Тема 2. Структура психіки

1. Свідомість.

2. Підсвідомість.

3. Самосвідомість та атрибуція.

4. Психологічний захист та його види.

5. Рефлексія. Локус контролю та здатність до саморозвитку.

Дом. питання: 1)Поясніть три, на ваш вибір, види психологічного захисту (описавши конкретну захисну поведінку людини у конкретній ситуації, окрему для кожного виду) і три відповідні їм способи рефлексії (розкажіть, як треба пояснити собі причини невдач і який принцип треба виробити, щоби вони не повторювались). 2)Порівняйте причини поведінки дорослої людини, які вважають основними 2 теорії особистості (на вибір із списку: Психоаналіз – З.Фрейд, К.Юнг, Е.Фромм; Біхевіоризм; Гештальт-психологія; Когнітивізм; Символічний інтеракціонізм; Розуміюча психологія - П.Жане, Ж.Ньютен; Екзистенційна психологія - І.Ялом, В.Франкл, Р.Мей; Гуманістична психологія; Транзактний аналіз - Е.Берн; Трансперсональна психологія - С.Гроф; Психосинтез – Р.Ассаджіолі; Еволюційна психологія – Д.Палмер).

	Свідомість	Підсвідомість
Вмикається…	негативними астенічними емоціями	позитивними астенічними емоціями
Мотиви…	страху й уникання небезпек (дефіцитарні)	радощів і задоволення (гедоністичні)
Емоції:	«стіна байдужості» (надмірна емоційна дистанція)	емоційний контакт (довіра, емпатія, навіюваність)
Використовує…	довільну увагу та вольовий самопримус	мимовільну увагу та мотивацію
Говорить мовою…	слів та чисел (абстрактних символів)	образів та емоцій (узагальнених оцінок)
Бачить лише…	відмінності, деталі і недоліки (аналіз, критика)	спільне, достоїнства (узагальнення, структура)
У ділі формує…	розрахунки (обов’язки) та черговість цілей	цінності та норми (критерії вибору)
Поділяє світ на…	корисне для цілей та шкідливе (капризи та підозри)	бажане собі та небажане (мрії та лінощі)
Здібність:	генерування ідей	уява
Мислить так:	робить перебір варіантів	зв’язує усе й відразу
(Продовження таблиці)	Самосвідомість
Вмикається…	стенічними емоціями: позитивними та негативними
Мотиви…	перспектив розвитку (гармонії)
Емоції:	спонтанність і незалежність (іронія та здатність любити)
Використовує…	післядовільну увагу та ентузіазм
Говорить мовою…	цілісного розуміння (кінестетичних відчуттів)
Бачить лише…	системність, в якій немає ні доброго, ні поганого
У ділі формує…	принципи (спокійно-ділове ставлення)
Поділяє світ на…	можливе зараз та неможливе («фільтр» мрій та підозр)
Здібність:	надання емоційного запалу ідеям та розумності образам
Мислить так:	осмислює і творить нове

1. Підсвідомість є вмістилищем усіх здібностей і механізмів поведінки людини, для реалізації яких вона потребує атмосфери відкритості й доброзичливості, довіри й відсутності критики. Тоді як свідомість виконує, навпаки, функцію передбачення можливих небезпек та вигод, внаслідок чого має «професійну» підозріливість і прагматичність; саме тому вона відгороджується від засліплюючих емоцій «стіною байдужості», крізь яку відслідковує лише те, що може бути явно корисним чи небезпечним, нехтуючи усім іншим. Що ж до самосвідомості, то її обов’язок не в тому, щоби розуміти або усвідомлювати себе, її головне завдання і здатність – стримувати дві інші частини психіки й гармонізувати їх взаємодію. Так, якщо не доповнювати однобокість інтересів свідомості безкорисливою допитливістю й умінням бачити ширше, узагальнювати, притаманним підсвідомості, то людина стане меркантильною та параноїдальною, а перемігша в ній байдужість і контрфасцинація знищать готовність підсвідомості наповнювати свідомі цілі енергією мотивації (що приведе до постійних невдач і депресії). З іншого боку, не можна давати надмір свободи і талановитій підсвідомості, адже її схильність до мрійливості і безмежної довіри навряд чи приживуться у сучасному світі, а отже будуть спонукати людину втекти від осоружної дійсності у віртуальний світ ілюзій (що називається ескапізмом та адикцією). Самосвідомість використовує вміння свідомості контролювати емоції для того, щоби взагалі не дати їм з’явитись, якщо це суперечить індивідуальним принципам, і використовує ейфорію підсвідомості, щоби не надто вірити у знайдені загрози та дріб’язкові цілі свідомості.

