12) Історичний факт і проблеми істинності в історичній науці

Історичний факт - це дійсне подія, що мала місце і що має завжди наступними характеристиками: локалізованість в часі і просторі; об'єктивністю; суб'єктивністю і невичерпністю. Історичний час представлено хронологічними категоріями: рік, тисячоліття, ера, період, етап і діями (співвіднесення, зіставлення, визначення тривалості і послідовності, співвіднесення синхронності / асинхронності). Історичний час забезпечує локалізацію історичного минулого в часі і сприяє розвитку тимчасових орієнтацій. Історичне простір представлено сукупністю природно-географічних, політичних, суспільно-культурних процесів, що протікають на певній території. Історичне рух відображає діяльність людини і суспільства в різних сферах діяльності: трудової, громадської, політичної, культурної, пізнавальної, міжнародної, по саморозвитку.

Істина - це адекватна інформація про об'єкт, що отримується за допомогою його почуттєвого та інтелектуального осягнення або повідомлення про нього і характеризується з точки зору її достовірності.

Сам факт існування людини, історія науки і практики підтверджують справедливість цього положення. За словами Д. І. Писарєва, для того щоб один чоловік відкрив плідну істину, треба, щоб сто чоловік зпопелили своє життя в невдалих пошуках і сумних помилках. Історія науки оповідає навіть про цілі століттях, протягом яких за істину приймалися невірні положення. Помилка являє собою небажаний, але правомірне зигзаг на шляху до істини.

Людський розум, спрямований до істини, неминуче впадає в різного роду помилки, зумовлені як і його історичної обмеженістю, так і претензіями, переважаючими його реальні можливості. Омани обумовлені і відносної свободою вибору шляхів пізнання, складністю розв'язуваних проблем, прагненням до реалізації задумів у ситуації неповної інформації. У науковому пізнанні омани виступають як помилкові теорії, неправдивість яких виявляється ходом подальшого розвитку науки. Так було, наприклад, з геоцентричної теорією Птолемея або з трактуванням Ньютоном простору і часу.

13) Логіка побудови історичного дослідження

Історичне дослідження базується на історичних джерелах, з них історик черпає інформацію про минуле, яку він інтерпретує, осмислює і на основі якої відтворює, реконструює (чи конструює) картину-образ минулого.

Історичне дослідження починається з виявлення джерел (евристика) з вибраної теми. Всі джерела, використовувані в історичних дослідженнях, можна розділити на два основних класи: історичні й археологічні. У випадках, коли письмові джерела відсутні, використовують винятково археологічні джерела. Найважливішими історичними джерелами є письмові тексти - хроніки, документи, листи і т.п. - їх називають первинними історичними текстами.

14.Гіпотеза (з грец. - передбачення розв´язку) - спрямовуюча наукова ідея, що потребує подальшої перевірки з точки зору якісних характеристик. Гіпотеза-це науково-обгрунтоване припущення про факт, що знаходиться за межами безпосереднього спостереження або про закономірні зв´язки і закономірний порядок явищ, не перевірені науковими методами. Розрізняють наступні типи гіпотез: необгрунтовані, теоретично обгрунтовані, емпірично обгрунтовані та повністю обґрунтовані.

Гіпотеза повинна бути такою, що перевіряється; володіти певною передбаченістю; не повинна бути логічно суперечливою.

Необхідність розробки гіпотези полягає в тому, що, по-перше, неможливо здійснювати дослідження, не маючи певної цілі (ідеї) та методів її досягнення; по-друге, передбачення розв´язку (гіпотеза) дає уявлення про достатність матеріалу, що є в наявності у дослідника, чи його недостатність. Знання методики дослідження скеровує дослідника на необхідний масив інформації, що потрібно зібрати в процесі дослідження.

Процес прийняття гіпотези складається з декількох етапів (рис.5.2):

-розгляд власної ідеї дослідника і співставлення її з вивченим матеріалом;

-опрацювання літератури з теми дослідження;

-вибір однієї найбільш ймовірної чи декількох альтернативних гіпотез;

-уточнення, доповнення, вдосконалення вибраної гіпотези в процесі дослідження.

15.Рациональный трудовой режим исследователя основывается на сочетании психофизиологических функций человека умственного труда и трудовых навыков в познавательной деятельности. Формирование трудовых навыков в проведении научных исследований обеспечивает получение необходимой эффективности от работы исследователя. Известно, что эффективность любого труда, в том числе и умственного, зависит от работоспособности – отношения человека к труду с определенной степенью напряженности. В умственном труде она зависит от следующих факторов:

а) внутренних – интеллектуальных способностей, особенностей воли, состояния здоровья, степени тренировки в этом труде;

б) внешних – обстановки, внешней среды, организации рабочего места, режима труда и отдыха;

в) организации труда;

г) умственной нагрузки.

