1. Адміністративно –територіальний устрій України

Адміністративно-територіальний устрій — це поділ території держави на певні частини (області, провінції, де­партаменти тощо), відповідно до якого будується і функціонує система державних і місцевих органів держави.

Поняття "адміністративно-територіальний устрій" слід розуміти у двох значеннях:

1)як процес поділу території на адміністративно-територіальні одиниці

2) як стан, що є результатом цього процесу.

Упродовж історичних етапів розвитку територіального устрою України

формувалися різні адміністративні елементи, які по територіальним критеріям групувалися в елементи територіального устрою. Найбільш значимими є вищі елементи: Автономна Республіка Крим (АРК), область, міста Київ та Севастополь, оскільки вони формують територіальний устрій та є основними суб’єктами внутрішньодержавних адміністративно-територіальних відносин.

Актуальність дослідження питання: важливе з огляду перспективності удосконалення нормативних основ реформування територіального устрою, необхідність та актуальність якого є очевидною на сучасному етапі державотворення.

Науковці, які досліджують проблему:В.М. Велігодський, В.М. Борисов, М.Я. Задорожна, І.Я. Заяць, , М.І. Росенко, М.П. Хонда

В Україні адміністративно-територіальному устрою присвячено ст. 133 розділу IX КУ. Згідно з цією статтею визначається система адміністративно-територіального устрою республіки.

За ст. 133 Конституції система адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька і Чернігівська області, міста Київ і Севастополь. Спеціальний статус міст загальнодержаного значення Києва і Севастополя, визначається законами України.

АРК. Після проголошення Україною незалежності правовий статус Криму на підставі особливостей його історичного розвитку, аціонального складу населення, специфіки народного господарства та соціально-культурної орієнтації : Крим став автономною республікою у складі України Це — особлива адміністративно-терито­ріальна одиниця має характер територіальної автономії, суть якої полягає передусім у праві її територіального колективу (громадян держави, які постійно проживають у межах цієї автономії) і тих органів, які вони обирають, самостійно вирішувати питання, віднесені до відання автономії. Саме ці ознаки автономії відрізняють АРК від областей України, які разом з нею зазначені у ч. 2 ст. 133 Конституції. І саме вони визначають специфічний правовий статус АРК, закріплений у розділі Х Конституції.

область. за твердженням І.Я. Заяця, область – вища ланка в системі

адміністративно-територіального поділу України. Її функціональне призначення полягає в тому, щоб якомога оптимальніше врегулювати суспільні публічні відносини на регіональному рівні. Правовий статус області є надзвичайно складним явищем. З метою глибшого усвідомлення його сутності звернемо увагу на зовнішні та внутрішні форми прояву.

До зовнішніх форм належить розуміння статусу області у вузькому розумінні. Сюди віднесемо такі елементи: правовий порядок встановлення їхньої кількості; процедури їхнього утворення та ліквідації, зміни їхніх меж та назви. Ці елементи є необхідними для формалізації області як територіального утворення, що входить у систему адміністративно-територіального поділу держави. Як правило, це

конституційно-правове регулювання. Воно є базовим у подальшому визначенні правового статусу територіального утворення, оскільки формується на основі пріоритетів національної політики.

До внутрішніх форм прояву відносимо повноваження, форми та методи

діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування регіонального рівня. У комплексі вони визначають правовий статус області у широкому розумінні. Відтак, правовий статус області зумовлюється наявністю не лише конституційно-правових норм, але й адміністративно-правових, фінансово-правових, цивільно-правових та інших норм.

Частина 2 ст. 133 Конституції України встановила вичерпний перелік

областей, що входять у систему адміністративно-територіального поділу України. Результатом такого правового регулювання стало те, що зміна системи обласного поділу відповідно потребує зміни положень чинної Конституції України [3]. З метою глибшого усвідомлення конституційно-правової природи області в Україні застосуємо функціональний критерій. Завдяки цьому критерію дослідження здійснюватимуться крізь призму тотожності функціональної значущості області як територіального утворення регіонального рівня.

Встановлення такого переліку на рівні конституційного закону ускладнює юридичну процедуру утворення нових та ліквідації вже існуючих областей і забезпечує особливу стабільність сучасної системи обласного поділу. Усе це вказує на особливу політико-правову природу області та на її провідну роль у процесі забезпечення єдності державної території. Можна зробити висновок, що в абз. 2 ст. 133 Конституції України 1996 р. встановлено гарантію унітарної форми державного устрою Української держави. До того ж, закріплена у Розділі 1 “Загальні засади” Конституції України (абз. 2 ст. 2) форма державного устрою фактично піднесена в ранг одного з основних принципів конституційного ладу України [6].

Київ Столиця України – місто Київ, є особливою адміністративно-територіальною одиницею в межах якої органи місцевого самоврядування виконують не лише повноваження, передбачені Законом України “Про місцеве самоврядування вУкраїні”, але і Законом України “Про столицю України – місто-герой Київ”, а державна виконавча влада здійснюється виконавчим органом Київської міської ради – Київською міською державною адміністрацією та має подвійне підпорядкування.

