їй побачити себе, відкрити перед нею радість матеріального втілення своєї внутрішньої духовної краси”.

Спостерігаючи за своїми вихованцями, педагог подумки передбачав їхню долю на вік уперед. Він писав: „Вдивляючись у долю тих, хто кілька місяців тому переступив поріг школи, я переживаю гордість за свою професію. І разом з тим хвилює почуття величезної відповідальності: від нас, учителів, багато в чому залежить, якими стануть ці хлопчики і дівчатка, якими звершеннями зустрінуть вони ХХІ вік, як повторять себе в своїх дітях, на скільки сходинок у невпинному моральному розвитку піднімуться їхні діти і внуки”.

Тривала творча педагогічна діяльність, тривалі спостереження, аналіз народної педагогіки привели В.О.Сухомлинського до висновку, що дитина не народжується доброю чи злою, милосердною чи жорстокою, благородною чи егоїстичною. Ці якості формуються поступово в процесі пізнання нею навколишнього світу й спрямованого виховання. За переконанням педагога, щоб пробудити в дітей добрі почуття до людей, треба виховати в них любов і повагу до близької, дорогої людини. Сухомлинський спонукає наслідувати ідеал родинного щастя в українській народній педагогіці.

Мудрий педагог розумів значущість виховного клімату сім’ї як основного чинника у формуванні особистості. Саме родина, вважав він, є справжньою школою виховання сердечності, чуйності; тим первинним соціальним осередком, у якому дитина має засвоїти гуманістичні цінності, навчитися творити добро для інших людей. Сім’я – це народ, нація в мініатюрі. А народна педагогіка є невтомною піклувальницею про сім’ю. Засвоєні істини, що виходять із надр народної педагогіки, є основою виховання таких загальнолюдських моральних цінностей, як повага до матері, батька, старших членів сім’ї; працелюбність, гідність, доброта і милосердя; любов до природи; любов до людей, до національної та загальнолюдської культури.

Сухомлинський переконував, що „виховує сім’я в цілому – її загальний дух, культура людських стосунків. Але хто ж творить цей дух, цю культуру? Звичайно ж батьки. Без батьківської мудрості нема виховної сили сім’ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадянському обов’язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила йде від батьків, у них – її коріння і джерело”. Саме лад у сім’ї, де всі живить життям згуртованого колективу, люблять і поважають одне одного, веде до створення педагогічного клімату. Ідеями гуманізму пройняті погляди народної педагогіки на шлюбні стосунки.

Батьки повинні зважати на те, що вони виховують дітей насамперед красою своїх взаємин. Перше, з чого дитина починає пізнавати світ, – це ласкава материнська усмішка, її тиха колискова пісня, добрі очі, лагідні руки. Якби світ, переконував учений, увесь час дивився у душу дитини ласкавими очима матері, якби все, що пізніше вона зустріне на своєму шляху, було таким добрим і лагідними, як добра мати, то не було б у світі ні горя, ні злочинів, ні інших трагедій. Отже, ніколи не можна забувати, що дитина починає пізнавати світ з того, як промовляє до неї мати, як ставиться батько до матері, – з усього цього складаються перші уявлення про добро і зло, про прекрасне та огидне.

В.О.Сухомлинський закликав батьків берегти дитячу довіру, дитячу любов до людей, поважати одне одного, давати дитині щастя дитинства. Якщо ж дитина виросла в атмосфері безсердечності, вона стає байдужою до добра і краси, і тоді вже її потрібно „лікувати красою”, „як у краплі води відбивається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері й батька”.

Особливої уваги заслуговує введення в зміст шкільної освіти матеріалу, спрямованого на виховання справжнього духовного культу Матері, їх взаємного почуття любові як першооснови морально-етичного, емоційно-естетичного та інтелектуального розвитку особистості. Зокрема, у Павлиській школі було оформлено стенди з порадами батькам, матерям і учням. У зошиті відомого педагога „Казки та билини про Матір” зафіксовано чимало історій, які допомагали вчителям виховувати в дітей потребу берегти материнське серце, а цього можна досягти лише постійними розповідями народних казок. Тоді дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем.