В течение дня работоспособность меняется. Наиболее плодотворным является так называемый утренний пояс (с 8 до 15 час.), причем максимальная работоспособность – с 10 до 13 час., затем следует послеобеденный пояс (с 16 до 19 час.) и вечерний (с 20 до 22 час.). Степень внимания и эффективность запоминания меняется в сторону уменьшения и замедления к концу каждого пояса. Поэтому очень трудный для запоминания материал необходимо изучать в начале каждого пояса.

В начальной стадии процесса труда имеется период вырабатываемости, вхождения в работу. Именно в этот период устанавливаются ассоциативные связи с ранее выполненными работами по данной теме. Чем больше развита привычка к систематическому умственному труду, чем короче период врабатываемости, тем скорее наступит второй наиболее продуктивный период – "рабочая установка".

На продуктивность умственного труда влияют отвлекающие, рассеивающие факторы: шум, разговоры, движение посторонних лиц, неумение исследователя долго концентрировать внимание на объекте исследования. Эти факторы следует учитывать при организации труда исследователя. Немаловажное значение имеет также условный "рефлекс на время". Поэтому,приступая к работе, следует по возможности точно определить цель работы, ее объем и срок выполнения. Для выработки "рефлекса на время" необходимо систематически работать, не ждать, когда придет желание трудиться, появится вдохновение.Исследователю нужно установить самоконтроль не только за объемом выполняемой работы, но и ее новизной. В конце рабочего дня следует подводить итог сделанного за день в плане исследования, какие новые научные знания, теории, концепции, аксиомы, гипотезы усвоил. Впоследствии их количество должно переходить в качество знаний по исследуемой проблеме – научную новизну выполненной работы. Таким путем вырабатываются дисциплина и самодисциплина труда, являющиеся гарантией выполнения работ в установленный срок.

Большую роль в продуктивности умственного труда играет привычка к месту работы, рабочая обстановка. Понятие рабочей обстановки включает рабочее помещение (комната, кабинет, лаборатория, библиотека); рабочую зону (письменный стол, стул, шкаф, стелаж); расположение предметов в ней, температуру и влажность воздуха окружающей среды; освещение (искусственное, естественное); звуковое поле (шум, вибрация и т.п.).

Для обеспечения устойчивой продуктивности умственного труда необходимо чередовать его с производственными паузами. Нельзя работать долго без перерыва, так как это снижает интерес, ведет к сильному переутомлению. Перерывы следует делать через каждые 1-1,5 час. работы на 10-15 мин., а после 3-4 час. работы отдых должен быть более продолжительным – 0,5-1 час.

Отдых бывает активным и пассивным. Для работников умственного труда важно, чтобы отдыхала центральная нервная система (мозг) и органы чувств. Мозг лучше отдыхает, когда нет внешних раздражителей, то есть когда человек спит. Только сон является действенным и полным отдыхом. Гигиена сна требует ложиться и пробуждаться в строго определенное время; прекращать напряженную умственную работу не менее чем за 1,5-2 часа до сна.

16. Однією із вузлових проблем теорії і практики історичного джерелознавства є класифікація джерел. Одну з перших спроб обґрунтування наукової класифікації джерел здійснив німецький учений Е. Бернгейм (1850—1942). Для виявлення властивостей і особливостей джерел він поділив їх на два логічні класи, виходячи з їхньої близькості до фактів: на історичні залишки та історичні традиції (перекази). Відповідно до цих класів добиралися методи перевірки достовірності джерел, їх логіко-змістовного аналізу та інтерпретації.

Як зазначалося в попередніх розділах, поняття "історичне джерело" має двоякий зміст. З одного боку, це носій історичної пам'яті, тобто інформації або відомостей про ту чи іншу подію, явище, особу, які необхідні й корисні для роботи історика і без яких неможливо відтворити минуле, пізнати сьогодення. З іншого боку, джерело — це історичний факт, явище культури, політичного, соціально-економічного чи духовного життя, яке само по собі потребує вивчення і дослідження, оскільки є результатом діяльності людини, втіленням суспільної свідомості, рівня духовності тієї конкретної цивілізації, епохи, в яку створювалось або існувало. Щоб охопити все розмаїття, все багатство джерельної бази, диференціювати, опрацювати й осмислити її, необхідно здійснити класифікацію історичних джерел. Проблема диференціації джерел, поділу їх на класи, групи, типи, роди, види, різновиди з давніх часів привертала увагу істориків, відпрацьовувались різноманітні підходи до класифікації, її принципи і прийоми.

Класифікація джерел об'єктивно зумовлюється двома головними функціями джерелознавства: евристичною й аналітичною. Евристична функція забезпечує пошук, виявлення джерел, орієнтацію в них (що особливо важливо, зважаючи на їхню різноманітність), вивчення сукупності певних груп історичних пам'яток, що стосуються окремих країн, регіонів або епох. Аналітична функція полягає у розробці методів аналізу історичних джерел, виявлення в них необхідної інформації, перевірки її достовірності.

