Theory and Practice of Translation Seminar 9.

Interpretation: basic skills and training methods

1. What are the differences in the working environments of a translator and interpreter?

2. What are the differences in the working environments of a consecu­tive and simultaneous interpreter?

3. What are the basic interpretation approaches used by consecutive and simultaneous interpreters? Explain why they keep to a particular approach?

4. What is text compression? How is it used in interpretation?

5. What is text development? How is it used in interpretation?

Exercises

Ex. 1. Find English equivalents of the words and word combinations below.

відповідати бути у відповідності

звітувати давати звіт

розпорядитися давати розпорядження

погоджуватися давати згоду

рекомендувати давати рекомендацію

вирішувати знаходити вирішення

доповнювати робити доповнення

перекладати робити переклад

рухатися робити кроки

перешкоджати створювати перешкоди

сходити здійснювати сходження

відкривати робити відкриття

оголошувати робити оголошення

розцінювати давати оцінку

ударити завдати удару

Ех. 2. Translate into English using text compression (omit redundant words, convert nominative structures into verbal, use noun clusters, first do in writ­ing, then orally).

а) У миротворчій діяльності міжнародних організацій в останні роки відбулися події, які вимагають уважного вивчення і з'ясування. Так, Статут ООН забороняє міжнародне втручання у внутрішні справи держав, застосування сили, а на практиці мали місце і втручання, і застосування сили. З'явилася концепція «гу­манітарних інтервенцій», які деякі експерти розцінили як удар по суверенітету держав. Назріла необхідність розібратися в сучасності цих дій, дати їм правову оцінку, визначитися у принципово важли­вих питаннях: чи означають вказані події перекреслення принципів Статуту ООН? Чи правомірні «гуманітарні інтервенції»?

Проблема «гуманітарних інтервенцій» виникла в пошуках аде­кватних дій для усунення гуманітарних катастроф; породжених внутрідержавними конфліктами 90-х років, що супроводжувалися масовими порушення прав людини, «етнічними чистками», крово­пролиттям. За даними ООН, було вбито більше 5 млн. осіб, десятки мільйонів стали біженцями і переміщеними особами, що опинили­ся на межі виживання. Трагедія в Руанді, на терені колишньої Юго­славії, в Сомалі порушили перед ООН питання щодо теорії та практики миротворчої діяльності.

Складність полягає в тому, що Статут ООН передбачає не­втручання у внутрішні справи держав, додержання їх суверенітету, незастосування сили в міжнародних відносинах. Але чи може міжнародна спільнота зайняти позицію спостерігача, коли в якійсь країні відбуваються масові вбивства? Чи може суверенітет бути прикриттям для свавілля, кровопролиття в якійсь державі?

Думається, що на сучасному історичному етапі, в умовах гло­балізації, примату загальнолюдських цінностей в основу політики ООН та інших міжнародних організацій має бути покладено прин­цип захисту прав людини, гуманітарне право. Принцип суве­ренітету не може використовуватися в якості прикриття злочинів проти людяності. Суверенітет не може розглядатися сьогодні як абсолютний, який дозволяє урядам безкарно масово порушувати права людини. (БрузВ.С.)

b) Перше десятиріччя незалежності стало для української ди­пломатії періодом випробувань, відлуння яких відчуваємо і сьо­годні. Ми просувалися від усвідомлення азбучних істин міжнародного життя до опанування нових правил гри в міжнародних відносинах доби глобалізації та, інформаційного, суспільства. При цьому ми керувалися тим, що у зовнішній політиці важливо, щоб жоден крок не блокував наступні. Важливо, щоб, зовнішня політика зразка 2001року мала внутрішній зв'язок з кроками, здійсненими в році 91-му, 94-му чи 98-му.

Послідовність та передбачуваність - мені видається, ці риси були властиві національній зовнішній політиці, хоча, звичайно, шлях України на міжнародній арені не був безпроблемним і безпо­милковим.

Послідовність та передбачуваність є лейтмотивом всіх наших здобутків. Хотів би зупинитися на деяких з них, які мають, на мою думку, ключовий характер. За цей короткий проміжок часу нам не без труднощів вдалося створити власну зовнішню політику, яка слугує незалежній Україні. Важливим, на моє переконання, було практичне утвердження України на політичній карті світу та зовнішнє забезпечення суверенітету і територіальної цілісності на­шої держави. Якщо пригадуєте, це завдання було Визначене пер­шим із шести найважливіших завдань вітчизняної зовнішньої політики в її Основних напрямах, ухвалених Верховною Радою у 1993 році.

З точки зору 2001 року суверенітет і територіальна цілісність виглядають як природні, самі собою зрозумілі атрибути Ук­раїнської держави. Проте, так було не завжди. Як міністр закор­донних справ, якому доля дарувала високу честь бути першим гла­вою зовнішньополітичного відомства України, хотів би нагадати, що бар'єрів на нашому шляху суверенної країни було більш ніж достатньо.

Варто згадати знов-таки 1993 рік. Тоді внаслідок рішення російського парламенту щодо статусу Севастополя Україна опини­лася перед необхідністю на рівні ООН наголошувати на недоторка­ності своїх державних кордонів. Липнева заява Голови Ради Безпе­ки остудила гарячі голови тих, хто не бажав миритися з тери­торіальною цілісністю та незалежністю України. Саме здатність української дипломатії зайняти чітку і сміливу позицію стала тоді вирішальним фактором, під впливом якого проблема втратила гос­троту і згасла. (ЗленкоА.М.)