2. Саме такою, об’єднаною роботою всіх частин психіки і забезпечується здійснення атрибуції, тобто процесу, в якому налагоджується взаєморозуміння і комунікація як усіх частин всередині людської психіки, так і всіх людей між собою. Для цього нашій психіці доводиться «перекладати» образно-емоційну мову підсвідомості на традиційну для людського спілкування, але досить «бідну» й одномірну мову слів. Отже, атрибуція – це формулювання неусвідомлюваних почуттів і прагнень у вигляді вербальних оцінок і свідомих бажань та санкціонування їх логічно оформленими ідеями. Атрибуція не дає змоги здійснити повне і точне висловлення почуттів підсвідомості, а натомість дає простір для досить вільного відхилення від істинного сенсу емоційних оцінок та прагнень, що дозволяє людині інтерпретувати і розуміти їх хибно. Однак ця свобода трактувань не є проявом недосконалості механізмів «перекладу», вона потрібна для узгодження самопояснень людини із загальними переконаннями близького їй кола осіб. Без такого прилаштування до поглядів інших (без конформності) людина не була би прийнята до жодної спільноти. І все ж не можна й занадто далеко відхилятись від власних оцінок на догоду загальним, адже якщо нехтувати своїми прагненнями і зневажати передчуття, то емоції починають деградувати, бажання слабшають, а енергія зникає разом із цікавістю до життя, і цей процес контрфасцинації розростається як ракова пухлина.

3. Цей приклад показує, що атрибуція виконує не лише функцію самопояснення (формулювання й усвідомлення прагнень), але й функцію самоконтролю, тобто позитивного або негативного санкціонування несвідомих потягів. Причому такий дозвіл або заборона своїх емоційних рухів відбувається на досвідомому рівні, а отже функція самоконтролю на практиці передує функції формулювання почуттів. Інакше кажучи, хоч людина і не усвідомлює в повній мірі сенс і можливі наслідки своїх почуттів, але цілком вільно і не навмання приймає рішення, дозволити їх собі чи ні, а значить і не повинна потім знімати із себе відповідальність за зроблене. Адже вона могла або не дозволяти собі ці емоції та дії, якщо їх соромиться, або визнати, що вона саме так і хотіла зробити (і усвідомити, чому). Втім, це умисна помилка атрибуції, а бувають іще й ненавмисні. Приміром, якщо людина через прихований мотив підвищення зовнішньої самооцінки вважає свою хворобу унікально тяжкою й пишається цим або прагне опинитись у центрі уваги чи знайти привід не займатись якимись обтяжливими обов’язками, то остання і справді стає невиліковною. Саме така, занадто драматична атрибуція відчуттів (через нав’язану установку пишатись своїми бідами) і є головною причиною будь-якої хронічної хвороби, а запобігти їй людина може, якщо буде чесною у самопоясненні і самоконтролі. Однак бути чесною означає не просто не вигадувати собі виправдання (що є психологічним захистом), але й довіряти власним передчуттям (інтуїції), не впадаючи в іпохондрію, – тобто знаходити «золоту середину» між свідомістю і підсвідомістю, для чого вже людині потрібна мудрість, яка досягається виведенням уроків із власних невдач і створенням відповідних принципів.