Розкриваючи положення теорії конституційно-правового статусу міста Києва, М.П. Хонда дає визначення цьому поняттю та зазначає, що конституційно-правовий статус столиці України – міста Києва включає в себе:

1) правосуб’єктність міста;

2) його розширені, порівняно з іншими містами, функції та додаткові повноваження органів місцевого самоврядування;

3) гарантії реалізації додаткових функцій і повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування;

4) нормативно-правові основи про статус столиці;

5) механізм здійснення функцій і повноважень – система органів і посадових осіб місцевого самоврядування [7].

Отже, правосуб’єктність столиці України – міста Києва – це передбачена

законодавством України можливість міста в особі територіальної громади міста Києва, органів і посадових осіб бути учасником правовідносин, носієм прав таобов’язків. Столиця України реалізує правосуб’єктність через систему власних органів місцевого самоврядування, оскільки поза їх межею вона діяти не може

Одне з основних місць у визначенні адміністративно-правового статусу

м. Києва займають рішення Київської міської ради, які поділяються: за змістом правовідносин, що вони регулюють – на процедурні, організаційні, на виконання

повноважень наданих законодавством; за дією на коло суб’єктів – на загальні норми, що розповсюджують свою дію на всіх громадян, спеціальні, що розповсюджують свою дію тільки на певну групу суб’єктів, виняткові – щодо конкретних суб’єктів; за сферою правового регулювання – на економічні, соціальні, майнові, земельні, екологічні, освітні, культурні тощо; за видом повноважень – на загальні, передбачені ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні”, спеціальні визначені в Законі України “Про столицю України місто-герой Київ”; за підставами прийняття – на рішення, прийняті на підставі законодавства, та політичні рішення, що відображають ставлення депутатів до подій у державі

Севастополь На рівні м. Севастополь існує чотирьох ланкова структура. Територія міста поділена на 4 райони, 2 з яких охоплюють здебільшого сільську зону. До складу територ. структури м. Севастополь належать місто Інкерман, 2 селища, 29 сіл та 15 населених пунктів, що втратили статус, зокрема і Балаклава Органи місцевого самоврядування представлені Севастопольською та Інкерманською міськими, чотирма районними в місті, Качинською селищною та чотирма сільськими радами. Міські і районні місцеві ради не мають власних виконавчих органів. Виконавча влада у м. Севастополь представлена міською державною

адміністрацією і чотирма районними державними адміністраціями, які водночас здійснюють власні повноваження та повноваження виконавчих органів відповідних місцевих рад. взаємовідносинах.

Особливості здійснення місцевого самоврядування і виконавчої влади в

Севастополі, підтверджують необхідність прийняття окремого закону, що

зазначено у Конституції України.

Висновки дослідження конституційно-правового статусу вищих елементів

системи адміністративно-територіального устрою України засвідчує

неефективність конституційного визначення цих елементів: не є доцільним поєднання в одній групі області і АРК та міст зі спеціальним призначенням, оскільки вони різняться між собою у рамках функціональних особливостей, локальної нормативної бази та різних системних складових як власних, так і у складі території України. Вищі елементи у рамках конституційного регулювання мають бути реформовані.

Основний акцент має робитися на групуванні міст і областей, районів у містах, обласних районів, міст обласного підпорядкування, сіл та селищ за критерієм однорідності функціонування у територіальному устрої в цілому. Тут необхідно об’єднувати м. Київ і м. Севастополь у першу групу, області та АРК – в другу групу, міста обласні центри, районні центри та міста обласного підпорядкування та райцентри – третю групу, села та селища – у четверту. Логіка такої концепціїґрунтується на функціональній однорідності зазначених територіальних одиниць.

Перспективи реформування Не викликає заперечень той факт, що Україна потребує зміни адміністративно-територіального устрою. Цей процес зумовлено інтеграційними зусиллями держави з наближенням до європейських стандартів, прагненням удоско налити систему державного управління, підвищити ефективність регіональної політики то що. Необхідність реформування АТУ задекларовано найвищими владними інституціями в державі та зазначено у низці важливих документів. Сьогодні існують напрацювання щодо концептуальних засад та досить обґрунтовані орієнтири відносно можливої конфігурації системи адміністративно-територіального поділу держави.

Під час планування реформи АТУ важливо враховувати низку обставин. Насамперед те, що зазначена реформа не може здійснюватися як одноразова миттєва акція зусиллями відповідної політичної сили, що перебуває при владі. Це питання має перебувати над поточною політичною ситуацією. Проведення АТР потребує внесення змін до Конституції України, а, відтак –консенсусу в цьому питанні більшості політич них сил у Верховній Раді України.За таких обставин необхідними передумовами проведення реформи АТУ є, по-перше, наявність сильної політичної волі на найвищому рівні керівництва державою та, по-друге, широка підтримка громадськості України, що потребуватиме

тривалої й широкомасштабної пропаганди. Проведення такої масштабної, резонансної й суспільно важливої реформи, як реформа АТУ, потребує належного інституційного забезпечення. Насамперед має бути визначений або створений на центральному рівні інституційний орган із необхідним ресурсним та кадровим забезпеченням і достатніми повноваженнями для: 1) координації всіх робіт – від розроблення проекту реформи до його запровадження; 2) взаємодії з центральними і місцевими органами виконавчої та представницької влади; 3) взаємодії з науковими установами, громадськими організаціями, ЗМІ. Очолювати таку інституцію має авторитетна і відома широкому загалу особа, спроможна взяти на себе персональну відповідальність за успішність реформи.