Якщо розглядати джерельну базу історичного дослідження як систему носіїв інформації, сукупність об'єктів пізнання, то очевидною є необхідність поділу їх на певні класи і підкласи як неодмінної умови наукового аналізу кожного з них. У наукознавстві під "класом" розуміють певний ряд об'єктів чи явищ, що характеризуються спільними ознаками. Групування об'єктів за найбільш суттєвими ознаками або їх сукупністю називають природними класифікаціями. Цим вони відрізняються від "штучних" класифікацій, за основу яких беруться інші ознаки, зумовлені насамперед практичними цілями. Природні класифікації відносять до схем порівняно тривалого застосування в науці чи практичній діяльності.

Стосовно історичних джерел природні класифікації ґрунтуються на виявленні внутрішніх споріднених ознак, що утворюються в результаті дії закономірностей виникнення джерельних об'єктів. Штучні класифікації здійснюються за зовнішніми ознаками, що не відбивають якості об'єктів, але допомагають логічно впорядкувати ці об'єкти (папір, книги за алфавітом у бібліотеках, архівні фонди за номерами тощо).

На перший погляд може видатися, ніби класифікація зводиться до механічного групування джерел і що вона не має суттєвого значення для історика. Насправді, це винятково важлива і відповідальна процедура теоретико-методологічного і логічного характеру, один з дослідницьких методів, що має велике значення як для виявлення, вивчення і використання джерел, так і для організації наступної пізнавальної діяльності дослідника, опанування джерельною інформацією. Отже, особливість класифікації джерел як наукового методу полягає в тому, що вона стосується теорії і практики джерелознавства, охоплює основні етапи роботи з джерелами, ґрунтується на самій природі й характері джерел.

Завдання класифікації джерел полягає в тому, щоб, по-перше, виробити загальні принципи їх розподілу на класи, типи, роди, види, різновиди; по-друге, виявити специфічні ознаки джерел як критерії їх спорідненості; по-третє, виходячи з цих ознак, звести джерела в певні групи і в такий спосіб забезпечити диференційований підхід до кожної з них, відбір відповідних методів і прийомів опрацювання різних джерел. Виявлення найбільш характерних і повторюваних ознак джерел дає змогу пізнати і встановити закономірності їх утворення.Основними принципами класифікації джерел є об'єктивність, історизм, науковість, зв'язок з дослідницькою та педагогічною практикою.

Іншими словами, класифікація джерел — невід'ємний елемент їх наукового пошуку і вивчення, який суттєво впливає на повноту джерельної бази, об'єктивність і глибину почерпнутої інформації, її всебічність і достовірність. Водночас вона має прикладне призначення і зрештою не ускладнює, а полегшує роботу дослідника з джерелами, підвищує її ефективність і результативність. Формування джерельної бази кожного конкретного дослідження супроводжується вибором відповідної класифікаційної схеми, яка завжди має ґрунтуватися на загальних принципах класифікації.

У дослідницькій роботі історик повинен уникати спрощених підходів до класифікації, коли за основу беруться другорядні ознаки джерел, часом суто зовнішнього характеру. Нерідко й досі в бакалаврських, дипломних, магістерських, а інколи й у дисертаційних роботах трапляється поділ джерел на архівні й бібліотечні, рукописні, друковані, автохтонні-алахтонні або на вітчизняні і зарубіжні. Така класифікація вказує лише на місце походження або зберігання джерела, на його зовнішній вигляд і не може істотно вплинути на глибину дослідження, здобуття оптимальної інформації, хоча походження інколи суттєво впливає на тенденції формування джерельної бази. Не витримують критики ті з класифікаційних підходів у радянському джерелознавстві, які виходили з поділу джерел за так званим класовим принципом, партійною спрямованістю. Вони створювали штучний водорозділ між джерелами, що відображали події з позицій партії більшовиків й інших політичних сил, абсолютизовували значення праць класиків марксизму-ленінізму.

17)))

Історичне джерело — об'єкт, який існує на час дослідження і містить інформацію про факти минулого, що мають пізнавально-історичне значення. Історичними джерелами вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам'ятників писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови. Загальновизнаною є класифікація історичних джерел за типами і видами. Перша стосується всіх джерел. Друга - тільки писемних пам'ятників. Тип об'єднує джерела, які однаково кодують і зберігають історичну інформацію..

За способом передачі подій минулого історичні джерела поділяються на такі типи: речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети, споруди тощо); етнографічні (дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв); лінгвістичні (гідроніми - назви рік і озер; топоніми - назви країв і місцевостей; етноніми - назви племен і народів; ононіми - прізвища та імена); усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів'я, приказки тощо); писемні (записи на папірусі, на пергаменті, на бересті, на папері). Наймолодшими групами джерел є фотодокументи і фотодокументи. Вони з'явилися тільки в другій половині XIX ст. з винайденням фонографа і фотоапарата.