4. Психологічний захист – це споводована репресивним вихованням звичка використовувати механізм рефлексії для ілюзорного підтримання самооцінки в умовах дошкульних невдач шляхом зменшення почуття провини та перенаправлення уваги подалі від власних помилок. Види психологічного захисту бувають, зокрема, такі: а)раціоналізація – нечесне, виправдовувальне пояснення своїх бажань і дій у ситуації, коли визнання справжніх мотивів привело би до зниження зовнішньої самооцінки (трапляється, коли людина свідомо визнає критерії оцінки якоїсь групи, - зокрема і оцінки себе, - але підсвідомо не переймає її цінності, не робить їх своїми, оскільки не ідентифікує себе з нею, а отже і не може вести себе так, як уважає за правильне ця група; рефлексія такої ситуації вимагала би вирішення, чи хоче людина інтегруватись до групи остаточно, чи не зважати на її оцінки своїх мотивів); б) проекція – презирливе приписування іншим власних слабкостей та прихованих мотивів, яких людина соромиться і не визнає у собі, але - на подальший розвиток їх раціоналізації - надміру гарячково не переносить і критикує в інших (доводячи собі тим самим, що вже вона-то їх точно позбавлена; рефлексія – у тому, щоби долати слабкості або не соромитися їх, адже вони – продовження наших достоїнств); в)витіснення із свідомості власних слабкостей та прихованих мотивів є процесом, що незмінно супроводжує проекцію і робить її хворобливо зосередженою на вишукуванню «недоліків», які людина так тяжко пригнічувала в собі, що тепер не може миритися із тим, що інші цього не роблять (тоді як рефлексія дозволила би не просто примиритися із ними, а ще й зрозуміти, що недоліками вони стають, лише коли ми їх встидаємось і не поводимося природно); а витіснення неприємних спогадів, зокрема і про «докучливі» обов’язки породжує феномен «ненавмисного забування», який також є наслідком невирішеної рефлексивно дилеми: або «не хочу» і не вважаю обов’язком, або вважаю обов’язком і не думаю про хотіння; г)формування реакції – навчена звичка діяти прямо протилежно своїм витісненим бажанням (є дальшим, патологічним розвитком попередніх видів захисту: гнів на інших замість сорому за себе, пасивна образа замість гніву, жорстокість замість виявлення ніжності, підозріливість замість бажання уваги і допомоги, – що зрештою перетворюється на всебічне самопридушення і самодеструктивну поведінку); д)заміщення – несвідоме перенацілення патологічної агресії з об’єкта, що був причиною напруги, на більш слабкий і доступний для розрядки цієї напруги об’єкт (при цьому людина відчуває, що неправа, але шляхом раціоналізації знаходить якийсь привід для виміщення накопиченої злості; рефлексія передбачала би вибір: не злитись узагалі на тих, із ким не можеш сперечатись, тобто відчувати, може, негативні, але астенічні емоції, - ті, що не потребують виходу, - або реагувати стенічно, тобто, відчуваючи лють, розряджати її спонтанно, а значить – безпосередньо на тих, хто її викликав); е)ізоляція – емоційне знецінення психотравмуючих фактів, тобто відчуження від їх оцінки й апатично-байдуже їх сприйняття (чим найчастіше і пояснюється позірний брак співчуття та цинічна жорстокість людей, що довго перебувають в антигуманних життєвих обставинах; приводить часто до т.зв. «емоційного вигорання», а «лікується» рефлексивним утворенням принципів особистого ставлення до психотравмуючих обставин замість «заплющування очей» на них); ще одним варіантом ізоляції є поринання у фантазії, в музику, містику, відеоігри або навіть і у вузько трактовану професію на рівні фанатизму та припинення співпереживання людям у реальному світі (ескапізм), або – різке зменшення співчуття їм в одних обставинах при нормальному його рівні в інших (виявляється у «подвійній моралі» та деперсоналізації деяких груп людей, що може призвести до множинного роздвоєння особистості; є)сублімація – це перенаправлення енергії стримуваних сексуальних або агресивних бажань у русло творчості, фізичної роботи, самообмеження чи навпаки – самопотурання в їжі та в інших видах адикції та психологічної залежності (зокрема і «адреналінової залежності» у «екстремалів»; цей вид захисту вважається найбільш соціально адаптивним, але насправді він не вирішує особистих проблем, а значить – поглиблює їх).

