Завдання сучасної педагогічної психології:

• розкривання психологічних механізмів навчальних і ви­ховних впливів на інтелектуальний та особистісний роз­виток учня;

• визначення механізмів і закономірностей освоювання уч­нями соціокультурного досвіду, зберігання його в індивіду­альній свідомості й використання у різних ситуаціях;

• визначення зв'язку між рівнем інтелектуального й осо­бистісного розвитку учнів та формами й методами нав­чального й виховуючого впливу (співробітництво, активні форми навчання тощо);

• визначення особливостей організації та управління нав­чальною діяльністю учнів і впливу цих процесів на їхній особистісний та інтелектуальний розвиток, а також на навчально-пізнавальну й соціальну активність;

• дослідження психологічних основ діяльності педагога, його індивідуально-лсихологічних і професійних якостей;

• визначення психологічних основ діагностики рівня й якості вихованості та здібностей учнів, засвоювання ни­ми знань, вмінь і навичок;

• розроблення психологічних основ дальшого удосконалю­вання освітнього процесу на всіх рівнях освітньої системи. Важливою особливістю розвитку сучасної психологічної науки є її спрямованість на розроблення прикладних проб­лем. Свідченням реалізації такого інтересу є тенденція до виділення, окрім теоретичних напрямів розвитку педа­гогічної психології шкільної, дошкільної та вузівської прак­тичної психології. Ці порівняно нові галузі психолого-педа-гогічної науки орієнтовані на дослідження та науково-мето­дичну підтримку реалізації основних завдань педагогічного процесу в конкретних умовах його організації.

З огляду на типологічні особливості окремих груп як об'єктів дослідження, прийнято виділяти такі традиційні напрями педагогічної психології:

• психологія дошкільного виховання;

• психологія навчання і виховання у шкільному віці (молод­шому, середньому й старшому);

• психологія професійно-технічної освіти;

• психологія вищої школи;

• психологія післядипломної освіти.

Зрозуміло, що залежно від того, де, за яких умов і на вирішення яких завдань спрямовано виховання та навчан­ня, набуває додаткових нюансів і предмет педагогічної пси­хології як науки.

Гуманістична теорія навчання.

Гуманістична теорія навчання була розроблена на противагу механічно твердому підходу до навчання, який насаджувався програмованим навчанням Скінера й психоаналізом Фрейда. Дослідження 1940-х рр., проведені практикуючими психологами, громадськими працівниками консультантами, були звернені до емоційної сторони навчання. Гуманістичне, або емоційне, навчання зосереджене на емоційній сфері; учні - це не машини, що просто навчаються, програмуються вчителями або комп'ютерами. Фактично, справжнє людське навчання припускає не тільки знання змісту. Щоб знання змінили життя людини, вони повинні супроводжуватися стосунками, емоціями й цінностями.

Ціль гуманістичного навчання — надати особистісний вигляд заняттю.

Гуманістичне навчання звертає увагу на унікальність, індивідуальні й неповторні особливості кожного хто навчається. Воно приділяє максимум уваги емоційним потребам учнів: почуттям, емоціям, цінностям, стосункам, схильностям і моралі. Сюди належить також особистий ріст і свобода вибору й самовизначення процесу навчання. Вчитель-гуманіст звертає увага на особистість у сукупності: інтелектуальні, емоційні й міжособистісні особливості, - і вплив цих факторів на навчання й мотивацію.