Окремо варто згадати ще один вид джерел-графіті Це стародавні видряпані написи на стінах, на речах, на склі, на кераміці. Тобто написи на всьому, окрім паперу. Вони найдосконаліше відображають життя слов'ян з X ст. і до наших днів.

За видами класифікуються тільки писемні джерела. Вид писемних джерел - це джерела, які характеризуються однаковістю своєї форми (структури). Це обумовлюється однаковою метою, яку переслідували автори джерел при їх створенні. Серед писемних джерел з вітчизняної історії існують такі види:—літописи;законодавчі акти;діловодна документація;приватні акти;статистичні джерела;періодична преса;документи особистого походження: мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії;—літературні пам'ятники;—публіцистика і політичні твори;—наукові праці різних історичних періодів.

Деяким джерелам властиві ознаки кількох видів одночасно. До таких можна віднести як економіко-статистичні, економіко-географічні, так і військово-топографічні описи, що є одночасно і видами статистичних джерел, і науковими працями або й джерелом особистого походження. Писемні джерела можна поділити на актові матеріали (офіційні документи різних установ) та оповідні пам'ятки (літописно-мемуарні та літературні твори). Актові матеріали можна назвати масовими, тому що вони відображають однотипні явища, які часто повторювалися.

18))) Для відтворення давньої (доісторичної або дописемної - від кам'яної доби і до середньовіччя) історії України служать в основному речові (археологічні) пам'ятки

Нумізматичні джерела Особливу групу джерел з історії України складають монети, які відносяться до нумізматичних джерел, їх знаходять під час розкопок старовинних поселень, курганів, поховань, етнографічних експедицій. Найбільший нумізматичний матеріал потрапляє до рук істориків завдяки знахідкам монетних скарбів. Протягом столітнього існування української нумізматичної науки було описано й вивчено декілька тисяч скарбів та окремих монет, знайдених на території України, які значно розширили наші уявлення про минуле, доповнили відомості інших джерел.

Архітектурні пам'ятки У комплексі речових джерел вагому частку складають архітектурні пам'ятники. Вони відносяться до інформаційно складних джерел, які зберігають відомості щодо різних аспектів людської діяльності у галузі виробництва як матеріальних, так і духовних цінностей. Спорудження тих чи інших архітектурних пам'яток завжди пов'язане з конкретними історичними подіями, духовними процесами, з практичними потребами суспільства в цілому, або окремих груп людей, певних осіб. Архітектурні пам'ятки містять цінну інформацію історико-краєзнавчого і культурного характеру, є органічною складовою джерельної бази з історії українських старовинних міст та містечок, монастирських комплексів, дворянських маєтків тощо.

Предмети озброєння Серед величезного розмаїття речових джерел особливе місце належить предметам озброєння, вивченню яких присвячено чимало досліджень4. З найдавніших часів на теренах України різні народи та племена використовували певні набори предметів озброєння, що поділялися на дві основні групи: холодну зброю і захисне спорядження, яке виникло пізніше у зв'язку з удосконаленням бойових засобів озброєння. Найперші зразки зброї з'явилися ще за доби кам'яного віку і розвивались від примітивних палиць до досить складних предметів озброєння, таких як сокира, лук, стріли, списи із гостро заточеними кам'яними наконечниками, виготовленими переважно із кременю. Деякі племена створювали таку кількість бойових предметів, що навіть дістали за ними назву (наприклад, племена культури "бойових сокир").

Предмети одягу Вагому частку речових джерел, пам'яток матеріальної та духовної культури України складають предмети одягу. Одяг пройшов тривалий шлях розвитку — від найпростіших шматків шкіри, що захищали від негоди первісного мисливця, до витончених, розшитих сріблом та золотом одностроїв представників вищих верств суспільства різних історичних епох. Історія українського одягу знайшла своє відображення в науковому доробку вітчизняних учених5.

Жанрові та історичні зображальні джерела Живопис, так само як і інші види мистецтва, є однією з форм суспільної свідомості, засобом пізнання світу. Художні образи, створювані живописцями, здебільшого не розвиваються в часі, а відображають певний момент історичної події або явища. Методами типізації і відповідними засобами художньої виразності живопис розкриває суть явищ і закономірність процесів життя, відтворює не лише зовнішній вигляд, а й внутрішній світ, характери людей, їхні суспільні взаємовідносини. Боністичні джерела (зображальний аспект) – для вивчення економічної та політичної історії України

УСНІ ДЖЕРЕЛА Усні історичні твори Особливу цінність для істориків _ _ мають усні історичні твори — билини, думи, історичні, політичні й станові пісні, пісні-гімни

ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА Літописи, Актові та діловодні документи, Періодична преса як історичне джерело У джерельній базі нової та новітньої історії України провідне місце займають періодичні видання, основними різновидами яких є газети і журнали. їх специфічною рисою, як джерела, є комплексний, синтетичний характер: у них представлено багато форм інформації (документальна, поточно-хронікальна, особового характеру тощо). Преса характеризується також оперативністю подання інформації про події, безпосередністю відображення останніх, що підвищує її джерельну цінність.