5. Рефлексія – це складний, свідомо-підсвідомий механізм задоволення інтелектуальної потреби у виявленні причин своїх поразок задля подальшого їх уникання. Рефлексія породжується негативними емоціями невдоволення своїми діями та позитивним (мобілізуючим) стресом, в основі якого – бажання зрозуміти, чому так сталося. Але у такій, розумній формі рефлексія відбувається лише в тому разі, якщо ці емоції набувають стенічного, тобто активного, діяльного характеру, – адже для того, щоби зробити чесні висновки із своїх невдач потрібна неабияка мужність і самоповага. Натомість заважає емоціям стати стенічними якраз репресивне виховання: надмірність покарань (надмірність щодо очікувань виховуваного) привчає зосереджуватися на їх уникненні, а не на осмисленні своїх помилок. Внаслідок цього виховуваний звикає заперечувати будь-яку свою провину при найменшому натяку на неї, знаходячи для цього різноманітні емоційні та раціональні (а насправді – псевдораціональні) виверти, які і називаються видами психологічного захисту. В цьому випадку замість позитивного стресу формується лякливий негативний стрес, а потреба у рефлексії задовольняється фальшивим, ілюзорним способом – знаходженням якихось відмовок, котрими людина починає обманювати не стільки вихователів, скільки сама себе. Більше того, вона примушує себе у це вірити і поступово починає сприймати і ставитись до себе і людей неадекватно, а отже стає неефективною у своїх планах та діях. Щоправда, у глибині душі людина розуміє фальшивість цих самовиправдань, але завзято намагається придушити в собі усі сумніви, а це зрештою призводить до внутрішніх конфліктів та психопатологій. Саме завзятість, надмірність емоційних реакцій і стає надійною ознакою психологічного захисту.

Здійснюється рефлексія шляхом створення особистих принципів, тобто свідомо сформульованими правилами, що виводяться в якості «уроку» із кожної складної ситуації та невдачі. Потреба у таких правилах виникає тому, що навичок ефективного поводження у подібних ситуаціях людина не має (зате має неправильні) і саме через це терпить поразки. Отже, спершу робиться (1)чесний висновок про причини відповідних невдач і про можливі інакші дії у цих обставинах. А коли ці дії удаються й виправдовують себе на практиці, то людина формулює (2)відповідне правило поведінки, яке на перших порах виконується завдяки вольовому самопримусу, оскільки йде всупереч своїм хибним звичкам і слабостям, а нерідко – і тиску оточення (яке здебільшого і нав’язує хибні дії), аж поки це правило не стане (3)індивідуальною звичкою, тобто принципом поведінки. Самопримус задля вироблення принципів є найбільш розумним і доцільним використанням волі (на відміну від стримування нею спонтанних емоцій – в остраху перед можливим осудом), але водночас є складним для здійснення вчинком, на який багато хто так і не наважується, обираючи шлях психологічного захисту.

Локус контролю (за американським психологом Дж. Роттером) – це непідконтрольна свідомості схильність приписувати відповідальність за свої успіхи чи невдачі зовнішнім силам (тоді це екстернальний, зовнішній локус контролю, який виявляється разом із такими рисами, як невпевненість у своїх можливостях, неврівноваженість, прагнення відкласти реалізацію намірів на невизначений термін, «навчена безпомічність» та зниження пошукової активності, тривожність, підозріливість, патологічні конформність та агресивність) або власним здібностям та зусиллям (і тоді це інтернальний, внутрішній локус контролю, завдяки якому люди стають впевненіші у собі, послідовні та наполегливі у досягненні мети, схильні до рефлексії, врівноважені, товариські, доброзичливі та незалежні, а відтак і більш творчі та успішні). Зовнішній локус контролю заважає людині чесно оцінити результати своїх зусиль, а ще більше – причини своїх невдач; тим самим він не дозволяє вчитися на помилках і, зокрема, здійснювати рефлексію, без якої жодний саморозвиток неможливий, - якою б ефективною системою самовдосконалення людина не користувалась.