Здійснення адміністративно-територіальної реформи з урахуванням зазначених засад дозволить підвищити ефективність єдиної державної політики на всіх територіальних рівнях, досягти гармонійного поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів, сприяння становленню та

розвитку місцевого самоврядування.(Павлюк Алла Петрівна)

+ я додаю ще НПА

•1. Проблеми, на розв’язання яких спрямована Концепція

За роки незалежності України в основному сформовано законодавство, що визначає систему органів публічної влади, їх повноваження, порядок формування та ресурсну основу їх діяльності.

Проте у наслідок численних причин в Україні так і не було сформовано струнку, зрозумілу, таку, що відповідає потребам її розвитку, систему адміністративно-територіального устрою.

До основних проблем сучасного адміністративно-територіального устрою України слід віднести:

• - невпорядкованість його структури ;

• - неврегульованість статусу ряду існуючих адміністративно-територіальних одиниць, відсутність єдиної класифікації та порядку віднесення їх до відповідної категорії;

• - надмірну різницю за кількістю населення, площею, іншими параметрами між адміністративно-територіальними одиницями одного рівня та категорії, що не дозволяє здійснювати їх порівняльний аналіз;

• - невідповідність статусу багатьох адміністративно-територіальних одиниць їх кадровому, матеріально-технічному та організаційному потенціалу;

• - наявність у складі адміністративно-територіальної одиниці інших адміністративно-територіальних одиниць цього ж рівня;

• - невідповідність адміністративно-територіальних одиниць рекомендаціям до адміністративно-територіальних одиниць Європейського Союзу;

• - наявність у межах території деяких адміністративно-територіальних одиниць територій, що належать іншим адміністративно-територіальним одиницям цього ж рівня адміністративно-територіального устрою;

• - нераціональне розмежування між окремими адміністративно-територіальними одиницями;

• - надмірну кількість адміністративно-територіальних одиниць базового (понад 12 тис.) та районного рівня (понад 500), що знижує ефективність надання публічних послуг та контролю.

Нераціональний адміністративно-територіальний устрій України зумовлює:

• - накладання повноважень органів публічної влади різних рівнів адміністративно-територіального устрою, що породжує неузгодженості між органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями;

• - неможливість повного розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади, а також між органами місцевого самоврядування різних рівнів адміністративно-територіальних одиниць, що знижує ефективність органів публічної влади та породжує їх безвідповідальність;

• - неефективність контролю діяльності органів місцевого самоврядування з боку місцевих органів виконавчої влади;

• - ускладнення земельних відносин через наявність земель з невизначеною юрисдикцією та земель з декількома власниками - особами публічного права, що знижує ефективність їх використання;

• - невідповідність рівнів органів місцевого самоврядування, які приймають рішення із земельних питань, рівню важливості питань, що провокує ризики корупції;

• - наявність двоступеневої системи міжбюджетних трансфертів, що породжує нерівномірність забезпечення бюджетними установами населення на рівні міста районного значення, селища, села та високий рівень суб’єктивності у формуванні мережі бюджетних установ;

• - неефективне витрачання ресурсів на забезпечення функціонування органів публічної влади в адміністративно-територіальних одиницях із значно нижчою від прийнятної чисельністю населення з огляду на навантаження на бюджетні установи;

• - низьку інвестиційну привабливість територій через систему адміністративних перепон;

• - неможливість вироблення єдиної оцінки ефективності витрачання коштів на управління адміністративно-територіальними одиницями одного рівня;

• - деградацію сільської бюджетної інфраструктури, насамперед на периферії районів і, як наслідок, прискорену міграцію сільського населення.

Створення ефективної та зрозумілої системи адміністративно-територіального устрою України можливе через його реформування відповідно до вимог цієї Концепції.

•2. Мета реформи адміністративно-територіального устрою

Метою реформи адміністративно-територіального устрою є визначення раціональної просторової основи організації публічної влади для забезпечення доступності та якості надання соціальних та адміністративних послуг, ефективного використання публічних ресурсів, сталого розвитку територій, здатності адекватно реагувати на соціальні та економічні виклики та реалізації державної регіональної політики.

•3. Шляхи і засоби розв’язання проблеми

Для побудови ефективної системи територіальної організації органів публічної влади необхідно визначити:

• - вимоги до організації адміністративно-територіального устрою;

• - правовий статус адміністративно-територіальних одиниць;

• - вимоги до адміністративно-територіальних одиниць;

• - особливості формування кожного рівня адміністративно-територіального устрою;

• - систему органів публічної влади;

• - організацію управління на рівні поселень.