15.2. Єврозона та її учасники.

Єврозона – це група держав Європейського Союзу, офіційною валютою яких є євро. Всі країни – члени Євросоюзу мають право ввійти в Єврозону, якщо задовольнять певні визначені вимоги, а для всіх нових членів ЄС перехід на євро (одразу чи пізніше) є умовою вступу до Союзу.

Розглянемо процес формування Єврозони.

Угода про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) – Римський договір – була підписана в 1957 р. Бельгією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Францією і ФРН. У 1962 р. в меморандумі Європейського співтовариства вперше було сказано про необхідність єдиної фінансової політики Європи. Висувається ідея фіксації обмінних курсів валют країн ЄС в певному діапазоні. Але через енергетичну кризу 1972 р. здійснення цього плану було відкладено. У 1979 р. була створена Європейська валютна система. Центробанки ЄС уклали угоду про обмеження коливань валютних курсів. Вводилась єдина розрахункова валюта ЕКЮ (European Currency Unit). Надалі ці ідеї отримали розвиток в Єдиному європейському акті 1986 р. і Маастрихтському договорі 1992 р., що формально заклали основи Економічного і валютного союзу і єдиної європейської валюти.

Маастрихтський договір – договір, підписаний 7 лютого 1992 р. у місті Маастрихт (Нідерланди), що поклав початок Європейському Союзу і слугує юридичною основою для приєднання до єдиної європейської валюти. Договір набрав чинності 1 листопада 1993 р. і завершив справу попередніх років по врегулюванню грошової і політичної систем європейських країн.

Найважливіші з положень Маастрихтського договору стосувалися економічної і фінансової політики, кінцевою метою якої було введення в країнах ЄС єдиної валюти. Угода передбачала графік введення єдиної валюти і загальні правила в області державного бюджету, інфляції і процентних ставок для всіх членів майбутнього валютного союзу.

Виконавши Маастрихтські критерії зближення (конвергенції), які стосуються цінової стабільності, дефіциту бюджету, державного боргу, стабільності національної валюти та відсоткових ставок, країни–кандидати можуть вважатись повноцінним учасниками ЄВС. Критерії зближення полягають в наступному:

- відношення державного дефіциту до ВВП не повинне пере­вищувати 3%;

- відношення державного боргу до ВВП не повинне перевищувати 60%;

- достатній рівень стабільності цін і сталість середніх темпів інфляції (цей показник не повинен перевищувати три кращі показники держав–членів більше, ніж на 1,5%);

- довгострокова номінальна відсоткова ставка не повинна перевищувати три кращі показники стабільності цін держав–членів більше, ніж на 2%;

- кандидати на вступ до ЄС не мають права протягом двох років за власною ініціативою проводити девальвацію національних грошових одиниць.

Критерієм вступу країн у Європейський Союз є Копенгагенські критерії, що були прийняті в червні 1993 р. на засіданні Європейської ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 р. на засіданні Європейської ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб у державі дотримувалися демократичні принципи, принципи волі і поваги прав людини, а також принцип правової держави. Також у країні має функціонувати конкурентноздатна ринкова економіка і повинні визнаватися загальні правила і стандарти ЄС.

Жорсткі критерії для кандидатів в Єврозону виписані з тим, щоб забезпечити тісну взаємодію всіх європейських економік, і ще до приєднання адаптувати новачків до єдиної базової процентної ставки. Таким чином і Європейський Центральний Банк, і Єврокомісія страхують економіку ЄС від можливої дестабілізації з приходом в зону євро нових членів, обтяжених власними економічними проблемами – чи то високою інфляцією, чи то бюджетним дефіцитом.

1 червня 1998 р. був заснований Європейський Центральний Банк (ЄЦБ). Його штаб–квартира знаходиться у Франкфурті–на–Майні, Німеччина. Завданнями банку є підтримка цінової стабільності і проведення єдиної монетарної політики на всій території Єврозони.

Введення євро відбувалося поступово: спочатку в безготівковий обіг, а потім були випущені готівкові купюри. 1 січня 1999 р. – країни європейського Економічного і валютного союзу ввели єдину валюту євро і почали використовувати її для безготівкових розрахунків. З цієї миті жорстко зафіксували курси національних валют країн–учасниць по відношенню до євро, а євро стала самостійною повноправною грошовою одиницею. На цьому етапі паралельно і рівноправний функціонував і євро і національні валюти. Обмінні курси були визначені Радою Європейського Союзу, базуючись на рекомендаціях Європейської Комісії взявши за основу ринкові показники 31 грудня 1998 р., так щоб одне ЕКЮ було рівне одному євро.

З 1 січня 2002 р. протягом терміну, який кожна країна визначила самостійно (але не більше шести місяців), в обіг були введені банкноти і монети євро, що замінили банкноти і монети в національних грошових одиницях. Після 1 червня 2002 р. євро стає єдиним законним платіжним засобом в країнах Єврозони. Словенія стала відповідати критеріям в 2006 р. і увійшла до Єврозони 1 січня 2007 р. Кіпр і Мальта пройшли процедуру узгодження в 2007 р. і вступили в Єврозону 1 січня 2008 р. Словаччина увійшла до зони євро 1 січня 2009 р. Крім того, деякі країни за межами ЄС прийняли євро в якості своєї валюти: Ватикан, Сан–Марино, Монако. Ці країни уклали грошові договори з ЄС і окремими країнами–членами (Сан–Марино і Ватикан – з Італією, Монако – із Францією), що дозволяють їм використовувати і чеканити обмежену кількість монет євро (зі своїми національними символами на реверсі), що дійсні по всій Єврозоні. Однак ці країни не друкують банкнот.

Угоди також враховували заморські території Франції. Андорра, Республіка Косово і Чорногорія також використовують євро з моменту його виходу. Основні незалежні області Кіпру – Акротірі и Декелія прийняли євро в обіг з 01.01.2008 р.

Світова економічна криза піддає країни Єврозони найсерйознішим випробуванням. Розглянемо ключові проблеми, вирішення яких має забезпечити вихід Європи з кризового стану. Перше питання полягає в продовженні процесу розширення. ЄС показав незаперечний успіх, являючи собою найбільшу інтегровану область у світі й маючи понад 30% світового ВВП і близько 17% світової торгівлі. Однак членство в ЄС означає не лише економічну інтеграцію та торгові потоки. Обов’язковими є економічні, соціальні і політичні реформи.

Друге ключове питання стосується внутрішньої структури ЄС. Лісабонський договір (офіційна назва – «Лісабонський договір про внесення змін у Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства») – міжнародний договір, підписаний на самміті ЄС 13 грудня 2007 р. у Лісабоні з метою поліпшення функціонування Європейського Союзу в складі 27 країн–членів і зміцнення його ролі і позицій на світовій арені в умовах різких глобальних змін.

Він покликаний замінити собою недіючу Конституцію ЄС і внести зміни в діючі угоди про Європейський Союз з метою реформування системи управління ЄС. Лісабонський договір набув чинності 1 грудня 2009 року. Як він запрацює – покаже час.

Багатоетапний інтеграційний процес європейських держав, їх політичний консенсус щодо трансформації грошово–валютних відносин на наднаціональний рівень стали фундаментом і запорукою введення єдиної валюти у межах спільного ринку країн Єврозони. Шляхом поступової лібералізації внутрішнього ринку товарів, послуг, робочої сили та капіталу Європі вдалося створити найпотужніший у світі спільний ринок, створити низку наднаціональних інституцій, діяльність яких сприяє успішному досягненню поставлених завдань.