Ех. 3. Reduce the text to the core, then develop it back without consulting the text (do first in writing, then orally; first in one language, then with inter­pretation).

THE HUNDRED-YARD CREEP

The International Olympic Committee tries to save the world.

BYCLAUDIA ROSETT. The Wall Street Journal, Thursday, July 5, 2001

Mission creep is a phrase that keeps turning up in the news, and though not poetic, it does neatly sum up a widespread syndrome. Mis­sion creep is what's going on when an organization overreaches its man­date in order to seize new turf - usually someone else's, often with messy results.

When Genghis Khan and his kin, having decided that lording it over Mongolia was not enough, galloped forth to pillage the known world, that was mission creep. In our more genteel era, the recent news has been full of worry that everything from Balkan peacekeeping forces to faith-based charities to the International Monetary Fund is suffering from mission creep. And why not? As various institutions jockey to reinvent themselves in the post-Cold-War, new-economy global era, it pays to make a play for bigger, fatter missions, to creep while the creeping is good.

All of which led me to an epiphany the other day while I was reading about the debate over where to hold the 2008 Olympic Games. There are five cities in the running, including Osaka, Japan; Istanbul, Turkey; Paris and Toronto. The fifth candidate, and apparently the one favored to win when the International Olympic Committee decides next Friday, is Beijing.

Assorted pro-Beijing factions put forth many arguments. They speculate that the Olympics would help motivate China to clean up its air, teach its people English, reform its repressive politics, enhance its national pride and build from scratch 22 of the 37 sports facilities needed - thereby, at least in the eyes of a few transient athletes plus the IOC, im­proving its infrastructure.

In the lOC's report summing up the bids, the telling factors in Beijing's favor include the assertion that the Olympics would «improve the city» and «leave a unique legacy to China.» The report adds as an after­thought that a Beijing win would also leave a unique though unspecified legacy «to sport.»

The IOC are deep in mission creep. Sure, sports still matter, at least to the world audience and the athletes. But with the lOC's president, Juan Antonio Samaranch, about to step down after 21 years, the real mis­sion here is to leave a legacy. Thus the Olympics are creeping into such specialized tasks as air-cleaning, language-teaching, repression-easing, nationalism-reinforcing and - oh yes - infrastructure-improving.

Even so, what makes Beijing such an ideal candidate for these new Olympian enterprises?

If the Olympic mission now includes inspiring large-scale air cleanup, then Beijing, despite all its smog, is hardly the world's worthiest challenge. For that, a better candidate would have been, say, Norilsk, Russia. This northern Siberian city is home to one of the largest nickel-mining operations in the world, and for more than 60 years its smelters have been pouring corrosive fumes into the arctic winds.

Dispatching the Olympics to Norilsk as a mighty Airwick might have given not only the locals but certain portions of Scandinavia their first relief since the days of Stalin. If Norilsk is impractical, or not quite toxic enough, then arranging for the Olympic events simply to replace the usual traffic at just about any major roundabout in New Delhi could have gone far to save the lungs of millions.

If the Olympic aim is to boost the teaching of basic English where it's really needed, also forget Beijing and hold the Olympics in American public schools.

Then there's the goal of furthering political reform. If the Olympic organizers - despite such miscues as Berlin in 1936 and Moscow in 1980 - have finally mastered this one, then it is raw irresponsibility to focus solely on Beijing. Have a heart for nearby Pyongyang, North Korea, where the Olympic food concessions alone could provide the most excit­ing window on freedom in decades.

Though, to be frank, the IOC still doesn't quite seem to have a han­dle on this political reform business. After a four-day inspection tour, the committee appears to have reached the perhaps unique conclusion that China is already a normal democracy. The IOC states without qualifica­tion in its report on Beijing that «national and local elections will take place in early 2003 and early 2008.»

Yet in order to justify staging the Olympics in Beijing, the IOC also appears to be banking on many more years of rock-solid dictatorship, noting in the same report that «there is strong central government con­trol in all sectors. This could be expected to prevail in respect to an Olympic Games and associated developments and activities.» Not that the IOC is wholly insensitive to the plight of China's stifled democrats. Its report does note that for the beach-volleyball event, «the Commission took the view that the Tiananmen Square site was inappropriate.»

If the committee's aim is to boost national pride, then, again, why bother with already nationalist Beijing? The Olympics should head straight to Minsk, capital of Belarus. Since the 1991 Soviet collapse, Belarus's self-esteem has been so low that it keeps trying to give itself back to Moscow.

As for improving infrastructure, what about holding the games in Bangkok? Clearing a site - any site - amid the midtown gridlock of the Thai capital might give at least some of the folks caught in traffic for years a chance to finally get home.

Of course, all this is hypothetical. The 2008 bids are already in. Any interested parties on the list above will have to wait. But the way the IOC is going, it's already encroaching on the mission of sundry development banks. Chief among them is the World Bank, which in recent years has itself been encroaching on the mission of the World Health Organiza­tion, while simultaneously being encroached upon by the ever-more-aggrandized IMF, which has had its own problems with being en­croached upon by the U.S. Treasury.

There's just no end to this stuff. Can it be long before the Kyoto crowd elbows in to demand an emission-free Olympic torch? Maybe Mr. Samaranch's more enduring legacy could be to give all these folks, him­self included, their own Olympic event. Call it the mission creep.