6. Пояснити поняття: економічна система.

Економічна система – це сукупність усіх видів економічної діяльності і відносин людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів та послуг, на регулювання економічної діяльності.

В економічній системі господарська діяльність завжди є організованою, скоординованою тим чи іншим чином, тому економічна система має складну структуру, яка утворюється в процесі взаємодії окремих елементів, якими є: продуктивні сили, техніко-економічні відносини, організаційно-економічні відносини, виробничі відносини або відносини економічної власності на засоби виробництва, господарський механізм (регулювання економічної діяльності здійснюється за його допомогою).

7. Виникнення та історичне становлення економічної науки.

У перекладі з грецького слово «економіка» означає мистецтво ведення домашнього господарства («ойкос» - дім, домашнє господарство, «номос» - вчення, закон). Вперше цей термін ввів грецький поет Гесіод (Vlll – Vll ст. до н. е.), а в науковий оборот – давньогрецький філософ Ксенофонт, а через кілька десятиліть – Аристотель. Під економікою він розумів виробництво благ для задоволення потреб людей.

У 1615 році французький вчений А. Монкретьєн опубліковує «Трактат політичної економії», тим самим запроваджує термін «політична економія». Він зосереджує увагу на державній економічній політиці, мистецтві державного управління економікою.

Новий напрямок в розвитку політичної економії представили фізіократи (XVll – XVlll ст.), які відобразили проникнення капіталу у сферу виробництва. Вони перенесли предмет економічних досліджень – національне багатство – із сфери обігу у сферу виробництва. Це стало величезним досягненням економічної науки. Однак обмеженість цього вчення у тому, що фізіократи помилково вважали джерелом «багатства» виключно сільське господарство. Головним представником і засновником цього напрямку був Франсуа Кене.

Подальший розвиток економічна наука отримала у класичній політичній економії, коли основним об’єктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці Уїльям Петті (1623-1687). Він зробив спробу проникнути в сутність економічних процесів і пояснити їх. Він заклав теорію вартості. Поза ринкову ціну він розглядав як «природну», тобто об’єктивну. Вартість він ототожнював з міновою вартістю, а останню – з ціною.

Збагачення і конкретизацію ці підходи знайшли в працях англійського економіста Адама Сміта (1723-1790). Основна ідея у його вченні – ідея економічного лібералізму, мінімального втручання держави в економіку, ринкового саморегулювання на основі вільних цін, які склалися залежно від попиту і пропозиції. А. Сміт заклав основи трудової теорії вартості, показав значення поділу праці як умови підвищення її продуктивності, створив вчення про доходи, принципи оподаткування тощо.

Спираючись на досягнення класичної школи політичної економії, Карл Маркс (1818-1883) – німецький мислитель-енциклопедист, разом зі своїм другом і соратником Фрідріхом Енгельсом (1820-1895) створили теоретичну концепцію, яка одержала загальну назву – марксизм.

Марксизм – видатний етап в розвитку економічної теорії, який являє собою всебічне дослідження законів капіталістичної системи і концепцію соціалізму (комунізму) як нової соціально-економічної системи, що ґрунтується на суспільній власності на засоби виробництва, відсутності експлуатації найманої праці, рівній платі за рівну працю, загальній суцільній зайнятості, ведення господарства за єдиним планом.

У другій половині XlX ст. була сформульована теорія маржиналізму, яка виникла як реакція на економічне вчення К. Маркса, його критичне осмислення. Саме маржиналізм лежить в основі сучасної неокласичної течії економічної думки. Представниками маржиналізму були економісти австрійської школи Карл Менгер, Фрідріх Візер, Е. Бьом-Баверк, а також англійський економіст Уїльям Стенлі Джевонс.

Маржиналізм – це теорія, яка представляє економіку як систему взаємопов’язаних господарюючих суб’єктів, що пояснює економічні процеси і явища виходячи з нової ідеї – використання граничних крайніх величин або станів, що характеризують не сутність явищ, а їх зміну у зв’язку із зміною інших явищ.