19//Аналіз документальних листівок включає наступні етапи: 1) “підготовчий етап”, який полягає у вивченні історичної епохи, обставин їх появи та виявлені листівок; 2) відбір джерела з його наступною класифікацією, систематизацією й типологізацією; 3) джерелознавчий аналіз документа шляхом зовнішньої та внутрішньої критики.

Так, під час першого (“підготовчого”) етапу, слід пам'ятати, що виникнення і поширення ілюстрованих відкритих листів у Московській державі пов'язані з останнім десятиріччям XVII ст., а розквіт документальної листівки припадає на початок 1900-х pp. Подібна поінформованість щодо різних фактів з історії філокартії дозволяє дослідникові вжитися в конкретну історичну епоху й зрозуміти особливості функціонального призначення цих історичних джерел

На етапі відбору і первинного ознайомлення з документальними листівками обов'язковою є фіксація всіх відомостей, вказаних на обох сторонах відкритого листа, що можуть розкрити свій інформаційний потенціал на подальших етапах. Водночас, при їх аналізі постає проблема класифікації, (чи систематизації) документальних листівок. Існуюча серед філокартистів класифікація базується на принципах поділу ілюстрованих відкритих листів на документальні і художні, але дискусійними залишаються питання систематизації листівок у середині цих двох типів . Одна зі спроб класифікації художніх листівок була зроблена А. Родіоновою . Є. Євграфов класифікував документальні листівки за змістом і характером фіксованих об'єктів і поділив їх на по дієві, що зображали окремі моменти подій або фактів суспільного життя; видові, які фіксували зображення окремих предметів, місцевостей, явищ природи та портретні - зображення одного або декількох осіб

При роботі із чималою кількістю документальних листівок дослідникам рекомендується розрізняти їх серії, на що вказують однакове оформлення зворотньої (адресної) сторони, зазначення видавництва, номера в серії, колірне вирішення елементів поштового формуляра, стилістичне оформлення лицьової сторони та ін. Інколи, на початковому етапі пошуку і виявлення листівок, автор може зіткнутися з цілим рядом “односюжетних” серій, число яких, як правило, скорочується в процесі роботи. Наприклад, порівняно легко складаються серії листівок, видані І. Селіним, фірмою Шерер, Набгольц і К, фототипією К.Фішера та ін. Так, серія поштових листівок, виданих фототипією К.Фішера і присвячених пам'яткам Москви за номерами 101-165, відрізняється оригінальними краєвидами, на адресному боці більшості з яких зазначена назва об'єкта .

Після відбору, систематизації і класифікації документальних листівок, проводиться їх аналіз. Передусім, слід визначити інформаційну цінність джерела по суті досліджуваної проблеми шляхом проведення джерелознавчого аналізу за схемою зовнішньої і внутрішньої критики. Щодо документальних листівок, зовнішня критика полягає в аналізі їх походження, визначення об'єкта зображення, датування, авторства, з'ясування передумов створення, а також зовнішніх ознак документа, зокрема, поштових знаків, паперу, почерку. Все це дозволяє встановити достовірність документальної листівки. Крім того, під час цієї процедури обов'язковим є вивчення історії епохи і її художніх канонів. Зокрема, потрібно відповісти на питання: чому зафіксовані та видані листівки присвячені даній події або архітектурній пам'ятці? Слід пам'ятати, що основною метою багатьох друкованих видань була їх комерційна реалізація, що визначало і навіть обмежувало видавця і фотографа у виборі сюжету. Водночас, документальні листівки відображали певні художні тенденції епохи, смаки публіки, популярність об'єктів зйомки.

Визначення часу видання документальної листівки є важливою процедурою джерелознавчого аналізу. Потрібно з'ясувати не тільки дату випуску конкретної листівки або цілої серії, але й визначити дату створення фотографії конкретного опублікованого зображення. Важливим прийомом визначення датування є вивчення характерних особливостей поштового формуляра за допомогою штемпеля реєстрації, що свідчить про час надходження відкритого листа або поштової картки. При цьому, потрібно враховувати наступні чинники: оформлення зворотної сторони поштового бланка, поштових штемпелів, аналіз зображення лицьової сторони відкритого листа. Визначити дату випуску легше, оскільки найчастіше вказувалася на самих бланках. Наприклад, видавництво “Шерер, Набгольц и К°” ставило їх на ювілейних видавничих знаках..