Традиційним у школі було „Осіннє свято Матері”, на яке діти приносили неньці в подарунок перші грона винограду, перші яблука, квіти, колоски пшениці та інші плоди своєї праці; а в день народження батьків дарувати їм квіти, вирощені вдома або в шкільній теплиці. Саме посильна трудова діяльність несла в собі моральний заряд, наповнювала дитячі душі радістю і бажанням робити добро людям.

Гуманізм Сухомлинського особливо яскраво виявився у його ставленні до організації навчання учнів. Розумову працю дітей педагог розглядав як засіб розвитку розумових сил і здібностей, засуджуючи механічне заучування і неусвідомленість знань. Осмисленість знань можлива лише за умови врахування трьох найважливіших аспектів: напруження власних зусиль, досягнення працею успіху, радості розумової праці.

Найкращим вихователем дитячої душі, на думку В.О.Сухомлинського, була природа. Тому він проводив заняття на зеленій траві під грушею, на шкільній садибі, в лісі, в полі або на березі озера з метою ознайомлення дітей з навколишньою дійсністю, з явищами природи, тваринним і рослинним світом. Саме серед живої природи, у казці, у грі, у творчості, в красі перед дітьми відкривався прекрасний світ у живих фарбах, яскравих і трепетних звуках, що сповнював дитячі серця бажанням робити людям добро.

Великий педагог гостро засуджував псевдоноваторські ідеї щодо ефективності навчання, створення обстановки постійного розумового напруження на уроках, після якого діти стомлюються і стають дратівливими. Тільки-но діти стомлювалися, Сухомлинський намагався переходити до іншого виду роботи, і тоді одноманітна діяльність змінювалася творчістю.

Особливу увагу педагог-гуманіст звертав на специфіку роботи з дітьми із групи ризику, до яких потрібно було знайти індивідуальний підхід, працювати тонко і делікатно, щоби вони не відчували своєї неповноцінності. Такі учні найбільше піддаються дидактогенії, що в свою чергу прискорює психічні розлади в їх організмі. Функція педагога при цьому полягає у попередженні можливих відхилень у поведінці дитини в майбутньому і передбачає використання методу створення виховуючих ситуацій. Спеціально створені стосунки повинні утверджувати повагу до людини як до найвищої цінності природи й суспільства. Для попередження можливих відхилень у поведінці дитини, переконує Сухомлинський, треба її залучити до таких видів діяльності, як творення радощів для інших людей і переживання у зв’язку з цим особистого щастя і гордості; примноження і збереження краси в усіх її багатогранних проявах; залучення до колективного життя, налагодження взаємин з навколишніми; культивування і розвиток співчуття, жалості, чуйності до всього живого й красивого; розвиток високої інтелектуальної культури в ході засвоєння духовних і матеріальних багатств Вітчизни.

Особливо негативно, стверджував Василь Олександрович, на дитину впливає несправедлива оцінка з боку вчителя, його байдужість і черствість. „Відчуваючи байдуже ставлення до себе, дитина втрачає чутливість до добра і зла. Вона не може зрозуміти, що в людях, які її оточують, Добро і що Зло. В її серці поселяються підозра, зневіра в людей, а це – найголовніше джерело озлобленості”.

Таким чином, висока гуманістична позиція В.О.Сухомлинського виявилася у всій педагогічній творчості вченого і була пройнята ідеями самоцінності й неповторності таланту кожної дитини, її вільного розвитку в педагогічно продуманих умовах; включення соціального середовища в сферу педагогічних впливів; природного виховання; організації переживання дітьми нагромадженого досвіду; вагомого впливу слова вчителя як провідного засобу виховання; відмови від колективних засобів впливу на особистість; розробки комплексної програми „виховання красою” людини, природи, вчинку та ін.

Отже, на думку педагога, ідея людяності реалізується через розвиток всіх потенційних, інтелектуальних і фізіологічних можливостей особистості. Всебічно розвинена особистість утілює в собі повноту і гармонію сил, здібностей, пристрастей, потреб, які визначають моральну, ідейну, громадянську, розумову, творчу, трудову, естетичну, емоційну, фізичну досконалість. Працюючи над проблемою втілення в практику ідеї всебічного розвитку, не можна досягти однакової межі інтелектуального збагачення, пізнання, духовного вдосконалення. Ця нерівність визначається як природою дитини, так її родинним і соціальним середовищем.