Сьогодні виділяють чотири найважливіших напрями економічної думки: неокласичний, кейнсіанський, марксистський та інституціонально-соціологічний.

Неокласичний напрям виходить з основоположної тези класиків політичної економії про ринок і конкуренцію як природну умову функціонування і розвитку економіки. Вони вважають, що ринковий механізм – це єдиний ефективний засіб регулювання економіки, виробництва і споживання, пропозиції і попиту. Основні представники цього напряму – А. Маршалл, К. Кобб, П. Дуглас. До неокласичного напряму належать сучасні теорії монетаризму і неолібералізму.

Монетаризм (його ідеологи – М. Фрідмен, Ф. Кейган, А. Мельтцер та ін.). Це теорія стабілізації економіки, в якій головну роль відіграють грошові фактори. Монетаристи зводять управління економікою насамперед до контролю держави над грошовою масою, емісією грошей, кількістю грошей, які знаходяться в обігу і в запасах, що досягається збалансованістю державного бюджету і встановленням високого кредитного банківського проценту.

Неолібералізм – течія, згідно якої необхідно звести до мінімуму втручання держави в економіку, тому що приватне підприємництво здатне само вивести економіку з кризи і забезпечити її піднесення і добробут населення. Звідси якомога більше свободи підприємцям і продавцям в господарській діяльності. Головними теоретиками концепції економічного лібералізму XX ст. є американський економіст австрійського походження Людвіг фон Мізес і його учень Фрідріх Август фон Хайєк.

В умовах величезного безробіття та глибоких економічних криз 20-30-х років XX ст. з’явився новий напрям економічної теорії – кейнсіанство. Аналізуючи питання попиту, Кейнс сформулював так званий «основний психологічний закон», згідно якого із ростом доходів схильність до споживання спадає, а схильність до заощаджень зростає. Обсяг заощаджень, що постійно розширюється, повинен постійно поглинатися зростаючим попитом на інвестиції. Розмір інвестицій Кейнс вважав головним фактором ефективного попиту, а з його допомогою – головним фактором зайнятості і національного доходу. В його теорії позначений і кількісний зв’язок між інвестиціями і національним доходом. Він визначається так званим ефектом мультиплікатора. Концепція мультиплікатора, встановлюючи стійку, постійну залежність між інвестиціями, зумовила думку про необхідність державного впливу на економічну динаміку шляхом стимулювання інвестиційного попиту.

Четвертим і найбільш привабливим напрямом в кінці XX ст. став інституціонально-соціологічний. Його представники: Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелберт.

Згідно з ним економіка розглядається як складна система, в якій взаємодіють економічні, соціальні, політичні та соціально-психологічні чинники. Об’єктом у цьому напрямі досліджень є «інституції», тобто корпорації, профспілки, держава, правові, морально-етичні та психологічні явища.

Прибічники цього напряму виступають за забезпечення гарантованого доходу всім членам суспільства, за розширення соціальних програм, у тому числі за створення дійової системи перекваліфікації робітників, які вивільняються у процесі механізації та автоматизації виробництва, пропонують покладатися на фінансово-бюджетну, а не на кредитно-грошову політику, скорочувати податки, бюджетний дефіцит і знижувати позичковий відсоток.

Виключне місце в концепції займає проблема трансформації сучасного суспільства. Прибічники інституціоналізму вважають, що науково-технічна революція веде до подолання соціальних протиріч, до безконфліктної еволюції суспільства від індустріального до постіндустріального.

Неоінституціоналізм характеризується відходом від абсолютизації технічних факторів, більшою увагою до людини та соціальних проблем. Головна ідея сучасного інституціоналізму – в ствердженні не просто зростаючої ролі людини як основного економічного ресурсу постіндустріального суспільства, але й переорієнтації постіндустріальної системи на всебічний розвиток людини.