20//Вісім основних періодів. Перший період пов'язаний з княжою добою, з історією Київської Русі, Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав. Мислителі та літописці цієї доби не тільки зафіксували на письмі яскраві сторінки усної історії, але й в хронологічній послідовності виклали найважливіші історичні події, залишили нащадкам своє бачення історичного процесу. Важливу роль у формуванні суспільної історичної свідомості відіграла релігія, зокрема християнство. Упродовж ХV-ХVІ ст. на історичну свідомість українців впливала західноєвропейська культура та історія.

Другий період охоплює козацько-гетьманські часи. Зародження українського козацтва, заснування Запорозької Січі, держави Богдана Хмельницького, Гетьманщини, розвити шкільництва, братств, колегій, діяльність учених Острозька та Києво-Могилянської академій. Просвітницька діяльність Львівського, Луцького, Київського та інших братств, друкарень, учених Острозької та Києво-Могилянської академій, діячів церкви сприяла зростанню загальної культури українського народу, створенню навчальної та полемічної літератури, особливо після Берестейської унії (1596), щоденники, козацьке літописання мемуаристика. літописи Самовидця, Г. Граб'янки та С. Велична.

Третій період, оплює другу половину XVIII - початок XIX ст., він дав перший професійних істориків і заклав основи української історичної науки. Праці С. Лукомського, П. Симоновського, В. Рубані, О. Рігельмана, літературно-філософські твори Г. Сковороди, Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Квітки-Основ'яненка, М. Шашкевича, Я.Головацького,. Вагилевича. Формуванню почуття окремішності українського народу, самобутності його мови, культури, звичаїв, традицій, історії.

«Історії Русів», рукописні варіанти якої тривалий час утверджували цілісне уявлення про історію українського народу, її тяглість від княжих часів до Гетьманщини. Червоною ниткою через увесь твір проводилася ідея про право кожного народу на самостійний державний, культурний та економічний розвиток, про законні підстави русів-українців боротися проти будь-яких іноземних поневолювачів.

Середина XIX ст. - це четвертий період, заклали національні традиції української історіографії. Університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Товариство Нестора Літописця, М. Максимовича, М. Костомарова, П.Куліша.Тарас Шевченко. дав своє розуміння української історії у творах «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Розрита могила».

Остання чверть XIX - початок XX ст. складають п'ятий період, який остаточно утверджує українську національну історичну науку як окрему, тобто за межами російської і польської історіографій, В. Антоновича та його учнів, Наукового товариства імені Шевченка, М. Грушевським, Українського наукового товариства в Києві - все це завершило процес виокремлення української історіографії як національного феномену, М. Драгоманов, Б.Грінченко, І. Франко, Леся Українка, Д. Донцов. Вершиною цього періоду стала Українська революція 1917-1920 рр., могутній поштовх розвитку української історичної думки.

Шостий період - це 20-ті - початок 30-х років XX ст., на Україну було експортовано тоталітарний режим, водночас західноукраїнські землі, Буковина, Ізмаїльщина, Закарпаття опинилися під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини. Особливість цього періоду української історіографії в тому, що інерція Української революції ще на тривалий час забезпечила розвиток національної історіографії як на материковій Україні, так і в українській діаспорі. Спротив національно свідомих і патріотично налаштованих істориків, формувались центри і осередки української історіографії в еміграції, підвищувалась роль зарубіжного українознавства в збереженні і примноженні традицій національної історіографії. І. Крип'якевич, С.Томашівський, а також учені української діаспори Д. Дорошенко, В.Липинський обстоювали історичну правду, виводили повчальні уроки з української історії. У сьомому періоді, з середини 30-х до другої половини 80-х рр. XX ст., остаточна заідеологізованість офіційної історіографії в УРСР, Поява на еміграції О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, двоколісність української історіографії: наукової в діаспорі і заідеологізованої в УРСР, енциклопедизація історичних знань, глибоку кризу і безперспективність радянської Історіографії.

Восьмий, рубіж 80-90-х рр. XX ст. рухом за суверенізацію і відновлення державної незалежності України, з відродженням національних традицій української історіографії, досягненням її соборності. Ліквідація контролю над діяльністю істориків, дерусифікація установ історичної науки і наукових видань, створення нових інституцій, повернення праць В.Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса, О. Єфименко, Д. Дорошенка, О.Оглоблина, Н. Полонської-Василенко. В Україні виросла нова генерація молодих, незаангажованих істориків, які по-новому осмислюють українську і зарубіжну історію. Долаються ідеологічні стереотипи, формується якісно нова історична свідомість українського суспільства.

21)Остання чверть XIX - початок XX ст. остаточно утверджується українська національна історична наука як окрема, тобто за межами російської і польської історіографій, В. Антоновича та його учнів, Наукового товариства імені Шевченка, М. Грушевським, Українського наукового товариства в Києві - все це завершило процес виокремлення української історіографії як національного феномену, М. Драгоманов, Б.Грінченко, І. Франко, Леся Українка, Д. Донцов.

Вершиною цього періоду стала Українська революція 1917-1920 рр., могутній поштовх розвитку української історичної думки.

20-ті - початок 30-х років XX ст., на Україну було експортовано тоталітарний режим, водночас західноукраїнські землі, Буковина, Ізмаїльщина, Закарпаття опинилися під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини. Особливість цього періоду української історіографії в тому, що інерція Української революції ще на тривалий час забезпечила розвиток національної історіографії як на материковій Україні, так і в українській діаспорі. Спротив національно свідомих і патріотично налаштованих істориків, формувались центри і осередки української історіографії в еміграції, підвищувалась роль зарубіжного українознавства в збереженні і примноженні традицій національної історіографії. І. Крип'якевич, С.Томашівський, а також учені української діаспори Д. Дорошенко, В.Липинський обстоювали історичну правду, виводили повчальні уроки з української історії.

з середини 30-х до другої половини 80-х рр. XX ст., остаточна заідеологізованість офіційної історіографії в УРСР, Поява на еміграції О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, двоколісність української історіографії: наукової в діаспорі і заідеологізованої в УРСР, енциклопедизація історичних знань, глибоку кризу і безперспективність радянської Історіографії.

рубіж 80-90-х рр. XX ст. рухом за суверенізацію і відновлення державної незалежності України, з відродженням національних традицій української історіографії, досягненням її соборності. Ліквідація контролю над діяльністю істориків, дерусифікація установ історичної науки і наукових видань, створення нових інституцій, повернення праць В.Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса, О. Єфименко, Д. Дорошенка, О.Оглоблина, Н. Полонської-Василенко.

В Україні виросла нова генерація молодих, незаангажованих істориків, які по-новому осмислюють українську і зарубіжну історію. Долаються ідеологічні стереотипи, формується якісно нова історична свідомість українського суспільства.

22.Бібліоте́ка або книгозбі́рня (грец. βιβλιον — книжка і θηκη — сховище, скриня) — культурно-освітній заклад, що здійснює збирання друкованих і рукописних матеріалів, проводить їх опрацювання і відображення у каталогах, організовує відповідне їх зберігання, збереження і обслуговування ними читачів. Бібліотека (від грец. biblio - книга, theke - сховище) вперше заснована ще у Месопотамії у III тис. до н.е. як сховище пам´яток шумерської культури, де зберігалися глиняні пластинки з клинописними текстами. Найбільшою бібліотекою Стародавнього світу є бібліотека царя Асирії Ашшурбаніпала. Він зібрав літературу на кількох мовах. У бібліотеці зберігалися медичні трактати і граматичні довідники, книги релігійного змісту і міфи, літописи, записи астрологічних досліджень. Бібліотеки у Стародавньому Єгипті вважали зосередженням мудрості. Існували вони здебільшого при храмах. При багатьох бібліотеках навчалися писарі, які вели також облікові записи коштів, господарських операцій

УІІІ-ІІ ст. до н.е. в епоху проникнення греків на Схід, книга стала необхідним джерелом відомостей про світ. Виникла Олександрійська бібліотека, де книги досліджували, вивчали і розмножували переписуванням. В цей час була створена академія наук Стародавнього світу з бібліотекою, що налічувала 700 тис. текстів на багатьох мовах. В 642 р. правитель арабів Халіф Омар зайняв Олександрію, знищив бібліотеку, наказавши опалювати книгами і рукописами лазні.

У Римі на початку IY ст. н.е. було близько 30 великих бібліотек. Книги зберігались у шафах у систематизованому порядку, з´явились каталоги і посібники з комплектування бібліотек. Існувало центральне управління бібліотек, яке очолював особливий чиновник - прокурор.

У Західній Європі найбільш значними були бібліотеки Кентерберійського абатства (Англія, YI ст), Празького єпископату (Чехія, X ст.), Шартрського собору (Франція, ІХ-Х ст.) та ін. Фонди цих бібліотек складались переважно з богословських книг і лише незначна кількість їх була творами античних авторів.

Виникнення книгодрукування відносять до середини XY ст., коли у Німеччині Йоган Гутенберг виготовив із виноробного преса друкарський верстат (1448 p.). Перші слов´янські книги з´явились спочатку у Чехії, потім у Польщі. У 1564 р. Іван Федоров і Петро Мстиславець вперше видали у Москві книгу "Апостол". Пізніше вони ж продовжили книгодрукування у Львові та інших містах України. У 1037 р. князь Ярослав Мудрий у Софійському соборі у Києві заснував першу бібліотеку. Перша бібліотека у Києві була свого часу найбільшим зібранням рукописних книг, сприяла зростанню кількості освічених людей у Київській державі. Доля бібліотеки Ярослава Мудрого досі невідома. Крім монастирських бібліотек, в Київській Русі було багато бібліотек при училищах. В Україні були відомі бібліотеки князів Острозьких, Київської академії, Львівського університету. На сьогодні провідне місце займають масові і наукові бібліотеки.

Масові бібліотеки в Україні мають універсальні фонди. Вони задовольняють широкі читацькі запити - від художньої літератури до навчальної, науково-популярної і навіть спеціальної з усіх основних галузей знань.

Наукові бібліотеки забезпечують вчених і спеціалістів літературою з відповідних галузей знань, виконують роботи, спрямовані на підготовку та підвищення кваліфікації кадрів науково-дослідного фаху. В умовах швидкого розвитку електронних мереж та комп´ютеризації знань отримали розвиток електронні бібліотеки. Використання електронних мереж типу ІНТЕРНЕТ розширило доступ наукових працівників до джерел інформації та можливості комунікації вчених.

Отже, забезпечуючи збереження і активне використання знань, нагромаджених у процесі еволюції людства, бібліотеки стали інтелектуальними центрами науки, сприяють підвищенню інтелектуального і морального потенціалу суспільства, гуманізації всіх соціальних процесів, сприяють формуванню наукового світогляду і підвищенню культурного рівня кожної окремої людини.

23. У процесі підготовки та проведення будь-якого дослідження можна виділити п´ять головних етапів:

- етап накопичення наукової інформації: бібліографічний пошук наукової інформації, вивчення документів, основних джерел теми, складання огляду літератури, вибір аспектів дослідження;

- формулювання теми, мети і завдання дослідження, визначення проблеми, обґрунтування об´єкту і предмету, мети, головних завдань, гіпотези дослідження;

- теоретичне дослідження - обґрунтування напрямів, вибір загальної методики, методів, розробка концепції, параметрів, формулювання висновків дослідження;

- проведення експерименту - розробка програми, методики, одержання і аналіз даних, формулювання висновків і результатів дослідження;

- оформлення результатів наукового дослідження, висновків, рекомендацій, уточнення наукової новизни та практичної значущості.

Як бачимо, дослідження розпочинається з аналізу інформаційних матеріалів з обраної теми. Інформацію поділяють на:

- оглядову (вторинну) огляд наукових матеріалів;

- релеративну, що міститься в описах прототипів наукових завдань;

- реферативну (вторинну), що міститься в анотаціях, резюме, рефератах;

- сигнальну (вторинну) - інформацію попереднього повідомлення;

- довідкову (вторинну) - систематизовані короткі відомості в будь-якій галузі знань.

Отже, при опрацюванні інформації її можна поділити на дві групи.

Первинна інформація - це вихідна інформація, яка є результатом безпосередніх соціологічних експериментальних досліджень, вивчення практичного досвіду (це фактичні дані, зібрані дослідником, їх аналіз і перевірка).

Вторинна інформація - це результат аналітичної обробки та публікації інформації з теми дослідження (це опубліковані документи, огляд інформації з теми). Це:

- інформаційні видання (сигнальна інформація, реферативні журнали, експрес-інформація, огляди);

- довідкова література (енциклопедії, словники);

- каталоги і картотеки;

- бібліографічні видання (схеми 10,11).

24.Для опрацювання обраної теми та при організації бібліотечних фондів використовують інформаційно-пошуковий апарат бібліотеки (каталоги) та іпм. Інформаці́йно-пошуко́ва мо́ва (ІПМ) — штучна мова, призначена для вираження семантичних аспектів інформаційних джерел (частіше всього, документів) і запитів у формі, придатній для здійснення пошуку інформації. За своїми знаковими системами та правилами синтаксису ІПМ різняться. Типи ІМП: 1.УДК-універсальна десяткова класифікація,вона систематизую усі знання у 10 розділах, де кожний розділ має десять підрозділів і т.ін. При цьому кожне нове поняття отримує свій числовий індекс. Кодовим позначенням індексуються всі наукові знання, явища, поняття. І кожне нове знання при його виникненні знаходить своє місце.

Індексування-Процес створення пошукового образу документа для інформаційно-пошукової системи (тобто вираження основного змісту документу в термінах певної ІПМ)

2. ББК - бібліотечно-бібліографічної класифікації, Основна частина її буквено-цифрових індексів побудована за десятковим принципом. Основні поділи ББК розподілені у 21 відділах, кожний з яких має свій індекс із великих букв українського алфавіту, наприклад Індекси знань -А,а Найменування індексів знань-Загальний й так за галузями знань.

ІПМ алфавітного каталогу є бібліографічний опис документа. Основною одиницею ІПМ систематичного каталогу є індекс відповідної бібліотечної класифікаційної системи (набір цифр, літер та/або інших символів, які умовно характеризують основні та додаткові ознаки певної галузі знання або проблеми). ІПМ предметного каталогу складається з предметних рубрик.